Справа № 369/410/17

Провадження № 2-о/369/40/17

РІШЕННЯ

Іменем України

28.11.2017 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі

головуючої судді Ковальчук Л.М.,

при секретарі Рябець А.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за заявою ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2, ОСОБА_3, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення,

В С Т А Н О В И В:

У січні 2017 року ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2, ОСОБА_3, звернулась до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, посилаючись на те, що вона народилась ІНФОРМАЦІЯ_4 року в м. Луганськ, Луганської області, була зареєстрована та проживала в АДРЕСА_6. Була одружена з ОСОБА_6, який народився ІНФОРМАЦІЯ_7 року. Від шлюбу вони мають двох дітей ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2.

До вимушеного переселення з Луганської області ОСОБА_1 працювала торговим агентом в ТОВ «Миронівський хлібопродукт», що підтверджується трудовою книжкою.

В травні 2016 року ОСОБА_1 була вимушена переміститися з постійного місця проживання на окупованій частині території Луганської області, АДРЕСА_3, де зараз постійно проживає, а отже дана адреса являється її фактичним місцем проживання, про що свідчить довідка про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції від 19.05.2016 року № 3244007950.

На праві приватної власності ОСОБА_1 володіє часткою трикімнатної квартири у розмірі ?, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4, що підтверджується витягом з Державного реєстру правочинів № 1690906 від 03.11.2016 року.

Як загальновідомо, у кінці лютого - на початку березня 2014 року перекинуті з Росії війська без розпізнавальних знаків окупували Кримський півострів. З цього моменту фактично розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України.

Згідно з постановою Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року № 337-VIII, зазначені події розвивались за таким сценарієм: збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року, коли були зафіксовані перші випадки порушення Збройними Силами Російської Федерації всупереч міжнародно-правовим зобов'язанням Російської Федерації порядку перетину державного кордону України в районі Керченської протоки та використання нею своїх військових формувань, дислокованих у Криму відповідно до Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, для блокування українських військових частин. На початковій стадії агресії особовий склад окремих російських збройних формувань не мав розпізнавальних знаків.

27 лютого 2014 року збройні підрозділи спеціального призначення Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації захопили будівлі Ради міністрів та Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Водночас відбулося створення і озброєння іррегулярних збройних формувань найманців з числа місцевих жителів, якими керували офіцери спецслужб і Збройних Сил Російської Федерації, а Чорноморський флот Російської Федерації заблокував українські порти, де знаходилися кораблі Військово-Морських Сил України. За цих обставин лідер партії «Русское единство» ОСОБА_10 у незаконний спосіб проголосив себе головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим та закликав Президента Російської Федерації «забезпечити мир і спокій в Криму». У відповідь на цей заклик Президент Російської Федерації, порушуючи як міжнародне право, так і чинну українсько-російську договірно-правову базу, а також Будапештський меморандум, звернувся до Ради Федерації Федеральних зборів Російської Федерації, яка своєю постановою від 1 березня 2014 року, протиправно легалізуючи ці порушення, надала згоду на використання на території України Збройних Сил Російської Федерації. Як наслідок, це призвело до збройного захоплення і воєнної окупації невід'ємної частини України - Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.

Нелегітимно сформована в умовах російської воєнної окупації виконавча влада Автономної Республіки Крим 16 березня 2014 року провела референдум про входження Автономної Республіки Крим до складу Російської Федерації, однак результати референдуму не були визнані жодною країною світу, крім Російської Федерації, шо підтверджується Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 68/262 від 27 березня 2014 року «Територіальна цілісність України».

17 березня 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим, розпущена постановою Верховної Ради України, всупереч цьому проголосила Крим незалежною державою. 18 березня 2014 року самозвані представники Верховної Ради Автономної Республіки Крим підписали з президентом Російської Федерації Володимиром Путіним «Договір про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і створення у складі Російської Федерації нових суб'єктів».

21 березня 2014 року владою Російської Федерації було прийнято Федеральний конституційний закон «О принятии в Российскую Федерацию Республики Крьім и образовании в составе Российской Федерации новых субьектов - Республики Крым и города федерального значения Севастополя».

Згідно ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» № 1207-VII від 15.04.2014 року із змінами і доповненнями, внесеними відповідно Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо визначення дати початку тимчасової окупації» від 15 09.2015 року № 685-VII Автономна Республіка Крим та місто Севастополь визнано тимчасово окупованою територією України з зазначенням дати початку тимчасової окупації - 20 лютого 2014 року.

15 квітня 2014 року з метою забезпечення додержання прав і свобод людини і громадянина, захист інтересів держави, державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах окупації Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 року № 1207-VII. Цей Закон визначив статус частини території України, як тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановив особливий правовий режим на цій території, визначив особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

14 серпня 2014 року з метою правової протидії агресору Верховною Радою України також був прийнятий Закон України «Про санкції» від 14 серпня 2014 року № 1644-VII, яким визначено механізм впровадження спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів щодо Російської Федерації.

11 вересня 2014 року на виконання зазначеного Закону України «Про санкції» Кабінет Міністрів України видав розпорядження від 11 вересня 2014 року №829-р «Про пропозиції щодо застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів» саме у зв'язку з військової агресією Російської Федерації.

Саме в цілісній сукупності всі наведені в хронологічній послідовності нормативно-правові акти відтворюють обставини, що відбувались на частині території України - Автономної Республіки Крим та вказують на військову агресію Російської Федерації по відношенню до України, наслідком якої стала повна окупація та подальша незаконна анексія території Автономної Республіки Крим, яка засуджена міжнародними інстанціями.

Незаконно анексувавши Автономну Республіку Крим, Росія продовжила свою військову агресію по відношенню до України.

Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (7 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року).

Згідно з постановою Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», прийнятою 21 квітня 2015 року, зазначені події на сході України відбувалися за наступним сценарієм: протягом травня 2014 року самозвані лідери «ДНР» та «ЛНР», серед яких було багато громадян Російської Федерації, у неконституційний спосіб провели фіктивні референдуми про відокремлення цих нелегітимних утворень від України. Під приводом і з метою їхньої підтримки на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, які очолювали кадрові офіцери Головного розвідувального управління Генерального штабу Збройних сил Російської Федерації, парамілітарні формування російського козацтва та укомплектований чеченцями - громадянами Російської Федерації батальйон «Восток», а також задіяні такі озброєні групи найманців як «Русский сектор» та «Оплот». За їхньої участі відбулися захоплення адміністративних будівель у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснено збройні напади на частини українських Сухопутних військ та літаки Повітряних сил Збройних Сил України.

11 травня 2014 року на окупованій території Донецької і Луганської області відбувся референдум щодо самовизначення в Луганському та Донецькому регіонах з погано прихованою метою відокремлення та проголошення так званих «Луганської Народної Республіки» та «Донецької Народної Республіки». Показово, що ані самі референдуми, ані проголошені ними утворення так і не були визнані міжнародною спільнотою.

Так, Міністерство закордонних справ Великобританії назвало прикрим факт проведення референдуму 11 травня на Донбасі (http://ua.korrespondent.net/world/3361365-mzs-brytanii-nazvav-prykrym-faktom-referendum-na-donbasi). Тим часом прес-секретар Держдепартаменту США ОСОБА_13 заявила, що США не визнають результати референдуму про незалежність «Донецької народної республіки» (http://ua/correspondent.net/ukraine/politics/3361226-derzhdepartament-ssha-znovu-zaiavyv-pro-nevyznannia-referendumiv-na-donbasi).

«Так звані референдуми у Донецькій і Луганській областях нелегітимні, і ми не визнаємо їх результатів. Ті, хто організував ці референдуми, не володіють демократичною легітимністю», - заявила прес-секретар верховного представника Європейського Союзу із закордонних справ ОСОБА_28 (http://www.ukrinform.ua/rubric-politycs/1660771-e_s_ne_viznae_referendum_na_shodi_ukraiini_1937380.html).

23 серпня 2014 року почалися масові вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил Російської Федерації, зокрема, військовослужбовців 9-ї окремої мотострілецької бригади, 76-ї та 98-ї дивізій повітряно-десантних військ Збройних сил Російської Федерації. Задіяння регулярних Збройних сил Російської Федерації у збройній агресії проти України супроводжувалося поширенням серед населення України агітаційних листівок, в яких, зокрема, був такий заклик: «За жодних обставин не чиніть перепон пересуванню російських військ (техніка та особовий склад)».

На засіданні Ради Безпеки ООН, яке відбулося 29 серпня у зв'язку з агресією Російської Федерації проти України, делегація України заявила: «Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову частину України із застосуванням своїх регулярних збройних сил». Після надзвичайного засідання комісії Україна - НАТО, скликаного 29 серпня 2014 року на прохання України, Генеральний секретар НАТО А. Расмуссен кваліфікував вторгнення Збройних сил Російської Федерації через східний і південно-східний українсько-російський державний кордон як «серйозну ескалацію збройної агресії Росії проти України».

Іррегулярні збройні формування, задіяні Російською Федерацією у агресивній війні проти України, систематично підкріплювалися російськими найманцями з числа звільнених у запас військовослужбовців Збройних сил Російської Федерації та постачанням зброї і військової техніки, включаючи танки, артилерійські системи, протитанкові засоби га сучасні зенітно-ракетні комплекси. Це підтверджувалося численними затриманими громадянами Російської Федерації та військовослужбовцями Збоойних сил Російської Федерації.

За даними прес-центру Служби безпеки України від 07 квітня 2014 року, співробітники СБУ спільно з прикордонниками у пункті пропуску «Красна Таловка» (Луганська область), затримали громадянина Російської Федерації ОСОБА_16, який намагався перетнути державний кордон України для безпосередньої організації та координації проросійських агресивно налаштованих акцій бойовиків у Луганську (http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=123600&cat_id=123450)/

За повідомленням прес-центру СБУ від 18 липня 2014 року, разом із військовослужбовцями Державної прикордонної служби України було затримано двох громадян Росії з російськими паспортами, які намагалися перетнути державний кордон України. Крім цього, в одного із затриманих було вилучено військовий квиток, в якому зазначено його військову професію «коректировщик огня» (http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=129082&cat_id=128580).

За повідомленням прес-центру СБУ від 11 серпня 2014 року, у ході здійснення контррозвідувальних заходів СБУ було отримано чергові докази активної участі військовослужбовців Російської Федерації у незаконних воєнізованих та збройних формуваннях на території України. Зокрема, у Луганській області було здобуто документальні матеріали участі в діяльності «ЛНР» військовослужбовця, громадянина Російської Федерації ОСОБА_17 1972 року народження - командира відділення БМД 1. У військовому квитку затриманого росіянина стояла відмітка про прийняття його на військову службу до лав Збройних Сил РФ 07 липня 2014 року.

29 червня 2016 року незалежна неурядова правозахисна організація Міжнародне партнерство за права людини разом із Норвезьким Гельсінським Комітетом та Українською Гельсінською Спілкою представила Звіт «Звідки відкрили вогонь? Розслідування транскордонних атак на сході України». Відповідно до Звіту, перетини кордону та напади на українські території були організовані за допомогою військових підрозділів Російської Федерації. Покинуті речі персонального вжитку та сліди переміщення військової техніки; рух російських військових підрозділів на території Російської Федерації і через кордон України; факти нелегальних перетинів українського кордону комбатантами з Російської Федерації, які згодом здійснювали напади на об єкти військової інфраструктури, державні прикордонні частини та цивільні об'єкти; здійснення атак з локацій військових частин регулярних збройних сил Російської Федерації слугують цьому підтвердженням. Крім того, проаналізовані у звіті докази прямого втручання російських збройних сил, служб безпеки, осіб, які прямо пов язані з військовими підрозділами Російської Федерації, а також аналіз атак на населені пункти Луганської області влітку 2014 року доводять наявність міжнародного характеру збройного конфлікту на Донбасі (http:iphronline.org/wp-content/uploads/2016/07/Ukr-Joint-report-cross-border-shelling-June-2016.pdf).

Незважаючи на укладення Мінських домовленостей (Мінський протокол від 5 вересня 2014 року, Мінський меморандум від 19 вересня 2014 року і Мінський «Комплекс заходів від 12 лютого 2015 року»), за якими Російська Федерація га підконтрольні їй бандитські угрупування взяли на себе обов'язки по припиненню збройного конфлікту, Російська Федерація з більшою або меншою інтенсивністю продовжує збройну агресію проти України. З моменту підписання 5 вересня 2014 року Мінського протоколу Збройні сили Російської Федерації та іррегулярні підрозділи російських найманців захопили Донецький аеропорт, місто Дебальцеве та інші населені пункти, розширивши контрольовану ними територію України у Донецькій та Луганській областях більше ніж на 500 квадратних кілометрів. Постачання російських окупаційних сил відбувається, зокрема, за допомогою так званих «гуманітарних конвоїв», які регулярно скеровуються Російською Федерацією на територію України шляхом несанкціонованого перетину українсько-російського державного кордону всупереч чинному законодавству України та міжнародним правилам, встановленим Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, що ставить під сумнів гуманітарний характер таких конвоїв. Під виглядом виконання Мінського «комплексу заходів» від 12 лютого 2015 року російська сторона здійснювала перегрупування своїх збройних підрозділів, важких озброєнь, концентрацію їх на Артемівському, Волноваському, Донецькому, Маріупольському напрямках, а також постійно тримала біля українсько-російського кордону численне угруповання своїх регулярних Збройних Сил.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року № 1932 ХІІ, збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України.

Як підсумок, Україною, за наслідками збройної агресії Російської Федерації, прийнято постанову Верховної Ради України від 17 березня 2015 року № 254-VIII «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», якою визнано тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їх військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України.

За змістом абзацу 2 постанови Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо скоєння злочинів проти людяності та воєнних злочинів вищими посадовими особами Російської Федерації та керівниками терористичних організацій «ДНР» та «ЛНР», які призвели до особливо тяжких наслідків та масового вбивства українських громадян» від 04 лютого 2015 року №145-VІІІ, з 20 лютого 2014 року проти України триває збройна агресія Російської Федерації та підтримуваних нею бойовиків-терористів, під час якої було анексовано Автономну Республіку Крим та місто Севастополь, які є частиною території незалежної та суверенної держави Україна, окуповано частину Донецької та Луганської областей України, загинуло тисячі громадян України, серед яких діти, поранено тисячі осіб, зруйновано інфраструктуру цілого регіону, сотні тисяч громадян вимушені були покинути свої домівки».

Також постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року №129-VIII законодавчий орган України затвердив звернення до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЕ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором.

Результатом такого звернення стало визнання міжнародним співтовариством через схвалення 08.07.2015 року переважною більшістю членів Парламентської Асамблеї ОБСЄ двох резолюцій, зокрема Резолюції «Продовження очевидних грубих і невиправлених порушень Російською Федерацією міжнародних норм і принципів ОБСЄ» та резолюції «Викрадені і незаконно утримувані громадяни України на території Російської Федерації», які засвідчили факт здійснення Російською Федерацією збройної агресії проти держави України та факт протиправності утримання українських політичних в'язнів в Російській Федерації.

Силові дії Російської Федерації, що тривають з 20 лютого 2014 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «Ь», «с», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року.

Крім того, військові дії Російської Федерації на території України були фактично визнані та засуджені рядом міжнародних інстанцій.

Так, резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1988 від 9 квітня 2014 року рішуче засуджує дозвіл Ради Федерації Росії на застосування військової сили в Україні, російську військову агресію та подальшу анексію Криму, що є явним порушенням міжнародного права.

Резолюція Європарламенту (2014/2965 (RSР)) від 15 січня 2015 року щодо ситуації в Україні рішуче засуджує агресивну та експансіоністську політику Росії, що становить загрозу цілісності та незалежності України, а також потенційну загрозу для самого Європейського Союзу, включаючи незаконну анексію Криму та ведення неоголошеної гібридної війни проти України, у тому числі інформаційної війни, поєднуючи кібервійни, використання регулярних та нерегулярних збройних сил, пропаганда, економічного тиску, енергетичного шантажу, дипломатії та політичної дестабілізації, підкреслює, що такі дії є порушенням міжнародного права.

Резолюція Парламентської Асамблеї Ради Європи «Зниклі особи під час конфлікту в Україні» № 2067 від 25 червня 2015 року визнає, що військові дії на частині територій Донецької та Луганської областей України є агресією зі сторони Російської Федерації та вводить термін «окупований» по відношенню до Автономної Республіки Крим та м. Севастополь.

Згідно з ч. 2 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Факти збройної (військової) агресії Російської Федерації відносно України, окупації частини території України є загальновідомими, а тому не підлягають доказуванню згідно приписами ч. 2 ст. 61 ЦПК України.

Отже наслідком саме збройної агресії Російської Федерації стала окупація частини території України, яка засуджена як на національному рівні, так міжнародною спільнотою.

На окупацію Російською Федерацією частини території України вказують також норми міжнародного та національного законодавства - Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, IV Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 року і деякі положення Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів 1977 року.

Існуючі правові норми, що визначають режим окупації, переважно засновані на положенні ст. 42 Гаазької конвенції 1907 року: "Територія вважається зайнятою, якщо вона дійсно знаходиться під владою ворожої армії". Згідно з цією ж ст. 42 Гаазької конвенції 1907 року, територія, до якої застосовано право окупації, повинна "дійсно перебувати під владою ворожої армії", причому "зайняття поширюється лише на ті області, де ця влада встановлена і в змозі проявляти свою діяльність".

Тобто поняття окупації може бути застосоване до територій, зайнятих країною агресором, якщо наявний її фактичний ефективний контроль цих окупованих територій. Стан окупації послідовно визначається на основі фактів. Абсолютно не має значення, чи отримала схвалення така окупація Радою Безпеки, або ж вона просто є наслідком агресивного вторгнення, звільнення, або ж має місце офіційна заява в якості такої.

Аналіз існуючих правових норм, що визначають режим окупації, переважно заснованих на положеннях Гаазької конвенції 1907 року дає підстави стверджувати, що для окупації характерне збереження владних структур (хай навіть у вигнанні) переможеної держави і продовження опору та військових дій проти держави-окупанта.

Таким чином, з аналізу вказаних норм міжнародного та національного законодавства вбачається, що ознаками ефективного контролю є: достатня присутність військ держави окупанта; держава окупант здійснює свою владу над окупованою владою, яка втратила здатність до громадських функцій; ворожі сили здалися, були переможені чи відступили; над територією була встановлена тимчасова адміністрація; держава окупант видає укази громадянському населенню та контролює їх виконання.

На підтвердження здійснення Російською Федерацією такого ефективного контролю частини території України, а саме частини Донецької і Луганської областей, з усіма його ознаками ОСОБА_1 наводила наступні приклади.

За повідомленням Головного управління розвідки Міністерства Оборони України, на території окупованих районів Донецької та Луганської областей виконує злочинні накази військового керівництва Російської Федерації Генерал-полковник Збройних Сил Російської Федерації ОСОБА_18 У 2014-2015 роках він був координатором бойових дій 1 Армійського корпусу (Донецьк, Україна) та 2 Армійського корпусу (Луганськ, Україна) Центру територіальних військ Південного Військового Округу Збройних Сил Російської Федерації.

За повідомленням Інтернет-видання patrioty.org.ua, в статті під назвою «На Луганщині з'явились російські військові з незвичними шевронами» від 26 липня 2016 року, на території тимчасово окупованої частини Луганської області були помічені нові підрозділи російської армії, які носять шеврони з білим конем на чорному тлі. Вони відносяться до Північно-Кавказького військового округу Російської Федерації. У н. п. Кадіївка, Луганської області, зафіксовано появу військовослужбовців Російської Федерації з шевронами чорного кольору трикутної форми із зображенням білого коня (даний шеврон використовують підрозділи Внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ РФ Північно-Кавказького округу).

Виходячи із змісту статті Інтернет-сайту «ostro.org» від 22.01.2016 року, на посаду першого заступника голови Ради міністрів «ЛНР» узгодили кандидатуру ОСОБА_19; на посаду заступника голови Ради міністрів - ОСОБА_20, а також заступника Ради міністрів - ОСОБА_21, який працює керівником апарату «МВС ЛНР». Основними напрямками їх діяльності визначено забезпечення життєдіяльності «ЛНР», регулювання соціальної сфери та ільського господарства.

03 квітня 2016 року на Інтернет-порталі новин «zik.ua», була опублікована стаття «В «ЛНР» «вибрали» нового «спікера»», виходячи зі змісту якої Народною радою «ЛНР» буде керувати 33-річний ОСОБА_22, котрий є членом незаконного руху «Світ Луганщини». Такі кадрові зміни в «ЛНР» були викликані у зв'язку з неналежною організацією роботи Народної ради «ЛНР» його попередником ОСОБА_23.

В статті «Бойовики обстріляли Трьохізбенку, поранено двох бійців «АТО», яка була опублікована на Інтернет-сайті телеканалу новин «Еспресо» 30 березня 2015 року вказується, що в результаті обстрілу проросійськими бойовиками Трьохізбенки Луганської області двоє українських військових отримали поранення. Близько 19.30 група проросійських бойовиків підійшла з боку контрольованої так званої території «ЛНР» до зруйнованого мосту через Сіверський Донець на околиці Трьохізбенки і обстріляла опорний пункт українських силовиків з автоматичної зброї і гранатометів. В результаті бою двоє українських військових отримали поранення, а один з військових був госпіталізований у важкому стані.

За повідомленням інформаційного агентства rian.com.ua, 29 квітня 2014 року, близько тисячі проросійських демонстрантів штурмували адміністративні будівлі в Луганську. Були захоплені обласна державна адміністрація, прокуратура і Апеляційний суд. При спробі штурму обласного управління МВС вперше за час заворушень в місті пролунали постріли, були чутні вибухи гранат.

Так званий голова «ЛНР» ОСОБА_24 видав указ №259/01/05/16 «О режиме комендантского часа», яким фактично вводиться режим комендантської години з 23 год. 00 хв. до 06 год. 00 хв. Згідно указу, в зазначений період на вулицях перебуватимуть озброєні патрулі.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року держави-члени мають нести відповідальність за будь-яке порушення гарантованих Конвенцією прав та свобод громадян, які перебувають під їхньою «юрисдикцією». Здійснення юрисдикції є для Договірної держави необхідною умовою, аби вона могла нести відповідальність за дії або бездіяльність, що ставляться їй у вину, та які порушують твердження щодо недотримання прав та свобод, викладених в Конвенції.

Згідно з існуючою судовою практикою «юрисдикція» у відповідності зі статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року не обмежується національними територіями держав-учасниць цієї Конвенції. Відповідальність держави-учасниці поширюється на випадки, коли будь-яка дія чи бездіяльність її влади приводить до певних наслідків за межами її території. Тобто держава (її збройні сили або підконтрольні їй місцеві адміністрації) отримала можливість здійснювати ефективний контроль над територією, яка знаходиться за межами її національних кордонів.

Отже, саме Російська Федерація зобов'язана забезпечувати права та свободи, гарантовані Конвенцією на території Автономної Республіки Крим, м. Севастополь, частини Луганської та Донецької областей, оскільки ці складові частини території України перебувають під фактичним контролем Росії, тобто вони перебувають під її юрисдикцією у значенні статті 1 Конвенції. Відповідно, Російська Федерація відповідальна за порушення прав і свобод громадян, що гарантовані Конвенцією на цих територіях.

Однак Російська Федерація неодноразово порушувала норми Конвенції Організації Об'єднаних Націй «Про захист цивільного населення під час війни» від 12 серпня 1949 року, а також Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, та відповідно такі права фізичних осіб як, зокрема: право на життя, право на свободу повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням. Такі факти підтверджуються, серед іншого постановою Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року № 337-VIII.

Відповідно до Женевської конвенції 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту, яка є чинною для Російської Федерації в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР з 10 травня 1954 року, то її положення застосовуються до всього цивільного населення держав, що беруть участь у конфлікті, тобто не лише до іноземних громадян, що перебувають на території однієї з воюючих держав, а й до громадян цих держав, а також до цивільного населення окупованих територій.

У ст. 2 IV Женевської конвенції 1949 року зазначено, що Конвенція буде застосовуватися у всіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть, якщо ця окупація не зустріне жодного збройного опору.

Згідно з Конвенцією Організації Об'єднаних Націй «Про захист цивільного населення під час війни» від 12 серпня 1949 року, вона застосовується до всіх випадків оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується до всіх випадків часткової або цілковитої окупації Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не натрапляє на жодний збройний спротив.

Відповідно до ст. 4 Конвенції особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Жодній Високій Договірній Стороні не дозволяється звільняти себе чи будь-яку іншу Високу Договірну Сторону від відповідальності, яку несе вона чи інша Висока Договірна Сторона за порушення, наведені в 147 статті (ст. 148 цієї Конвенції).

Стаття 91 Протоколу І до Конвенції Організації Об'єднаних Націй «Про захист цивільного населення під час війни» від 12 серпня 1949 року стосується відповідальності: сторона, що перебуває у конфлікті й порушує положення цієї Конвенції, або цього Протоколу, повинна відшкодовувати завдані збитки, якщо для цього є підстави. Вона несе відповідальність за всі дії, що вчиняються особами, які входять до складу її збройних сил.

Основна ідея права військової окупації полягає в тому, щоб на час збройного конфлікту зберегти на окупованих територіях status quoante - раніше існуюче положення, - для того, щоб забезпечити в майбутньому безболісне повернення таких територій відповідній державі. Згідно зі ст. 43 IV Гаазької конвенції 1907 року, супротивник, що зайняв територію, зобов'язаний вжити всіх залежних від нього заходів для того, щоб наскільки це можливо відновити, і забезпечити громадський порядок та суспільне життя, і при цьому він повинен поважати існуючий в країні. Положення вищезазначеної Конвенції передбачають розв'язання конкретних питань, таких, як створення безпечних зон, захист поранених і хворих, а також лікарень і медичного персоналу, доставка медикаментів, спеціальні заходи по захисту дітей та налагодження зв'язків між членами розлучених сімей.

За правилом ст. З IV Женевської конвенції 1949 року з особами, які не беруть активної участі в бойових діях, у тому числі з особами зі складу збройних сил, що склали зброю, а також із тими, хто hors de combat (той, що вийшов з ладу (фр.)) унаслідок хвороби, поранення, затримання чи з будь-якої іншої причини, поводяться гуманно, без будь-якої ворожої дискримінації, причиною якої слугують раса, колір шкіри, релігія чи вірування, стать, походження чи майновий стан чи будь-які інші подібні критерії.

Із цією метою є забороненими й залишатимуться забороненими будь-коли та будь-де такі діяння стосовно зазначених вище осіб: а) насилля над життям й особистістю, зокрема всі види вбивств, завдання каліцтва, жорстоке поводження й тортури; b) захоплення заручників; с) наруга над людською гідністю, зокрема образливе та принизливе поводження; d) засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, винесеного судом, який створено належним чином і який надає судові гарантії, визнані цивілізованими народами як необхідні.

Згідно ст. 27 згаданої Конвенції Особи, що перебувають під захистом, мають право за будь-яких обставин, на особисту повагу, повагу до своєї честі, права на сім'ю, їхніх релігійних переконань та обрядів, звичок та звичаїв. До них завжди слід ставитися гуманно й захищати їх, зокрема, від будь-якого акту насильства чи залякування, від образ та цікавості натовпу.

Однак всупереч норм вказаної Конвенції, Російська Федерація неодноразово порушувала такі права громадян України, передбачені та гарантовані Женевською конвенцією 1949 року про захист цивільного населення під час збройного конфлікту як право на життя, право на свободу повагу до честі і гідності, право не бути підданим катуванням, право не перебувати в рабстві або підневільному стані, право на свободу і особисту недоторканість, право на справедливий суд, право не бути покараним без закону, право на повагу до приватного і сімейного життя, право на свободу думки, совісті і релігії. Така позиція закріплена і в постанові Верховної Ради України Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків».

Про наявність цих порушень свідчить аналіз наступної інформації.

Виходячи із змісту статті «В Луганске людей похищают среди белого дня», опублікованій на сайті Інтернет-видання inforesist.org від 12 липня 2014 року, в Луганську відбувалось масове викрадення людей. Люди зникають щодня. У Луганську це називається «потрапити на СБУ». Частину заручників згодом вдається викупити родичам за великі по донбаським мірками суми готівки. Менш успішні і менш сімейні заручники, як правило, зникають назавжди.

За повідомленням інформаційного агентства «pravda.com.ua» від 19 серпня 2014 року, У Луганськ прорвались танки, «Гради» і солдати з Росії. За даними «Інформаційного Спротиву», «всього в околиці Луганська прорвалося кілька десятків одиниць техніки, з яких до 40 - важка бронетехніка». Частина цієї колони увійшла в місто.

Згідно даних Інтернет-порталу «cxid.info» від 17.05.2014 року, у Луганську озброєні люди обстріляли автомобіль - водій убитий, пасажир важко поранений. Водій автомобіля не зупинився і його переслідували озброєні люди, які відкрили стрілянину по транспортному засобу в районі кільця Гайового, а потім в районі селища Ювілейний.

За повідомленням Інтернет-видання «autoconsulting.com.ua» від 01.07.2014 року, у Луганську мародери вже відбирають навіть старі автомобілі. У Луганській області триває терор щодо автовласників. Але якщо раніше бойовики полювали тільки за престижними іномарками, то зараз не гребують і старими радянськими авто. Подібних повідомлень в луганському МВС за день - десятки, а число викрадених автомобілів по області вже обчислюється тисячами.

За даними Інтєрнет-видання «korrespondent.net» від 24 серпня 2014 року, Луганськ майже місяць знаходився в повній блокаді без світла, ліків, зв'язку та води, що було пов'язано з безперервними обстрілами міста. Обстановка в Луганську залишалась напруженою - люди не могли отримати заробітну платню, соціальні виплати та пенсії. В результаті обстрілів серйозно постраждав стадіон Авангард, який є домашнім стадіоном футбольного клубу Зоря.

Масовість таких порушень призвела до того, що в результаті збройної російської агресії на території Донецької та Луганської областей та на території Автономної Республіки Крим понад 921 000 осіб були переміщені в межах України станом на 23 січня 2015 року, що підтверджується резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи «Гуманітарна ситуація українських біженців і переміщених осіб» № 2028 від 27 січня 2015 року.

Більше 2 000 000 осіб залишаються в районах, контрольованих проросійськими бойовиками, схильними до нестабільності, серйозних порушень прав людини і створення неадекватних умов життя. За даними УВКБ ООН (UNHCR Ukгаіnе) станом на 14 серпня 2015 року 1 438 000 осіб були змушені покинути свої домівки внаслідок збройної агресії Російської Федерації на території України.

29 червня 2016 року незалежна неурядова правозахисна організація Міжнародне партнерство за права людини разом із Норвезьким Гельсінським Комітетом та Українською Гельсінською Спілкою представили Звіт «Звідки відкрили вогонь? Розслідування транскордонних атак на сході України», який презентує аналіз атак на населені пункти Луганської області в Східній Україні. Зокрема, у звіті проводиться дослідження кількох інцидентів, які відбулися під час конфлікту в Східній Україні, що триває з 2014 року та призвів щонайменше до 9371 смерті; незліченних травм; масштабного знищення і незаконного привласнення майна; випадків незаконного арешту та ув'язнення; нелюдського поводження і тортур; а також до масштабного переміщення цивільних осіб.

Крім цього, відповідно до Заяви Міністерства закордонних справ України щодо виконання Мінських домовленостей від 01 березня 2016 року з моменту початку агресії загинуло понад 2600 українських військовослужбовців та понад 9000 було поранено.

Щодо порушень безпосередньо ОСОБА_1, гарантованих вищезгаданими Конвенціями прав, свідчать наступні факти.

До початку збройної агресії Російської Федерації та подальшої незаконної окупації частини території Луганської області вона була повноправним громадянином України, де людина, її життя та здоров'я, честь і гідність, безпека та недоторканність визнаються найвищою соціальною цінністю.

В березні 2014 року в центрі міста почали відбуватися проросійські мітинги, на яких окрім невеликої кількості обманутого російською пропагандою місцевого населення була значна кількість осіб з Росії. З огляду на патріотичну позицію, на проросійські мітинги ОСОБА_1 не ходила і не підтримувала їх.

З кінця березня 2014 року в Луганську під керівництвом російських військових та агентів спецслужб Російської Федерації відбулось захоплення Управління СБУ в Луганській області, Обласної Державної Адміністрації та інших адміністративних будівель міста. По телевізору вона бачила, бойові дії в Слов'янську і в інших містах Донецької і Луганської області.

11 травня 2014 року відбувався фіктивний референдум щодо статусу «ЛНР», який ОСОБА_1 не підтримувала і на який не ходила.

Вибори Президента України 25 травня 2014 року Луганську не відбувалися, оскільки Україна це могла забезпечити безпеку громадян під час голосування, а проросійські бойовики чинили перепони у реалізації громадянами окупованих регіонів України своїх виборчих прав.

В кінці травня 2014 року ОСОБА_1 побачила блокпости на околицях міста та в області. Раніше вони знаходились лише біля захоплених адміністративних будівель, однак з посиленням російського впливу на ситуацію в Луганській області, кількість блокпостів зростала. Проросійські бойовики зі зброєю зупиняли громадян та автомобілі для перевірки документів.

На початку червня 2014 року в Луганську указом так званого керівництва «ЛНР» була запроваджена комендантська година. З 10 вечора до 6 ранку на вулицях з'являлися бойовики у військовій формі зі зброєю, які забороняли місцевому мирному населенню з'являтися на вулицях. У випадку непокори бойовикам, громадянам погрожували відводити в підвал Управління СБУ, де за свідченням багатьох осіб відбувалися катування та страти. Мобілізації при цьому не було, чоловіків насильно не забирали. У деяких частинах міста не працював мобільний зв'язок.

02 червня 2014 року відбувся авіаобстріл Луганської ОДА. До 04 червня 2014 року бойовики кілька днів обстрілювали прикордонну частину на околиці Луганська, де служив чоловік ОСОБА_1 Вона була свідком того, як її оточили бойовики, контрольовані Російською Федерацією; над нею літали вертольоти. Люди були кілька діб були заблокованими у своїх оселях біля прикордонної бази, оскільки російські бойовики не гребували вести вогонь з квартир мирних мешканців.

07 липня 2014 року ОСОБА_1 дізналася від батьків, що в лісосмузі біля її будинку в Луганську поставили систему залпового вогню, з якої вели обстріл міста. Звук був страшним, і вони з дітьми та родиною боялися, що їх будинок може бути знищений обстрілами. Фактичне проживання в умовах війни давало підстави реально сприймати загрозу бути вбитими проросійськими бойовиками, а тому вони постійно почували себе в небезпеці.

Описані вище обставини призвели до неможливості подальшого проживання в Луганську, а тому 08 липня 2014 року ОСОБА_1 з дітьми виїхала в Бердянськ. Речей не брали оскільки думали, що заворушення в місті скоро припиняться. У Бердянську вони були близько 2-х тижнів, і 29-30 липня 2014 року, з дітьми на 2-3 дні виїхали в місто Дніпро (колишній Дніпропетровськ) до сестри. Після Дніпра вони з дитиною поїхали в Сєвєродонецьк де прожили близько 2-х років, а нещодавно переїхали до Києва.

Протягом всього періоду військового загострення в Луганську і області люди масово брали відпустки і їхали з міста. Спочатку ОСОБА_1 працювала в Луганську в торговому домі, але у зв'язку з загостренням ситуації змушена була переїхати в Сєвєродонецьк, де їй видали трудову книжку і офіційно звільнили. Але фактично вона продовжувала працювати і далі, неофіційно. У Сєвєродонецьку вони з дітьми винаймали квартиру. У порівнянні з Луганськом, в Бердянську і Сєвєродонецьку було набагато спокійніше.

В подальшому ОСОБА_1 дзвонила до родичів в Луганськ з метою з'ясувати, чи змінилась .ситуація на краще, і чи є можливість туди повернутись із родиною. Однак, те що вона почула, нівелювало її сподівання на повернення, оскільки російські бойовики створили умови, в яких не було можливості нормально існувати.

Взагалі, після російської воєнної окупації та їхнього вимушеного виїзду з Луганської області, вони втратили можливість планувати своє життя, не відчували впевненості у завтрашньому дні. За один короткий період часу вони залишилися без житла, без підтримки, без надії на повернення додому.

Фактично вони були позбавлені не лише роботи, рідного дому, матеріального забезпечення, їх позбавили звичного середовища існування, вільного спілкування з знайомими, друзями.

ОСОБА_1 вважає, що внаслідок саме військової агресії Російської Федерації на території Луганської області було порушено цілу низку їхніх прав і свобод, передбачених Конвенцією «Про захист прав людини та основоположних свобод» від 04.11.1950 року, Протоколом (Перший протокол) до цієї Конвенції від 20 березня 1952 року та Протоколом № 4 до цієї Конвенції від 16 вересня 1963 року, зокрема: право на життя, право на свободу, право на повагу до приватного і сімейного життя.

Згідно з ч. 3 ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Це право також гарантовано статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.

Згідно з частиною 2 ст. 256 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 року №1706-VIІ, що містить визначення поняття внутрішньо переміщеної особи, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Таким чином, причиною внутрішнього переміщення фізичної особи з її постійного місця проживання до іншого місця проживання на території України може бути обумовлено безпосередньо: 1) збройним конфліктом; 2) тимчасовою окупацією; 3) повсюдними проявами насильства, порушеннями прав людини; 4) надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру або метою уникнення негативних наслідків однієї з цих подій.

За змістом ч. 1, ст. 4, ч. 1 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 № 1706-VІІ, факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону. Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.

Конституція України визначає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6).

Відповідно до ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні грунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року N 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» з наступними змінами і доповненнями було затверджено Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, додаток до якого визначає форму довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.

Зі змісту форми довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, визначеної в Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 року N 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб» з наступними змінами і доповненнями, вбачається, що дана форма не передбачає внесення відомостей про конкретну причину, яка змусила залишити або покинути своє місце проживання внутрішньо переміщену особу (ч. 1 ст. ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 року № 1706-VII).

Оримана ОСОБА_1 довідка про взяття на облік внутрішньо-переміщених осіб від 19.05.2016 року № 3244007950, виданою Управлінням праці тасоціального захисту населення на ім'я ОСОБА_1 посвідчує лише факт вимушеного переселення з м. Луганськ, Луганської області, до м. Київ і не містить в собі зазначення причини такого переселення, оскільки даний орган не має таких повноважень.

Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20.10.2014 року № 1706-VII не визначає порядку підтвердження і встановлення факту наявності збройного конфлікту та/або тимчасової, окупації території України, та не виключає можливості звернення внутрішньо переміщеної особи до суду для встановлення конкретної причини внутрішнього переміщення.

Звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що вимушене переселення з окупованої території Луганської області, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України, обумовлено тим, що заявник має на меті визначити свій статус як особа, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року (жертви - потерпілого від міжнародного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов'язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національною та міжнародного права.

Ця Конвенція застосовується до всіх випадків оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується до всіх випадків часткової або цілковитої окупації Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не натрапляє на жодний збройний спротив. Хоча одна з держав, які перебувають у конфлікті, може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов'язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов'язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення.

Особами, що перебувають під захистом цієї Конвенції, є ті, хто в будь-який момент та за будь-яких обставин опиняються, у разі конфлікту чи окупації, під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є (ст. 4 Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року).

Іншого порядку встановлення такого юридичного факту чинним законодавством України не передбачено.

Частина 4 ст. 235 ЦПК передбачає, що справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб.

Коло заінтересованих осіб визначається взаємовідносинами із заявником у зв'язку з обставинами, які підлягають встановленню і які можуть вплинути на їх права та обов'язки. Участь у справі цих осіб зумовлюється тим, що із установленням окремих обставин заявник може реалізувати свої права у правовідносинах, у яких беруть участь і заінтересовані особи. Для цих осіб характерним є те, що їхні суб'єктивні права та обов'язки мають юридичний зв'язок із суб'єктивними правами і обов'язками заявників.

З метою належного повідомлення Російської Федерації, як заінтересованої особи необхідно застосовувати положення Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 року, що ратифікованої Законом України 19 жовтня 2000 року N 2052-ІІІ, згідно зі ст. 1 якої вона застосовується у цивільних та комерційних справах щодо всіх випадків, коли існує потреба в передачі судових та позасудових документів для вручення за кордоном.

Згідно ст. 3 Віденської конвенції щодо дипломатичних зносин від 18 квітня 1961 року, ратифікованої указом Президії ВР УРСР 21 березня 1964 року, функції дипломатичного представництва складаються, зокрема в представництві акредитуючої держави в країні перебування.

Посольство Російської Федерації в Україні - офіційне дипломатичне представництво Російської Федерації в Україні, відповідає за підтримання та розвиток добросусідських стосунків між Росією та Україною.

Крім того, статтею 3 Віденської конвенції про консульські зносини (дата підписання: 24.04.1963 року, дата підписання (приєднання) Україною: 24.04.1963 року (в складі СРСР) дата ратифікації: 23.03.1989 року (ратифікована ВР СРСР), набула чинності з 27.05.1989 року), встановлено, що консульські функції виконуються консульськими установами, а також дипломатичними представництвами, яким у цій справі є Посольство Російської Федерації в Україні.

Відповідно до п. а) статті 5 Віденської конвенції про консульські зносини, консульські зносини полягають, зокрема, у захисті інтересів держави, яку консульська установа або дипломатичне представництво представляють в іноземній державі.

Також, згідно статті 1 розділу І Положення про Посольство Російської Федерації, затвердженого Указом Президента Російської Федерації 28 жовтня 1996 року № 1497, Посольство Російської Федерації є державним органом зовнішніх відносин, що здійснюють представництво Російської Федерації в країні перебування.

Згідно статті 6 розділу II цього Положення, одними з основних задач та функцій Посольства Російської Федерації є представництво Російської Федерації в країні перебування та захист майнових прав та інтересів Російської Федерації в країні перебування.

Застосування правил цього положення на території України обумовлюється тим, що вони регулюють статус та порядок діяльності Посольства Російської Федерації, в тому числі і на території України.

Виходячи із вищевикладеного та керуючись статтею 3 Віденської конвенції про дипломатичні зносини, статтями 3, 5 Віденської конвенції про консульські зносини, статтями 1, 6 Положення про Посольство Російської Федерації, Посольство Російської Федерації в Україні є тим органом, який представляє інтереси Російської Федерації в Україні, вживає заходів із захисту інтересів Російської Федерації на території України, а також здійснює захист майнових прав та інтересів Російської Федерації на території України, а отже саме на адресу посольства РФ слід надсилати про суть та час розгляду справи.

Статтею 257 ЦПК України заява фізичної особи про встановлення факту, що має юридичне значення, подається до суду за місцем її проживання.

Що стосується можливого посилання Російської Федерації на інститут імунітету від судового переслідування в національних судах України, то слід наголосити на наступному.

Згідно з пояснювальною запискою до Європейської конвенції про імунітет держав ETS № 074 від 16.05.1972 року, розробленою Європейським комітетом із правового співробітництва Ради Європи, його підкомітетом та Комітетом експертів, який підпорядкований Комітету Міністрів Ради Європи "державний імунітет" є концепцією міжнародного права, яка склалася з принципу par in parem non habet imperium (Рівний над рівним сили не має), в силу якого одна держава не підлягає юрисдикції іншої держави.

Дійсно стаття 2 Статуту ООН закріплює принцип суверенної рівності усіх членів ООН, та використовуючи її Російська Федерація може порушувати питання про наявність у неї імунітетів від судового переслідування національними судами України.

Даний Статут ООН був ратифікований Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20.08.1945 року і є обов'язковим для України та Російської Федерації в порядку иравонаступництва за міжнародними договорами колишнього СРСР.

Однак, Преамбулою Статуту Організації Об'єднаних Націй (набув чинності 24 жовтня 1945 року) передбачено, що держави-учасниці ООН проявлятимуть терпимість та житимуть в світі як добрі сусіди; об'єднуватимуть зусилля для підтримки міжнародного миру та безпеки.

Пункт 4 Резолюції 60/1, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 24 жовтня 2005 року "Підсумковий документ Всесвітнього саміту 2005 року", говорить, що ООН знову заявляє, що терпимість, повага прав людини мають важливе значення для міжнародних відносин. Пункт 9 цієї Резолюції визнає мир, безпеку та розвиток прав людини тими опорами, на яких тримається система ООН. Пункт 120 згаданої Резолюції говорить про обов'язок держав-учасниць ООН сприяти повазі та захисту усіх прав людини та основних свобод відповідно до Статуту ООН, Загальної Декларації прав людини та іншим документам, які стосуються прав людини. Універсальний характер цих прав не підлягає жодному сумніву Пункт 122 Резолюції 60/1 говорить, що всі держави зобов'язані поважати права людини та основні свободи.

Стаття З Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року) чітко встановлює, що кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність. Згідно із статтею 17 Загальної декларації, кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Стаття 28 Загальної декларації прав людини говорить, що кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені.

Відповідно до статті 30 Загальної декларації прав людини, ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації.

Стаття 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ратифікований Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VІІІ від 19.10.1973 року, ратифікований Указом Президії Верховної Ради СРСР N 4812-VIIІ від 18.09.1973 року і є обов'язковим для Російської Федерації в порядку правонаступництва міжнародних договорів колишнього СРСР) говорить, що нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню.

Відповідно до статті 2 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України № 13/98-ВР від 14.01.1998 року, набув чинності для Російської Федерації на підставі Федерального Закону від 02 березня 1999 року № 42-ФЗ, далі - Договір), Високі Договірні Сторони, відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів. Статтею 4 Договору передбачено, що Сторони докладають зусиль до того, щоб врегулювання всіх спірних проблем здійснювалося виключно мирними засобами, і співробітничають у відверненні та врегулюванні конфліктів і ситуацій, які зачіпають їхні інтереси.

В преамбулі Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року. (був підписаний СРСР та є обов'язковим для України та Російської Федерації в порядку правонаступництва. Крім того, посилання на обов'язковість цього акту міститься в низці міжнародних договорів України та Російської Федерації, зокрема в Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією та Договорі між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон. Зокрема у статті 2 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією говориться про зобов'язання сторін згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі) говориться, що держави-учасниці Наради підтверджують свою мету сприяння покращення відносин між ними та забезпечення умов, в яких народи зможуть жити в умовах справжнього та міцного миру, народам буде гарантована безпека від погрози або замаху на їхню безпеку.

Пунктом І Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року передбачено, що в межах міжнародного права всі держави мають рівні права та обов'язки. Вони будуть поважати право одна одної визначати та здійснювати на свій розсуд їх відносини з іншими державами згідно з міжнародним правом та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року.

Відповідно до пункту VII Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року, в галузі прав людини та основаних свобод держави-учасниці будуть діяти у відповідності до цілей та принципів Статуту ООН та Загальної декларації прав людини.

Пункт X Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року говорить, що при здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати свої закони та адміністративні правила, держави-учасниці будуть узгоджуватись зі своїми юридичним обов'язками за міжнародним правом. Крім того, враховувати належним чином та виконувати положення Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року.

Згідно з пунктом X Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року держави-учасниці підтверджують, що у тому випадку, якщо зобов'язання країн за Статутом ООН увійдуть в протиріччя із з їх зобов'язаннями за будь-яким іншим міжнародним Договором, перевагу матимуть їх зобов'язання за Статутом ООН.

05 грудня 1994 року був підписаний Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (далі - Будапештський меморандум. Підписаний від імені Російської Федерації Президентом Росії Б.М. Єльциним). Відповідно до пункту 6 Будапештського меморандуму, цей меморандум набув чинності з моменту підписання.

Пунктом І Будапештського меморандуму передбачено, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов'язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.

Пункт 2 Будапештського меморандуму говорить, що Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй.

Згідно із пунктом 4 Будапештського меморандуму Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання домагатися негайних дій з боку Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй з метою надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, що не володіє ядерною зброєю, в разі, якщо Україна стане жертвою акту агресії.

Діючи у чіткій відповідності до зобов'язань за Будапештським меморандумом, ні США ні Великобританія ніколи не вчиняли актів агресії, спрямованих на порушення незалежності і суверенітету України або зміни існуючих кордонів України, не погрожували Україні силою чи її використанням. Більш того, Головнокомандувач об'єднаних збройних сил НАТО в Європі генерал Філіп Брідлав підтвердив, що протягом жовтня - листопада 2014 року сили НАТО спостерігали входження на територію східної України колон із російськими танками, артилерією, системами протиповітряної оборони і бойовими частинами Українська сторона, зі свого боку, надала міжнародній спільноті докази, що на кордоні України з Російською Федерацією, на території Росії знаходилось 39 тисяч російських військовослужбовців та сотні одиниць бронетехніки, що фактично є доказом збройної агресії Російської Федерації і суперечить Статуту ООН та п. 2 Будапештського меморандуму.

У зв'язку із отриманням цієї інформації США, діючи згідно із п. 4 Будапештського меморандуму, скликали засідання Ради Безпеки ООН на термінові засідання у зв'язку зі становищем в Україні через введення російських військ на Схід України. Згадане засідання РБ ООН відбулось 12 листопада 2014 року і на цьому засіданні США та решта членів Ради безпеки, крім Росії, вкотре заявили, що Російська Федерація повинна забрати війська з України і перестати чинити провокації. Натомість Російська Федерація, в ході засідання, заявила, що попри надані українською стороною та США докази, ніяких російських військ на території східної України немає та, відповідно, скористалась правом вето стосовно ухвалення РБ ООН рішення щодо повного та негайного виведення російських військ з території України. Фактично Російська Федерація, як постійний член Ради Безпеки ООН, використавши право вето в Раді Безпеки ООН, звело нанівець зусилля із стабілізації ситуації на сході України інших міжнародних партнерів України, які чітко дотримуються положень Будапештського меморандуму.

Згідно із статтею 12 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, згода держави на обов'язковість для неї договору виражається шляхом підписання договору представником держави коли договір передбачає, що підписання має таку силу або в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть участь у переговорах, про те, що підписання повинне мати таку силу. Встановивши домовленість щодо набуття Будапештським меморандумом чинності з моменту його підписання, Російська Федерація взяла на себе зобов'язання за всіма положеннями Будапештського меморандуму, у тому числі і стосовно поваги незалежності і суверенітету та існуючих кордонів України, утримування від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України.

Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року передбачено, що кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, шо Російська Федерація, здійснивши збройну агресію відносно України, та відповідно незаконно анексувавши частину території України, а саме Автономну Республіку Крим, м. Севастополь, та частково окупувавши частину територію України, а саме частину Донецької та Луганської областей, порушила вищенаведені норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 року та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

Постановою Верховної Ради України "Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором" від 27 січня 2015 року № 129-VIII встановлено, що Україна залишається об'єктом збройної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак.

Враховуючи той факт, шо Російська Федерація, як держава-агресор грубо порушує норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 року та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, фундаментальні міжнародні договори в галузі прав людини, то, відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. не є державою, яка сумлінно виконує взяті за міжнародними договорами зобов'язання і не може посилатись на імунітет від судового переслідування в Україні, який випливає із статті 2 Статуту ООН.

Російська Федерація, своїми діями, шо виразились в замаскованому під волевиявлення населення озброєному захваті Автономної Республіки Крим та м. Севастополь, а також окупації частини території України, вийшла за межі своїх суверенних повноважень. Дані дії в сукупності з масовим порушенням гарантованих Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінський заключний акт Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року основних свобод та прав людини, виключає можливість використання Російською Федерацією імунітету від судового переслідування в національних судах України. Вчиняючи проти життя та здоров'я людини злочини, які визнаються ООН найбільш тяжкими злочинами проти людяності, Російська Федерація не виконує обов'язки, передбачені Статутом ООН, а отже не може використовувати право імунітету, надане цим же статутом ООН.

Така позиція про залучення держави - Російської Федерації, до участі у даній справі та висновок ОСОБА_1 про відсутність у неї імунітету через порушення основоположних норм та принципів, закріплених міжнародними нормативно-правовими актами відповідає духу та змісту положень статті 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятої резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї ООН від 02.12.2004 року. В ній вказано, що якщо відповідні держави не домовились про інше, держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді в суді іншої держави, який зазвичай володіє компетенцією розглядати справи, що стосуються грошового відшкодування у випадку смерті або спричинення тілесного ушкодження якій-небудь особі або нанесення шкоди майну або його втрати в результаті дії або бездіяльності, яка імовірно може бути присвоєна державі, якщо така дія або бездіяльність мали місце повністю або частково на території цієї іншої держави і якщо автор дії або бездіяльності знаходився на цій території в момент цієї дії або бездіяльності.

Аналогічні положення містить Європейська конвенція про імунітет держави № ETS N 74 від 16.05.1972 року (країна-учасник Російська Федерація з 28.02.1996 року), зокрема в ст. 11 зазначено, що країна, що домовляється, не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді іншої договірної країни, якщо судовий розгляд стосується відшкодування за тілесні ушкодження або матеріальну шкоду, що викликані фактом, який мав місце на території держави, де проводиться судовий розгляд, і якщо особа, що спричинила шкоду, знаходилась та в той момент, коли цей факт мав місце.

Крім того, відсутність юридично обгрунтованих підстав для Російської Федерації посилатись на Імунітет також випливає із Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року згідно з яким суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларацією прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року, які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці. Виходячи із викладеного держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземним судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені проти життя та здоров'я людини злочини.

Про фактичне визнання своєї участі у незаконній анексії частини території України, а саме Автономної Республіки Крим та м. Севастополя свідчить підписання 18.03.2014 року президентом Росії ОСОБА_29 та прем'єр-міністром самопроголошеної Республіки Крим ОСОБА_10 договору між Російською Федерацією і Республікою Крим про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення в складі Російської Федерації нових суб'єктів. Даний договір 20 березня 2014 року був ратифікований Державною думою Російської Федерації, а 21.03.2014 року ратифікований Радою Федерації і набрав чинності.

Вчинивши збройну агресію відносно України Російська Федерація порушила не тільки засадничі документи міжнародного права, як-то Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Гельсінський заключний акт Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 року, а й двосторонній Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28.01.2003 року (ратифікований Законом України № 1681-IV від 20.04.2004 року, ратифікований Російською Федерацією Федеральним Законом від 22.04.2004 року № 24-ФЗ), а також Будапештський меморандум.

Також слід зазначити, що Спеціальний комітет Конференції в Сан-Франциско (США), який було утворено у 1945 році для розробки проекту статті 2 Статуту ООН, дав тлумачення поняття суверенітету, згідно з яким держави юридично рівні; кожна держава користується невід'ємним правом повного суверенітету; особа держави користується повагою, правом на територіальну цілісність та політичну незалежність; кожна держава повинна чесно виконувати свої обов'язки.

Межі державного кордону між Україною та Російською Федерацією встановлені, зокрема, Договором між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28.01.2003 року. Відповідно до згаданого Договору, територія Автономної Республіки Крим, Луганської та Донецької областей входять до складу України.

Порушивши Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Гельсінський заключний акт наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 року, Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон Російська Федерація вийшла за межі своїх суверенних прав, гарантованих статтею 2 Статуту ООН і повинна розглядатись як держава-агресор, що в свою чергу свідчить про відсутність імунітету.

Крім цього, стаття 24 Статуту ООН передбачає розгляд питань із підтримки міжнародного миру та безпеки Радою Безпеки ООН. Російська Федерація, як постійний член Ради Безпеки ООН, користуючись наданій їй Статуту ООН "правом вето", блокує прийняття будь-яких рішень, спрямованих на визнання Російською Федерацією державою-агресором Радою Безпеки ООН, рішення якої є обов'язковими для виконання усіма державами-членами ООН.

ОСОБА_1 вважає, що такі дії Російської Федерації значно обмежують її право на захист своїх прав та законних інтересів, гарантованих Статутом ООН та Загальною декларацією прав людини. Грубо порушуючи норми та принципи Статуту ООН, Російська Федерація намагається використовувати імунітет у супереч принципам, закладеним у Статуті ООН та підсумковим документам Спеціального комітету Конференції в Сан-Франциско, у яких закладено принцип чесного виконання своїх обов'язків, у першу чергу щодо поваги до прав та законних інтересів людини.

Порушуючи Статут ООН, Загальну декларацію прав людини, Будапештський меморандум, Російська Федерація порушує статтю 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року (ратифікована Указом, Президії Верховної Ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІ), згідно з якою кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись.

Згідно п. 8 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються Інваліди Великої Вітчизняної війни та сім'ї воїнів (партизанів), які загинули чи пропали безвісти, і прирівняні до них у встановленому порядку особи.

Враховуючи вищевикладене, заявник ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2, ОСОБА_3 просила встановити юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, разом з дітьми ОСОБА_27, ІНФОРМАЦІЯ_5, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_6, в липні 2014 року з окупованої території Луганської області України відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України.

У судове засідання представник заявника ОСОБА_1 з'явився, вимоги заяви підтримав у повному обсязі і просив задовольнити.

У судове засідання заінтересована особа Міністерство соціальної політики України не з'явилась, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином, причини неявки суду невідомі.

У судове засідання представник заінтересованої особи Російської Федерації не з'явився, про дату, час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином, причини неявки суду невідомі.

Суд, вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, з'ясувавши дійсні обставини та давши оцінку зібраним в справі доказам, дійшов висновку, що заява не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що відповідно до свідоцтва про одруження від 07 липня 2001 року, серії НОМЕР_1 ОСОБА_1 доводилась дружиною ОСОБА_6.

Від шлюбу вони мають двох дітей - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, що підтверджується копіями свідоцтва про народження.

До вимушеного переселення з Луганської області ОСОБА_1 працювала торговим агентом в ТОВ «Миронівський хлібопродукт», що підтверджується трудовою книжкою серії НОМЕР_2.

На праві приватної власності ОСОБА_1 володіє часткою трикімнатної квартири у розмірі ?, яка розташована за адресою: АДРЕСА_4, що підтверджується витягом з Державного реєстру правочинів № 3118150 від 03.11.2016 року.

19.05.2016 року ОСОБА_1 була взята на облік внутрішньо переміщеної особи згідно з довідкою від 19.05.2016 року № 3244007950 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Разом із ОСОБА_1 прибули і її діти: ОСОБА_27 та ОСОБА_3, фактичне місце проживання яких АДРЕСА_2.

Відповідно до довідки від 15 лютого 2017 року № 7950 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що видана на ім'я ОСОБА_3, ОСОБА_27, ОСОБА_1, їх місце фактичного проживання змінено на АДРЕСА_5.

Як вказано в заяві ОСОБА_1, звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що вимушене переселення з окупованої території Луганської області, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України, обумовлено тим, що заявник має на меті визначити свій статус як особа, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви потерпілого від міжнарожного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов»язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

Відповідно до положень ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

За приписами ст. 27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Конституцією України встановлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу; оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України; забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом (частини перша, друга, третя статті 17).

Згідно з пунктом 9 частини першої статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України належить, зокрема, оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.

Верховна Рада України, діючи як представницький орган Українського народу, який є єдиним джерелом влади в Україні та має виключне право визначати і змінювати конституційний лад України, 15 квітня 2014 року прийняла Закон «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території» (далі - Закон № 1207-VII) згідно якого встановила, що тимчасово окупована територія України (далі - тимчасово окупована територія) є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України і встановила, що датою початку тимчасової окупації є 20 лютого 2014 року (ст. 1 Закону зі змінами та доповненнями).

Відповідно до ст. 2 вказаного Закону, цей Закон визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

Цим законом дано визначення «тимчасово окупована територія» - це сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.

Встановлено правовий режим цієї території та визначено способи захисту прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території Україна і зазначено, що Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території (ч.1 ст. 5 Закону № 1207-VII).

Крім того, 14 серпня 2014 року Верховна Рада України, виходячи з положень Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та загальновизнаних міжнародних норм і правил, констатуючи, що пріоритетами національних інтересів України є, зокрема, гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист державного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності державних кордонів, недопущення втручання у внутрішні справи України, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України, заявляючи, що пряме або опосередковане втручання у внутрішні і зовнішні справи України під будь-яким приводом є неприпустимим, усвідомлюючи потребу невідкладного та ефективного реагування на наявні і потенційні загрози національним інтересам і національній безпеці України, включаючи ворожі дії, збройний напад інших держав чи недержавних утворень, завдання шкоди життю та здоров'ю населення, захоплення заручників, експропріацію власності держави, фізичних та юридичних осіб, завдання майнових втрат та створення перешкод для сталого економічного розвитку, повноцінного здійснення громадянами України належних їм прав і свобод, прийняла Закон «Про санкції» (далі - Закон № 1644-VII).

Наведені положення Конституції України знайшли свій розвиток у нормах Закону України «Про оборону України», Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Зокрема, згідно вимог ст. 1 Закону України «Про оборону України» збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п»ятому-сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях; дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п»ятому-восьмому цієї статті; застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов, передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів.

Відповідно до вимог ст. 4 цього закону разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни. Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії. З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що встановлення факту збройної агресії та окупації належить до компетенції конституційних, політичних органів (суб»єктів)- Верховної Ради України, Президента України, які наділені дискреційними повноваженнями у відповідних сферах.

Так, 15 квітня 2014 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тичасово окупованій території України», який визначає статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлює особливий правовий режим на цій території, визначає особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

27 квітня 2015 року Верховна Рада України своєю постановою затвердила Звернення Верховної Ради України до Організації Об»єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором, в якому зазначено наступне: Україна залишається об»єктом воєнної агресії з боку Російської Федерації, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац 1 Звернення); Верховна Рада України визнає Російську Федерацію державою-агресором та закликає міжнародних партнерів України визнати Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку, а так звані «ДНР» і «ЛНР» визнати терористичними організаціями (абзаци 6 та 8 Звернення); міжнародне співтовариство закликано визнати факт агресії проти України, окупації її території і посилити вимоги щодо повернення до міжнародно визнаних кордонів України, запобігши створенню небезпечного прецеденту у вигляді грубого порушення світового порядку та системи безпеки, що склалися після Другої світової війни (абзац 12 Звернення).

В подальшому Верховна Рада України Постановою від 21.04.2015 року схвалила текст Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», у абзаці 1 пункту 1 якої констатовано, що збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року. У вказаній Заяві також зазначено, що і фактично, і юридично збройна агресія Російської Федерації проти України триватиме до повного відведення з території України всіх підрозділів Збройних Сил Російської Федерації, включно з підтримуваними нею найманцями, та повного відновлення територіальної цілісності України; крім того, наведено численні факти порушень Російською Федерацією своїх міжнародних зобов»язань, посягань на територіальну цілісність України, на які, в тому числі посилається і заявник ОСОБА_1 в обґрунтування необхідності встановлення відповідного юридичного факту судом.

Крім того, Президент України своїм Указом від 24 вересня 2015 року №555 ввів в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 2 вересня 2015 року «Про нову редакцію Воєнної доктрини України» та затвердив Воєнну доктрину України, в якій визнано та зафіксовано факт збройної агресії Російської Федерації проти України.

Відповідно до положень ст. 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За змістом правової позиції, викладеної у Рішенні Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002, до судів загальної юрисдикції належить відповідно до їх повноважень вирішення питань, які мають правовий (а не політичний) характер.

Відповідно до вимотг ст. 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту:

1)родинних відносин між фізичними особами;

2)перебування фізичної особи на утриманні;

3)каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов»язковому державному соціальному страхуванню;

4)реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;

5)проживання однією сім»єю чоловіка та жінки без шлюбу;

6)належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім»я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім.»ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;

7)народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;

8)смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті;

9)смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Згідно роз»яснень Пленуму Верховного Суду України, даних у п. 1 постанови від 31 березня 1995 року № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо:

-згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян;

-чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення;

-заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;

-із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право;

-встановлення факту не пов»язується з наступним вирішенням спору про право.

Отже, в судовому порядку встановлюються тільки такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна, припинення особистих чи майнових прав заявника і в судовому порядку можливе лише тоді, коли діючим законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення.

Як вказано в заяві ОСОБА_1, звернення в порядку окремого провадження до суду із заявою про встановлення юридичного факту того, що вимушене переселення з окупованої території Луганської області, Україна, відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області України, обумовлено тим, що заявник має на меті визначити свій статус як особа, яка перебуває під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року (жертви потерпілого від міжнарожного збройного конфлікту), що обумовлює виникнення прав та обов»язків, передбачених цією Конвенцією, іншими нормами національного та міжнародного права.

Заявник ОСОБА_1 у своїй заяві також вважала, що дії Російської Федерації значно обмежують її право на захист своїх прав та законних інтересів, гарантованих Статутом ООН та Загальною декларацією прав людини. Грубо порушуючи норми та принципи Статуту ООН, Російська Федерація намагається використовуати імунітет всупереч принципам, закладеним у Статуті ООН та підсумковим документам Спеціального комітету Конференції в Сан-Франциско, у яких закладено принцип чесного виконання своїх обов»язків, у першу чергу, щодо поваги до прав і законних інтересів людини.

В зв»язку з цим слід зазначити, що застосування норм вказаної Конвенції щодо конкретної особи не пов»язується із встановленням судом тих чи інших фактів, що мають юридичне значення, а має місце по замовчуванню у разі перебування особи під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є.

Крім того, слід зазначити, що норми міжнародного права є обов»язковими для країни і реалізуються через її внутрішнє законодавство.

З даної заяви суд дійшов висновку, що заявник ОСОБА_1, самостійно визначивши заінтересовану особу Міністерство соціальної політики України, фактично вважав, що саме через цей орган вирішуються питання, вказані в заяві.

Однак, заявник ОСОБА_25 не надала суду доказів про відмову Міністерства соціальної політики України у вирішенні вказаних ОСОБА_1 питань, пов»язаних з реалізацією Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року.

В матеріалах справи відсутнє рішення Міністерства соціальної політики України з приводу того, що порушені у заяві питання ОСОБА_1 могли б бути задоволені Мінстерством соціальної політики України за наявності рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення.

Також слід вказати і на те, що суд не є тим органом, через який безпосередньо здійснюється право на отримання певних гарантій та соціальних пільг, і не може собою підміняти державний орган, у віданні якого знаходиться вирішення конкретних питань про надання відповідних гарантій і соціальних пільг.

Суд, з»ясувавши дійсні обставини та давши оцінку зібраним у справі доказам, дійшов висновку, що факт, який має юридичне значення і який просить встановити заявник ОСОБА_1 в порядку окремого провадження, відноситься до сфери публічного права, закріплений державними органами на законодавчому рівні, внаслідок чого є загальновідомим. Заявником ОСОБА_1 не доведено, які юридичні наслідки, що від них залежатиме виникнення, зміна або припинення її особистих чи майнових прав, настануть внаслідок такого факту, та яке конкретно право підлягає присудженню заявнику ОСОБА_1 судом.

За таких обставин у задоволенні заяви ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 234, 235, 256, 259 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні заяви ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2, ОСОБА_3, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Київської області через Києво-Святошинський районний суд Київської області шляхом подання апеляційної скарги в 10-денний строк з дня проголошення рішення суду або шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення в разі відсутності в судовому засіданні осіб, які брали участь у справі, під час проголошення судового рішення.

Суддя Ковальчук Л.М.