Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

11 грудня 2017 року м. Ужгород

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Закарпатської області в складі

головуючого судді КОНДОРА Р.Ю.

суддів КОЖУХ О.А., ГОТРИ Т.Ю.

при секретарі ВОЛОЩУК В.І.

за участю сторін розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ужгороді цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним і стягнення збитків, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 20 жовтня 2016 року, -

встановила:

12.01.2016 громадянин ОСОБА_3 Республіки Німеччини ОСОБА_1, від імені та в інтересах якого діяв ОСОБА_4, звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, стягнення збитків і відшкодування моральної шкоди. Позов мотивував таким.

15.03.2013 ОСОБА_1 і ОСОБА_2 в місті Ужгороді уклали договір, відповідно до якого позивач надав відповідачу позику в сумі 75000,00 євро із кінцевим строком повернення грошей 01.06.2015. Позивач не володіє українською чи російською мовами, сторони спілкувалися словацькою, перекладач при укладанні договору не залучався.

Факт отримання відповідачем коштів підтверджується його підписом на договорі та виписками з банківських рахунків про перерахування грошей. У пункті 3 договору зазначено, що позика начебто гарантується майном, розташованим за адресою: м. Хуст, вул. І. Франка, 175 «а», раніше переданим ОСОБА_1 в іпотеку на підставі іпотечних договорів від 01.02.2012 і від 22.09.2012. Однак, відповідно до офіційних реєстраційних даних, сума позики за вищевказаним договором не відображена у реєстрах іпотек та інших обтяжень. Понад те, указане майно належить не відповідачу, а його брату, тож відповідач не був власником нерухомого майна, яке передавалось в іпотеку за іншими, нотаріально посвідченими договорами, а також не мав повноважень і/або дозволу від власника майна на передачу його в іпотеку при тому, що порядок укладання договору іпотеки відповідачу достеменно відомий, що випливає з обставин справи. Через це позивач не може звернути стягнення на предмет іпотеки, вартість якого, до того ж, є меншою від розміру зобов’язання.

Починаючи з 2013 року позивач постійно усно і письмово вимагав повернення боргу, утім, безрезультатно. Відповідач не виконував свої зобов’язання ані за цим договором, ані за укладеними раніше договорами позики та іпотеки, через що позивач ініціював звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення іншого боргу відповідача. Поведінка відповідача та зміст документів свідчать про активні, цілеспрямовані, умисні дії відповідача з метою заволодіння коштами позивача шляхом уведення в оману (обману), нічим не забезпечуючи і не гарантуючи можливість повернення коштів. У тому разі, коли б позивачу було відомо, що відповідач не є власником майна, запропонованого в якості застави, що сума позики нічим не забезпечується та не відображається в іпотечних зобов’язаннях або що ця сума не буде повернена, він би не уклав договір, про який ідеться.

Посилаючись на ці обставини, на положення ЦК України та іншого законодавства щодо зобов’язань, зокрема, позикових, їх виконання, забезпечення, вказуючи на наявність у діях відповідача складу цивільного правопорушення у вигляді обману позивача та укладання договору внаслідок обману (ст. 230 ЦК України), чим, окрім іншого, позивачу завдано моральної шкоди, компенсація якої оцінюється в розмірі 5000,00 євро, позивач ОСОБА_1 просив:

визнати договір позики від 15.03.2013 б/н недійсним;

стягнути на його користь із відповідача ОСОБА_2:

суму основного боргу за договором позики у розмірі 75000,00 євро, що на день складання заяви є за офіційним курсом НБУ 1,00 євро/26,22 грн еквівалентом 1966500,00 грн;

75000,00 євро (збитки у подвійному розмірі), які є еквівалентом 1966500,00 грн;

5000,00 євро, які є еквівалентом 131000,00 грн, у рахунок компенсації моральної шкоди,

а також 6890,00 грн у рахунок відшкодування витрат по оплаті судового збору.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 20.10.2016 у позові відмовлено.

Позивач ОСОБА_1 оскаржив рішення суду як незаконне та необґрунтоване, ухвалене за неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Так, суд, виходячи з нікчемності умов договору щодо іпотеки, не мав підстав визнавати увесь договір нікчемним, оскільки договір міг бути укладений і без включення до нього пункту щодо іпотеки. Власне договір позики є укладеним, що підтверджується фактом передачі (перерахування) коштів позичальнику.

Суд, оскільки дійшов висновку про нікчемність правочину, повинен був застосувати наслідки його нікчемності, чого не зробив.

Висновки суду не відповідають обставинам справи, позаяк кошти в сумі 75000,00 євро, що на них сторона відповідача вказує як на такі, що були перераховані в рахунок виконання позивачем зобов’язань за іншим договором (від 22.09.2012), не могли бути перераховані на виконання умов іншого договору, який встановлював 14-денний строк з моменту підписання для перерахування 150000,00 євро, які й були переказані 24.09.2012. Тому 75000,00 євро були переказані на підставі договору позики, дійсною датою укладання якого є «13», а не «15» березня 2013 року, помилка в даті має місце через вади зору позивача.

Відповідач умисно вніс до тексту договору пункт про забезпечення позики нерухомим майном, а суд невірно інтерпретував обставини справи в контексті повноважень відповідача на розпорядження нерухомим майном, укладання договорів іпотеки, що мали місце раніше тощо. Крім того, вже згодом з’ясувалися певні дані про особу відповідача, які його негативно характеризують (неодноразово притягався до кримінальної та адміністративної відповідальності, зокрема, за порушення закону у сфері господарської та службової діяльності). Обставини справи в сукупності вказують на наявність у відповідача прямого умислу на уведення позивача в оману з метою заволодіння коштами під виглядом укладання договору позики.

Сторона відповідача необґрунтовано заперечувала належність ОСОБА_2 підпису на договорі позики, ця обставина позивачем ніколи не ставилася під сумнів, не заперечувалося це раніше й відповідачем, а використовувалося в суді лише для уникнення цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язання.

Сторона просить рішення суду скасувати, вимоги позову – задовольнити.

У письмових запереченнях на апеляцію відповідач ОСОБА_2 вказує на її необґрунтованість, просить скаргу відхилити, рішення суду – залишити без змін. Зазначає, серед іншого, що спірні 75000,00 євро не є предметом договору позики від 15.03.2013, а є частиною позики, наданої за договором від 01.02.2012.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників: позивача ОСОБА_1 – ОСОБА_4, який апеляцію підтримав, відповідача ОСОБА_2 – ОСОБА_5, яка скаргу не визнала, обговоривши доводи сторін, дослідивши матеріали справи, оглянувши справу № 309/157/16-ц, оцінивши докази в сукупності, суд приходить до такого.

У справі встановлені такі факти, обставини та відповідні їм правовідносини, що регулюються нормами ЦК України, а також у відповідній частині нормами іншого законодавства щодо правочинів, зобов’язань у редакції, чинній на час їх виникнення.

Цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки; підставами для виникнення цивільних прав і обов’язків є, зокрема, договори, інші правочини та юридичні факти; зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (зокрема, сплатити гроші) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку; цивільні права та обов’язки, що виникли з договорів, повинні належно виконуватися; одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом; позичальник зобов’язаний повернути борг кредитору, а останній вправі вимагати стягнення боргу (ст.ст. 11-16, 202, 509, 525, 526, 611, 612, 614, 622-625 ЦК України). Наявність підстави для виникнення боргу, пред’явленого до стягнення, його розмір доказуються кредитором, відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’язання (ст. 614 ч. 2, ст. 623 ч. 2 ЦК України).

Особа діє у цивільних відносинах вільно, здійснює свої права на власний ризик і розсуд, а також виконує цивільні обов’язки у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства і повинна діяти добросовісно, розумно, обачно, передбачаючи наслідки; при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди, зловживання правом не допускається; цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, які на свій розсуд розпоряджаються цивільними та процесуальними правами, реалізують право на судовий захист; кожна сторона зобов’язана належно довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ст. 3 ч. 1 п.п. 3, 6, ст. 11, ст. 12 ч. 1, ст.ст. 13, 14, ст. 20 ч. 1 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 31, 57-61 ЦПК України).

01.02.2012 громадянин ФРН ОСОБА_1 (а.с. 17-18), який мешкає за адресою: Словацька Республіка, с. Ладце, район Ілава, вул. Кукучинова, будинок 346/346, і громадянин України ОСОБА_2, який зареєстрований і мешкає за адресою: Україна, АДРЕСА_1, уклали договір позики, що був посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим № 56 (а.с. 10). За умовами договору ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 у позику 147500,00 євро, з яких 47500,00 євро – до підписання договору, а 100000,00 євро зобов’язався передати протягом 14 банківських днів з дня підпитання договору, позика надавалася із кінцевим строком повернення до 01.03.2015.

Виконання позичальником ОСОБА_2 зобов’язань за договором позики від 01.02.2012 забезпечувалося іпотекою нежитлової будівлі – мехмайстерні під літ. А по вул. Сливовій, 34 в м. Хусті Закарпатської області, що належить іпотекодавцю ОСОБА_7, про що іпотекодержатель ОСОБА_1, іпотекодавець ОСОБА_7 і позичальник ОСОБА_2 уклали 01.02.2012 договір іпотеки, що був посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу ОСОБА_6 за реєстровим № 57 (а.с. 11-12).

22.09.2012 ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали договір безвідсоткової позики, що був посвідчений приватним нотаріусом Хустського районного нотаріального округу ОСОБА_8 за реєстровим № 4457 (а.с. 13-14). За умовами цього договору ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 у позику 295000,00 євро, з яких 145000,00 євро – до підписання договору, а 150000,00 євро зобов’язався передати протягом 14 банківських днів з дня підпитання договору, позика надавалася із кінцевим строком повернення до 22.09.2015.

Виконання позичальником ОСОБА_2 зобов’язань за договором безвідсоткової позики від 22.09.2012 забезпечувалося іпотекою комплексу, який складається з цеху залізобетонних виробів під літ. А і складу під. літ. Б по вул. І. Франка, 175 «а» в м. Хусті Закарпатської області, що належить іпотекодавцю ОСОБА_7, про що іпотекодержатель ОСОБА_1 та іпотекодавець ОСОБА_7 уклали 22.09.2012 договір іпотеки, що був посвідчений приватним нотаріусом Хустського районного нотаріального округу ОСОБА_8 за реєстровим № 4459 (а.с. 15-16).

Наявними у справі на час її розгляду судом першої інстанції банківськими документами (підтвердження Чехословацького народного банку в Братиславі на ім’я ОСОБА_1 про виконання 24.09.2012 доручення про перерахування з рахунку ОСОБА_1 № SK7675000000000702386833 на рахунок отримувача № SK1711000000002915915064, код банку отримувача TATRSKBX, коштів у сумі 150000,00 євро в якості «позики на основі договору») стверджується факт здійснення платежу в сумі 150000,00 євро на указаний рахунок отримувача (а.с. 72-73).

Під час апеляційного розгляду справи з урахуванням динаміки правової позиції сторони відповідача суду стороною позивача були надані банківські документи (підтвердження від 09.10.2017 «Банку Вонтобел» в Цюриху на ім’я ОСОБА_1 про виконання 02.02.2012 платежу з рахунку № 222332.001 (CH1908757000010985273) на рахунок отримувача № SK1711000000002915915064 на користь пана ОСОБА_2 коштів у сумі 100000,00 євро із призначенням платежу «позика»). У документі також зазначено, що єдиним бенефіціарним власником рахунку № 222332.001 є ОСОБА_1 Призначення платежу в сумі 100000,00 євро саме на виконання договору позики від 01.02.2012 підтверджується й змістом звернення ОСОБА_2 від 02.02.2012 на ім’я ОСОБА_1 щодо здійснення цього платежу на належний позичальнику рахунок № SK1711000000002915915064 у банку «Tatra Bank» у Словаччині.

Таким чином, кошти за договорами позики від 01.02.2012 і від 22.09.2012 були отримані ОСОБА_2 у повному обсязі у відповідний спосіб і відповідними частинами на умовах і в строки, що передбачалися договорами.

З підтвердження транзакції «Банку Вонтобел» в Цюриху на ім’я ОСОБА_1 про виконання 13.03.2013 платежу з його рахунку № 2000110.001 (CH3608757000012382737) на рахунок отримувача № SK1711000000002915915064 на користь пана ОСОБА_2 коштів у сумі 75000,00 євро випливає, що ці кошти із призначенням платежу «позика» були зараховані на рахунок ОСОБА_2 цього ж дня (13.03.2013) (а.с. 5-7).

У справі міститься викладений російською мовою «договор займа» від 15.03.2013, відповідно до якого ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 «заем в размере 75000 (семьдесят пять тысяч) евро», що їх останній мав повернути «не позднее 01 июня 2015 г.» (п.п. 1, 2) (а.с. 4). Договір містить і такі умови: «настоящая сумма займа гарантируется имуществом по адресу г. Хуст, ул. И. Франка 175 а, Украина ранее переданным в залог г-ну ОСОБА_9 согласно ипотечного договора № 4459 от 22.09.2012 и б/н от 01.02.2012 г.» (п. 3); настоящий договор считается заключенным с момента физической передачи Заимодавцем Заемщику обусловленной суммы» (п. 4). Договір укладений у двох примірниках, його підписав «заемщик ОСОБА_2», підпису ОСОБА_1 на наявній у справі копії примірника договору немає, оригінальний примірник договору знаходиться у ОСОБА_1 і надавався стороною позивача суду (а.с. 65, 95 та ін.).

Факт отримання вказаних вище 75000,00 євро ОСОБА_2 визнається, водночас позиція відповідача щодо факту укладання договору позики від 15.03.2013 та підстави отримання цих коштів є суперечливою та непослідовною. Так, у суді першої інстанції сторона відповідача виходила, зокрема, з того, що цей договір не був укладений, оскільки не був підписаний позикодавцем, сторонами не були погоджені істотні умови договору, а кошти були 13.03.2013 перераховані на виконання договору позики від 22.09.2012 (а.с. 55-57). Сторона відповідача заперечувала проти таких доводів як безпідставних і, зокрема, надала суду вищевказані документи щодо повного і своєчасного виконання позикодавцем умов договору від 22.09.2012.

На стадії апеляційного розгляду справи сторона відповідача змінила свою позицію і стверджувала про те, що перерахування цих коштів відбулося як частини позики, отриманої від ОСОБА_1 за договором від 01.02.2012 (а.с. 154-157 та ін.).

Ухвалою апеляційного суду від 26.07.2017 провадження в справі зупинялося до набрання законної сили судовим рішенням у цивільній справі № 309/157/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_7 про звернення стягнення на предмет іпотеки (а.с. 166-167). Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 04.10.2017 у справі № 309/157/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_7 про звернення стягнення на предмет іпотеки скасовано рішення Хустського районного суду від 01.06.2016 і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову, у рахунок погашення заборгованості за договором безвідсоткової позики від 22.09.2012 в сумі 295000,00 євро звернено стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 22.09.2012 – комплекс, який складається з цеху залізобетонних виробів під літ. А і складу під. літ. Б по вул. І. Франка, 175 «а» в м. Хусті Закарпатської області, що належить іпотекодавцю ОСОБА_7 (а.с. 174-177, а.с. 172-175 т. 2 справи № 309/157/16-ц).

З урахуванням зміни правової позиції сторони відповідача під час апеляційного розгляду справи, сторона позивача, реалізуючи своє право на спростування нових доводів протилежної сторони, у чому їй за таких обставин не може бути відмовлено і в чому вона не може бути необґрунтовано обмежена (ст.ст. 10, 11, 27, 60, ст. 160 ч. 2, ст. 213 ч. 3 та інші норми ЦПК України), подала доказ і щодо повного та своєчасного виконання позикодавцем умов договору від 01.02.2012. Цей доказ оцінюється судом у сукупності та взаємозв’язку з іншими доказами й матеріалами справи з урахуванням положень ст. 212 ч.ч. 1-3, ст. 303 ч. 2 ЦПК України, доводи сторони відповідача, якими заперечується можливість прийняття на стадії апеляційного розгляду справи цього доказу, за наведених вище конкретних умов є необґрунтованими.

Виходячи з наведеного, у справі, що розглядається, встановлено, що договори позики від 01.02.2012 і від 22.09.2012 були належно виконані позикодавцем, ані в цій справі, ані в справі № 309/157/16-ц не було встановлено, що спірні 75000,00 євро були перераховані ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 на виконання іншого, аніж датованого 15.03.2013, договору позики. Відповідні твердження сторони ОСОБА_2 поза тим, що є непослідовними та суперечливими, не ґрунтуються на належних і допустимих доказах і за своїх характером є недопустимими в доказуванні припущеннями, вони спростовані стороною позивача у належний процесуальний спосіб. Понад те, з наведеного випливає, що на час перерахування 13.03.2013 ОСОБА_1 коштів ОСОБА_2, терміни повернення позик, наданих за попередніми договорами, ще не настали, тому у позивача не було перешкод для надання відповідачу коштів, про які йдеться в справі.

За приписами ЦК України:

сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості; зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства; договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, істотними є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ст. 627 ч. 1, ст. 628 ч. 1, ст. 638 ч. 1);

правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони; правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (ст. 207 ч.ч. 1, 2);

за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості; договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (ст. 1046);

договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми; на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ст. 1047 ч.ч. 1, 2);

позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (ст. 1049 ч. 1);

особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно; особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала, незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (ст. 1212 ч.ч. 1, 2);

якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним; обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування; сторона, яка застосувала обман, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину (ст. 230 ч.ч. 1, 2);

підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України; недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю; недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст. 215 ч. 1, ст. 216 ч. 1, ст. 217).

Беручи до уваги встановлені факти, обставини, вимоги закону та оцінюючи дійсну природу правовідносин, що виникли між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, слід констатувати, що 13.03.2013 вони уклали договір позики, за умовами якого ОСОБА_1 (позикодавець) надав, а ОСОБА_2 (позичальник) шляхом зарахування на банківський рахунок отримав позику в сумі 75000,00 євро із кінцевим строком повернення коштів 01.06.2015. Згода з істотних умов такого договору була сторонами досягнута. Визначальним є документально зафіксований факт отримання відповідачем коштів, який сторони не були позбавлені права оформити відповідним договором як у день їх отримання, так і після цього (ст. 8 ч. 1, ст. 1053 ч. 1 ЦК України). Форма договору позики не суперечить правилам, установленим ст. 207 ч.ч. 1, 2, ст. 1047 ч.ч. 1, 2 ЦК України, позаяк такий підписано передусім позичальником. Оригінал договору (боргового документу) знаходиться у позикодавця (ст. 545 ЦК України), та обставина, що позикодавець, маючи в будь-який момент таку можливість, не проставив свого підпису на наявному в нього примірнику договору, на факти отримання боржником коштів та укладення договору позики як такі не впливає.

Позичальник ОСОБА_2 установленим порядком не оспорював дійсність договору позики, правомірність якого презюмується, не ставив питання про його безгрошовість, відтак, договір як правова підстава для отримання коштів є чинним, правомірним і обов’язковим для виконання сторонами (ст.ст. 204, 629, 1057 ЦК України). У цьому зв’язку не мають правового значення твердження сторони відповідача про те, що ОСОБА_2 начебто не підписував зазначеного договору, у даній справі, де відповідні вимоги позичальником не ставилися, така обставина не є предметом доказування (ст. 179 ч. 1 ЦПК України), проте, і такі твердження бездоказові, оскільки відповідну судову експертизу, про яку просив саме відповідач, не було проведено через ненадання ним необхідних для дослідження матеріалів і зразків (ст. 146 ч. 1 ЦПК України) (а.с. 61-64, 67-70, 82-84). Суд також зауважує, що оскільки правова підстава для одержання відповідачем коштів наявна, підлягають застосуванню положення ЦК України щодо договірних зобов’язань з урахуванням обставин виконання зобов’язань за договорами, а не норми ЦК України щодо набуття майна за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави.

З огляду на викладене, правомірній вимозі кредитора ОСОБА_1 про повернення позики кореспондує обов’язок позичальника ОСОБА_2 повернути кредитору в установлений договором строк отримані в позику грошові кошти, що були передані йому позикодавцем, у такій самій сумі. Позичальник своє зобов’язання порушив і не довів відсутності своєї вини в цьому.

Стосовно доводів сторін щодо обману кредитора позичальником під час укладання договору та дійсності договору в контексті забезпечення виконання позичальником зобов’язання нерухомим майном колегія суддів виходить із такого.

Виконання зобов’язання може забезпечуватися, зокрема, гарантією та/або заставою (ст. 546 ч. 1 ЦК України). Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов’язання (ст. 546 ч. 2 ЦК України), що в такому разі вимагає точного формулювання і належного оформлення відповідного виду забезпечення.

За гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку; гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником; гарантія діє протягом строку, на який вона видана; у разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії (ст. 560, ст. 561 ч. 1, ст. 563 ч. 1 ЦК України).

За правилами про заставу нерухомого майна (іпотеку), іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом; іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду; іпотечний договір, предметом іпотеки за яким є майнові права на об’єкт незавершеного будівництва, посвідчується нотаріусом на підставі документів, що підтверджують майнові права на цей об’єкт; обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації відповідно до закону; за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов’язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання; предмет іпотеки може бути переданий в наступну іпотеку за згодою попередніх іпотекодержателів, якщо інше не встановлено попереднім іпотечним договором; іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ст. 572, ст. 574 ч. 1, ст. 575 ч.ч. 1, 3, ст. 577 ч.ч. 1, 2, ст.ст. 583-585, 588-590 ЦК України, ст. 1 абз. 3, ст. 3 ч.ч. 1, 3, ст. 4, ст. 7 ч. 1, ст. 13 ч. 1, ст. 18 Закону України «Про іпотеку»).

Зважаючи на дослівне формулювання умови договору позики про забезпечення виконання зобов’язання позичальником (п. 3 договору), таке не належить ані до гарантії, ані до іпотеки, не є й іншим належним способом забезпечення виконання зобов’язання. Так, це формулювання попри вказівку на «гарантію» жодним чином не узгоджується із правилами щодо гарантії, визначеними ст.ст. 560-569 ЦК України, починаючи з відсутності вказівки на гаранта і закінчуючи конкретними умовами гарантії. Не можна визнати це формулювання й умовою про іпотеку вже хоча б тому, що про іпотеку та про іпотекодавця там не йдеться взагалі, крім того, ця умова не відповідає жодним вимогам, які ставляться до іпотечного договору, в т.ч., щодо наступної іпотеки (сторони договору, опис предмета іпотеки, його вартість, умови і порядок передачі майна в наступну іпотеку, звернення стягнення на предмет іпотеки тощо) (ст.ст. 572-593 ЦК України, Закон України «Про іпотеку»).

Отже, умова договору позики про забезпечення позичальником виконання зобов’язання суперечить як принципу правової визначеності щодо відповідного забезпечення, так і конкретним вимогам закону щодо правочинів та забезпечення зобов’язань. Обраним сторонами договору формулюванням конкретне забезпечення виконання зобов’язання позичальником не можна вважати встановленим.

Саме по собі формулювання суду першої інстанції в рішенні про те, що договір іпотеки підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню, відповідає вимогам закону, однак, пов’язування цього із дійсністю (укладанням) договору позики і висновок про те, що договір позики не є укладеним через те, що включена до нього умова про іпотеку не посвідчена нотаріально, цілком помилкові. По-перше, суд не взяв до уваги вищевикладені факти і обставини, що вказують на укладання договору позики. По-друге, забезпечувальне зобов’язання, зокрема, іпотека, має похідний характер від основного зобов’язання, а не навпаки (ст.ст. 548, 593 ЦК України, ст.ст. 3, 17 Закону України «Про іпотеку»), тому припинення забезпечувального зобов’язання, коли б для цього й були підстави, не припиняє основного зобов’язання та не впливає на його дійсність, яка визначається правилами саме щодо основного зобов’язання. По-третє, суд не мав жодних підстав для висновку про досягнення сторонами договору позики згоди про іпотеку та про встановлення із дотриманням закону такої в договорі позики (про наявність відповідного предмету), тому й про нотаріальне посвідчення такої умови (договору) із наслідками недотримання правил про нотаріальне посвідчення не йдеться. Такі обставини виключали й державну реєстрацію іпотеки.

Доводи позивача про обман при укладанні договору позики з боку відповідача пов’язуються передусім із умовою про забезпечення виконання позичальником зобов’язання, а саме, з фактичною відсутністю такого забезпечення. Наявність підстав для визнання правочину недійсним, передбачених ст. 230 ч. 1 ЦК України, означає здійснення правочину позичальником за обставин, коли його волевиявлення не було вільним і не відповідало його внутрішній волі (ст. 203 ч. 3 ЦК України). Ця вада волі, що виникла внаслідок обману, коли одна сторона правочину навмисно вводить іншу сторону в оману, заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування, означають, що особа вчиняє правочин добровільно, маючи на меті відповідний результат, проте – хибно оцінюючи дійсні обставини, при цьому, обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Підстави недійсності правочину, обставини, на які посилався кредитор, у тому числі, наявність у боржника умислу на вчинення недобросовісних дій (обману, уведення кредитора в оману, якщо йдеться про такі дії), який є обов’язковою ознакою відповідного цивільного правопорушення, слід належно доводити, втім, таких доказів у справі немає.

Попередня тривала історія майнових стосунків між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, зафіксована у справі, що розглядається, та в справі № 309/157/16-ц, не залишає сумнівів у тому, що кредитору на момент надання 13.03.2013 позики боржнику та оформлення її договором, датованим 15.03.2013, були відомі обставини обтяження іпотекою відповідного майна, де ОСОБА_1 виступав іпотекодержателем. За таких умов, твердження ОСОБА_1 про обман його ОСОБА_2 саме щодо обставин, пов’язаних із забезпеченням позики, не можна визнати обґрунтованими, вони не узгоджуються з матеріалами справи. Особисте ж припущення позивача про те, що сума позики не буде повернена, не може ставитися у вину відповідачу, кваліфікуватися як обман позикодавця та не може слугувати підставою для застосування положень ст. 230 ЦК України.

Поряд із цим, забезпечення виконання позичальником зобов’язання не є обов’язковою умовою укладання договору позики, про який ідеться, відсутність такого забезпечення не є перешкодою для надання позики. У цих відносинах сторони, передусім – кредитор, діють на свій ризик і розсуд, вільно розпоряджаючись своїми цивільними правами та здійснюючи цивільні обов’язки. В силу встановленого під час апеляційного розгляду справи, умова договору позики про забезпечення виконання зобов’язання позичальником, що не є визначеним, не може бути реалізована по суті, не може тягти правових наслідків, пов’язаних із її застосуванням, а тому не має правового значення і визнання недійсною не потребує. Водночас, наявність такої умови не тягне недійсності договору позики в цілому, а зважаючи на встановлене в справі немає підстав вважати, що з приводу забезпечення позики мав місце обман з боку боржника і кредитор не вчинив би правочину й без включення до нього умови, яка не має правового значення по суті. Оскільки підстав для визнання договору недійсним відповідно до ст. 230 ч. 1 ЦК України немає, відсутні й підстави для застосування похідних положень частини 2 цієї статті щодо зобов’язання сторони, яка застосувала обман, відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням правочину.

Відтак, з урахуванням положень ст. 303 ч.ч. 1, 2 ЦПК України та на підставі ст. 309 ч. 1 п.п. 2, 4 цього Кодексу апеляцію позивача слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції, що не відповідає вимогам ст.ст. 212-215 ЦПК України, скасувати, позов задовольнити частково, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у сумі 75000,00 євро, що за обраним позивачем станом на 04.01.2016 офіційним курсом НБУ 1,00 євро/26,22 грн складає еквівалент 1966500,00 грн, а в задоволенні інших вимог відмовити.

Керуючись ст. 303 ч.ч. 1, 2, ст. 307 ч. 1 п. 2, ст. 309 ч. 1 п.п. 2, 4, ст.ст. 314, 316 ЦПК України, колегія суддів –

вирішила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, рішення Ужгородського міськрайонного суду від 20 жовтня 2016 року скасувати, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, стягнення збитків і відшкодування моральної шкоди задовольнити частково, стягнути з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, паспорт серії ВР № 435223, виданий Ужгородським МУ УМВС України в Закарпатській області 04.02.2011, РНОКПП НОМЕР_1, зареєстрованого за адресою: Україна, АДРЕСА_1, на користь громадянина ОСОБА_3 Республіки Німеччини ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_2, паспорт громадянина ФРН C4XJ55R2K, виданий Посольством Німеччини в Братіславі 03.03.2011, РНОКПП НОМЕР_2, мешкає за адресою: Словацька Республіка, с. Ладце, район Ілава, вул. Кукучинова, будинок 346/346, борг у сумі 75000,00 євро (сімдесят п’ять тисяч євро 00 центів), що за офіційним курсом НБУ до двох знаків після коми 1,00 євро/26,22 грн станом на 04.01.2016 складає еквівалент 1966500,00 грн (одного мільйона дев’ятисот шістдесяти шести тисяч п’ятисот гривень 00 коп.), у задоволенні інших вимог – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 7234,50 грн у рахунок відшкодування витрат із оплати судового збору, а також з ОСОБА_1 1157,52 грн судового збору в дохід держави.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але протягом двадцяти днів може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді