Справа № 815/303/17

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 жовтня 2017 року Одеський окружний адміністративний суд колегією у складі:

головуючого судді Бжассо Н.В.,

суддів Іванова Е.А, ОСОБА_1,

за участі секретаря судового засідання Іщенко С.О.,

позивача ОСОБА_2 ОСОБА_3 Хашім,

представника позивача ОСОБА_4 (згідно ордеру та угоди),

перекладача ОСОБА_2

представників відповідача ОСОБА_5, ОСОБА_6 (за довіреностями),

розглянувши в відкритому судовому засіданні в м. Одеса справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 ОСОБА_3 Хашім до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення та зобов’язання повернути посвідчення біженця

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_3 ОСОБА_3 Хашім до Державної міграційної служби України, за результатом розгляду якого позивач просить суд:

Визнати рішення Державної міграційної служби України від 02.12.2016 року № 612-16 про скасування рішення Держкомнацрелігій України від 31.10.2011 № 489-11 про визнання позивача біженцем - протиправним та скасувати його.

Зобов'язати Державну міграційну служби України повернути ОСОБА_3 ОСОБА_3 Хашім посвідчення біженця.

В обґрунтування адміністративного позову позивач зазначив, що Рішенням Держкомнацрелігій України від 31.10.2011 року № 489-11 Позивача було визнано біженцем в Україні та документовано відповідним посвідченням.

04.01.2017 року позивачу було видано повідомлення № 1 від 04 січня 2017 року про скасування рішення про визнання біженцем на підставі рішення ДМС України 02.12.2016 року № 612-16. Причиною такого рішення зазначено, те що позивач повідомив недостовірні відомості. Зазначене рішення є незаконним та необґрунтованим, було прийнято з рядом суттєвих порушень, а отже є таким що підлягає скасуванню.

У своєму рішенні відповідач зазначив що, позивачем надано недостовірні відомості на підставі чого відповідач скасував рішення Держкомнацрелігій України від 31.10.2011 № 489-11 про визнання Позивача біженцем.

Відповідач, у своєму листі повідомлені, не зазначив які саме недостовірні відомості надано позивачем, також позивачем не було отримано саме рішення ДМС від 02.12.2016 №612-16.

На думку позивача, висновки відповідача є необґрунтованими, оскільки при зверненні до міграційної служби позивач надав відомості які підтверджують наявність цілком обґрунтованих побоювань переслідувань в ОСОБА_7, а отже наявність підстав для надання статусу біженця.

Під час судового розгляду справи позивач та представник позивача позовні вимоги підтримали та просили задовольнити з підстав, викладених в адміністративному позові.

Представники відповідача заперечували проти задоволення адміністративного позову з підстав, викладених в письмових запереченнях на адміністративний позов, згідно яких підставою для проведення процедури скасування рішення про визнання біженцем стала наявність двох особових справ громадянина ОСОБА_7, а саме за зверненням у 2007 році, за яким йому було відмовлено у наданні статусу біженця, та за зверненням у 2011 році, відповідно до якого такий статус був отриманий.

Представники відповідача зазначили, що проаналізувавши дві особові справи, за результатами порівняння матеріалів справ та проведеної співбесіди були виявлені відмінності, які, на думку відповідача, об’єктивно вказують на спроби позивача надати очевидну неправдоподібну інформацію, та як наслідок, відповідачем було прийнято рішення про скасування рішення Держкомнацрелігій України від 31.10.2011 № 489-11 про визнання позивача біженцем.

Вислухавши думку сторін, дослідивши матеріали особових справ позивача, наявні докази в матеріалах справи та надані додаткові докази, всебічно та повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд вважає, що позов не належить до задоволення з наступних підстав.

ОСОБА_2 ОСОБА_3 Хашім – громадянин ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю – таджик, за віросповіданням – мусульманин-суніт, перебуває у цивільному шлюбі з ОСОБА_8 та має дитину ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Судом встановлено, що позивач вперше звернувся за наданням міжнародного захисту 26.11.2007 року до сектору міграційної служби у Херсонській області, зазначивши своє ім’я ОСОБА_10 ОСОБА_11, із заявою № 9.

Відповідно до протоколів співбесіди від 07.12.2017 року та від 17.12.2007 року ОСОБА_10 ОСОБА_11 зазначив, що потрапив до України, незаконно перетнувши кордон, 15.11.2007 року у зв’язку з тим, що його батько був суддею в м. Плохамрі з 1992 по 1995 рік. У 1995 році, влітку, батько позивача зник. ОСОБА_12 ОСОБА_13 ОСОБА_11 вважає, що йому помстилися через його професійну діяльність, як судді. Близько року до звернення із зазначеною заявою до родини ОСОБА_10 ОСОБА_11 прийшли і його побили, забрали гроші, один із чоловіків зазначив, що батько ОСОБА_10 ОСОБА_11 приговорив його батька до смертної кари і тепер він буде мститися ОСОБА_10 ОСОБА_11. Коли зазначені люди прийшли вдруге позивача сховали, жінок та молодших братів не стали чіпати. Після зазначених подій позивач вирішив виїхати з країни.

Рішенням Держкомнацрелігій України від 26.05.2008 року № 330-08 позивачу відмовлено у наданні статусу біженця. В матеріалах с особової справи наявні три примірники адміністративного позову, що адресовані Херсонському окружному адміністративному суду про оскарження ОСОБА_10 ОСОБА_11 вказаного рішення, проте на вказаних примірниках відсутня відмітка про прийняття судом зазначеного позову та підпис позивача.

Суд зазначає, що документи оформлювала завідувач сектору міграційної служби у Херсонській області ОСОБА_14

Судом встановлено, що 01.07.2011 року сектором міграційної служби у Херсонській області зареєстровано заяву від 01.07.2011 року про надання статусу біженця, яку подав ОСОБА_11 ОСОБА_3 Хашім. У протоколі співбесіди із зазначеною особою від 06.11.2011 року вказано, що ОСОБА_3 ОСОБА_3 Хашім потрапив до України в 2011 році, виїхавши з ОСОБА_7 у зв’язку з тим, що його батько був суддею в м. Пулі-Хумрі. У 1998 році провінцію захватили таліби і батько був вимушений звільнитися. Через деякий час батькові ОСОБА_10 ОСОБА_3 Хашіма почали погрожувати члени родин тих осіб, яких судив батько. Позивача, у зв’язку із небезпекою, яка загрожувала родині, батько відправив жити до дядька в м. Кабул, де він проживав до 2010 року. У 2009 році вбили батька ОСОБА_10 ОСОБА_3 Хашіма. Після повернення позивача додому у 2010 році, у зв’язку із смертю дядька, у лютому 2011 року до нього додому прийшли озброєні люди побили та вдарили ножем у живіт. До цього випадку сусіди і інші жителі міста говорили, що позивач – син вбивці, ворог всіх мусульман і його також потрібно вбити, як і його батька. У зв’язку із зазначеними подіями, позивач виїхав з ОСОБА_7 до України.

31.10.2011 року Держкомнацрелігій прийнято рішення про визнання біженцем № 489-11, яким громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_3 Хашім визнано біженцем.

Суд зазначає, що документи оформлювала завідувач сектору міграційної служби у Херсонській області ОСОБА_14

Судом встановлено, що відповідно до наказу ГУ ДФС в Одеській області від 15.07.2015 року № 134 особові справи громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_15 Хашем ІНФОРМАЦІЯ_1 № 07КНЕ00009-01 та громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_3 Хашім ІНФОРМАЦІЯ_1 № 11КНЕ00082-01 об’єднано в одну та присвоєно номер № 20160111.

ГУ ДМС України в Одеській області перевіркою за особовою справою № 20160111 у результаті порівняння фото та підписів на документах, що містяться в обох справах, а також відомостей, отриманих під час співбесіди 15.07.2016 року, встановлено, що фігурантами обох справ є одна й та ж сама особа, але під іншими установчими даними, які несуттєво, але відрізняються у зв’язку із різним їх перекладом та з викладенням різних обставин залишення країни громадянської належності.

За результатами перевірки, міграційна служба дійшла висновку про скасування рішення Держкомнацрелігій України від 31.10.2011 року № 489-11, оскільки під час співбесіди 15.07.2016 року позивач повідомив про інші обставини, ніж під час звернення із заявою про надання статусу біженця у 2011 році.

02.12.2016 року рішенням ДМС України № 612-16 скасовано рішення Держкомнацрелігій від 31.10.2011 року № 489-11 про визнання громадянина ОСОБА_7 ОСОБА_3 Хашім біженцем у зв’язку із повідомленням ним недостовірних відомостей, що стали підставою для визнання його біженцем.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до положень ч.ч. 6,11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, скасовується, якщо вона повідомила недостовірні відомості, пред'явила фальшиві документи, що стали підставою для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На основі всебічного вивчення і оцінки документів та матеріалів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про втрату або позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, а також про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відсутність підстав для втрати чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття “біженець” включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а)расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Згідно з статтею 4 ОСОБА_16 Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно п.п.36, 40 ОСОБА_16 Європейського Парламенту та Ради ЄС 2013/32 / EU від 26 червня 2013 року про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту Якщо заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів, непропорційно було б вимагати від держав-членів ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. В таких випадках держави-члени повинні мати право відхилити заяву як неприйнятне для розгляду відповідно до принципом неприпустимість повторного розгляду.

Ключовим міркуванням для визнання заяви про надання міжнародного захисту обґрунтованим є безпека заявника в країні походження. У тих випадках, коли третя країна може розглядатися як безпечна країна походження, держави-члени повинні мати можливість визначити її як безпечну і припустити, що вона є такою для конкретного заявника, якщо він / вона не надасть серйозних доказів зворотного.

Так, під час судового розгляду справи, відповідно до наданих позивачем пояснень, ОСОБА_3 ОСОБА_3 Хашім наполягає на тому що звертався за міжнародним захистом лише один раз у 2007 році, саме на підставі цього звернення отримав посвідчення біженця ПБ002742 у 2011 році. Позивач зазначає, що не звертався за міжнародним захистом у 2011 році, йому невідомо ким була складена заява від 01.07.2011 року та з ким проводилися співбесіди співробітником міграційної служби.

Суд зазначає, як охоронець громадського порядку держава має моральне зобов’язання бути взірцевою, вона повинна стежити за тим, щоб такими були й державні органи, що захищають публічний порядок (рішення ЄСПЛ від 19.06.2001 у справі «Звежинський проти Польщі» (заява № 34049/96).

Суд неодноразово підкреслював особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" Онер'їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" "Москаль проти Польщі").

Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", "Тошкуце та інші проти Румунії") і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини", "Беєлер проти Італії").

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення "Москаль проти Польщі").

Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам.

З іншого боку, потреба виправити колишню «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки").

Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення у справі "Лелас проти Хорватії").

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" та у справах "Ґаші проти Хорватії" "Трґо проти Хорватії").

Отже, такі ситуації вимагають від органів правосуддя, враховуючи вимоги Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV, вирішення справ з урахуванням не лише національного законодавства, але й Конвенції та практики ЄСПЛ. Судом встановлено, що відповідно до наказу № 160-К від 08.10.2012 року звільнено з посади ОСОБА_14, начальника відділу у справах біженців УДМС України в Херсонській області, яка оформляла документи під час звернення до сектору міграційної служби у Херсонській області ОСОБА_10 ОСОБА_11 26.11.2007 року та ОСОБА_11 ОСОБА_3 Хашіма 01.07.2011 року.

Судом також встановлено, що підпис заявника у заяві про надання статусу біженця, анкеті, протоколах співбесід за 2007 рік відрізняється від підпису заявника у заяві про надання статусу біженця, анкеті, протоколах співбесід що були складені в 2011 році.

Суд зазначає, що рішення про надання статусу біженця ОСОБА_3 ОСОБА_3 Хашіму у 2011 році прийнято на підставі заяви від 01.07.2011 року та зазначеної у 2011 році заявником історії переслідування. Так, як позивач наголошує на тому, що він в 2011 році не звертався із заявою про надання міжнародного захисту, з ним не проводилися співбесіди, суд робить висновок, що рішення ДМСУ про скасування рішення Держкомнацрелігій від 31.10.2011 року № 489-11 є правомірним, оскільки позивачу було відмовлено у наданні статусу біженця на підставі заяви від 26.11.2007 року та повідомленої ним у 2007 році історії переслідування.

При цьому суд вважає за необхідне зазначити, що не приймає до уваги доводи позивача відносно того, що він вважав, що отримав статус біженця у 2011 році за заявою від 2007 року, оскільки у 2007 році до сектору міграційної служби у Херсонській області звернувся ОСОБА_10 ОСОБА_11, а посвідчення біженця позивач отримав на ім’я: «ОСОБА_11 ОСОБА_3 Хашім», тобто на інші установчі дані.

Таким чином суд робить висновок, що скасувавши рішення Держкомнацрелігій від 31.10.2011 року № 489-11 ДМС України виправив допущену раніше з боку сектору міграційної служби у Херсонській області «помилку». При цьому, на думку суду, державним органом не порушено права позивача та допущена помилка не виправлена за рахунок втручання в його законні права, оскільки, як встановлено судом рішення про надання статусу біженця позивачу було прийнято з урахуванням історії переслідування, яка ним не повідомлялася, на підставі заяви з якою він не звертався до міграційної служби, а отже, єдиним способом виправлення допущеної «помилки», на думку суду, є скасування рішення Держкомнацрелігій від 31.10.2011 року № 489-11.

Частиною 1 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Згідно ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

З урахуванням вищезазначеного, суд робить висновок, що адміністративний позов ОСОБА_3 ОСОБА_3 Хашім до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 02.12.2016 № 612-16 та зобов’язання повернути посвідчення біженця не належить до задоволення.

Керуючись ст.ст. 2, 7, 8, 9, 11, 14, 70, 71, 86, 159-164, 254 КАС України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 ОСОБА_3 Хашім до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення та зобов’язання повернути посвідчення біженця.

Постанову може бути оскаржено до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом 10 днів з дня отримання копії постанови.

Головуючий суддя Н.В.Бжассо

Суддя Е.А.Іванов

Суддя Н.В.Потоцька

Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_3 ОСОБА_3 Хашім до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення та зобов’язання повернути посвідчення біженця.

12 жовтня 2017 року.