ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2017 року справа № 823/1634/17 м. Черкаси

09 год. 35 хв.

Черкаський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Тимошенко В.П.,

за участю секретаря судового засідання – Цаплі І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом судді у відставці ОСОБА_1 до територіального управління Державної судової адміністрації України у Черкаській області, третя особа – Державна казначейська служба України про визнання протиправними дій та зобов’язання вчинити дії,

встановив:

23 жовтня 2017 року до суду з позовною заявою звернувся суддя у відставці ОСОБА_1, в якій просить:

- визнати неправомірними дії територіального управління Державної судової адміністрації України у Черкаській області про відмову у виплаті вихідної допомоги за останньою посадою судді Катеринопільського районного суду Черкаської області, у зв’язку з звільненням у відставку;

- зобов’язати територіальне управління Державної судової адміністрації України у Черкаській області виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі десяти місячних заробітних плат на час звільнення у відставку за останньою посадою – суддя Катеринопільського районного суду Черкаської області, виходячи з розрахунку 26100 грн. у місяць, що складає 261000 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на момент виходу позивача у відставку та прийняття Верховною Радою України відповідної постанови з цього питання, норма яка передбачала право на отримання вихідної допомоги у зв'язку з відставкою у розмірі 10 місячних заробітних плат була виключена. Позивач посилаючись на те, що оскільки право на відставку і вихідну допомогу виникло у нього ще при дії редакції Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, яка передбачала виплату вихідної допомоги, тому до вказаних правовідносин, не можуть застосовуватись норми Закону України “Про запобігання фінансовій катастрофі та створення передумов для економічного зростання в Україні” від 27.03.2014 №1166-VІІ, яким було виключено ст. 136 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”. Таким чином, позбавлення його права на вихідну допомогу судді у зв'язку з відставкою відповідно до Закону, який діяв на день прийняття ВР України рішення є незаконним та таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства України.

Позивач у судове засідання не з'явився, надав заяву в якій просив розгляд справи провести без його участі, позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник територіального управління Державної судової адміністрації України у Черкаській області в судове засідання також не з'явився, надіслав письмові заперечення, в яких просив суд відмовити у задоволенні позову. Заперечення на позов мотивовані тим, що станом на день звільнення позивача з посади судді чинним законодавством не було передбачено виплату вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат, а тому дії щодо невиплати вихідної допомоги є правомірними.

Представник Державної казначейської служби України в судове засідання не з'явився, причини неявки суду не повідомив.

Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд встановив.

Постановою Верховної Ради України від 22.09.2016 № 1600-VIII “Про звільнення суддів” позивача у зв'язку з поданням заяви про відставку звільнено з посади судді Катеринопільського районного суду Черкаської області.

Відповідно до вказаної постанови, наказом виконуючого обов’язків голови Катеринопільського районного суду Черкаської області від 22.09.2016 ОСОБА_1 з 22.09.2016 звільнено з посади судді Катеринопільського районного суду Черкаської області.

ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про нарахування та виплату вихідної допомоги згідно ч.1 ст. 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 року № 2453-VI (далі Закон №2453) у розмірі 10 місячних заробітних плат.

Проте, рішенням у формі листа від 30.08.2017 №1222-04/11 відмовлено у задоволенні заяви позивача з підстав відсутності правової норми, яка б передбачала виплату вихідної допомоги при виході судді у відставку а також з посиланням на втрату чинності ст.136 Закону № 2453, згідно із Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27.03.2014 року №1166-VII.

Вважаючи бездіяльність відповідача щодо невиплати вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат протиправною та такою, що порушує права та інтереси позивача, останній звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Даючи правову оцінку обставинам вказаної справи, суд зважає на таке.

Згідно ч. 1 ст. 120 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 07.07.2010 № 2453-VІ (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), суддя, який має стаж роботи на посаді судді не менше двадцяти років, що визначається статтею 131 цього Закону, має право подати заяву про відставку.

Згідно ст. 111 цього Закону суддя суду загальної юрисдикції звільняється з посади органом, який його обрав або призначив, виключно з підстав, передбачених частиною п'ятою статті 126 Конституції України, за поданням Вищої ради юстиції.

За змістом ч. 5 ст. 126 Конституції України суддя у разі подання ним заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням звільняється з посади органом, що його обрав або призначив - в даному випадку Верховною Радою України.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 120 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” заява про відставку, заява про звільнення з посади за власним бажанням подається суддею безпосередньо до Вищої ради юстиції, яка протягом одного місяця з дня надходження відповідної заяви вносить до органу, який обрав або призначив суддю, подання про звільнення судді з посади.

Суддя здійснює свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.

Згідно з ч. 3 ст. 122 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, повноваження судді припиняються з дня прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади судді.

Нормою ч. 1 ст. 136 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” від 07.07.2010 №2453-VI в редакції Закону від 14.03.2014 № 887-VII було визначено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Разом з тим, Законом України “Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні” від 27.03.2014 № 1166-VІІ (а саме пп. 1 п. 28 цього Закону), який набув чинності з 01.04.2014, виключено вказану статтю 136 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”.

Рішення щодо неконституційності Закону України “Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні” в частині виключення ст. 136 із Закону України “Про судоустрій та статус суддів”, Конституційним Судом України не приймалося.

Тобто, Закон України “Про судоустрій і статус суддів”, в редакції станом на день прийняття постанови Верховної Ради України про звільнення позивача з посади (22.09.2016) не передбачав право судді, який вийшов у відставку, на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Питання щодо звільнення позивача було розглянуто Верховною Радою України 22.09.2016 року, а в подальшому наказом виконуючого обов’язків голови Катеринопільського районного суду Черкаської області від 22.09.2016 позивача звільнено з займаної посади та відраховано зі штату зазначеного суду 22.09.2016 року, про що здійснено запис в трудовій книжці.

Відтак, суд критично оцінює посилання позивача на те, що водночас із набуттям права на відставку він набув право на отримання вихідної допомоги, оскільки на час припинення повноважень судді та відрахування ОСОБА_1 зі штату Катеринопільського районного суду Черкаської області Закон №2453-VI діяв в редакції якого відсутня норма, що передбачає виплату вихідної допомоги судді, який пішов у відставку.

Отже, визначальною умовою для отримання суддею вихідної допомоги за Законом України «Про судоустрій та статус суддів» є вихід у відставку, а не факт набуття права на відставку, що було прямо передбачено ч.1 ст.136 "Закону України про судоустрій та статус суддів", в редакції цього Закону від 07.07.2010.

Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України(справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) № 1-рп/99 від 09.02.1999 визначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, при вирішенні питання щодо наявності у судді, який пішов у відставку, права на отримання вихідної допомоги, слід керуватись нормами закону, який врегульовує спірні правовідносини, у редакції, чинній на дату прийняття рішення про звільнення судді у відставку, тобто нормами Закону України № 2453-VI в редакції, станом на дату прийняття постанови Верховної Ради України, якою позивача звільнено у відставку.

Також слід зазначити, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 13 Закону України “Про Конституційний Суд України”, саме до повноважень цього суду належить прийняття рішень та надання висновків у справах щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, в тому рахунку щодо звуження змісту та обсягу існуючих прав прийнятими законами або внесеними змінами до чинних законів. А отже, адміністративний суд при вирішені спору не може надавати оцінку щодо конституційності певного закону чи його окремих положень.

Відповідно до п. 3.2 рішення Конституційного Суду України № 10-рп/2013 від 19.11.2013 Конституційний Суд вважає, що за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір.

Крім того, суд враховує те, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 у справі “Ейрі проти Ірландії” констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі “Кйартан Асмундсон проти Ісландії” від 12.10.2004. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

При розв'язанні спірних правовідносин судом також враховується й правова позиція Європейського суду з прав людини, викладена в рішенні “Великода проти України” від 03.06.2014, в якому Суд зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.

У зазначеному рішенні Європейський суд став на бік держави України та, між іншим, наголосив на складній економічній ситуації в країні, а також на необхідності пошуку саме державою Україна додаткових інструментів її подолання шляхом раціонального використання бюджетних коштів та необхідності збереження “справедливого балансу” між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту прав і свобод окремої особи.

Отже, суд приходить до висновку, що оскільки право на відставку позивачем реалізовано під час дії Закону №2453-VI, в редакції станом на дату прийняття постанови Верховної Ради України, якою позивача звільнено у відставку (22.09.2016), положеннями якого не передбачена виплата вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, то відсутні правові підстави для її виплати.

За таких обставин, враховуючи вищенаведене, із урахуванням правової позиції Конституційного Суду України, зважаючи на те, що датою виходу судді у відставку є дата прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення з посади, а також беручи до уваги, що нормативно - правовим актом чинним на час звільнення не передбачено право судді на виплату вихідної допомоги, суд зробив висновок, що у позивача відсутнє право на отримання вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.

Аналогічна правова позиція наведена в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 04.10.2016 року (К/800/17202/16, К/800/17180/16), 24.10.2016 (№К/800/28190/16), від 18.10.2016 (К/800/52210/15, К/800/6281/16), постановах Вищого адміністративного суду України від 09.08.2016 (К/800/17160/16), від 01.12.2016 (К/800/7021/16), винесених за результатами розгляду аналогічних справ.

В силу частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

При вирішенні даної справи судом були враховані положення частини 3 статті 2, частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Керуючись статтями 56, 58, 86, 94, 159, 162, 163, 254 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Постанова може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду через Черкаський окружний адміністративний суд в порядку, передбаченому ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.П. Тимошенко

Повний текст постанови виготовлено 16 листопада 2017 року