ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 серпня 2017 року

Справа № 910/15410/16

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Головуючий суддя Судді:

Могил С.К. (доповідач), Вовк І.В.,

Селіваненко В.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерлізінвест" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04.04.2017 та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 30.01.2017 у справі № 910/15410/16

за позовом

товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Парангон"

до

товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Еверест"

третя особа

товариство з обмеженою відповідальністю "Інтерлізінвест"

про

визнання недійсним договору факторингу від 01.12.2014 № 01/12/14-3,

за участю представників

позивача: Кулікової О.М., Микити Я.Б., Тодоровича П.А.,

відповідача: не з'явились,

третьої особи: Петренка Я.О., Гребьонкіна А.Л.,

В С Т А Н О В И В :

У серпні 2016 року товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Парангон" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Еверест" (третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю "Інтерлізінвест") про визнання недійсним договору факторингу від 01.12.2014 № 01/12/14-3.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 15.09.2016 матеріали справи № 910/15410/16 передано за підсудністю до господарського суду Дніпропетровської області.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 30.01.2017, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04.04.2017, позов задоволено. Визнано недійсним договір факторингу від 01.12.2014 № 01/12/14-3.

Не погоджуючись рішенням місцевого та постановою апеляційного господарських судів, третя особа звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про відмову в позові.

В обґрунтування заявлених вимог скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Переглянувши оскаржені рішення в касаційному порядку колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення вимог касаційної скарги, з огляду на таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Парангон" створене у 2006 році рішенням засновників. Учасниками товариства з 2009 року є Компанія "МЕТИГЛОУ ХОЛДИНГС ЛТД" та ОСОБА_10.

Відповідно до договору про надання фінансової позики № 2/2010-3 від 25.08.2010 товариство з обмеженою відповідальністю "КУА "Парангон", яке діяло в інтересах та за рахунок пайового недеверсифікованого венчурного інвестиційного фонду закритого типу "ІНТЕР КАР", надало товариству з обмеженою відповідальністю "Інтерлізінвест" фінансову позику для поповнення обігових коштів.

Рішенням загальних зборів учасників позивача (протоколи № 1/2014 та № 2/2014 від 03.11.2014) ОСОБА_10 та Компанія "МЕТИГЛОУ ХОЛДИНГС ЛТД" виключені зі складу учасників позивача, їх частки в статутному фонді передані Компанії Стелар Партнерс, внесені зміни до Статуту позивача та затверджено його нову редакцію від 03.11.2014, а також прийнято рішення призначити директором позивача ОСОБА_11.

Державним реєстратором 05.11.2014 здійснено державну реєстрацію змін до Статуту позивача та внесені зміни до відомостей про юридичну особу в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

В подальшому між позивачем (клієнтом) та відповідачем (фактором) 01.12.2014 укладено договір факторингу № 01/12/14-3, за умовами якого позивач відступає за плату відповідачу усі права на грошові вимоги в розмірі 3 665 032, 75 грн., що виникли у позивача на підставі договору про надання фінансової позики № 2/2010-3 від 25.08.2010.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області у справі № 904/837/16 від 04.04.2016, залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 31.05.2016, визнано недійсними рішення загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Парангон" від 03.11.2014, оформлені протоколом 1/2014 від 03.11.2014 (щодо виключення зі складу учасників позивача ОСОБА_10 та Компанії "МЕТИГЛОУ ХОЛДИНГС ЛТД" та призначення ОСОБА_11 директором позивача) та визнано недійсними зміни до Статуту позивача в новій редакції, затвердженій загальними зборами відповідно до протоколу № 2/2014 від 03.11.2014.

В свою чергу Міністерство юстиції України своїм наказом від 01.03.2016 задовольнило скарги ОСОБА_10 та представника Компанії "МЕТИГЛОУ ХОЛДИНГС ЛТД" та скасувало реєстраційні дії від 05.11.2014 в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань стосовно виключення Компанії "МЕТИГЛОУ ХОЛДИНГС ЛТД" та ОСОБА_10 зі складу учасників позивача, зміни засновників, обрання директора та внесення змін до Статуту позивача.

Посилаючись на те, що в судовому порядку рішення загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія з управління активами "Парангон" від 03.11.2014 визнані недійсними, реєстраційні дії від 05.11.2014 скасовані наказом Міністерства юстиції України, у зв'язку з чим склад учасників, яким приймалися подальші рішення загальних зборів учасників товариства, в тому числі і стосовно обрання директором ОСОБА_11, є неповноважним та нелегітимним, ОСОБА_11 на момент укладення договору факторингу не мав достатнього обсягу повноважень і діяв поза межами представництва, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з їх доведеності та обґрунтованості.

Проте колегія суддів касаційної інстанції вважає висновки місцевого та апеляційного господарських судів передчасними, з огляду на таке.

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі й укладають із юридичними особами договори різних видів, ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Однак закон ураховує, що питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу товариства та добросовісність його дій є внутрішніми відносинами між юридичною особою та її органом, тому сам лише факт учинення виконавчим органом товариства протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.

Частина 3 ст. 92 Цивільного кодексу України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень (ст.ст. 203, 241 Цивільного кодексу України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Разом із тим обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності у поведінці третьої особи несе юридична особа

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені ст. 215 Цивільного кодексу України.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а правочин - бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (ст. 203, ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України).

За таких обставин, з урахуванням ст. 98 Цивільного кодексу України та з огляду на приписи ст.ст. 92, 203, 215, 241 Цивільного кодексу України рішення загальних зборів учасників товариства є актами, що зумовлюють настання правових наслідків, спрямованих на регулювання відносин у різних питаннях діяльності товариства, і мають обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Таким чином, у разі визнання судом недійсним рішення загальних зборів учасників товариства, воно є недійсним з моменту його прийняття.

Проте для визнання недійсним договору, укладеного виконавчим органом товариства (директором) з третьою особою, з підстав порушення цим органом установленого обмеження повноважень щодо представництва, не має самостійного юридичного значення сам по собі той факт, що згодом визнано недійсним у судовому порядку рішення загальних зборів учасників товариства про обрання (призначення) виконавчого органу, згідно якого виконавчий орган діяв на момент укладення договору.

Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження в повноваженнях виконавчого органу товариства.

Закон не установлює виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах із юридичною особою. Тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (ст. 12 Цивільного кодексу України) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, що обумовлені договором, і чи настали такі наслідки насправді. Таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема чи виконала третя особа свої обов'язки за договором, у який спосіб, як у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно.

Судами обох інстанцій встановлено, що відповідно до п. 10.3.5. Статуту позивача, директор Компанії без довіреності діє від імені Компанії, в межах повноважень, встановлених законодавством України і дійсним Статутом, зокрема, укладає та підписує від імені Компанії будь-які правочини (угоди, контракти, договори та інші) на суму, що не перевищує 1 000 000 (один мільйон гривень 00 копійок), за умови дотримання встановлених цим Статутом обмежень.

Відповідно до п. 1.5 оскаржуваного договору позивач передав права грошової вимоги на суму 3 665 032, 75 грн.

При цьому загальні збори учасників позивача не надавали згоди ОСОБА_11 на укладення від імені Компанії правочину на суму, що перевищує 1 000 000 грн., та в подальшому його не схвалювали.

Враховуючи викладене суди обох інстанцій дійшли висновку, що ОСОБА_11 на момент укладення договору факторингу всупереч ст. 203 Цивільного кодексу України не мав необхідного обсягу повноважень на його укладення, а відповідач не міг не знати про наявність обмежень повноважень щодо представництва товариства з огляду на п. 3.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", що є самостійною підставою для визнання оспорюваного договору недійсним.

Разом з тим колегія суддів зазначає, що відповідно до ст. 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину.

Із аналізу змісту ч. 1 ст. 241 Цивільного кодексу України випливає, що законодавець не ставить схвалення правочину в обов'язкову залежність від наявності рішень окремих органів управління товариства, оскільки підтвердженням такого схвалення закон визначає вчинені на його виконання дії особи, в інтересах якої його було укладено. Такі дії повинні свідчити про прийняття правочину до виконання.

У зв'язку з цим висновок апеляційного господарського суду про те, що загальні збори учасників позивача після підписання оспорюваного договору факторингу ОСОБА_11 в подальшому його не схвалювали - не свідчать про відсутність дій особи, в інтересах якої його було укладено, про прийняття правочину до виконання.

Позаяк дослідження зазначених обставин є важливим для правильного вирішення спору у даній справі, оскільки відповідно до ст. 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.

Крім цього апеляційним господарським судом встановлено, що за умовами договору факторингу відповідач здійснює фінансування позивача у розмірі 36 650, 32 грн. шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок останнього, а позивач відступає право грошової вимоги у розмірі 3 665 032, 75 грн., з огляду на що таке відступлення не є прибутковим ані для товариства, а ні для інституційного інвестора, у зв'язку з чим волевиявлення учасника правочину не було вільним і не відповідало його внутрішній волі, що відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України є підставою недійсності правочину.

Так у правочині зовнішнє волевиявлення особи має відповідати його внутрішній волі. Вона має бути спрямована на досягнення відповідного юридичного наслідку, тому не можуть розглядатися як правочини ті фактичні дії особи, які не призводять безпосередньо до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав та обов'язків. На цих підставах виділяються правочини, вчинені під впливом: помилки (ст. 229 Цивільного кодексу України); обману (ст. 230 Цивільного кодексу України); насильства (ст. 231 Цивільного кодексу України); тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233 Цивільного кодексу України), а також унаслідок зловмисної домовленості (ст. 232 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст.ст. 229 - 233 Цивільного кодексу України правочин, здійснений під впливом помилки, обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представником однієї сторони з іншою стороною або внаслідок збігу тяжких обставин (кабальний правочин), є оспорюваним та може бути визнаний судом недійсним. Заявлені вимоги можуть бути задоволені, якщо доведені факти обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною або збіг тяжких для сторони обставин і наявність їх безпосереднього зв'язку із волевиявленням сторони вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах.

Разом з тим, апеляційним господарським судом не зазначено до якого саме правочину з дефектами волі відноситься оспорюваний договір.

Колегія суддів касаційної інстанції також вважає передчасними висновки апеляційного господарського суду про те, що договір факторингу всупереч ч. 5 ст. 203 Цивільного кодексу України не був спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним, а тому відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підлягає визнанню недійсним (оскільки: по-перше, рахунок, який позивач призначив для здійснення розрахунків за договором факторингу, на момент його укладення був закритий, операції по ньому проводити неможливо; по-друге, валюта рахунку - долар США, розрахунки за договором повинні здійснюватися у національній валюті - гривні, а відповідач при укладенні договору факторингу повинен був перевірити, відповідно до вимог законодавства, реквізити банку, в якому відкрито рахунок, і номер поточного рахунка; по-третє, матеріалами справи не підтверджено факту здійснення фінансування відповідачем, а останнім не надано доказів виконання пункту 4.2. договору факторингу) з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

При цьому судове рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Разом з тим, посилаючись на те, що рахунок, який позивач призначив для здійснення розрахунків за договором факторингу, на момент його укладення був закритий, операції по ньому проводити неможливо, а валюта рахунку - долар США, розрахунки за договором повинні здійснюватися у національній валюті - гривні, апеляційний господарський суд не зазначив жодного доказу, на підставі якого дійшов такого висновку.

Що ж до висновку про те, що матеріалами справи не підтверджено факту здійснення передбаченого договором фінансування відповідачем, а останнім не надано доказів виконання п. 4.2. договору факторингу, то колегія суддів зазначає, що відсутність факту сплати грошових коштів, обумовлених договором, не може бути підставою для визнання останнього недійсним у зв'язку з неможливістю ототожнення правових підстав недійсності правочину з підставами відповідальності за порушення зобов'язань, що виникли з такого правочину.

Колегія суддів також вважає передчасним висновок апеляційного господарського суду про те, що спірний договір факторингу не відповідає нормам ч. 3 ст. 1079 Цивільного кодексу України, а саме вимогам до фактора - відповідача, оскільки апеляційний господарський суд не зазначив жодного доказу, на підставі якого дійшов такого висновку.

Дійсно, вирішуючи спір про визнання недійсним правочину, який містить ознаки договору факторингу, судам слід з'ясовувати чи є юридична особа (фактор за договором) фінансовою установою саме у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", яка може надавати фінансові послуги у формі факторингу.

Проте відповідні обставини включення фактора до державного реєстру фінансових установ (та якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування - наявності відповідних ліцензій) з урахуванням ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України повинні встановлюватися на підставі дослідження відповідних доказів.

Враховуючи викладене та беручи до уваги передбачені Господарським процесуальним кодексом України межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів у даній справі підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і, в залежності від установлених обставин, вирішити спір відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Керуючись ст.ст. 111^{9-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,}

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу задовольнити частково.

Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 04.04.2017 та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 30.01.2017 у справі № 910/15410/16 скасувати.

Справу № 910/15410/16 передати на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області в іншому складі суду.

Головуючий суддя

Могил С.К.

Судді:

Вовк І.В.

Селіваненко В.П.