Справа № 161/1177/15-ц

Головуючий у 1 інстанції: Крупінська С.С.

Провадження № 22-ц/773/1228/17 Категорія: 55

Доповідач: Стрільчук В. А.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 вересня 2017 року місто Луцьк

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Волинської області в складі:

головуючого - судді Стрільчука В.А.,

суддів - Карпук А.К., Русинчука М.М.,

секретар судового засідання - Галицька І.П.,

з участю позивача ОСОБА_1, представника позивача ОСОБА_2, представника відповідача ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_4 про стягнення заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, відрядних та компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду від 08 серпня 2017 року,

встановила:

У січні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 06 вересня 2011 року між ним та ФОП ОСОБА_4 було укладено трудовий договір і його прийнято на посаду водія вантажного автомобіля. В трудовому договорі розмір заробітної плати було встановлено в сумі 960 грн. на місяць, в подальшому розмір заробітної плати визначався за згодою сторін, але не менше встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.

07 вересня 2011 року він приступив до виконання своїх обов'язків та виконував їх до 06 грудня 2012 року, коли подав заяву про звільнення, яка не була розглянута відповідачем. 28 лютого 2014 року він повторно надіслав ОСОБА_4 заяву з вимогами: звільнити його з роботи; видати належно оформлену трудову книжку; видати завірену підписом і печаткою копію наказу про звільнення з роботи; письмово повідомити про розрахункові - розмір усіх нарахованих сум, які належні йому при звільнені; виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку; надати письмову відповідь на його заяву та повідомити його про день, час і адресу, за якою йому слід прибути для отримання документів і розрахункових.

Однак до цього часу він не звільнений з роботи, про що йому повідомлено Волинським обласним центром зайнятості.

За період роботи йому не виплачена нарахована заробітна плата, компенсація за невикористану відпустку, кошти на відрядження.

Враховуючи викладене, неодноразово змінюючи свої позовні вимоги, просив стягнути з відповідача на свою користь затриману заробітну плату в розмірі 1 118 грн., компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 1 117,2 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06 грудня 2012 року по 13 червня 2017 року в розмірі 56 138,4 грн., індексацію за той же період в розмірі 1 879,34 грн. та кошти на відрядження в розмірі 162 130,30 грн., а всього 222 383,24 грн.

Рішенням Луцького міськрайонного суду від 08 серпня 2017 року в задоволенні позову відмовлено за безпідставністю.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить скасувати це рішення і ухвалити нове рішення про задоволення позову, покликаючись на неповне з'ясування судом фактичних обставин справи, невідповідність його висновків цим обставинам, неналежну оцінку доказів та порушення норм матеріального і процесуального права.

В запереченні відповідач ФОП ОСОБА_4 зазначає про безпідставність доводів апеляційної скарги та відсутність правових підстав для зміни чи скасування оскаржуваного рішення.

Апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких мотивів.

Судом встановлено, що 06 вересня 2011 року між ФОП ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено трудовий договір, зареєстрований в Луцькому міському центрі зайнятості за № 03501102865 від 07 вересня 2011 року, за яким позивач був прийнятий на роботу водієм вантажного автомобіля. Умовами трудового договору заробітна плата встановлювалася в розмірі 960 грн. і було передбачено, що її розмір визначається за згодою сторін, але не нижче законодавчо встановленого розміру мінімальної заробітної плати (т. 1, а. с. 7-8). На час укладення цього договору ім'я позивача було ОСОБА_1.

Із свідоцтва про зміну імені серії НОМЕР_1 від 28 грудня 2013 року вбачається, що ОСОБА_1 змінив прізвище та ім'я на ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 186).

Відповідно до ст. ст. 94, 115 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Доводи позивача про те, що за період роботи з 06 вересня 2011 року по 06 грудня 2012 року відповідачем йому не було виплачено заробітну плату, спростовуються дослідженими в судовому засіданні доказами, а саме - платіжними відомостями ФОП ОСОБА_4 за вказаний період (т. 1, а. с. 53, 56, 59, 63, 68-69, 73-78, 81-82, 86-87, 90-91, 94-95, 98-99, 102-103, 107-111, 114-115).

Висновком судової почеркознавчої експертизи від 15 серпня 2016 року, проведеної за клопотанням сторони позивача, встановлено, що вказані відомості про отримання коштів від імені ОСОБА_1 з вересня 2011 року по жовтень 2012 року підписані ним (т. 1, а. с. 197-203).

Заробітна плата позивача за листопада 2012 року нарахована в розмірі 1 118 грн., до виплати - 996 грн. 56 коп., однак не виплачена ОСОБА_1 у зв'язку з його відсутністю на роботі, починаючи з грудня 2012 року, що підтверджується табелями обліку використання робочого часу (т. 1, а. с. 120-121, 124-135). Згідно з відомістю на виплату грошей № НЗП-000016 за листопад 2012 року вказані кошти депоновано (т. 1, а. с. 114). Такі дії відповідача відповідають Положенню про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженому постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 року № 637 (далі - Положення).

Відповідно до п. 1.2 Положення депонована заробітна плата - це готівкові кошти, отримані підприємствами (підприємцями) для виплат, пов'язаних з оплатою праці, і не виплачені у встановлений строк окремим фізичним особам. Тобто це зарплата, яка видається виключно з каси підприємства і за якою працівник своєчасно не прийшов. В даному випадку вини відповідача у несвоєчасній виплаті заробітної плати позивачу за листопад 2012 року немає. Також дані кошти не можна вважати заборгованістю ФОП ОСОБА_4 перед ОСОБА_1, оскільки роботодавець виконав вимоги законодавства щодо виплати їх працівнику, однак останнім вони не були отримані з його вини. Дані кошти депоновані, а тому їх виплата можлива лише на вимогу працівника. Доказів пред'явлення такої вимоги до підприємця позивач суду не надав. Отже його права щодо отримання заробітної плати на час вирішення справи відповідачем не порушені.

У зв'язку з відсутністю заборгованості по заробітній платі у ФОП ОСОБА_4 перед ОСОБА_1 немає правових підстав і для стягнення з відповідача компенсації втрати її частини на підставі Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати».

Згідно з ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 116 КЗпП України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Судом встановлено, що трудові відносини між сторонами не припинено. З доданих до матеріалів справи табелів обліку використання робочого часу вбачається, що позивач обліковується у ФОП ОСОБА_4 як такий, що не виходить на роботу без поважних причин (т. 1, а. с. 54-55, 57-58, 62, 65-67, 70, 79, 83, 88, 92, 96, 100, 104-106, 111, 116-117, 120-121, 124-135).

Відповідно до ст. 24-1 КЗпП України (в редакції, що діяла на час укладення трудового договору) та Порядку реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 08 червня 2001 року № 260, на державну службу зайнятості було покладено функцію реєстрації трудових договорів, укладених між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, а також записів, внесених до трудових книжок найманих працівників фізичними особами, які використовують найману працю - роботодавцями.

Як вбачається з листа Луцького міського центру зайнятості від 07 грудня 2016 року, трудовий договір № 03501102865, укладений 06 вересня 2011 року між ФОП ОСОБА_4 та найманим працівником ОСОБА_1, з реєстрації в Луцькому міському центрі зайнятості не знято (т. 1, а. с. 232).

Для розірвання трудового договору обом сторонам договору необхідно особисто звернутися до центру зайнятості для зняття з реєстрації укладеного між ними трудового договору.

Відповідно до ст. 83 КЗпП України грошова компенсація за всі дні невикористаної відпустки виплачується працівнику у разі його звільнення.

Оскільки на момент розгляду справи позивач не звільнений з роботи, перебуває у трудових відносинах з відповідачем, укладений між сторонами трудовий договір є чинним, то підстав для стягнення коштів, належних працівнику в день звільнення, в тому числі компенсації за невикористану відпустку, немає.

Що стосується вимоги позивача про стягнення на його користь коштів на відрядження в розмірі 161 130 грн. 30 коп., то статтею 121 КЗпП України передбачено, що працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв'язку зі службовими відрядженнями. Працівникам, які направляються у відрядження, виплачуються: добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлених законодавством. За відрядженими працівниками зберігаються протягом усього часу відрядження місце роботи (посада). Працівникам, які направлені у службове відрядження, оплата праці за виконану роботу здійснюється відповідно до умов, визначених трудовим або колективним договором, і розмір такої оплати праці не може бути нижчим середнього заробітку.

За своєю правовою природою витрати на відрядження є компенсаційними виплатами, які за змістом статті 2 Закону України «Про оплату праці» відносяться до додаткової заробітної плати.

Згідно з пунктами 2.11, 2.12 Положення про ведення касових операцій у національній валюті України, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 року № 637, видача готівкових коштів під звіт або на відрядження (далі - під звіт) здійснюється відповідно до законодавства України. Видача відповідній особі готівкових коштів під звіт проводиться за умови звітування нею у встановленому порядку за раніше отримані під звіт суми. Звітування за одержані під звіт готівкові кошти здійснюється відповідно до законодавства України. Фізичні особи - довірені особи підприємств (юридичних осіб), які відповідно до законодавства України одержали готівку з поточного рахунку із застосуванням корпоративного електронного платіжного засобу або особистого електронного платіжного засобу, використовують її за призначенням без оприбуткування в касі. Зазначені довірені особи подають до бухгалтерії підприємства звіт про використання коштів разом із підтвердними документами в установлені строки і порядку, що визначені для підзвітних осіб законодавством України, а також документи про одержання готівки з поточного рахунку (чек банкомата, копія видаткового ордера, довідки за встановленими формами, сліп, квитанція торговельного термінала тощо) разом з невитраченим залишком готівки.

Судом встановлено, що згідно з даними бухгалтерського обліку доходів і витрат здійснення господарської діяльності ФОП ОСОБА_4 з листопада 2011 року найманому працівнику ОСОБА_1 було здійснено компенсацію добових витрат за наданими ним авансовими звітами щодо службових відряджень в межах встановлених законодавством граничних норм відшкодування цих витрат на загальну суму 56 707,05 грн. Грошові кошти в сумі 58 000 грн. перераховувалися шляхом списання з належного ФОП ОСОБА_4 рахунка № НОМЕР_2 в установі ПАТ КБ «ПриватБанк» із подальшим зарахуванням на картковий рахунок № НОМЕР_3 в тому ж банку, відкритий на ім'я працівника ОСОБА_1 Всього за період з 06 вересня 2011 року по 30 листопада 2012 року позивач отримав під звіт на картковий рахунок грошові кошти, що не є заробітною платою, в сумі 132 000 грн. Наведені обставини підтверджується виписками по вищевказаних рахунках (т. 2, а. с. 105-134).

При цьому згідно з оборотно-сальдовою відомістю по рахунку 3721 ФОП ОСОБА_4 за 06.09.11 - 30.11.12, отримавши під звіт 132 000 грн., позивач надав документи щодо використання відповідно до мети службових відряджень 123 245,49 грн., тоді як витрату решти наданих йому коштів в сумі 8 754,51 грн. ним документально не підтверджено (т. 1, а. с. 23-31). Вказана обставина встановлена під час перевірки звернення ОСОБА_1 щодо можливих порушень трудового законодавства приватним підприємцем ОСОБА_4, здійсненої Територіальною державною інспекцією з питань праці у Волинській області. Згідно з листом цієї інспекції від 03 червня 2014 року станом на день перевірки заборгованість ОСОБА_1 перед ФОП ОСОБА_4 становить 8 754,51 грн. (т. 1, а. с. 12-14).

Отже у відповідача відсутня заборгованість перед позивачем по оплаті витрат на відрядження, а навпаки має місце не підтверджена документально перевитрата працівником наданих йому підприємцем коштів на цілі, пов'язані з відрядженнями.

Виходячи з викладеного, давши правильну оцінку обставинам справи, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги про не проведення підприємцем повного розрахунку з позивачем у день його звільнення спростовуються вищенаведеними обставинами справи, згідно з якими на час розгляду справи ОСОБА_1 продовжує перебувати у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_4, тобто він не звільнений з роботи, а відтак не має права на виплату йому коштів, належних при звільненні, відповідно до ст. 116 КЗпП України, в тому числі компенсації за невикористану відпустку, та середнього заробітку за час затримки розрахунку відповідно до ст. 117 КЗпП України.

Те ж саме стосується і доводів позивача про заборгованість підприємця по заробітній платі за листопад 2012 року в сумі 1 118 грн., до виплати - 996 грн. 56 коп. Як зазначалося вище, дані кошти не є заборгованістю ФОП ОСОБА_4 перед ОСОБА_1, оскільки роботодавець виконав вимоги законодавства щодо виплати їх працівнику, однак останнім вони не були отримані з його вини, ці кошти депоновані, у зв'язку з чим їх виплата можлива лише на вимогу працівника, яку той роботодавцю в установленому законом порядку не пред'являв, за місцем своєї роботи з грудня 2012 року не з'являвся.

Також ОСОБА_1 не звертався до ФОП ОСОБА_4 з позовом про розірвання трудового договору і не оскаржував у судовому порядку бездіяльність відповідача, пов'язану з не вирішенням роботодавцем його заяви про звільнення з роботи (т. 1, а. с. 9).

За змістом пункту 170.9.1 ст. 170 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) компенсації працівнику підлягають лише документально підтверджені витрати на відрядження (крім добових, граничний розмір яких встановлюється законом), в тому числі за наявності документів, що підтверджують зв'язок відрядження з господарською діяльністю роботодавця/сторони, що відряджає.

Тому розрахунки позивача його витрат на відрядження, в основу яких покладено відстань, яку він проїжджав за маршрутами відряджень, та орієнтовні витрати пального його автомобіля (т. 2, а. с. 8-12, 144-147), не можуть бути прийняті до уваги і не є підставою для стягнення на його користь обчислених таким чином коштів.

Судом встановлено, що всі документально підтверджені ОСОБА_1 його витрати на відрядження, а також добові в установленому законом розмірі йому компенсовано. Більше того, заборгованість позивача перед роботодавцем за вказаними витратами становить 8 754,51 грн. (т. 1, а. с. 12-14, 23-31, т. 2, а. с. 105-134).

Оскільки у ФОП ОСОБА_4 відсутня заборгованість по заробітній платі перед працівником ОСОБА_1, то не підлягають задоволенню і вимоги останнього про виплату йому компенсації відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати».

Таким чином, доводи апеляційної скарги повністю спростовуються вищенаведеними обставинами страви та не містять встановлених законом підстав для скасування оскаржуваного рішення.

Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 відхилити, а рішення Луцького міськрайонного суду від 08 серпня 2017 року в даній справі залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий

Судді