ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2017 р.

Справа № 804/3774/17

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: при секретарі судового засідання:

ОСОБА_1 ОСОБА_2

розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "АВ ОСОБА_3" про стягнення 16990,63грн., -

ВСТАНОВИВ:

14.06.2017р. Дніпропетровське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "АВ ОСОБА_3" та просить стягнути із відповідача на користь держави в особі позивача адміністративно-господарські санкції у розмірі 378253,35 грн.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що відповідач не виконав нормативу щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, встановлений ч. 1 ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", не забезпечив працевлаштування інвалідів у кількості – 1 особи та не сплатив адміністративно-господарські санкції за не працевлаштування інваліда у розмірі 16990,63 грн. Несплата відповідачем адміністративно-господарських санкцій до Фонду завдає значної шкоди державним інтересам, не дозволяє в повній мірі створити інвалідам необхідні умови, які дають можливість вести повноцінний спосіб життя у зв'язку з чим, позивач просить стягнути зазначену суму боргу з відповідача у судовому порядку.

Представники позивача та відповідача надали до канцелярії суду спільне клопотання про розгляд даної справи у порядку письмового провадження (а.с. 112).

Також відповідачем 29.08.2017р. до канцелярії суду були надані письмові заперечення на позов, у яких відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог позивача в повному обсязі посилаючись на те, що підприємство протягом всього 2016 року щомісячно подавало звіти (за формою №3-ПН) про наявність вакансій для працевлаштування інівалідів. Однак, державною службою зайнятості здійснювалось направлення інвалідів на роботу до відповідача без урахування побажань інваліда, стану його здоров'я та певних вимог, які висував відповідач до претендентів на зайняття посад.

За приписами ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Враховуючи наведене, надані представниками позивача та відповідача клопотання про розгляд справи у порядку письмового провадження, строки розгляду та вирішення справи, встановлені ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за можливе вирішити спір за відсутності сторін, у порядку письмового провадження, за наявними у справі доказами відповідно до вимог ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно до ст. 41 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх осіб, які беруть участь у справі, чи якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності осіб, які беруть участь у справі (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до частини другої статті 17 Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів, у разі необхідності, створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування інвалідів, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей інваліда.

Згідно частини третьої статті 18 Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» передбачено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Статтею 19 вказаного Закону встановлено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Згідно зі статтею 20 Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Статтею 1 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» визначено, що робоче місце інваліда - місце або виробнича ділянка постійного або тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях; спеціальне робоче місце інваліда - окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання тощо.

Абзацом 3 пункту 2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 №70 передбачено, що інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платника страхових внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Міністерством праці України за погодженням з Держкомстатом.

Аналіз вищевказаних положень дає підстави для висновку про те, що нормами чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні на підприємства покладено обов'язок по забезпеченню певної кількості місць для працевлаштування інвалідів, що не супроводжується обов'язком пошуку інвалідів для працевлаштування на створені ним робочі місця. Такий обов’язок покладено на органи працевлаштування, перелічені в частині першій статті 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом України у постановах від 20.06.2011 у справі №21-60а11 та від 26.06.2012 у справі № 21-105а12.

Так, із наданих документів судом встановлено, що на виконання вищенаведених вимог на підприємстві відповідача було створено 1 робоче місце для працевлаштування інвалідів здійснено атестацію робочого місця для працевлаштування інвалідів за спеціальністю - адміністратор-черговий (а.с.29-30).

Також, згідно наданих суду копій звітів Форми № 3-ПН, затверджених наказом Міністерства соціальної політики України №316 від 31.05.2013р. відповідачем протягом 2016 року до центру зайнятості подавалася Інформація про попит на робочу силу (вакансії) та інформація про актуальні вакансії, зі змісту яких вбачається, що на підприємстві відповідача для працевлаштування інвалідів було створено одне робоче місце для інваліда з детальним описом його характеристик, на які можливе працевлаштування інвалідів, тобто було наявне робоче місце для працевлаштування інвалідів (а.с33-68).

20.02.2017р. відповідачем було подано Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2016 рік до Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів за формою № 10-ПІ, затвердженою наказом Мінпраці України від 10.02.2007р. №42, в якому відповідачем самостійно зазначено про те, що на підприємстві відповідача у 2016 році середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становила 8 осіб, кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів - 1 особа, фонд оплати праці штатних працівників – 271,85 тис. грн., середньорічна заробітна плата штатного працівника – 33981,25 грн., сума адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів – не зазначена (а.с.5).

Згідно наявного в матеріалах справи розрахунку суми позову, складеного посадовою особою позивача, адміністративно-господарська санкція за не зайняте одне робоче місце для працевлаштування інвалідів складає 16990,63грн.(а.с.6).

З нарахуванням позивачем вказаних адміністративно-господарських санкцій суд не погоджується та вважає зазначений позов необґрунтованим з огляду на наступне.

Відповідно до ст.216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно з ч.1 ст. 218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення ( ч. 2 ст. 218 ГК України).

Тобто, з наведених норм чинного законодавства України видно, що відповідач несе господарсько-правову відповідальність у вигляді застосування до останнього адміністративно-господарських санкцій саме у разі вчинення правопорушення у сфері господарювання, а невід'ємним елементом правопорушення є наявність вини відповідача та причинний зв'язок між правопорушенням та його наслідками у вигляді не працевлаштування інвалідів і лише у разі, якщо відповідачем не було вжито усіх залежних заходів для недопущення господарського правопорушення.

З наведених вище документів убачається, що відповідач не вчиняв правопорушення у сфері господарювання щодо соціального захисту прав та законних інтересів інвалідів, навпаки, створив на підприємстві робоче місце для працевлаштування інвалідів протягом 2016р. у кількості 1-ї вакансії, подавав дані до центру зайнятості звіти щодо наявності вакантних місць для інвалідів протягом 2016 року, проте державною службою зайнятості здійснювалось направлення інвалідів на роботу відповідача без урахування побажань інваліда, стану його здоров'я та певних вимог, які висував до претендентів на зайняття посад відповідач, що підтверджується вищенаведеними документами (а.с.33-93), а отже, суд приходить до висновку про відсутність вини відповідача у вчиненні ним правопорушення у сфері господарювання.

Відповідно до ч. 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Представник позивача у ході судового розгляду справи не надав суду жодних доказів щодо наявності у діях відповідача вини або відмови відповідачем інвалідам у працевлаштуванні.

За таких обставин, позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій за наведеним розрахунком є безпідставними та такими, що суперечить нормам чинного законодавства України, оскільки вина у вчиненні відповідачем правопорушення щодо не створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та не зайняття робочих місць інвалідами у ході судового розгляду справи не встановлена, а відповідно до норм Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» на відповідача покладено лише обов'язок щодо виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів. Пошук та направлення інвалідів на підприємство відповідача покладено на державні органи центру зайнятості відповідно до ст.18-1 вказаного Закону.

Тобто, з наведених норм чинного законодавства вбачається, що відповідальність за працевлаштування інвалідів несуть у рівній мірі як органи державної служби зайнятості, так і підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю.

Враховуючи відсутність вини відповідача у вчиненні правопорушення щодо не створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та не зайняття робочих місць інвалідами у 2016 році у адміністративного суду відсутні і підстави для задоволення позову.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч. 4 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, у яких позивачем є суб'єкт владних повноважень, а відповідачем - фізична чи юридична особа, судові витрати з відповідача не стягуються.

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 71, 86, 94, 122, 160, 161, 162, 163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні адміністративного позову Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "АВ ОСОБА_3" про стягнення 16990,63 грн.- відмовити.

Постанова може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції з одночасним направленням копії апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня проголошення постанови або протягом десяти днів з моменту отримання копії постанови відповідно до вимог ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.

Постанова суду набирає законної сили у порядку та у строки, визначені ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя

ОСОБА_1