Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18.08.2017 Справа №607/7122/17

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі:

головуючого-судді: Грицака Р.М. за участю секретаря: Чех Ю.Ю.

представника позивача: ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за позовом ДВНЗ Тернопільський державний медичний університет імені І.Я.Горбачевського до ОСОБА_3 про стягнення коштів за навчання, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач Державний вищий навчальний заклад «Тернопільський державний медичний університет імені І.Я.Горбачевського Міністерства охорони здоров'я України» звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про стягнення коштів затрачених на навчання в розмірі 87034,67 грн. В обґрунтування заявлених вимоги зазначає, що 01.09.2006р. між сторонами укладено угоду № 06090 про підготовку фахівця з вищою освітою. Даною угодою передбачено обов'язок відповідача після закінчення навчання відпрацювати три роки у закладі охорони здоров'я, куди випускник буде направлений за розподілом, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати до бюджету вартість навчання. Після закінчення навчання відповідача в університеті, на підставі протоколу засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують ТДМУ в червні 2012 року, відповідач направлена на роботу в психіатричну лікарню Кіровоградського Управління охорони здоров'я на посаду лікаря-психіатра. Наказом № 106-к від 01.08.2012р. головного лікаря Комунального закладу «Кіровоградська обласна психіатрична лікарня» ОСОБА_3 прийнято на посаду лікаря-інтерна за спеціальністю «психіатрія». Відповідно до наказу № 24-к-І від 03.02.2014р. головного лікаря Комунального закладу «Кіровоградська обласна психіатрична лікарня» ОСОБА_3 відраховано з посади лікаря-інтерна у зв'язку з закінченням інтернатури 31.01.2014р. та переведено на посаду лікаря-психіатра психіатричного відділення №6 з 01.02.2014р. В подальшому, згідно з наказом т.в.о.ректора Університету № 92-о від 28.08.2014р. відповідача було зараховано до клінічної ординатури з 01.09.2014р. терміном до 31.08.2016р. на кафедру неврології, психіатрії, наркології та медичної психології зі спеціальності «психіатрія» та відповідно звільнено її з займаної посади наказом головного лікаря закладу № 203-к 29.08.2014р. у зв'язку з зарахуванням в клінічну ординатуру Університету. Проте, наказом ректора Університету № 182 від 18.05.2015р. у зв'язку з пропусками занять без поважної причини ОСОБА_3 відраховано з 12.05.2015р. з клінічної ординатури кафедри неврології, психіатрії, наркології та медичної психології зі спеціальності «психіатрія». Згідно інформації головного лікаря Комунального закладу «Кіровоградська обласна психіатрична лікарня» № 1341/04 від 17.05.2017 р. відповідач після відрахування з клінічної ординатури не зверталась до даного закладу з проханням працевлаштувати її за направленням на роботу. Таким чином ОСОБА_3 не відпрацювала не менше трьох років як молодий фахівець в державній установі охорони здоров'я, і як наслідок, невиконання відповідачем умов Угоди, що тягне за собою обов'язок відшкодувати у встановленому порядку відповідно до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові витрати в розмірі87034,67 грн., які складаються із 64492,97 грн. затрат на одного студента медичного факультету і 22541,70 грн. виплаченої за час навчання стипендії. Із посиланням на статтю 52 Закону України «Про освіту» (в редакції від 24.07.2014р.), Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою КМУ №992 від 22.08.1996р., Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений наказом МОЗ України №367 від 25.12.1997р. просить стягнути зазначену суму коштів з відповідача в користь позивача.

В судовому засіданні представник позивача позов підтримала та просила його задовольнити, з підстав зазначених у позовній заяві.

Відповідач ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилася, з невідомих на те суду причин, доказів про причини неявки та заперечень проти позову суду не подала, хоча про день та час слухання справи повідомлялася належним чином. Тому, суд вважає за можливе розгляд справи у відсутності відповідача на підставі доказів, що є в матеріалах справи та постановлення заочного рішення.

Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши та оцінивши докази по справі, суд вважає, що позов до задоволення не підлягає з наступних підстав:

Згідно із статтею 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

На підставі рішення приймальної комісії від 31 липня 2006 року наказом ректора ДВНЗ Тернопільський державний медичний університет імені І.Я.Горбачевського ( далі Університет) № 109-(Д) від 31 липня 2006 року ОСОБА_3 зараховано студентом першого курсу медичного факультету Університету.

1 вересня 2006 року між Університетом та ОСОБА_3 укладено Угоду № 06090 про підготовку фахівців з вищою освітою.

Згідно умов укладеної Угоди відповідач зобов'язалася прибути після закінчення вищого закладу освіти на місце направлення і відпрацювати не менше трьох років, а у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного або місцевого бюджетів вартість навчання в установленому порядку.

На виконання умов укладеної Угоди згідно Протоколу засідання комісії з персонального розподілу спеціалістів, які закінчують Університет в червні 2012 року, постановлено направити ОСОБА_3 як молодого спеціаліста на роботу в психіатричну лікарню Кіровоградського Управління охорони здоров'я на посаду лікаря-психіатра.

Із пропозицією щодо працевлаштування відповідач була ознайомлена та згідна, про що свідчать її підписи в Обліковій картці випускника Університету та Картці працевлаштування випускника.

Наказом № 106-к від 01.08.2012р. головного лікаря Комунального закладу «Кіровоградська обласна психіатрична лікарня» ОСОБА_3 прийнято на посаду лікаря-інтерна за спеціальністю «психіатрія».

Відповідно до наказу № 24-к-І від 03.02.2014р. головного лікаря Комунального закладу «Кіровоградська обласна психіатрична лікарня» ОСОБА_3 відраховано з посади лікаря-інтерна у зв'язку з закінченням інтернатури 31.01.2014р. та переведено на посаду лікаря-психіатра психіатричного відділення №6 з 01.02.2014р.

Згідно з наказом т.в.о.ректора Університету № 92-о від 28.08.2014р. ОСОБА_3 було зараховано до клінічної ординатури з 01.09.2014р. терміном до 31.08.2016р. на кафедру неврології, психіатрії, наркології та медичної психології зі спеціальності «психіатрія» та відповідно звільнено її з займаної посади наказом головного лікаря закладу № 203-к 29.08.2014р. у зв'язку з зарахуванням в клінічну ординатуру Університету.

Наказом ректора Університету № 182 від 18.05.2015р. у зв'язку з пропусками занять без поважної причини ОСОБА_3 відраховано з 12.05.2015р. з клінічної ординатури кафедри неврології, психіатрії, наркології та медичної психології зі спеціальності «психіатрія».

Згідно інформації головного лікаря Комунального закладу «Кіровоградська обласна психіатрична лікарня» № 1341/04 від 17.05.2017 р. ОСОБА_3 після відрахування з клінічної ординатури не зверталась до даного закладу з проханням працевлаштувати її за направленням на роботу.

Відповідно до розрахунку фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2012 року вартість навчання відповідача становить 64492,97 грн.

Крім цього, згідно довідок про доходи № 07/1443 від 14.03.2017 року, виданих на ім'я відповідача, за період навчання в Університеті з вересня 2006 року по червень 2012 року ОСОБА_3 було нараховано та виплачено стипендію в розмірі 22541,70 грн.

Загальний розмір коштів затрачених на навчання відповідача становить 87034,67 грн.

Відповідно до статті 57 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Згідно статті 58 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 1 статті 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Статтею 212 ЦПК визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 8 ЦПК України суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір (ч. 5 ст. 8 ЦПК України).

Згідно ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Стаття 43 Конституції України проголошує, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється.

Положення статті 43 Конституції України узгоджуються зі статтею 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В пункті 2 статті 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов'язкову працю.

В пункті 3 статті 4 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що для цілей цієї статті значення терміна "примусова чи обов'язкова праця" не поширюється: a) на будь-яку роботу, виконання якої зазвичай вимагається під час призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції тримання в умовах позбавлення свободи або під час умовного звільнення; b) на будь-яку службу військового характеру або - у випадку, коли особа відмовляється від неї з мотивів особистих переконань у країнах, де така відмова визнається, - службу, яка вимагається замість обов'язкової військової служби; c) на будь-яку службу, що вимагається у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, яке загрожує життю чи благополуччю суспільства; d) на будь-яку роботу чи службу, яка є частиною звичайних громадянських обов'язків.

Відповідно до положень ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікована Україною в 1997 році, як і практика Європейського Суду по правам людини є джерелом права в Україні та не містить принципово відмінних тлумачень поняття примусової праці, користуючись при цьому універсальним визначенням з Конвенції МОП від 1930 року.

Конвенція Міжнародної організації праці № 29 «Про примусову чи обов'язкову працю», що набула чинності для України 10 серпня 1956 року, зобов'язує держави не допускати примусової праці. Згідно зі статтею 1 Міжнародної Конвенції «Про скасування примусової праці» № 105, що ратифікована Законом України від 05.10.2000р. №2021-III, держава зобов'язується скасувати обов'язкову працю і не вдаватися до будь-якої її форми як методу мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку.

Окрім того, у статті 53 Конституції України вказано те, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.

Рішенням Конституційного Суду України від 04.03.2004 року у справі про доступність та безоплатність освіти визначено, що безоплатність вищої освіти у державних і комунальних навчальних закладах необхідно розуміти як можливість здобуття освіти у цих закладах без оплати, тобто без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги.

Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державне замовлення).

Відповідно до ст. 151-2 Конституції України, рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов'язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Частиною 2 статті 52 Закону України «Про освіту» (чинною на час вступу відповідача до університету) було передбачено, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Однак, ця частина статті 52 була виключена із Закону України «Про освіту», у зв'язку із прийняттям Закону №1556-VII від 01.07.2014р. «Про вищу освіту».

Щодо працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, то у статті 64 Закону України «Про вищу освіту» (чинного на день звернення із позовом і на даний час) зазначається, що держава у співпраці з роботодавцями забезпечує створення умов для реалізації випускниками вищих навчальних закладів права на працю, гарантує створення рівних можливостей для вибору місця роботи, виду трудової діяльності з урахуванням здобутої вищої освіти та суспільних потреб.

Зазначений закон не містить умов про обов'язковість трирічного відпрацювання або відшкодування в установленому порядку до державного бюджету вартості навчання.

Згідно статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Таким чином, норма Закону, на яку посилається позивач у позовній заяві, на час звернення із позовом до суду, була не чинна.

Окрім того, Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою КМУ №992 від 22.08.1996р., на який посилається позивач, приймався на виконання ч. 2 статті 52 Закону України "Про освіту", яка, як зазначено вище, на час звернення позивача із позовом до суду була нечинна.

31 травня 2017 року прийнято Постанову Кабінету Міністрів України «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України» №376 від 31.05.2017р. Зокрема, втратила чинність і Постанова Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 р. №992 «Про Порядок працевлаштування випускників вищих начальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням».

З огляду на зазначене, даний Порядок також не може застосовуватись до спірних правовідносин.

Те ж стосується і Порядку працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом МОЗ України №367 від 25.12.1997р.

Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затверджений постановою КМУ №992 від 22.08.1996р. і Порядок працевлаштування випускників державних вищих медичних (фармацевтичних) закладів освіти, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого наказом МОЗ України №367 від 25.12.1997р., в частині зобов'язання випускників відпрацювати за направленням три роки, або відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання у разі не прибуття за місцем розподілу, відмови приступити до роботи, не відпрацювання трьох років, суперечать статтям 43, 53 Конституції України та статті 64 Закону України «Про вищу освіту» і, відповідно, не можуть бути застосовані судом.

Також слід зазначити, що згаданий у п. 14 Порядку працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженого постановою КМУ №992 від 22.08.1996р. встановлений порядок, згідно якого випускник має відшкодувати вартість навчання, не існує.

Пунктом 4 постанови Кабміну від 22.08.96 р №992 Мінфіну разом з Міносвіти, Мінекономрозвитку, Мін'юстом і Нацбанком доручено розробити та затвердити Порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання у разі порушення ними умов угоди про працевлаштування.

На цей час зазначений Порядок не затверджений, а тому для визначення конкретної суми, яку позивач просить стягнути з відповідача не існує нормативного підгрунтя. І, як наслідок, суд не може взяти до уваги наданий позивачем розрахунок фактичних затрат на навчання одного студента медичного факультету за державним замовленням випуску 2012 року.

Окрім того, безпідставним є й посилання позивача на невиконання відповідачем умов договору, і як наслідок, відповідальність за невиконання договірних зобов'язань.

Згідно угоди №06090 укладеної між сторонами 01.09.2006р., відповідач зобов'язується прибути після закінчення університету на місце працевлаштування і відпрацювати не менше трьох років по закінченню навчання в інтернатурі; у разі відмови їхати за призначенням - відшкодувати відповідно до державного бюджету вартість навчання в установленому порядку. Зміни та доповнення до цієї угоди вносяться шляхом підписання додаткових угод.

Тобто умовами угоди передбачено відповідальність студента за відмову їхати за призначенням.

Судом не встановлено того, що відповідач відмовилась їхати за призначенням. Матеріали справи не містять жодного письмового підтвердження цьому.

Окрім того, угодою передбачено відшкодування вартості навчання в установленому порядку. Однак, як було зазначено вище, установленого порядку не затверджено.

Також слід зазначити, що положення угоди формувались відповідно до чинної на той час статті 52 Закону України «Про освіту», яка на даний час виключена із цього закону, і в силу статті 58 Конституції України втратила свою дію.

Тому положення Цивільного кодексу України щодо відповідальності відповідача, у формі відшкодування вартості навчання, за невиконання договірних зобов'язань не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Статтею 8 Конституції України проголошено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Відповідно до цього принципу, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Як вже зазначалося, обов'язковість відпрацювання або відшкодування вартості навчання випускником порушує конституційне право громадянина на працю, що вільно ним обирається або на яку він вільно погоджується, та право на безоплатність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах, суперечить зобов'язанню держави скасувати обовязкову працю і не вдаватися до будь-якої її форми як методу мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку (ст.1 Міжнародної Конвенції «Про скасування примусової праці» №105, ратифікована Законом України від 05.10.2000р. №2021-III). Таким чином, враховуючи положення Конституції України, Міжнародної Конвенції «Про скасування примусової праці» №105, ратифікованої Законом України від 05.10.2000р. №2021-III, галузевого Закону України «Про вищу освіту», суд вважає, що будь-які матеріальні претензії до випускника вищого навчального закладу, підготовка якого здійснювалась за державним замовленням, є неправомірними, оскільки не існує законних підстав, які б зобов'язали його відшкодувати вартість навчання. З огляду на вище зазначене, суд приходить до переконання, що позов є необґрунтованим, а тому до задоволення не підлягає.

Так як у задоволенні позову відмовлено, відповідно до статті 88 ЦПК України, судові витрати позивачу не відшкодовуються.

Керуючись ст.ст. 15, 16, 1166 ЦК України, ст.ст. 4, 10, 11, 60-62, 88, 209, 212-215, 223, 294 Цивільно-процесуального кодексу України, суд -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позову ДВНЗ Тернопільський державний медичний університет імені І.Я.Горбачевського до ОСОБА_3 про стягнення 87034,67 гривень витрат на навчання - відмовити.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в апеляційному порядку.

Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного суду Тернопільської області через Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області протягом десяти днів з дня його проголошення.

Головуючий суддяР. М. Грицак