-
скопійовано
-
-
-
-
-
скопійовано
-
-
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15.11.2017Справа №910/15521/17
Суддя Господарського суду міста Києва Князьков В.В.,
за участю секретаря судового засідання Коваленко О.М.,
розглянув у відкритому судовому засіданні господарського суду матеріали справи
за позовом Приватного акціонерного товариства «Київстар», м. Київ
до відповідача 1: Міністерства оборони України, м. Київ
до відповідача 2: Концерну «Військторгсервіс», м. Київ
про стягнення 1 357 353,62 грн.
За участю представників:
від позивача: Гладьо Ю.О. від відповідача 1: від відповідача 2:Тушницький О.О. Татарчук Р.О. ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
Приватне акціонерне товариство «Київстар» (позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України (відповідач 1) та Концерну «Військторгсервіс» (відповідач 2) про солідарне стягнення з Міністерства оборони України та Концерну «Військторгсервіс» витрат на утримання, збереження майна за адресою: АДРЕСА_1, в сумі 1 357 353,62 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що у період з 2008 по 2016 роки у володінні Приватного акціонерного товариства «Київстар» перебувало нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1, набуте на підставі договору купівлі-продажу, однак постановою Львівського апеляційного господарського суду від 31.03.2015 у справі №921/368/13-г/18 вказане майно було витребувано у позивача як у добросовісного набувача на користь держави в особі Міністерства оборони України. Як вказує позивач, у період володіння спірним нерухомим майном ним були понесені необхідні витрати на його утримання та збереження на загальну суму 1 357 353,62 грн., які підлягають відшкодуванню відповідачами солідарно.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.09.2017 порушено провадження у справі, розгляд справи призначено на 04.10.2017.
02.10.2017 на адресу Господарського суду міста Києва надійшли додаткові письмові пояснення позивача від 29.09.2017 щодо правових підстав заявлення позовних вимог про солідарне стягнення з відповідачів 1 та 2 грошових коштів. Зокрема, Приватне акціонерне товариство «Київстар» вказало, що відповідач 1 є відповідальною особою за понесені позивачем витрати як орган, що здійснює управління державним майном, а відповідач 2 - як особа, у якої на праві господарського відання перебувало спірне нерухоме майно та яка була стороною договору купівлі-продажу такого майна.
04.10.2017 представником позивача подано до суду клопотання про долучення документів до матеріалів справи.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.10.2017 розгляд справи, у зв'язку з неявкою представника відповідача 2 та необхідністю надання доказів по справі, відкладено на 18.10.2017.
17.10.2017 відповідачем 1 подано до суду відзив на позовну заяву, в якому Міністерство оборони України проти задоволення позову заперечило у повному обсязі з тих підстав, що витрати позивача не є такими, що були необхідні для утримання та збереження майна, а деякі з них понесені позивачем ще до укладення договору купівлі-продажу. На думку відповідача 1, позивачем були здійснені витрати на реконструкцію майна під офісний центр, що в свою чергу свідчить про псування державного майна, що є власністю Міністерства оборони України. Також, як вказує відповідач 1, стягнення доходу та витрат добросовісного набувача майна є взаємозалежним, оскільки позивач може вимагати відшкодування його витрат лише з часу, з якого власникові належить права на повернення майно або передання доходів, а до цього часу понесені витрати повинні покриватися за рахунок отриманого володільцем доходу.
Відповідач 2 у відзиві на позовну заяву, поданому до суду 17.10.2017, заперечуючи проти позову, вказав, що понесені позивачем витрати не є такими, що відносяться до поняття утримання та збереження майна. На думку відповідача 2, позивачем були здійснені витрати, які не підлягають відшкодуванню з огляду на те, що вони були здійсненні не для забезпечення нормального стану майна, а для отримання позивачем доходу в подальшому. Також відповідач 2 вказав, що позивач має право вимагати від власника відшкодування витрат лише з дати винесення постанови Львівського апеляційного господарського суду від 31.03.2015 у справі №921/368/13-г/18 про повернення державного майна, а не з дати, коли позивач набув таке майно в своє володіння.
08.11.2017 позивач подав до суду додаткові письмові пояснення в обґрунтування необхідності понесення ним витрат на суму 1 357 353,62 грн.
15.11.2017 позивачем надано суду додаткові письмові пояснення щодо необхідності проведення консервації будівлі з метою її збереження в існуючому стані, а також надано суду докази на підтвердження відповідних позовних вимог.
Відповідно до статті 77 Господарського процесуального кодексу України у судовому засіданні 18.10.2017 судом оголошено перерву до 08.11.2017, а 08.11.2017 - до 15.11.2017.
У судове засідання представники сторін з'явились. Представник позивача позовні вимоги підтримала. Представники відповідачів 1, 2 проти задоволення позову надали заперечення.
У судовому засіданні судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Відповідно до вимог ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України у судових засіданнях складено протоколи, які долучено до матеріалів справи.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва -
ВСТАНОВИВ:
03.08.2008 Концерном «Військторгсервіс» (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) підписано договір купівлі-продажу нерухомого майна (нежитлового приміщення), за умовами якого продавець на підставі протоколу про хід публічних торгів на Рівненській міжрегіональній універсальній товарно-майновій біржі «Прайс» від 05.06.2008 відчужує на користь та у власність покупця за плату нежитлову будівлю комбінату побутового обслуговування загальною площею 1090,7 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Вказаний договір не було нотаріально посвідчено та зареєстровано у встановленому порядку.
29.10.2008 між ОСОБА_4 (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «МЕНС» ЛТД (покупець) укладено договір купівлі-продажу, за умовами якого продавець передає у власність покупцю, а покупець приймає майно - триповерхову будівлю комбінату побутового обслуговування літ. А, загальною площею 1090,7 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1, та сплачує за нього обговорену договором грошову суму.
23.12.2008 між Товариством з обмеженою відповідальністю «МЕНС» ЛТД (продавець) та Закритим акціонерним товариством «Київстар Дж.Ес.Ем», найменування якого в подальшому було змінено на Приватне акціонерне товариство «Київстар» (покупець) укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, за змістом умов якого продавець зобов'язався передати у власність покупця, а покупець зобов'язався прийняти у власність та оплатити вартість об'єкту нерухомого майна - триповерхову будівлю комбінату побутового обслуговування літ. А за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 1090,7 кв.м.
У квітні 2013 року перший заступник прокурора Західного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері звернувся до Господарського суду Тернопільської області з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України про витребування державного майна з незаконного володіння.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 31.03.2015 у справі №921/368/13-г/18 позовні вимоги прокурора задоволено частково, вирішено витребувати у Приватного акціонерного товариства «Київстар» приміщення побутового обслуговування загальною площею 1090,7 кв.м., що знаходиться на АДРЕСА_1, на користь власника - держави.
01.10.2015 державним реєстратором реєстраційної служби Тернопільського міського управління юстиції Тернопільської області на підставі постанови Львівського апеляційного господарського суду від 31.03.2015 у справі №921/368/13-г/18 зареєстровано право власності на об'єкт нерухомого майна - приміщення побутового обслуговування, загальною площею 1090,7 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1 за державою в особі Міністерства оборони України (рішення про державну реєстрацію №24932107 від 01.10.2015).
Спір у справі виник у зв'язку з наявністю підстав, на думку позивача, для солідарного стягнення з відповідачів витрат на загальну суму 1 357 353,62 грн., понесених Приватним акціонерним товариством «Київстар» за час володіння ним державним майном.
Статтею 41 Конституції України проголошено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Правом власності згідно з ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами (ст. 326 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Як вбачається зі змісту постанови Львівського апеляційного господарського суду від 31.03.2015 у справі №921/368/13-г/18, судом було встановлено, що договір купівлі продажу, підписаний 03.09.2008 представником Концерну «Військторгсервіс» та ОСОБА_4, є неукладеним, а відтак не створює прав та обов'язків для сторін та не міг бути визнаним дійсним в судовому порядку. З огляду на те, що майно вибуло з володіння власника не з його волі, апеляційний суд дійшов висновку, таке майно може бути витребуване у добросовісного набувача - Приватного акціонерного товариства «Київстар».
Частиною 3 статті 35 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
При розгляді даної справи господарський суд виходить з того, що одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.
Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (див. рішення Суду у справах Христов проти України, no. 24465/04, від 19.02.2009, Пономарьов проти України, no. 3236/03, від 03.04.2008).
Преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
Таким чином, при розгляді справи №921/368/13-г/18 Львівським апеляційним господарським судом було встановлено, що:
- власником нерухомого майна - приміщення побутового обслуговування, загальною площею 1090,7 кв.м., яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, є держава в особі Міністерства оборони України;
- договір купівлі-продажу від 03.09.2008 є неукладеним;
- Приватне акціонерне товариство «Київстар» є добросовісним набувачем державного майна, яке вибуло з володіння власника не з його волі.
Вказані факти є встановленими рішенням суду, яке набрало законної сили, у господарській справі №921/368/13-г/18 та не підлягають доказуванню в межах даної справи.
Порядок розрахунків доходів і витрат між власником і незаконним володільцем при витребуванні майна із чужого незаконного володіння визначено статтею 390 Цивільного кодексу України.
Частиною 2 статті 390 Цивільного кодексу України визначено, що власник майна має право вимагати від добросовісного набувача передання усіх доходів від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли дізнався чи міг дізнатися про незаконність володіння ним, або з моменту, коли йому було вручено повістку до суду у справі за позовом власника про витребування майна.
За приписами частини 3 статті 390 Цивільного кодексу України добросовісний або недобросовісний набувач (володілець) має право вимагати від власника майна відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів.
Посилаючись на норму частини 3 статті 390 Цивільного кодексу України, позивач звернувся з вимогами до відповідачів про відшкодування понесених ним витрат на весь час володіння майном на загальну суму 1 357 353,62 грн., з яких:
1) 9 000,00 грн. - вартість послуг з експертної оцінки для визначення ринкової (справедливої) вартості майна, які надані Товариством з обмеженою відповідальністю «Некос-Ріелті»;
2) 65 451,54 грн. - збір на обов'язкове державне пенсійне страхування з операції купівлі-продажу нерухомого майна;
3) 112,82 грн. - вартість робіт по реєстрації права власності на нерухоме майно, виконані Товариством з обмеженою відповідальністю «Міське бюро технічної інвентаризації»;
4) 240,00 грн. - платіж за надання висновку державної санітарно-епідеміологічної експертизи Тернопільською обласною СЕС;
5) 78 541,85 грн. - вартість послуг ріелтора по пошуку об'єкта нерухомості, надані фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6;
6) 1 463,64 грн. - вартість виготовлення викопіювань і розрахунку потреби площі, здійснені фізичною особою-підприємцем ОСОБА_7;
7) 1 900,00 грн. - вартість виготовлення містобудівного обґрунтування, здійсненого фізичною особою-підприємцем ОСОБА_7;
8) 4 009,58 грн. - вартість виконання комплексних інженерно-геодезичних вишукувань у масштабі 1:500, проведеного Товариством з обмеженою відповідальністю «Спільне мале підприємство «Геодезія»;
9) 9 516,28 грн. - вартість розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, здійсненого Товариством з обмеженою відповідальністю «Спільне мале підприємство «Геодезія»;
10) 2 806,49 грн. - вартість встановлення і закріплення меж земельної ділянки в натурі, здійсненого Товариством з обмеженою відповідальністю «Спільне мале підприємство «Геодезія»;
11) 120 000,00 грн. - вартість консервації будівлі, виконаної Товариством з обмеженою відповідальністю «Галрембуд»;
12) 339 690,14 грн. - орендна плата за землю під будівлею;
13) 671 939,28 грн. - вартість проектних та інженерно-вишукувальних робіт для реконструкції придбаної будівлі під офісно-комутаційний центр, виконаних Товариством з обмеженою відповідальністю «Будстар Груп»;
14) 52 682,00 грн. - вартість послуг з планово-профілактичного обслуговування, забезпечення аварійно-відновлювального ремонту та прибирання будівлі, наданих Товариством з обмеженою відповідальністю «Будстар Груп».
Як стверджує позивач, вказані витрати були понесені Приватним акціонерним товариством «Київстар» на утримання і збереження набутого ним нерухомого майна, при цьому, такі витрати, на думку позивача, були «необхідними» в розумінні частини 3 статті 390 Цивільного кодексу України.
Отже, заявлені позивачем вимоги узгоджуються з правом незаконного (добросовісного або недобросовісного) володільця вимагати від власника майна відшкодування понесених ним витрат на утримання та збереження майна, яке передбачено ч. 3 ст. 390 Цивільного кодексу України. При цьому, необґрунтованими є доводи відповідачів про те, що таке право може бути реалізовано виключно у разі та з моменту передання власнику усіх доходів від майна, оскільки хоча право власника на передання йому доходів від майна (ч. 2 ст. 390 Цивільного кодексу України) та право володільця на відшкодування понесених його витрат (ч. 3 ст. 390 Цивільного кодексу України) кореспондуються, закон не містить вимог щодо обов'язкової одночасної реалізації таких прав. У даному випадку власником майна вимог до позивача про передання доходів від майна не заявлялось.
При визначенні періоду часу здійснення витрат, які підлягають відшкодуванню власником майна, господарський суд виходить з того, що майно у спірних правовідносинах вибуло з володіння власника (держави) не з його волі, а саме на підставі неукладеного договору купівлі-продажу, факт чого встановлено рішенням суду у справі №921/368/13-г/18.
Згідно з пунктом 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення тощо.
Відтак, неукладений договір купівлі-продажу не створює для сторін прав та обов'язків, у тому числі, до покупця не переходить право власності на майно.
Відповідно, у спірних правовідносинах право на повернення майна, яке знаходиться, за адресою: АДРЕСА_1, виникло у держави з моменту, з якого таке майно вибуло з володіння власника.
Як вказав Верховний Суд України у постанові від 07.09.2016 у справі №6-389цс16, за положеннями частини третьої статті 390 Цивільного кодексу України підлягають відшкодуванню фактичні витрати, здійснені добросовісним або недобросовісним набувачем, які необхідно було зробити задля збереження майна або на його утримання з часу, коли власнику належало право, зокрема, на повернення майна. За змістом висновків Верховного Суду України, визначаючи суму відшкодування, яка підлягає стягненню, суду необхідно виходити з вартості будівельних робіт, які здійснено на поліпшення майна без установлення можливості відокремлення поліпшень, або суми, на яку збільшилась вартість будинку (частина четверта цієї статті), або часу, з якого майно підлягало поверненню та вартості необхідних витрат на його утримання та збереження, які вимушений був здійснити позивач, починаючи з цього часу (частина третя цієї статті).
Твердження відповідачів про те, що відшкодуванню підлягають витрати, здійснені з дати винесення постанови Львівського апеляційного господарського суду від 31.03.2015 у справі №921/368/13-г/18, є необґрунтованими. У даному випадку господарський суд погоджується з доводами позивача про те, що поняття «наявність права на повернення майна» та «реалізація права на повернення майна» не є тотожними.
За висновками суду, право добросовісного набувача майна на відшкодування понесених ним витрат не може залежати від дій власника такого майна, спрямованих на його повернення (зокрема, початок періоду здійснення витрат, які підлягають відшкодуванню, не може залежати від дати, коли власник вирішив реалізувати своє право на повернення майна). При цьому, судом враховано, що факт добросовісного володіння майном з боку позивача є встановленим, а витрати, понесені позивачем, здійснювались ним як власником майна, який несе тягар його утримання.
Одночасно з цим, позивач, який заявив позов на підставі частини 3 статті 390 Цивільного кодексу України, повинен за допомогою належних та допустимих доказів довести також як сам факт понесення ним витрат на утримання та збереження майна, набутого ним як добросовісним набувачем, так і необхідність здійснення таких витрат.
Статями 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.
Згідно зі ст. ст. 33-34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона з допомогою належних та допустимих доказів повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
При визначенні змісту поняття «необхідні витрати» господарським судом враховано роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 02.04.1994 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з судовим захистом права державної власності», яке відносить до необхідних витрат «тільки ті, які необхідні для забезпечення нормального стану та зберігання майна з урахуванням його зношеності». Інші витрати, тобто не «необхідні», відшкодуванню не підлягають.
У пункті 32 постанови №5 від 07.02.2014 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ визначає, що необхідними є такі витрати, без яких стан майна істотно погіршився би, унаслідок чого його не можна було б використати за прямим призначенням.
Також судом враховані загальні положення законодавства, якими закріплено обов'язки власника майна. Так, частиною 4 статті 319 Цивільного кодексу України встановлено, що власність зобов'язує. Статтею 322 Цивільного кодексу України закріплено поняття «тягар утримання майна», яке полягає в тому, що власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.
Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що в порядку частини 3 статті 390 Цивільного кодексу України власник відшкодовує володільцю майна ті необхідні витрати, які був би вимушений (зобов'язаний) зробити і сам власник, у разі якщо майно не вибуло з його володіння. Витрати, які передбачені вказаною нормою закону, не охоплюються поняттям «збитки» та не залежать від неправомірних дій і вини інших осіб.
Розглянувши доводи позивача про необхідність здійснення ним витрат на утримання та збереження майна за адресою: АДРЕСА_1, а також надані позивачем докази, господарський суд зазначає наступне.
Матеріали справи (платіжні доручення №49485 від 05.12.2008 та №52219 від 25.12.2008 на суму 4 500 грн. кожне) свідчать, що позивачем було сплачено Товариству з обмеженою відповідальністю «Некос-Ріелті» 9 000,00 грн. за договором №25387 про надання послуг з оцінки нерухомого майна від 05.12.2008. Згідно з платіжним дорученням №52134 від 19.12.2008 позивачем сплачено 65 451,54 грн. збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з операції купівлі-продажу нерухомого майна. На виконання умов договору №2725 на надання послуг на договірній основі, укладеного 26.12.2008 з Товариством з обмеженою відповідальністю «Міське бюро технічної інвентаризації», позивачем сплачено 112,82 грн. за здійснення реєстрації права власності на нерухоме майно, що підтверджується платіжним дорученням №2219 від 13.01.2009. Згідно з платіжним дорученням №13222 від 27.03.2009 позивачем оплачено послуги ріелтора в сумі 78 541,85 грн., надані фізичною особою-підприємцем ОСОБА_6 за договором про надання послуг №27031 від 26.03.2009.
Також матеріалами справи підтверджується, що позивачем були здійснені дії, спрямовані на оформлення прав на земельну ділянку під набутою ним будівлею. Зокрема, згідно з платіжним дорученням №10250 від 05.03.2009 позивачем сплачено 240,00 грн. за виготовлення висновку державної санітарно-епідеміологічної експертизи Тернопільської обласної СЕС. Згідно з платіжними дорученнями №18571 від 05.05.2009 на суму 1 463,64 грн. та №18572 від 05.05.2009 на суму 1 900,00 грн. позивачем оплачено послуги з виготовлення викопіювань, розрахунку потреби площі земельної ділянки та розроблення містобудівного обґрунтування, надані фізичною особою-підприємцем ОСОБА_7 Платіжними дорученнями №31870 від 04.08.2009 на суму 2 004,79 грн., №51393 від 29.12.2009 на суму 2 004,79 грн., №31871 від 04.08.2009 на суму 4 758,14 грн., №51394 від 29.12.2009 на суму 4 758,14 грн., №24422 від 15.06.2010 на суму 1 403,24 грн., №30987 від 23.07.2010 на суму 1 403,25 грн. підтверджується здійснення позивачем оплати Товариству з обмеженою відповідальністю «Спільне мале підприємство «Геодезія» робіт з виконання комплексних інженерно-геодезичних вишукувань у масштабі 1:500, розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, встановлення і закріплення меж земельної ділянки в натурі.
Таким чином, судом встановлено, що в процесі укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна від 23.12.2008, а також при оформленні прав на земельну ділянку під набутою будівлею позивачем були понесені витрати на здійснення оцінки майна, сплату збору на пенсійне страхування з операції купівлі-продажу, на оплату послуг бюро технічної інвентаризації та послуг ріелтора, а також на виготовлення висновку державної санітарно-епідеміологічної експертизи, виготовлення викопіювань, розрахунку потреби площі земельної ділянки та розроблення містобудівного обґрунтування, робіт з виконання комплексних інженерно-геодезичних вишукувань у масштабі 1:500, розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, встановлення і закріплення меж земельної ділянки в натурі.
Однак, за висновками суду, такі витрати не є необхідними в розумінні частини 3 статті 390 Цивільного кодексу України, оскільки були здійснені не на утримання або збереження набутого нерухомого майна, а пов'язані з оформленням прав на таке майно та прав на земельну ділянку під ним. Приймаючи до уваги, що майно вибуло з володіння власника поза його волею, на власника не можуть бути покладені витрати на подальшу передачу його майна в незаконне володіння, а також на оформлення прав на земельну ділянку під майном за незаконним володільцем.
Щодо вимог позивача про відшкодування витрат на оплату проектних та інженерно-вишукувальних робіт для реконструкції придбаної будівлі під офісно-комутаційний центр, виконаних Товариством з обмеженою відповідальністю «Будстар Груп» за договором №44333/44571 від 28.04.2012, в сумі 671 939,28 грн. (платіжні доручення №24411 від 08.05.2012 та №51011 від 28.09.2012 на суму 335 969,64 грн. кожне) господарський суд зазначає, що такі витрати також не відповідають характеристиці «необхідні», оскільки, як вірно зазначено відповідачами, були здійснені позивачем з метою реконструкції майна та подальшого використання його у підприємницькій діяльності позивача в якості офісно-комутаційного центру. Такі витрати не можуть були покладені на власника майна, з володіння якого та поза волею якого таке майно вибуло, в порядку ч. 3 ст. 390 Цивільного кодексу України.
Крім того, за висновками суду, не підлягають задоволенню вимоги про відшкодування витрат на оплату послуг з планово-профілактичного обслуговування, забезпечення аварійно-відновлювального ремонту та прибирання будівлі, наданих Товариством з обмеженою відповідальністю «Будстар Груп» за договорами №28615 від 03.08.2009 та №129987 від 24.06.2014 зі змінами та доповненнями, в сумі 52 682,00 грн. У даному випадку суд виходить з того, що позивачем не було доведено належними та допустимими доказами необхідності (обов'язковості, вимушеності) понесення витрат на суму 52 682,00 грн. саме на утримання та збереження набутого державного майна.
При цьому, судом не приймаються до уваги посилання позивача на норми Закону України «Про благоустрій населених пунктів» та Правила благоустрою міста Тернополя, оскільки вказані акти визначають обов'язки підприємства щодо здійснення благоустрою прилеглої території, однак не містять вимог про те, яким чином повинна утримуватись така територія. Так, позивачем не було доведено суду неможливості забезпечення утримання земельної ділянки та будівлі власними силами, без залучення третіх осіб на договірній основі та понесення відповідних витрат.
Одночасно з цим, господарський суд дійшов висновку про обґрунтованість частини заявлених позовних вимог, зокрема, в частині відшкодування сплаченої позивачем суми орендної плати за землю, виходячи з наступного.
Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Згідно зі статтями 13, 41 Конституції України від імені українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
Відповідно до ч. 1 ст. 116 Земельного кодексу України (в редакції на дату прийняття рішення від 27.11.2009 про передачу земельної ділянки позивачу) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
В силу ч.1 ст.124 вказаного Кодексу України у відповідній редакції передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
Відповідно до ч. 1 ст. 93 Земельного кодексу України та ст. 1 Закону України «Про оренду землі» право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Згідно з ч. 1 ст. 21 Закону України «Про оренду землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.
Статтею 2 Закону України «Про плату за землю», який був чинний на момент оформлення позивачем прав на земельну ділянку, передбачалось, що використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Розміри податку за земельні ділянки, грошову оцінку яких не встановлено, визначаються до її встановлення в порядку, визначеному цим Законом.
Законом України №309-VI від 03.06.2008 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» були внесені зміни до ч. ч. 4, 5 ст. 21 Закону України «Про оренду землі», відповідно до яких річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, надходить до відповідних бюджетів, розподіляється і використовується відповідно до закону і не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення - розміру земельного податку, що встановлюється Законом України «Про плату за землю»; для інших категорій земель - трикратного розміру земельного податку, що встановлюється Законом України «Про плату за землю». Річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може перевищувати 12 відсотків їх нормативної грошової оцінки. При цьому у разі визначення орендаря на конкурентних засадах може бути встановлений більший розмір орендної плати, ніж зазначений у цій частині.
Як встановлено судом, 27.11.2009 Тернопільською міською радою прийнято рішення №5/30/70, відповідно до якого вирішено затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,2054 га за рахунок земель громадської та житлової забудови для обслуговування триповерхової будівлі комбінату побутового обслуговування з реконструкцією під офісно-комутаційний центр за адресою: АДРЕСА_1 та передати позивачу в оренду терміном на п'ять років вказану земельну ділянку; зобов'язано Закрите акціонерне товариство «Київстар Дж.Ес.Ем» в місячний термін оформити право користування земельною ділянкою.
На виконання вказаного рішення органу місцевого самоврядування 02.09.2010 між Тернопільською міською радою (орендодавець) та Закритим акціонерним товариством «Київстар Дж.Ес.Ем.» (орендар) укладено договір оренди землі №34268, згідно з п. 9 якого орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі з розрахунку 3,375 відсотки нормативної грошової оцінки земельної ділянки за рік, в розмірі 1 771,95 грн. щомісячно за період до 31.05.2010 року, та 3 316,14 грн. щомісячно з 01.06.2010 з врахуванням коефіцієнтів, встановлених відповідними рішеннями міської ради.
У зв'язку із введенням в дію з 01.01.2011р. Податкового кодексу України Закон України «Про плату за землю» втратив чинність (ч.2 прикінцевих положень Податкового кодексу України).
Підпунктом 14.1.147 пунктом 14.1 статті 14 Податкового кодексу України визначено, що плата за землю - обов'язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.
Згідно з п. 287.6 ст. 287 Податкового кодексу України при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку.
Статтею 288 Податкового кодексу України встановлено, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки. Розмір орендної плати встановлюється в договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою: для земель сільськогосподарського призначення - розміру земельного податку, що встановлюється цим розділом; для інших категорій земель - трикратного розміру земельного податку, що встановлюється цим розділом, та не може перевищувати: для земельних ділянок, наданих для розміщення, будівництва, обслуговування та експлуатації об'єктів енергетики, які виробляють електричну енергію з відновлюваних джерел енергії, включаючи технологічну інфраструктуру таких об'єктів (виробничі приміщення, бази, розподільчі пункти (пристрої), електричні підстанції, електричні мережі), - 3 відсотки нормативної грошової оцінки; для земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності та надані для будівництва та/або експлуатації аеродромів - чотирикратний розмір земельного податку, що встановлюється цим розділом; для інших земельних ділянок, наданих в оренду, - 12 відсотків нормативної грошової оцінки.
Відповідно до статті 274 Податкового кодексу України ставка податку за земельні ділянки, нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі 1 відсотка від їх нормативної грошової оцінки.
Як наслідок, додатковою угодою від 28.02.2014 до договору оренди земельної ділянки від 02.09.2010 орендодавцем та орендарем внесено зміни пункту 9 цього договору, а саме передбачено, що орендна плата з 01.01.2014 вноситься орендарем у грошовій формі в трикратному розмірі земельного податку за рік, в розмірі 3 336,23 грн. щомісячно, з урахуванням коефіцієнтів, встановлених відповідними нормативно-правовими актами.
25.12.2014 між Тернопільською міською радою (орендодавець) та Приватним акціонерним товариством «Київстар» (орендар) укладено новий договір оренди землі, згідно з п. 9 якого орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі з розрахунку 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки за рік, в розмірі 3 336,21 грн. щомісячно з 27.11.2014 з урахуванням коефіцієнтів, встановлених відповідними нормативно-правовими актами.
Згідно з п. 8 договору оренди від 25.12.2014 його було укладено на п'ять років з 27.11.2014 до 27.11.2019.
На підтвердження виконання умов зазначених вище договорів оренди землі та вимог законодавства позивачем надано суду відповідні платіжні доручення, відповідно до яких у період з 18.10.2010 по 28.10.2016 позивачем було сплачено до місцевого бюджету міста Тернополя орендну плату за землю на загальну суму 339 690,14 грн.
За висновками суду, приймаючи до уваги викладені вище норми законодавства щодо обов'язковості внесення орендної плати за земельну ділянку комунальної власності у зв'язку з набуттям позивачем прав на нерухоме майно, враховуючи, що платежі здійснювались останнім на виконання чинного договору оренди землі, укладеного з Тернопільською міською радою, господарський суд дійшов висновку, що понесені Приватним акціонерним товариством «Київстар» витрати на суму 339 690,14 грн. були обов'язковими та необхідними, в розумінні норми частини 3 статті 390 Цивільного кодексу України, для утримання набутого ним нерухомого майна.
Щодо вимог позивача про відшкодування понесених ним витрат на здійснення консервації будівлі, господарський суд зазначає наступне.
Поняття «консервація об'єкта» визначено у пункті 1.2 Положення про порядок консервації та розконсервації об'єктів будівництва, затвердженого наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України від 21.10.2005 №2 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29.12.2005 за №1582/11862 зі змінами та доповненнями, відповідно до якого консервація об'єкта - це комплекс робіт та заходів, пов'язаних із забезпеченням зберігання на визначений довготривалий час об'єкта, на якому припинено будівництво, що включає тимчасові та постійно діючі захисні або конструктивні заходи, які запобігають руйнації об'єкта.
Як вбачається з матеріалів справи (звіт про оцінку вартості майна від 11.12.2008, складений Товариством з обмеженою відповідальністю «Експерт Сервіс», акт приймання-передачі будівлі від 29.01.2016), та що підтверджено сторонами під час розгляду справи, як на момент набуття позивачем спірної будівлі у володіння, так і на момент повернення нерухомого майна його власнику, таке майно перебувало у незадовільному стані, зокрема, суб'єктом оціночної діяльності було встановлено, що об'єкт потребує капітального ремонту; коефіцієнт фізичного зносу майна становить 0,67; у об'єкта оцінки відключені усі інженерні комунікації. В акті приймання-передачі будівлі до державної власності та у господарське відання Концерну «Військторгсервіс» від 29.01.2016, копію якого надано відповідачем 2, також вказано, що будівля перебуває в незадовільному стані (без вікон, без внутрішніх комунікацій).
У 2008 році з метою визначення можливості переобладнання будівлі під офісно-комутаційний центр позивачем було замовлено обстеження будівлі колишнього «Військторгу» в Державному підприємстві Міністерства оборони України «Львівський проектний інститут», яким складено відповідне технічне обстеження та встановлено, що загальний стан будівлі ІІ - задовільний, при цьому, виявлено, що частина ділянок стін знаходяться в стані ІІІ - непридатні до нормальної експлуатації (внаслідок замокання відбулося виморожування та вивітрювання мурування) і потребують підсилення штукатуркою по металевій сітці. При дослідженні перекриття також встановлено, що більша частина плит без дефектів, однак декілька з них мають тріщини та сліди іржі внаслідок корозії арматури. Покриття даху - в незадовільному стані. Віконні рами без скла, двері в основному відсутні тощо. При характеристиці інженерного забезпечення будинку вказано, що опалення, теплопостачання, системи холодного та гарячого водопостачання, система каналізації - відсутні; системи електросилового забезпечення та електроосвітлювальні мережі потребують повної заміни.
18.11.2009 комісією у складі представників позивача, підрядника та Державного підприємства Міністерства оборони України «Львівський проектний інститут» було проведено обстеження будівлі комбінату побутового обслуговування «Військторгу», про що складено протокол обстеження №232 від 18.11.2009. Даним обстеженням, зокрема, було встановлено, що рулонний килим покрівлі та його примикання до парапету та вентиляційних шахт знаходиться в непридатному для експлуатації стані; водопровідні труби внутрішнього водостоку відсутні, у зв'язку з чим уся вода з покрівлі даху потрапляє на стіни будівлі, що призвело до руйнування внутрішніх несучих стін та зовнішніх самонесучих стін (п. 1 протоколу обстеження від 18.11.2009). Комісією було погоджено, що для запобігання подальшого руйнування будівлі та її консервації необхідно вжити наступні заходи: влаштування внутрішніх водопровідних труб з доведенням їх до каналізаційних колодязів; ремонт рулонного рубероїдного килима покрівлі та примикання його до парапету і вентиляційних шахт; просушування стін насичених водою; влаштування огороджувальних конструкцій на всіх наявних віконних та дверних прорізах першого та підвального поверхів; заглушування всіх існуючих вентиляційних отворів на даху будівлі.
09.07.2010 уповноваженими особами позивача складено дефектний акт на проведення заходів з консервації будівлі по АДРЕСА_1 у м. Тернопіль, в якому визначено перелік необхідних робіт.
29.07.2010 комісією у складі представників Приватного акціонерного товариства «Київстар» погоджено завдання на консервацію будівлі, в якому метою консервації вказано запобігання подальшого погіршення технічного стану будівлі і руйнування будівельних конструкцій.
10.08.2010 між позивачем (замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Галрембуд» (виконавець) укладено договір №34325 на виконання робіт по консервації будівлі, згідно з п. 3 якого договірна ціна робіт становить 120 000 грн. Додатково до договору замовником та підрядником складено та підписано кошторис договірної ціни, локальний кошторис по консервації будівлі (форма №4), відомість ресурсів до локального кошторису (форма №4а), розрахунок загальновиробничих витрат, розрахунок витрат на відрядження.
За наслідками виконання робіт з консервації будівлі представниками позивача та виконавця підписано акт приймання виконаних будівельних робіт №7-0-1-11, згідно з яким вартість робіт становить 120 000 грн. При цьому, зі змісту акту вбачається, що виконавцем було здійснено, зокрема: улаштування захисту віконних та дверних прорізів металевим каркасом; встановлено металоконструкції; установлено дверні (віконні) набори - замки; здійснено ремонт покрівель, мурування окремих ділянок простих зовнішніх стін із цегли тощо.
Платіжними дорученнями №36558 від 01.09.2010 на суму 48 000 грн. та №44574 від 14.10.2010 на суму 72 000 грн. підтверджується факт понесення позивачем витрат на консервацію будівлі за адресою: АДРЕСА_1 на загальну суму 120 000 грн.
Відповідно до ч. 2 ст. 82 Господарського процесуального кодексу України рішення приймається господарським судом за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та іншими учасниками господарського процесу, а також доказів, які були витребувані господарським судом, у нарадчій кімнаті.
Згідно з п. 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.2012 р. «Про судове рішення» рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
В свою чергу, обов'язок доказування, встановлений статтею 33 Господарського процесуального кодексу України, слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
За результатами оцінки доказів, поданих сторонами, господарський суд дійшов висновку, що надані позивачем докази у їх сукупності та хронологічній послідовності підтверджують обставини щодо необхідності понесення ним витрат на здійснення консервації будівлі, яка перебувала у його володінні. За висновками суду, позивач, маючи на меті усунення невизначеності, яка виникла у спірних правовідносин, належним чином, керуючись принципом змагальності, підтвердив за допомогою належних та допустимих доказів, які було можливим зібрати, що витрати в сумі 120 000 грн. були понесені саме на збереження майна, з метою недопущення його руйнування та погіршення технічного стану, у зв'язку з чим такі витрати відлягають відшкодуванню власником майна.
Господарським судом при розгляді даної справи також враховано, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.
Усталеною практикою Європейського Суду з прав людини напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Так, втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм. Втручання є виправданим за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
Матеріали даної справи свідчать, що критерій законності - дотримано, оскільки відповідач 1 як орган державної влади, в управління кого перебуває державне майно, вчинив дії, спрямовані на витребування майна у добросовісного набувача відповідно до прямих норм національного законодавства, а саме - Цивільного кодексу України, який є доступним для заінтересованих у даному спорі осіб, а його норми є чіткими та передбачуваними у питаннях їх застосування та наслідків дії таких норм.
При цьому, норми статті 388 Цивільного кодексу України прямо не покладають на власника майна, який витребує майно у добросовісного набувача обов'язку будь-якої компенсації для досягнення «справедливої рівноваги інтересів». Разом із цим, норми частин 3 та 4 статті 390 Цивільного кодексу України наділяють добросовісного набувача (володільця) вимагати від власника відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів; а також правом залишити собі здійснені ним поліпшення майна, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без завдання йому шкоди, а якщо поліпшення не можуть бути відокремлені від майна, також правом на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість.
Враховуючи наведене, господарський суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування понесених ним необхідних витрат на орендну плату за землю в сумі 339 690,14 грн. та витрат на консервацію будівлі в сумі 120 000,00 грн., а всього в сумі 459 690,14 грн., ґрунтуються на нормах закону та відповідають критерію «пропорційності».
При цьому, виходячи зі змісту частини 3 статті 390 Цивільного кодексу України, необхідні витрати на утримання, збереження майна, здійснених незаконним володільцем, підлягають відшкодуванню саме власником майна.
Як зазначалось судом, право власності на об'єкт нерухомого майна - приміщення побутового обслуговування, загальною площею 1090,7 кв.м., за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровано за державою в особі Міністерства оборони України (рішення про державну реєстрацію №24932107 від 01.10.2015).
Одночасно з цим, відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 136 Цивільного кодексу України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства.
Згідно зі статутом Концерну «Військторгсервіс» концерн є державним господарським об'єднанням, заснованим на державній власності та належить до сфери управління Міністерства оборони України (орган управління майном). Майно концерну перебуває у державній власності та закріплене за ним на праві господарського відання.
Позивач, заявляючи вимоги про солідарне стягнення з відповідачів грошових коштів, вказує, що поряд з власником майна за понесені позивачем збитки відповідає також і Концерн «Військторгсервіс». При цьому, позивач посилається на наявність вини у діях відповідача 2, які призвели до вибуття майна з володіння держави. Однак, у даному випадку позивач безпідставно ототожнює поняття «збитки» та «необхідні витрати, понесені добросовісним володільцем майна», з приводу яких виник спір у даній справі на підставі частини 3 статті 390 Цивільного кодексу України.
За приписами статті 326 Цивільного кодексу України у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
Статтею 1 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» визначено, що управління об'єктами державної власності - це здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.
Об'єктами управління державної власності є, зокрема, майно, яке передане державним комерційним підприємствам, установам та організаціям, майно, яке передане державним господарським об'єднанням (ч. 1 ст. 3 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»).
Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» суб'єктами управління об'єктами державної власності є, зокрема, міністерства, інші органи виконавчої влади та державні колегіальні органи (уповноважені органи управління)
Положенням про Міністерство оборони України, затвердженим Указом Президента України №406/2011 від 06.04.2011, визначено, що Міністерство оборони України є центральним органом влади і військового управління, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, зокрема, надає згоду або відмовляє в наданні згоди на відчуження майнових об'єктів, що відносяться до основних фондів підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління Міноборони України, а також на передачу в заставу цілісних майнових комплексів підприємств, будівель та споруд, що належать до сфери управління Міноборони України, його структурних підрозділів; здійснює у межах повноважень інші функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери управління Міноборони України; здійснює в установленому порядку відчуження військового майна, передачу його до сфери управління центральних чи місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам та організаціям, які провадять діяльність в інтересах національної безпеки і оборони, та в комунальну власність.
Частиною 1 статті 167 Цивільного кодексу України встановлено, що держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (стаття 170 Цивільного кодексу України).
При цьому, судом враховано, що органи державної влади, які вступають у цивільні правовідносини, самостійно відповідають за своїми зобов'язаннями незалежно від наявності відповідних бюджетних асигнувань. Як зазначив Європейський Суд з прав людини у рішенні від 20.11.2011 зі справи «Рисовський проти України», на державні органи покладено обов'язок дотримуватися принципу «належного урядування», і державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.
Відтак, на підставі норми частини 3 статті 390 Цивільного кодексу України у даному випадку особою, зобов'язаною за понесені позивачем необхідні витрати на утримання та збереження державного майна, є власник майна, а саме - держава в особі Міністерства оборони України. В свою чергу, позовні вимоги до Концерну «Військторгсервіс» задоволенню не підлягають, оскільки відповідач 2 не є зобов'язаною особою у спірних правовідносинах.
Враховуючи наведене вище, господарський суд дійшов висновку про часткове задоволення вимог Приватного акціонерного товариства «Київстар» та стягнення з держави в особі Міністерства оборони України грошових коштів, сплачених позивачем за оренду землі та здійснення консервації будівлі, в сумі 459 690,14 грн.
Інша частина вимог (про стягнення 897 663,48 грн.) не підлягає задоволенню з викладених вище підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
ВИРІШИВ:
1. Позовні вимоги Приватного акціонерного товариства «Київстар» задовольнити частково.
2. Стягнути з держави в особі Міністерства оборони України (03168, м. Київ, пр. Повітрофлотський, буд. 6; ідентифікаційний код 00034022) на користь Приватного акціонерного товариства «Київстар» (03113, м. Київ, вул. Дегтярівська, буд. 53; ідентифікаційний код 21673832) грошові кошти в сумі 459 690 (чотириста п'ятдесят дев'ять тисяч шістсот дев'яносто) грн. 14 коп. та судовий збір в розмірі 6 895 (шість тисяч вісімсот дев'яносто п'ять) грн. 35 коп.
3. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
У судовому засіданні 15.11.2017 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 22.11.2017.
Суддя В.В. Князьков
скопійовано
-
скопійовано
-
