П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 жовтня 2017 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого суддів:

Сімоненко В.М., Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,

Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до Акціонерної енергопостачальної компанії «Київенерго» про стягнення витрат на санаторно-курортне лікування та відшкодування моральної шкоди за заявою ОСОБА_6 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року,

в с т а н о в и л а :

У лютому 2016 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи вимоги тим, що у 1968 році йому завдано тяжких тілесних ушкоджень у трансформаторному пункті № 1298, що належить відповідачу, внаслідок чого він став непрацездатним інвалідом 2 групи з дитинства (довічно).

Рішенням Залізничного районного народного суду м. Києва від 23 вересня 1969 року винним у заподіянні шкоди визнано відповідача.

На підставі рішення Залізничного районного суду м. Києва від 9 липня 2001 року встановлено потребу в санаторно-курортному лікуванні та зобов'язано відповідача сплачувати необхідні платежі на санаторно-курортне лікування не менше одного разу на рік у період із червня по вересень.

Посилаючись на те, що відповідач не виконує рішення суду, чим порушує його права, примушує його вживати додаткових зусиль та заходів в організації власного життя, засобів пересування, нормального харчування, догляду, принижує його людську гідність та завдає тяжких моральних страждань, ОСОБА_6 просив суд стягнути з відповідача на свою користь витрати на санаторно-курортне лікування за період 2014-2015 роки в розмірі 40 тис. 600 грн та моральну шкоду в розмірі 100 тис. грн.

Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 23 травня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_6 задовольнив частково: стягнув з Публічного акціонерного товариства «Київенерго» (далі - ПАТ «Київенерго») як правонаступника Акціонерної енергопостачальної компанії «Київенерго» на користь позивача 40 тис. 600 грн витрат на санаторно-курортне лікування та 40 тис. грн у рахунок відшкодування моральної шкоди, а всього 80 тис. 600 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог суд відмовив.

Апеляційний суд Київської області 6 грудня 2016 року скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_6 задовольнив частково: стягнув на його користь з ПАТ «Київенерго» 10 тис. 80 грн витрат на санаторно-курортне лікування та 30 тис. грн на відшкодування моральної шкоди.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 25 січня 2017 року відмовив у відкритті касаційного провадження у вказаній справі за касаційною скаргою ОСОБА_6 на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

21 квітня 2017 року ОСОБА_6 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року, в якій просить скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у частині стягнення майнової шкоди та залишити в цій частині в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 22, 1166, 1195 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_6 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 червня 2013 року, 28 січня 2015 року, 27 січня, 13 квітня, 26 жовтня 2016 року, ухвалу Верховного Суду України від 4 квітня 2002 року й постанову Верховного Суду України від 25 травня 2016 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права.

Оскільки ОСОБА_6 просить Верховний Суд України переглянути судові рішення лише в частині позовних вимог про стягнення майнової шкоди, то в іншій частині зазначені судові рішення не переглядаються.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_6 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 360⁴ ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Справу суди розглядали неодноразово.

Суди встановили, що 23 червня 1968 року ОСОБА_6 у віці 6 років було завдано тяжких тілесних ушкоджень у трансформаторному пункті № 1298, що належить відповідачу, внаслідок чого позивач став інвалідом 2 групи з дитинства довічно.

Рішенням Залізничного районного народного суду м. Києва від 23 вересня 1969 року винним у завданні шкоди було визнано відповідача, за ОСОБА_6 визнано право на відшкодування шкоди у зв'язку з втратою працездатності до досягнення ним 15 років.

Рішенням цього ж суду від 27 квітня 1981 року стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_6 804,97 крб витрат, пов'язаних із втратою працездатності, за період з 1 жовтня 1979 року до 21 квітня 1981 року.

Рішенням Залізничного районного суду м. Києва від 9 липня 2001 року стягнуто з відповідача на користь позивача витрати, пов'язані із втратою працездатності, у розмірі 58 тис. 443 грн 55 коп. за період з 1 січня 1981 року до 1 лютого 2001 року, відшкодовано моральну шкоду в розмірі 21 тис. 750 грн. Визнано за ОСОБА_6 право на санаторно-курортне лікування у медичних закладах та компенсацію на придбання ліків. Зобов'язано відповідача сплачувати необхідні платежі на санаторно-курортне лікування не менше одного разу на рік у період із червня до вересня, лікування у медичних закладах, компенсацію на придбання ліків. Визнано за ОСОБА_6 право на протезування та ортопедичне взуття та стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_6 вартість протезів. Стягнуто з відповідача витрати на побутовий догляд у розмірі 136 грн та звичайний догляд - 272 грн. Зобов'язано відповідача відшкодовувати витрати на побутовий та звичайний догляд довічно. Зобов'язано відповідача придбати для ОСОБА_6 автомобіль марки «Таврія», сплативши вартість переобладнання, сплачувати щомісячно кошти на придбання пального, зобов'язано придбати збірний гараж вартістю 5 тис. грн.

За 2014-2015 роки відповідач не надавав кошти позивачу на санаторно-курортне лікування, тому за період із 6 по 18 серпня 2014 року та з 6 по 20 липня 2015 року ОСОБА_6 сплатив власні кошти за лікування у санаторно-курортному закладі «Санаторій ім. Гоголя» за адресою: вул. Миргородських дивізій, 12, м. Миргород, Полтавська область.

Санаторно-курортний заклад «Санаторій ім. М. Гоголя» входить до реєстру об'єднання «Миргород-курорт» (ліцензія АВ №49762 від 9 березня 2006 року сертифікат М3 № 00712).

Суди установили, що позивач дійсно перебував на санаторно- курортному лікуванні у закладі, який має відповідну ліцензію Міністерства охорони здоров'я України на надання медично-лікувальних послуг громадянам та інвалідам, відповідні матеріально-технічні засоби для надання таких послуг та кліматичні умови для оздоровлення та лікуванням природними ресурсами курортів, та сплатив (18 тис. 850+21 тис. 750) 40 тис. 600 грн.

Постановляючи ухвалу від 25 січня 2017 року, про перегляд якої порушує питання заявник, касаційний суд, відмовивши у відкритті касаційного провадження, погодився з висновком суду апеляційної інстанції щодо зменшення суми витрат на санаторно-курортне лікування позивача, оскільки такі витрати підлягають стягненню з відповідача в межах обсягу бюджетних коштів з урахуванням середньої вартості таких путівок відповідно до Порядку виплати грошової компенсації вартості санаторно-курортного лікування деяким категоріям громадян, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2004 року № 785 (далі - Порядок).

Разом з тим у наданих заявником на підтвердження підстав подання заяви судових рішеннях суди, вирішуючи питання про стягнення з відповідачів на користь позивачів витрат на санаторно-курортне лікування, керувалися лише нормами статей 22, 1166, 1195 ЦК України, не застосовуючи при цьому положень Порядку.

Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 22, 1166, 1195 ЦК України у поєднанні з положеннями Порядку.

Усуваючи розбіжності в застосуванні касаційним судом зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Статтею 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Частина друга цієї статті визначає, що збитками є, зокрема втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Згідно із частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до статті 1195 ЦК України фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати потерпілому заробіток (дохід), втрачений ним внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодувати додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.

Ця норма збігається із правилом частини третьої статті 22 ЦК України, яка також передбачає, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

З аналізу вищенаведених цивільно-правових норм можна зробити висновок, що особа, якій заподіяно шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, має право вимагати від фізичної або юридичної особи, яка завдала такої шкоди, відшкодування витрат, у тому числі й на санаторно-курортне лікування, в межах витрат, які вона понесла (реальні збитки).

Згідно з пунктом 1 Порядку цей Порядок визначає механізм виплати грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки (далі - грошова компенсація) та компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування, передбачених законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про жертви нацистських переслідувань» та «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні».

Ці закони визначають правовий статус таких категорій громадян, як ветерани війни, праці, громадяни похилого віку (пенсіонери) та жертви нацистських переслідувань, спрямовані на захист цих категорій громадян, у тому числі й шляхом створення належних умов для підтримки здоров'я та активного довголіття.

Зокрема, цими законами передбачено, що громадяни зазначених категорій мають право на безоплатне першочергове забезпечення санаторно-курортним лікуванням з компенсацією вартості проїзду до санаторно-курортного закладу і назад, або одержання компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування (статті 12 - 16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», статті 6 - 6-5 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань», статті 23, 33 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні»).

Також за положеннями цих норм законів порядок надання путівок, розмір та порядок виплати компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування визначаються Кабінетом Міністрів України. Порядок медичного відбору і направлення на санаторно-курортне лікування встановлюється центральними органами виконавчої влади, що забезпечують формування державної політики у сферах охорони здоров'я, зайнятості населення та трудової міграції, трудових відносин, соціального захисту населення, а також колективними договорами та угодами.

Фінансування витрат, пов'язаних з наданням особам пільг, визначених цими законами, у тому числі й на санаторно-курортне лікування, здійснюється за рахунок коштів державного та/або місцевого бюджетів (стаття 17 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», стаття 6 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань», стаття 23 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні»).

Оскільки Порядок був прийнятий саме на виконання законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про жертви нацистських переслідувань» та «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», то його дія, зокрема в частині визначення розміру компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування відповідно до пункту 7 цього Порядку, поширюється лише на осіб, яких стосується дія цих Законів.

Як установили суди, рішенням Залізничного районного суду м. Києва від 9 липня 2001 року зобов'язано саме ПАТ «Київенерго» як особу, яка визнана винною у завданні позивачеві шкоди, сплачувати позивачу необхідні платежі на санаторно-курортне лікування не менше одного разу на рік, при цьому суд не вказав ні конкретного закладу, в якому позивач має проходити санаторно-курортне лікування, ні про обмеження сум платежів на таке лікування.

При цьому суди не встановили, що ОСОБА_6 відноситься до категорії осіб, на яких поширюється дія вищевказаних законів та положення Порядку.

Тому при визначенні розміру сум на санаторно-курортне лікування, на які позивач має право на підставі судового рішення Залізничного районного суду м. Києва від 9 липня 2001 року суд першої інстанції правильно виходив із загальних засад цивільного права щодо відшкодування реальних збитків (документально підтверджених позивачем витрат), у порядку, передбаченому нормами статей 22, 1166, 1195 ЦК України, тоді як суди апеляційної та касаційної інстанцій, неправильно застосувавши до спірних відносин положення Порядку, дійшли помилкового висновку про зменшення заявленої позивачем суми.

Отже, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року та ухвала Апеляційного суду Київської області від 6 грудня 2016 року в частині стягнення з відповідача на користь позивача майнової шкоди підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції в цій частині підлягає залишенню в силі.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360³ , частинами першою, другою статті 360⁴ ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву ОСОБА_6 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 січня 2017 року, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 6 грудня 2016 року скасувати в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства «Київенерго» на користь ОСОБА_6 10 тис. 80 грн витрат на санаторно-курортне лікування.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 23 травня 2016 року в частині стягнення з Публічного акціонерного товариства «Київенерго» на користь ОСОБА_6 40 тис. 600 грн залишити в силі.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий В.М. Сімоненко

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Л.І. Охрімчук

Я.М. Романюк