КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 липня 2017 року м.Київ № 810/352/17

Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Панової Г.В., при секретарі судового засідання: Касьянової О.В.,

за участю:

позивача - ОСОБА_1,

представників відповідача - Шкарбан А.П., Петракова К.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Відділу Держгеокадастру у Тетіївському районі Київської області

про стягнення заборгованості по компенсації за невикористані відпустки, виплати середньомісячної плати за весь час затримки по день фактичного розрахунку та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з позовом до Відділу Держгеокадастру у Тетіївському районі Київської області в якому просить суд (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 27.07.2017) стягнути з Відділу Держгеокадастру у Тетіївському районі Київської області на її користь:

- компенсацію за 10 днів невикористаної щорічної додаткової відпустки при звільненні у розмірі 1147,20 грн.;

- компенсації за 40 днів невикористаної додаткової соціальної відпустки при звільненні у розмірі 4588,80 грн.;

- середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку у розмірі 37942,44 грн.;

- моральну шкоду у розмірі 20000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що 03.03.2016 її було звільнено з посади начальника Державного агентства земельних ресурсів України у зв'язку зі змінами в організації праці на підставі пункту 1 частини 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.

Водночас, при звільненні Відділом Держгеокадастру у Тетіївському районі Київської області їй було не повністю виплачено компенсацію за невикористані відпустки, а саме: за 10 календарних днів додаткової відпустки за вислугу років та 40 календарних днів додаткової соціальної відпустки як одинокій матері.

За наведених обставин та враховуючи, що на момент її звільнення сума компенсації за невикористані відпустки розраховувалась відповідачем з урахуванням середньоденного грошового забезпечення у розмірі 114,72 грн., позивач вважає, що їй було недоплачено при звільненні компенсацію за 10 днів невикористаної щорічної додаткової відпустки у розмірі 1147, 20 грн. та компенсації за 40 днів невикористаної додаткової соціальної відпустки у сумі 4588,80 грн.

Крім того, на думку позивача, у зв'язку з не виплатою всіх належних їй при звільненні сум, відповідно до вимог статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України, відповідач зобов'язаний сплатити їй компенсацію у розмірі середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, що складає 37942 грн. 44 коп.

У позовній заяві ОСОБА_1 також зазначила, що внаслідок незаконного звільнення та не своєчасної виплати всіх належних їй при звільненні сум вона перебувала у постійному моральному стресі, погіршився стан її здоров'я та вона змушена була шукати кошті для забезпечення своєї родини. Таким чином, позивач стверджує, що відповідач завдав їй значної моральної шкоди, яку вона оцінює у 20000,00 грн. та просить суд стягнути ці кошти з відповідача на підставі Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в стравах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

За наведених обставин, позивач просила суд стягнути з відповідача недоплачені їй при звільненні суми коштів за дні невикористаних додаткових відпусток, а також компенсацію за несвоєчасну виплату всіх належних їй сум грошового забезпечення при звільненні та завдану моральну шкоду.

Відповідач адміністративного позову не визнав та 30.05.2017 надав суду письмові заперечення проти позовних вимог.

В обґрунтування доводів заперечень зазначив, що в особовій справі ОСОБА_1 відсутні документи визначені нормами чинного законодавства, які б підтверджували статус позивача як одинокої матері, а тому правові підстави для виплати їй соціальної відпустки як одинокій матері у відповідача були відсутні.

Суб'єкт владних повноважень також зазначив, що при звільненні ОСОБА_1 Відділом Держземагенства було виплачено компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 10324,80 грн.

За наведених обставин відповідач просив суд відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог.

Під час судового розгляду справи позивач пояснила суду, що станом на день звільнення стаж її роботи на державній службі становив 21 рік 10 місяців. За час роботи у Відділі Дерземагенства, а саме з 30.10.2012 по 03.03.2016, відповідно до вимог чинного законодавства, вона мала право на 60 днів додаткової відпустки за вислугу років. При цьому, у вказаний період роботи нею було використано лише 30 днів такої відпустки. Отже, на її думку, при звільненні відповідач зобов'язаний був виплатити їй компенсацію за 30 невикористаних днів, проте, при звільненні їй було компенсовано лише 20 днів.

Крім того, позивач зазначила, що вона має на утриманні та самостійно (з 2011 року після смерті чоловіка) виховує двох дітей, 1997 та 2001 років народження. Тобто, з 2011 року вона має статус одинокої матері та, відповідно право на щорічну додаткову оплачувану відпустку тривалістю 10 днів.

За чотири роки роботи у Відділі вона жодного разу таку відпустку не використовувала. Таким чином, позивач стверджує, що при звільненні їй мала бути виплачена компенсація за невикористані 40 календарних днів додаткової соціальної відпустки, як одинокій матері у розмірі 4588,80 грн. з розрахунку її середньоденного грошового забезпечення 114,72 грн. Проте, вказана сума компенсації не була виплачена їй відповідачем під час проведення остаточного розрахунку.

Позивач також пояснила суду, що термін затримки по виплаті належних їй сум заробітної плати з дати звільнення та до теперішнього часу становить 348 днів, а її середньоденна заробітна плата становить 109,03 грн.

Таким чином, позивач вважає, що відповідач зобов'язаний відшкодувати їй 37942,44 грн. за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Позивач у судовому засіданні зазначила, що у зв'язку з несвоєчасною виплатою всіх належних їй сум у день звільнення вона вимушена була шукати кошти необхідні для забезпечення родини та оплати навчання дитини. Зазначені обставини призвели до погіршення стану її здоров'я, завдали значних моральних страждань та втрати нормальних життєвих зв'язків. Позивач вважає, що у зв'язку з несвоєчасною виплатою належних їй сум при звільненні, а саме компенсації за невикористані 50 днів додаткових відпусток відповідач завдав їй моральної шкоди у розмірі 20000,00 грн.

Представники відповідача у ході розгляду справи пояснили суду, що при звільненні Відділом Держземагенства було виплачено всі належні ОСОБА_1 кошти, у тому числі і компенсацію за 30 календарних днів додаткової соціальної відпустки за вислугу років у розмірі 3441,60 грн., виходячи з середньоденного грошового забезпечення позивача 114,72 грн.

Представник відповідача у судовому засіданні також зауважив, що додаткова соціальна відпустка за вислугу років нараховується відповідно до відпрацьованого часу. У свою чергу, позивач перебувала на службі у Відділі Держземагенства з 30.10.2012 по 03.03.2016, тобто 3 роки та 4 місяці. Таким чином, на думку відповідача, згідно з вимогами чинного законодавства та враховуючи стаж роботи на державній службі, позивач за весь цей час мала право на 50 календарних днів додаткової відпустки за вислугу років, 30 з яких позивачем було використано. Залишок невикористаної відпустки, а саме 20 днів позивачу було компенсовано у повному обсязі в день звільнення.

Представники відповідача у судовому засіданні наголошували, що позивач протягом перебування на службі у Відділі Держземагенства жодних документів на підтвердження статусу одинокої матері не надавала та разом з цим, жодного разу не зверталась з заявами про надання їй додаткової соціальної відпустки як одинокій матері. Таким чином, станом на час звільнення позивача із займаної посади Відділ не мав жодних правових підстав для нарахування та виплати їй компенсації за невикористану соціальну відпустку як одинокій матері.

За наведених обставин, представники відповідача стверджували, що розрахунок з позивачем при звільненні Відділом Держземагенства було здійснено своєчасно та у повному обсязі.

Представники відповідача також зауважили, що з огляду на повне та своєчасне проведення розрахунку з позивачем при звільненні правові підстави для застосування відповідальності передбаченої статтями 116 та 117 Кодексу законів про працю України та стягнення з відповідача компенсації за весь час затримки по день фактичного розрахунку - відсутні.

Разом з цим, на думку представників відповідача, позовні вимоги про стягнення моральної шкоди необґрунтованими, а тому також задоволенню не підлягають.

Враховуючи викладене, представники відповідача у судовому засіданні просили суд відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Заслухавши пояснення позивача та представників відповідача, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов таких висновків.

Як вбачається з матеріалів справи Наказом від 30.10.2012 № 602 кт/а ОСОБА_1 призначенона посаду начальника Відділу Дерземагенства у Тетіївському районі (том 1 а.с.10).

Наказом від 03.03.2016 № 33-кт/а позивача було звільнено з посади начальника Відділу Дерземагенства у Тетіївському районі Київської області у зв'язку зі змінами в організації праці згідно з пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (том 1, а.с 11).

Зі змісту пункту 3 Наказу від 03.03.2016 № 2-к судом встановлено, що відповідно до статті 47, 116 Кодексу законів про працю України було наказано провести розрахунок з ОСОБА_1 (том 1, а.с 12).

З наявного у матеріалах розрахунку від 05.12.2016 № ПІ-32/0-1258/6-16 судом встановлено, що на день звільнення 03.03.2016 позивачу було визначено розмір виплат у сумі 12758,32 грн., яка складається з наступного:

- посадовий оклад 79,78 грн., надбавка за ранг держслужбовця 4,09 грн., надбавка за вислугу років (30%) 25,17 грн., компенсація за невикористану основну та додаткову відпустку (90 к.д.) 10324,80 грн., вихідна допомога 1755,00 грн., оплата лікарняних за рахунок ФОП 569,50 грн.

Вихідна допомога була нарахована виходячи з розміру посадового окладу начальника Відділу у зв'язку з тим, що попередні місяці було нараховано тільки оплату лікарняних листів, які не враховуються при розрахунку середньомісячної зарплати (том 1, а.с.23).

Аналогічні дані вказані в розрахунково-платіжній відомості Відділу Держемагенства у Тетіївському районі за березень 2016 року (том 1, а.с.71, 72 зворотній бік). У цій відомості також зазначено, що перерахунку на банківську карту ОСОБА_1 підлягає сума у розмірі 10182,69 грн., а також 87,78 грн.

09.03.2016 платіжним дорученням № 15 від 04.03.2016 позивачу було перераховано зарплату за лютий 2016 року (згідно заявки № 5 від 04.03.2016) у розмірі 10182,68 грн. 22.03.2016 платіжним дорученням № 20 від 18.03.2016 ОСОБА_1 було перераховано розрахункові за березень 2016 року (згідно заявки № 6 від 18.03.2016) у розмірі 87,78 грн. (том 1 а.с. 22, 71 зворотній бік, 72).

Вказані обставини підтверджуються наявними в матеріалах справи «сводными ведомостями» № 5 (том 1, а.с 73).

Водночас, позивач вважає, що при звільненні з нею було не повністю проведено розрахунок, а тому звернулась до суду з даним позовом про стягнення компенсації за невикористані відпустки, компенсації за затримку у виплаті цих сум, а також стягнення компенсації за завдану моральну шкоду, заподіяну внаслідок несвоєчасного проведення розрахунку з нею при звільненні.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає про таке.

Державні гарантії та відносини, пов'язані з відпусткою, регулюються Конституцією України, Законом України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 504/96-ВР, Кодексом законів про працю України, іншими законами та нормативно-правовими актами України.

Статтею 2 Закону України «Про відпустки» та статтею 74 Кодексу законів про працю України встановлено, що право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи (далі - підприємство).

Законодавством визначено такі види відпусток, як:

- щорічні відпустки: основна відпустка, додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці; додаткова відпустка за особливий характер праці, а також інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;

- соціальні відпустки: відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами; відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; відпустка у зв'язку з усиновленням дитини; додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

Як встановлено судом, починаючи з квітня 1994 року позивач перебувала на державній службі на різних посадах у відповідному територіальному органі земельних ресурсів Тетіївського району Київської області.

У свою чергу, механізм надання додаткових оплачуваних відпусток (далі - додаткова відпустка) державним службовцям визначено Порядком надання державним службовцям додаткових оплачуваних відпусток, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 2016 № 270 (далі - Порядок № 270).

Додаткова відпустка, яка надається державним службовцям, належить до щорічних відпусток (пункт 4 Порядку № 270).

Пунктом 2 цього Порядку передбачено, що державним службовцям, які мають стаж державної служби понад п'ять років, надається додаткова відпустка тривалістю один календарний день. Починаючи з шостого року стажу державної служби ця відпустка збільшується на один календарний день за кожний наступний рік. Тривалість додаткової відпустки не може перевищувати 15 календарних днів.

Аналогічна правова норма закріплена у статті 58 Закону України «Про державну службу».

Додаткова відпустка конкретної тривалості надається державним службовцям після досягнення відповідного стажу державної служби (пункт 3 Порядку № 270).

Відповідно до статті 10 Закону України «Про відпустки» та статті 79 Кодексу законів про працю України щорічні основна та додаткові відпустки надаються працівникові з таким розрахунком, щоб вони були використані, як правило, до закінчення робочого року.

Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.

Приписами пункту 9 Порядку № 270 визначено, що за бажанням державного службовця у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку в році звільнення з подальшим звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.

Під час звільнення державного службовця йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні додаткової відпустки.

Аналагочіна правова норма визначена законодавцем у статті 24 Закону України «Про відпустки» та статті 83 Кодексу законів про працю України. Відповідно до приписів вказаних статей у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

З аналізу наведених приписів законодавства вбачається, що держаний службовець має право на отримання щорічної додаткової відпустки в будь який час протягом робочого року, а у разі звільнення - отримати невикористану відпустку в році звільнення з подальшим звільненням або грошову компенсацію за всі невикористані ним дні щорічної відпустки.

Судом встановлено, що станом на момент звільнення стаж роботи позивача на державній службі становить повний 21 рік.

Таким чином, відповідно до приписів вказаних норм законодавства ОСОБА_1 перебуваючи на посаді начальника Відділу Держземагенства у Тетіївському районі Київської області мала право на 15 днів додаткової щорічної відпустки. Даний факт не заперечується сторонами у справі.

Як вже зазначалось, ОСОБА_1 перебувала на посаді начальника Відділу Держземагенства у Тетіївському районі Київської області у період з 30.10.2012 по 03.03.2016. Тобто, період державної служби позивача у вказаному органі на відповідній посаді становить 3 роки 4 місяці. Отже, з наведеного вбачається, що під час визначення кількості днів належної позивачу додаткової відпустки слід виходити з розрахунку 4 робочі роки, а саме з 30.10.2012 по 30.12.2016, оскільки у рік звільнення позивач мала право використати цю відпустку до дня звільнення або отримати невикористану відпустку в році звільнення з подальшим звільненням.

Таким чином, судом встановлено, що за весь час перебування на посаді начальника Відділу Держземагенства у Тетіївському районі Київської області до моменту звільнення позивач мала право на 60 календарних днів додаткової щорічної відпустки. Разом з цим, з наявних у справі доказів та пояснень сторін, судом встановлено, що позивачем було використано 30 календарних днів додаткової щорічної відпустки (том 2, а.с. 6, 7).

У свою чергу, на підставі даних довідки-розрахунку № 106/419-17 від 13.07.2017, розрахунку ПІ-32/0-1258/6-16 від 05.12.2016 та пояснень представника відповідача, судом встановлено, що при звільненні позивачу було виплачено компенсацію за 20 календарних днів невикористаної додаткової щорічної відпустки.

Таким чином, за наведених обставин, судом встановлено, що при звільненні позивачу не було нараховано та виплачено компенсації за 10 календарних днів невикористаної додаткової щорічної відпустки.

Як зазначили сторони в ході судового розгляду справи та вбачається з наявних у справі доказів середньоденний заробіток ОСОБА_1 для визначення розміру вихідної допомоги при звільненні, у тому числі і компенсації невикористаної додаткової щорічної відпустки становить 114 грн. 72 коп.

Отже, враховуючи викладене, судом встановлено, що відповідачем було не повністю виплачено ОСОБА_1 належні їй при звільненні суми заробітної плати, а саме не доплачено компенсацію за 10 днів невикористаної щорічної додаткової відпустки при звільненні у розмірі 1147, 20 грн.

За наведених обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з Відділу Держгеокадастру у Тетіївському районі Київської області на користь ОСОБА_1 компенсації за 10 днів невикористаної щорічної додаткової відпустки при звільненні у розмірі 1147, 20 грн. є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Разом з цим, суд зазначає, що відповідно до приписів статті 47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Статтею 116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі статтею 117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 117 Кодексу законів про працю України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

При цьому, право працівника на отримання середнього заробітку на підставі статті 117 Кодексу законів про працю виникає за умови наявності у власника (роботодавця) перед працівником заборгованості зі сплати заробітної плати за відповідний період.

Тобто, вказане свідчить про те, що вимога позивача про стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку має похідний характер.

З огляду на зазначене, та враховуючи, що вимога позивача про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку є похідною вимогою від вимоги позивача про стягнення недоплаченої їй при звільненні компенсації за невикористані дні відпустки, судом встановлено факт невиплати належних працівникові сум при звільненні та проведення з ним остаточного розрахунку та відповідно, наявність підстав для застосування для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, враховуючи факт невиплати відповідачем ОСОБА_1 при звільненні всіх належних їй сум, суд дійшов висновку, що повний та ефективний захист порушених прав позивача також потребує спонукання роботодавця нарахувати та виплатити звільненому працівникові середній заробіток за весь час затримки належних йому сум по день фактичного розрахунку, у зв'язку з чим позовні вимоги в цій частині також є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Визначаючи загальний розмір середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд виходить з наступного.

Єдиним нормативним актом, який визначає порядок обчислення середньої заробітної плати в усіх випадках її збереження, чинність якого поширюється на підприємства, установи і організації усіх форм власності, є Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі Порядок № 100).

Відповідно до пункту 2 Порядку № 100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.

За приписами абзацу 3 пункту 3 Порядку № 100, усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

У пункті 6 Постанови «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 № 13 Пленум Верховного Суду України зазначив, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов'язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З наявних у справі доказів судом встановлено, що посадовий оклад позивача на день звільнення 03.03.2016 складає 1755,00 грн.

Останніми відпрацьованими позивачем двома місяцями, що передували звільненню є грудень 2015 року та січень 2017 року. Кількість робочих днів за ці 2 місяці - 40 днів.

Таким чином, середноденна заробітна плата позивача для нарахування компенсації за час затримки становить 87,75 грн. (1755,00 грн.*2 місяці = 3510,00 грн./40 днів = 87,75).

Час затримки розрахунку з 03.03.2016 по 27.07.2017 становить 348 робочих днів. Саме таку кількість днів затримки було визначено позивачем в заяві про зміну (уточнення) позовних вимог та даний факт не заперечувався відповідачем в ході розгляду справи.

Таким чином, загальний розмір середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку складає 30537, 00 грн. (87, 75 грн.* 348 робочих днів).

Щодо позовних вимог про стягнення з Відділу Держгеокадастру у Тетіївському районі Київської області на користь позивача, компенсації за 40 днів невикористаної додаткової соціальної відпустки при звільненні у розмірі 4588,80 грн., то суд зазначає, що вказані вимоги задоволенню не підлягають з огляду на наступне.

Згідно з приписами статті 19 Закону України «Про відпустки» одинокій матері надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України).

Визначення поняття «одинока матір» наведено у пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9 та пункті 5 частини тринадцятої статті 10 Закону України «Про відпустки».

З аналізу вказаних норм законодавства вбачається, що до категорії одинокої матері належать: жінка, яка не перебуває у шлюбі та у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері; вдова; жінка, яка виховує дитину без батька (у тому числі й розлучена жінка, яка виховує дитину без батька, незважаючи на факт отримання аліментів, i жінка, яка вийшла заміж, але її дитина новим чоловіком не усиновлена).

Разом з цим, суд зауважує, що чинне законодавство не містить переліку документів, які потрібно пред'явити жінці, яка виховує дитину без батька, для отримання додаткової соціальної відпустки.

Суд зазначає, що для підтвердження права на таку відпустку у даному випадку може бути пред'явлено будь-який офіційно складений, оформлений та засвідчений в установленому порядку документ, у якому з достатньою достовірністю підтверджується відсутність участі батька у вихованні дитини.

Аналогічна правова позиція зазначена колегією суддів Вищого адміністративного суду України в ухвалі № К/800/60845/13 від 04.02.2014.

При цьому, суд зауважує, що обов'язок жінки (одинокої матері), яка працює у державній установі надати беззаперечні докази того, що батько не бере участі у вихованні дитини є обов'язковим, зокрема, з огляду на те, державні установи фінансуються виключно з державного бюджету, а тому відповідні працівники цієї установи несуть персональну відповідальність за цільове використання бюджетних коштів, яке має підтверджуватись належними та допустимими доказами.

Отже, для отримання додаткової соціальної відпустки одинока мати, тобто жінка, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено в установленому порядку за вказівкою матері, надає роботодавцеві копію свідоцтва про народження дитини і довідку органів запису актів громадянського стану про підстави внесення до книги записів народжень відомостей про батька дитини; жінка, яка є вдовою, - копію свідоцтва про народження дитини та копію свідоцтва про смерть чоловіка.

Таким чином, якщо жінка дійсно є одинокою матір'ю, вона підтверджує це довідкою з органів реєстрації актів громадянського стану.

Статус одинокої матері може бути також підтверджений довідкою з органів праці та соціального захисту населення про призначення відповідної допомоги.

Водночас, у ході судового розгляду справи судом встановлено, що відповідні документи на підтвердження статусу одинокої матері позивачем до Відділу Держгеокадастру у Тетіївському районі Київської не надавались.

Крім того, як зазначив представник відповідача у судовому засіданні та не заперечував позивач, ОСОБА_1 за весь час проходження державної служби у територіальному органі земельних ресурсів Тетіївського району Київської області жодного разу не зверталась із відповідною заявою про надання їй додаткової соціальної відпустки як одинокій матері.

За наведених обставин, судом встановлено, що правові підстави для нарахування та виплати позивачу компенсації за невикористані 40 календарних днів додаткової соціальної відпустки як одинокій матері - були відсутні.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в цій частині є безпідставними, необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.

Що стосується вимоги позивача про стягнення з відповідача моральної шкоди у загальному розмірі 20000,00 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до пункту 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.

Відповідно до частини другої статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Проте, позивачем не надано обґрунтованих пояснень та відповідних документальних доказів з приводу того, в чому саме полягає моральна шкода, завдана, на його думку, протиправним рішенням суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням його прав, свобод та інтересів суб'єктом публічно-правових відносин, та не наведено існування причинного зв'язку між завданою шкодою та протиправними рішеннями суб'єкта владних повноважень. Суд також звертає увагу на те, що позивачем не доведено і розміру заявленої до відшкодування шкоди.

За наведених обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення з відповідача моральної шкоди є безпідставним та необґрунтованими, а тому задоволенню не підлягають.

Частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Таким чином, з огляду на зазначене, враховуючи системний аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, а також зміст позовних вимог суд дійшов до висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Статтею 97 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд за клопотанням однієї зі сторін визначає грошовий розмір судових витрат, які повинні бути їй компенсовані.

Оскільки спір частково вирішено на користь позивача, який в силу приписів Закону України "Про судовий збір" від 08.07.2011 № 3674-VI звільнений від сплати судового збору, а доказів понесення ним інших витрат, пов'язаних з розглядом справи, суду не надано, судові витрати стягненню з відповідача не підлягають.

Разом з цим, доказів понесення витрат відповідачами суду також не надано, а тому питання щодо компенсації судових витрат відповідачам судом не вирішується.

Керуючись статтями 11, 14, 69, 70, 71, 158 - 163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

1. Адміністративний позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Відділу Держгеокадастру у Тетіївському районі Київської області на користь ОСОБА_1 1147 (одна тисяча сто сорок сім) грн 30 коп. компенсацію за 10 днів невикористаної щорічної додаткової відпустки при звільненні.

3. Стягнути з Відділу Держгеокадастру у Тетіївському районі Київської області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки виплати компенсації за 10 днів невикористаної щорічної додаткової відпустки при звільненні по день фактичного розрахунку у розмірі 30537 (тридцять тисяч п'ятсот тридцять сім) грн. 00 коп.

4. У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Суддя Панова Г. В.

Дата виготовлення і підписання повного тексту постанови - 01 серпня 2017 р.