Справа № 368/374/16-ц

Провадження № 2/368/35/17

Рішення

Іменем України

"19" червня 2017 р. Кагарлицький районний суд Київської області

в складі:

головуючого: судді Закаблук О.В.

при секретарі Широкоступ К.М.

З участю сторін та учасників процесу:

Позивач: ОСОБА_1

Представник позивача: ОСОБА_2

Відповідач: ОСОБА_3

Представник відповідача: Стєпаніщева В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Кагарлик цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним, суд, -

В С Т А Н О В И В :

23.06.2016 року на адресу Кагарлицького районного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним, в якій позивачка просила суд винести рішення, згідно якого ( а.с., - 5):

- визнати недійсним заповіт ОСОБА_6 від 28.05.2010 року, який посвідчений приватним нотаріусом Руденком А.А.

Свої позовні вимоги позивачка ОСОБА_1 в мотивувальній частині позовної заяви ( а.с., 2 - 4) обґрунтовує наступним:

ІНФОРМАЦІЯ_12 р. помер ОСОБА_6.

За життя ОСОБА_6 належав житловий будинок з надвірними будівлями за адресою АДРЕСА_1

28.05.2010 р. ОСОБА_6 було складено заповіт, який посвідчений приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу Руденком A.B.

Відповідно до вищезазначеного заповіту ОСОБА_6 на випадок своєї смерті зробив таке заповітне розпорядження: все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалося, і взагалі, все те, на що він за законом матиме право і що буде належати йому на момент смерті, заповів ОСОБА_3 (далі- Відповідач).

Згідно ч. 2 ст. 1223 Цивільного кодексу України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 нього Кодексу.

Згідно ст. 1261 Цивільного кодексу України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Після смерті ОСОБА_6 із спадкоємців першої черги залишилась його дочка, - ОСОБА_1 (далі-Позивач). Інших спадкоємців першої черги після ОСОБА_6 не залишилось.

Згідно ст. 1263 Цивільного кодексу України у третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

Також, після смерті ОСОБА_6 із спадкоємців третьої черги залишився його дядько ОСОБА_3, тобто Відповідач.

Позивач у встановлений ст. 1270 Цивільного кодексу України шестимісячний строк звернулась до Кагарлицької районної державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини свого батька ОСОБА_6, у зв'язку з чим державним нотаріусом було заведено спадкову справу, що підтверджується витягом із Спадкового реєстру № 41348792 від 29.08.2015 р.

Також, спадщину прийняв Відповідач, який подав заяву про прийняття спадщини ОСОБА_6 до Кагарлицької районної державної нотаріальної контори.

Однак, після звернення Позивача із заявою про прийняття спадщини нотаріус повідомила Позивачу, що оскільки батьком Позивача, - ОСОБА_6 28.05.2010 р. було складено заповіт, яким він все своє майно заповів Відповідачу, Позивач відповідно до ч. 2 ст. 1223 Цивільного кодексу України не має права на спадщину батька, а Відповідач успадковує всю спадщину свого племінника згідно заповіту.

З підстав наведених нижче заповіт ОСОБА_6 є незаконним та порушує права Позивача, а тому повинен бути визнаний судом недійсним, оскільки був підписаний ОСОБА_6 в момент коли він не розумів значення своїх дій та під психологічним тиском.

Згідно ч. 1 ст. 225 Цивільного кодексу України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Необхідно зазначити, що під час складання заповіту ОСОБА_6 страждав на алкоголізм та протягом вже п'ятнадцяти років зловживав алкогольними напоями і при цьому перебував на обліку у наркологічному кабінеті Кагарлицької ЦРЛ. На цьому ґрунті вчиняв неадекватні вчинки, виявляв психічні та поведінські розлади внаслідок зловживання алкоголем. Фактично ОСОБА_6 майже весь час перебував у стані алкогольного сп'яніння або в стані похмілля. Тому, можна стверджувати, що, складаючи і посвідчуючи у нотаріуса заповіт, він не міг розуміти значення своїх дій та не міг керувати ними. Скориставшись таким станом ОСОБА_6, коли він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, Відповідач і організував складання заповіту у нотаріуса на його ім'я.

Згідно ч. 1 ст. 231 Цивільного кодексу України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Крім того, ОСОБА_6 перебував під психологічним тиском свого дядька, тобто Відповідача, якого він побоювався. Відповідач постійно морально та фізично пригнічував ОСОБА_6, залякував його. Одного разу Відповідач навіть застосував до ОСОБА_6 фізичне насильство, а саме заподіяв йому ушкодження голови, в результаті чого ОСОБА_6 потрапив до лікарні.

Такий психологічний тиск з боку Відповідача вплинув на волевиявлення ОСОБА_6 в оскаржуваному заповіті, оскільки воно не було вільним та не відповідало його дійсній волі.

Отже, на момент підписання та посвідчення заповіту ОСОБА_6 перебував під постійним психологічним тиском Відповідача та під таким тиском, проти своєї волі та всупереч своєму волевиявленню склав заповіт на Відповідача, що є підставою для визнання його недійсним.

Також необхідно зазначити, що ОСОБА_6 постійно наголошував Позивачу на тому, що все майно хоче залишити їй, як єдиному спадкоємцю, оскільки немає інших дітей та не збирається заповідати свою спадщину будь-кому іншому.

Вказані обставини щодо чинення Відповідачем психологічного тиску на ОСОБА_6 з метою складення ним заповіту на Відповідача можуть підтвердити свідки.

Згідно ч. 2 ст. 1257 Цивільного кодексу України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Згідно ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Згідно ч. 1 ст. 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Таким чином, враховуючи те, що заповіт був складений ОСОБА_6 в момент складання та посвідчення заповіту не міг розуміти значення своїх дій та не міг керувати ними, а також під психологічним тиском Відповідача, відповідно до ст. ст. 216, 1257 Цивільного кодексу України такий заповіт повинен бути визнаний судом недійсним.

Порушення прав Позивача полягає у тому, що незаконним заповітом вона позбавлена права отримати спадщину свого батька, оскільки у разі відсутності заповіту Позивач відповідно до ст. 1261 Цивільного кодексу України успадкувала б спадщину батька ОСОБА_6

Згідно ч. 1 ст. 143 Цивільного процесуального кодексу України для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 145 Цивільного процесуального кодексу України призначення експертизи є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами, призначення експертизи є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.

Виходячи з вищезазначених норм Цивільного процесуального кодексу України для вирішення питання про те, чи волевиявлення ОСОБА_6 було вільним і чи відповідало його волі та чи був ОСОБА_6 в психологічній залежності від Відповідача, а також чи міг в момент складання і посвідчення заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, по даній справі слід призначити судово - психіатричну експертизу.

23.02.2016 року автоматизованою системою документообігу суду на підставі ч. 3 ст. 11 - 1 ЦПК України для слухання даної справи був визначений суддя Кагарлицького районного суду Закаблук О.В., ( а.с., 14).

29.02.2016 року Кагарлицьким районним судом Київської області на підставі ст.ст. 122, 127 ЦПК України винесено ухвалу про відкриття провадження у справі та призначено справу до судового розгляду, ( а.с., 15).

В судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала, посилаючись на обставини, які викладені в мотивувальній частині позовної заяви, та які судом наведено вище.

На додаткові запитання суду позивачка ОСОБА_1 відповіла, що останній раз бачила батька в 2002 році, після чого при житті з ним не зустрічалася.

Приїздила на цвинтар на похорони батька в 2015 році, після чого на цвинтарі не була на разу.

За життя батька в стані алкогольного сп»яніння не бачилася, так як ніколи не зустрічалася, покійний батько лише сплачував аліменти, але частково.

В судовому засіданні представник позивачки ОСОБА_1, - ОСОБА_2 позовні вимоги своєї довірительки підтримав в повному обсязі, заперечував проти врахування в докази при винесенні рішення висновку судової - психіатричної експертизи, яка була проведена по даній справі, так як вважає такий висновок досить не повним та, відповідно, таким, який не повністю враховував поведінку покійного спадкодавця, - ОСОБА_6 під час складання ним оспорюваного заповіту, а тому вважає, що покійний ОСОБА_6 під час складання заповіту не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними в зв»язку з тим, що страждав на алкоголізм.

В судовому засіданні відповідач ОСОБА_3 заперечувала проти задоволення позовних вимог, та пояснив наступне.

Покійний ОСОБА_6 був його племінником, проте, був йому як рідний син.

Спірний житловий будинок купувався матір»ю покійного ОСОБА_6

За життя ОСОБА_6 працював водієм, отримував грамоти за успішну роботу, але була одна вада, - іноді зловживав алкоголем.

Сім»ї не було, постійно проживав з різними жінками.

Так, від першої дружини в нього є дочка, - позивачка по справі ОСОБА_1, проте, після розлучення, дружина виїхала в с. Халча з дитиною, а тому близько 20 років покійний ОСОБА_6 не підтримував відносин з своєю бувшою дружиною та дочкою, - ОСОБА_1, позивачкою по справі, яка навіть на похорон до батька не приїздила, відповідно, не бачила батька близько 20 років, а тому вона не може стверджувати, як жив її покійний батько, так як фактично його не пам»ятає.

В останній період життя проживав з ОСОБА_8, яка також полюбляє алкогольні напої, та, на його думку, споювала покійного ОСОБА_6

Він неодноразово вказував ОСОБА_8 на неприпустимість такого способу життя, на грунті чого в нього та ОСОБА_8 виникли неприязні відносини.

Що стосується укладання заповіту, то покійний ОСОБА_6 прийшов до нього до хати, та запропонував скласти на нього заповіт, на що він погодився.

Він не чинив на покійного ОСОБА_6 ніякого психологічного чи фізичного тиску для складання заповіту, волевиявлення покійного ОСОБА_6 було добровільним, окрім того, як зазначав його покійний племінник, у нього мала намір забрати все його майно його дружина.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_3, - адвокат Стєпаніщева В.В. заперечувала проти задоволення позову.

Зазначила також, що на її думку даний спір є надуманим, та нічим не обґрунтованим, так як позивачка не бачила батька з 2002 року, - з моменту розлучення батьків, на той час їй було близько 6 - ти років, а тому вона не може надати суду будь - яких обставин щодо поведінки покійного ОСОБА_6

Звернула увагу суду на ту обставину, що позивачка ОСОБА_1 навіть не з»явилася на похорони свого батька ОСОБА_6

Третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача, - Приватний нотаріус ОСОБА_9 в судовому засіданні пояснив наступне.

Працює нотаріусом з вересня 2009 року.

Так, дійсно, це він посвідчував заповіт покійного ОСОБА_6

Під час здійснення нотаріальних дій він керувався ЗУ «Про нотаріат», Порядком здійснення нотаріальних дій, нормами ЦК України, що стосуються спадкового права.

Під час складання заповіту він та покійний ОСОБА_6 перебували в кабінеті вдвох, інших сторонніх осіб не було. ОСОБА_6 був адекватний, ознак алкогольного чи іншого сп»яніння на час укладення заповіту покійний ОСОБА_6 не проявляв, вів себе адекватно, стверджує, що, зглядаючись на стан та поведінку покійного ОСОБА_6 під час складання заповіту, волевиявлення спадкодавця ОСОБА_6 було вільним.

В тому випадку, як би покійний ОСОБА_6 прийшов би до нього для складання заповіту в стані алкогольного сп»яніння, чи вів би себе не адекватно ситуації, він би заповіт не оформляв.

Свідок ОСОБА_10 в судовому засіданні пояснила наступне.

Знала покійного ОСОБА_6, так як проживали в одному селі, фактично були сусідами, так як двори розташовані на одній вулиці через дорогу.

ОСОБА_6 був шофером в сільськогосподарському підприємстві.

ОСОБА_6 спілкувався фактично з своїм дядьком, - ОСОБА_3, який надавав посильну допомогу покійному. Що ж стосується того, що відповідач ОСОБА_3 застосовував до покійного ОСОБА_6 фізичну силу, то про такі факти нічого не знає, навпаки, знає, що між покійним ОСОБА_6 та відповідачем ОСОБА_3 були теплі, родинні відносини.

ОСОБА_3 постійно бачила в домогосподарстві в ОСОБА_6

Що стосується позивачки, - ОСОБА_1, то її вона взагалі не знає, ніколи не бачила, не знала про її існування, перший раз побачила під час судового засідання.

Покійний ОСОБА_6 був хороший чоловік, адекватний, ніколи не бачила його в стані сильного алкогольного сп»яніння.

Свідок ОСОБА_11 в судовому засіданні пояснив наступне:

Знав покійного ОСОБА_6 як племінника відповідача ОСОБА_3, знав на протязі останніх 8 років.

Покійний ОСОБА_6 працював водієм, був нормальною, адекватною людиною

ОСОБА_6 в останній період свого життя проживав з ОСОБА_8, яка полюбляє алкогольні напої, та, на його думку, споювала покійного ОСОБА_6, так як завжди ініціатором П»янок була саме ОСОБА_8.

Ніколи не бачив покійного ОСОБА_6 в стані сильного алкогольного сп»яніння.

Свідок ОСОБА_12 в судовому засіданні пяснила наступне.

Знала покійного ОСОБА_6, так як була його шкільною вчителькою.

Покійний ОСОБА_6 працював водієм вантажного автомобіля.

Іноді зловживав алкоголем. Коли зловживав, на роботу не ходив.

ОСОБА_6 жив нормальним життям, коли був тверезий, був нормальною, адекватною людиною, ніколи не замічала за ним не адекватної поведінки.

ОСОБА_6 за життя казав їй, що хоче заповісти хату своїй дочці.

Що стосується дочки, позивачки по справі, - ОСОБА_1, то вона її ніколи не бачила, побачила її лише після смерті ОСОБА_6, до того його дочка ніколи не з»являлася в селі.

Відносини між покійним ОСОБА_6 та відповідачем, - ОСОБА_3 були нормальні, проте, в 2014 році чула, що відповідач побив покійного ОСОБА_6, більше нічого поганого не чула.

Проживав в останній період з ОСОБА_8, яка полюбляла випити.

Загалом, може охарактеризувати покійного ОСОБА_6 як адекватну людину.

Експерт ОСОБА_13 в судовому засіданні повністю підтримала в судовому засіданні висновок судово - психіатричного експерта № 86 від 08.02.2017 року, зазначивши при цьому, що даний висновок експерта був складений у повній відповідності, на умовах, та порядку, який передбачено чинним законодавством України.

Під час проведення вищевказаної експертизи експертами, які входили до складу комісію повністю та ґрунтовно досліджені обставини справи, та матеріали, які були надані на проведення експертизи.

Суд, вислухавши думку сторін по справі, вислухавши інших учасників процесу, дослідивши матеріали справи, приходить до висновку щодо відмови в задоволенні позову, обґрунтовуючи своє рішення наступним.

Підсудність.

Згідно ч. 1 ст. 108 ЦПК України позови до фізичної особи пред»являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування.

Згідно ч. 8 ст. 110 ЦПК України позови, що виникають з договорів, у яких зазначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред»являтися також за місцем виконання цих договорів.

Згідно ч. 1 ст. 114 ЦПК України позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред»являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Так, згідно довідки адресно - довідкового підрозділу територіального органу ДМС України УДМС України від 10.03.2016 року, ( а.с., 39), відповідач по справі, - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрований з 28.03.1997 року за адресою: АДРЕСА_2

Оспорюваний заповіт укладено 28.05.2010 року в м. Кагарлик Київської області, ( а.с., 75).

Нерухоме майно, стосовно якого оспорюється заповіт, та яке, відповідно, входить до складу спадщини, розташоване в Кагарлицькому районі, зокрема, на території Слобідської сільської ради Кагарлицького району Київської області.

Враховуючи вищевикладені норми процесуального права, та обставини справи в частині підсудності, дана цивільна справа в порядку позовного провадження підсудна Кагарлицькому районному суду Київської області як суду першої інстанції загальної юрисдикції.

Фактичні обставини справи, встановлені в судовому засіданні.

Позивачем по даній справі є громадянка України ОСОБА_1.

Даний факт підтверджується паспортом громадянки України серії НОМЕР_3, який видано 08 листопада 2012 року Мукачівським МВ ГУ МВС України в Закарпатській області, ( а.с., 6 - 7).

Позивачка ОСОБА_1 є рідною дочкою спадкодавця по даній справі, - ОСОБА_6.

Даний факт підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_4, яке видане (повторно) 02 грудня 2011 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану Кагарлицького районного управління юстиції у Київській області, ( а.с., 10), в якому зазначено, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_13 року в село Слобода Кагарлицького району Київської області, про що в книзі реєстрації народжень 10 жовтня 1996 року складено відповідний актовий запис за № 16.

В графі «БАТЬКИ» зазначено:

Батько - ОСОБА_6, громадянин України, - спадкодавець по даній справі.

Мати - ОСОБА_14.

Відповідачем по даній справі є ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, уродженець с. Слобода Кагарлицького району, громадянин України.

Відповідач ОСОБА_3 є рідним дядьком спадкодавця по даній справі, - ОСОБА_6.

Факт спорідненості відповідача ОСОБА_3 та спадкодавця ОСОБА_6, а саме, той факт, що вони є рідним дядьком та племінником, сторонами, зокрема, позивачкою ОСОБА_1 не оспорювався, навпаки, позивачка в мотивувальній частині позовної заяви (а.с., 2) вказує на дану обставину родинних відносин, тому даний факт, на думку суду, не підлягає доказуванню на підставі ч. 1 ст. 61 ЦПК України.

Так, згідно ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Слід зазначити, що процесуальним наслідком визнання в цивільному процесі однією із сторін факту встановленим є набуття таким фактом безспірного характеру і звільнення другої сторони від його доказування.

Спадкодавцем по даній справі є ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_14 року, та, який відповідно, є рідним батьком позивачці ОСОБА_1, та рідним племінником відповідачу по справі, - ОСОБА_3

Згідно довідки № 967, яка видана 04.09.2015 року виконкомом Слобідської сільської ради Кагарлицького району Київської області, ( а.с., 11), ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_4 був зареєстрований та постійно проживав в АДРЕСА_3 до дня смерті, - ІНФОРМАЦІЯ_14 року.

Інформація про трудову діяльність спадкодавця по даній справі, - ОСОБА_6

Так, згідно трудової книжки серії НОМЕР_5 від 10 вересня 1992 року, ( а.с., 78 - 79),, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_5:

- з 10.09.1992 року по 17.03.1992 року працював трактористом в колгоспі ім. Кірова. Звільнений з роботи за власним бажанням;

- з 11.12.1992 року по 13.03.1995 року працював бригадиром тракторної бригади ВК - 115 с. Зікрачі Кагарлицького району Київської області. Звільнений з роботи по ст. 38 КЗпПУ, - за власним бажанням;

- з 31.10.1995 року по 01.03.2000 року працював бригадиром трактнорної бригади ВК - 115 с. Зікрачі Кагарлицького району Київської області. Звільнений з роботи по ст. 38 КЗпПУ, - за власним бажанням;

- з 27.09.2000 року по 27.06.2001 року працював в ТОВ «Кондитерська фабрика «Лагода» на посаді просіювача борошна. Звільнений з роботи в зв»язку з закінченням строку договору;

- з 25.05.2011 року по 09.10.2012 року працював на посаді водія ДП «Агрофірма «Слобідська». Звільнений з роботи по ст. 38 КЗпПУ, - за власним бажанням;

- з 01.11.2012 року по 19.04.2013 року працював на посаді механізатора фермерського господарства «Матійчук І.В.». Звільнений з роботи за згодою сторін, згідно ч. 1 ст. 36 КЗпПУ.

- з 17.07.2013 року, - по час смерті, - працював на посаді водія ДП «Агрофірма «Слобідська».

Інформація про лікування від алкоголізму спадкодавця по даній справі, ОСОБА_6

Згідно довідки № 172, яка видана 10.03.2016 року Кагарлицькою центральною районною лікарнею, ( а.с., 32), ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_6, зареєстрований за адресою: с. Слобода Кагарлицького району Київської області; перебував на «Д» обліку в наркологічному кабінеті Кагарлицької ЦРЛ з 2002 року по 2012 року. Діагноз: синдром залежності від алкоголю (хронічний алкоголізм ІІ ст.). В 2012 році ОСОБА_6 був знятий з «Д» обліку по виїзду (неявка в наркокабінет).

В зв»язку з тим, що ОСОБА_6 з 2012 р. по 03.08.2015 р. за наркологічною допомогою не звертався і не відвідував наркологічний кабінет Кагарлицької ЦРЛ, хворий ОСОБА_6 був знятий з обліку, а його амбулаторна картка знищена.

Виписки про проходження лікування від алкоголізму в КЗ КОР «ОПНМО» смт. Глеваха (Київський обласний наркологічний диспансер) ОСОБА_6 зберігаються в архіві Кагарлицької ЦРЛ.

Копії виписок з приводу лікування від алкоголізму ОСОБА_6 в Київському обласному наркологічному диспансері додаються, (а.с., 33 - 38).

Інформація щодо заповітів, які були складені спадкодавцем по даній справі, - ОСОБА_6:

10.12.2007 року спадкодавцем ОСОБА_6 в с. Халча було складено заповіт, ( а.с., 90), згідно з яким:

- ОСОБА_6, народився ІНФОРМАЦІЯ_15 року в м. Шверін, Німеччина, мешкає за адресою: с. Слобода Кагарлицького району Київської області, на випадок своєї смерті рзробив таке розпорядження: все своє майно, де б воно не знаходилося і з чого б воно не складалося і взагалі все те, на що він за законом матиме право і що буде належати йому на момент смерті, заповідає своїй племінниці, - ОСОБА_16, ІНФОРМАЦІЯ_8, що проживає в АДРЕСА_4

Вищевказаний заповіт було посвідчено ОСОБА_17, секретарем Халчанської сільської ради, зареєстровано в реєстрі за № 80.

28.05.2010 року спадкодавцем ОСОБА_6 в м. Кагарлик Київської області складено другий заповіт, ( а.с., 75), згідно з яким:

- ОСОБА_6, (НОМЕР_1, виданий Кагарлицьким РВ ГУ МВС України в Київській області 19 травня 2000 року), ідентифікаційний номер НОМЕР_2, що народився ІНФОРМАЦІЯ_15 року в місті Шверін Німеччина, та проживає за адресою: АДРЕСА_5, на випадок своєї смерті зробив таке розпорядження: все належне йому майно, де б воно не було та з чого б воно не складалось, що буде належати йому на день смерті і на що він за законом матиме право, заповів: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Вищевказаний заповіт посвідчено Руденком А.В., приватним нотаріусом Кагарлицького районного нотаріального округу, Київської області.

Заповіт записаний приватним нотаріусом зі слів ОСОБА_6, до підписання прочитаний уголос заповідачем ОСОБА_6 і власноручно підписаний ним у присутності нотаріуса.

Заповіт зареєстровано в реєстрі за № 1171.

Норми матеріального права, використані судом при винесенні даного рішення.

Норми ЦК України, використані судом під час винесення рішення, що стосується норм спадкового права.

Згідно ст. 1216 ЦК України:

1. Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Слід зазначити, що положення ст. 1216 ЦК України містить базові дефініції спадкового права, а саме визначення спадкування як процесу, що має юридичні наслідки для його учасників, визначення спадщини в якості сукупності не тільки прав, але і юридичних обов'язків від померлої фізичної особи, яка є таким чином спадкодавцем до інших осіб (спадкоємців), коло яких не обмежено лише фізичними, оскільки отримувачем спадщини може бути юридичні особи поряд з фізичними та навіть держава (наприклад за заповітом).

Згідно ст. 1217 ЦК України:

1. Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно, одразу з появою спадкування виникло дві його основні форми - спадкування за законом та спадкування за заповітом.

Слід зазначити в даному випадку, що форма спадкування за заповітом завжди вважалась привелійованою, оскільки відображувала фактичну волю спадкодавця, висловлену ним чи записану належним чином, і лише за умов відсутності такого чіткого розпорядження на випадок смерті слід вдаватися до іншої форми спадкування, - спадкування за законом.

Українське цивільне право, зберігши загальний принцип, достатньо в чіткій формі визначилось з обома формами спадкування, надавши їм юридичного захисту. При цьому до форми та змісту заповіту встановленні численні вимоги, черги спадкоємців за законом чітко визначені, коло осіб, які мають право на обов'язкову частку наведено, тощо.

Загальним є принцип того, що спадкування не може здійснюватись одночасно за законом та за заповітом.

Згідно ст. 1218 ЦК України:

1. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

До складу спадщини за загальним правилом входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини. При цьому під правами розуміється не лише права власності на матеріальні об'єкти, але й права вимоги, права на об'єкти інтелектуальної власності, тощо.

Таким чином, спадкову масу становлять як права, так і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент смерті (були відображені у відповідному заповіті).

Згідно ст. 1220 ЦК України:

1. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

2. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).

Отже, факт смерті особи або оголошення її померлою є підставою для відкриття спадщини. Факт смерті підлягає реєстрації в порядку, визначеному відповідними інструкціями для РАЦСів та інших органів державної влади.

Згідно ст. 1221 ЦК Уукраїни:

1. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.

2. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна.

Відповідно, важливе юридичне значення для відкриття спадщини має місце відкриття спадщини. При цьому, за загальним правилом місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, яке визначається за правилами статті 29 Цивільного кодексу України та частини другої статті 1221 Цивільного Кодексу України.

При цьому, місцем проживання визнається адміністративно - територіальна одиниця, на території якої особа проживала строком понад шість місяців на рік ( стаття 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»).

Згідно ст. 1222 ЦК України:

1. Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

2. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (стаття 2 цього Кодексу).

Положення ст. 1222 ЦК України визначає коло потенційних спадкоємців, якими можуть бути фізичні особи, які були живими на момент відкриття спадщини або були зачаті на момент відкриття спадщини, також спадкоємцями можуть бути (за текстом заповіту) юридичні особи публічного та приватного права, а також Держава.

Слід також зазначити, що спадкоємці можуть бути усунені від права на спадкування у випадках, визначених в Цивільному кодексу України.

Згідно ст. 1223 ЦК України:

1. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

2. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 - 1265 цього Кодексу.

3. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Отже, в момент відкриття спадщини особа, призначена в заповіті, або зазначена в Законі, - ст.ст. 1261 - 1265 ЦК України, набуває право на спадкування.

Це право надається цій особі поза її волею в силу лише тільки одного юридично значущого факту, - смерті або визнання померлим спадкодавця, проте, слід зазначити, що право це може і не передбачати самого спадкування в майбутньому.

Таким чином, особи, перелік яких наведений в заповіті (за його наявності) або особи, визначені в статтях 1261-1265 ЦК України, тобто ті, хто входять до 1-5 черг спадкоємців за законом можуть мати право на спадкування.

Право це є пасивним за своєю суттю, що підкреслюється змістом пункту 2 ст. 1223 ЦК України, яка наводить перелік випадків (визнання заповіту недійсним, неприйняття спадщини або відмови в її прийнятті), за яких від такого права можливо відмовитись власними активними діями (відмова) або в силу фактичних обставин (позбавлення) чи внаслідок об'єктивних обставини (рішення суду, що вступило в законну силу, яким заповіт визнається недійсним).

Таким чином, особа може мати спеціальну заповідальну право - та дієздатність.

Під першою слід розуміти право набувати право на спадкування та заповідати, під другою- право власними діями визначати долю спадщини наперед (складаючи заповіт, тощо) та право прийняти або відмовитись від спадкування.

Слід відзначити, що Цивільним кодексом України (стаття 1224) передбачена можливість усунення певних категорій осіб від спадкування за умов настання чи виявлення особливих обставин.

В пункті 5 Постанови Пленуму Верховного суду України №7 від 30.05.2008 року «Про судову практику в справах про спадкування» зазначається, що за наявності заповіту на все майно правило частини другої статті 1223 ЦК застосовується у разі неприйняття спадщини або відмови від спадщини усіма спадкоємцями за заповітом. У разі неприйняття спадщини чи відмови від неї одним із спадкоємців за заповітом застосовується норма частини першої статті 1275 ЦК, відповідно до якої частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну. У разі недійсності нового заповіту чинність попереднього відновлюється лише у випадках, передбачених статтями 225, 231 ЦК України.

Згідно ст. 1224 ЦК України:

1. Не мають права на спадкування особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя.

Положення абзацу першого цієї частини не застосовується до особи, яка вчинила такий замах, якщо спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив її своїм спадкоємцем за заповітом.

2. Не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині.

3. Не мають права на спадкування за законом батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини.

Не мають права на спадкування за законом батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом.

4. Не мають права на спадкування за законом одна після одної особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.

Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу.

5. За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

6. Положення цієї статті поширюються на всіх спадкоємців, у тому числі й на тих, хто має право на обов'язкову частку у спадщині, а також на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ.

Отже, з загального правила, визначеного в статті 1223 ЦК України про отримання права на спадкування існують визначені в цивільному законодавстві виключення.

Так, незаконні дії не можуть породжувати охоронювані законом юридично значимі позитивні наслідки

Згідно ст. 1233 ЦК України:

1. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповітом (testamentum-лат.) є розпорядження заповідача своєю власністю на випадок смерті, при цьому, - загальні правила Римського приватного права, як то nemo pro parte testatus, pro parte ntestatus decedere potest (D. SO. 17, 7) - спадкування за заповітом несумісно з спадкуванням за законом в майні одніє й тієї ж особи та правило про те, що кожен наступний заповіт відміняє всі попередні в цілому збереглись в українському спадковому праві.

Спадкування за заповітом є однією з форм спадкування, поряд з спадкуванням за законом. При цьому спадкування за заповітом має першочергове значення, оскільки спадкування за законом відбувається лише у випадках відсутності заповіту, визнання його недійсним або інших випадках (відмова вказаних в заповіті осіб, тощо).

Заповіт складається письмово та підлягає посвідченню, яке здійснюють нотаріуси або інші особи відповідно до чинного Цивільного кодексу України, Закону «Про нотаріат» та інших законів та підзаконних актів.

Зміст заповіту може бути довільним, але має містити такі обов'язкові положення, як зазначення спадкоємців, місце та дата складання, тощо.

Заповіт має бути складений дієздатною особою, яка не перебуваючи під впливом тяжких обставин, обману чи насильства (погрози його застосування), перебуває в належному фізично - психологічному стані, що дозволяє їй сповна розуміти зміст та правові наслідки своїх дій.

При цьому окремі фізичні вади, такі як поганий зір чи його відчутність, тощо, не можуть ставати на заваді складенню та посвідченню заповіту, оскільки такі випадки окремо передбачені в чинному законодавстві.

Згідно ст. 1234 ЦК України:

1. Право на заповіт має фізична особа з повного цивільною дієздатністю.

2. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Отже, зглядаючись на норму матеріального права, а саме, - положення ст. 1234 ЦК України, зокрема її першої частини, заповідальна правоздатність вимагає для своєї реалізації наявності спеціальної окремої заповідальної дієздатності, яка виникає разом з повною цивільною дієздатністю.

Цивільна дієздатність, випливаючи зі змісту ст. 30 ЦК України, означає здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Згідно ст. 1235 ЦК України:

1. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

2. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь - яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

3. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини.

4. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах.

Відповідно, зглядаючись на положення ст. 1235 ЦК України, заповідач не є обмеженим під час вирішення питання про перелік своїх спадкоємців за законом.

При цьому заповідач не є зв'язаним будь-якими обставинами, ступенем споріднення (чи взагалі фактом його наявності) з такими спадкоємцями, наявністю інших обставин. Також заповідач може обрати своїми спадкоємцями юридичних осіб, інших учасників цивільних відносин.

Заповідач може позбавити права на спадкування будь-кого зі своїх родичів, але це його право не розповсюджується на тих осіб, які на момент відкриття спадщини будуть мати право на обов'язкову частку за фактичними обставинами.

Згідно ст. 1236 ЦК України:

1. Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому.

2. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини.

3. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав.

4. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Відповідно, за загальним правилом спадщина може успадковуватись як за заповітом та і за законом, при цьому, спадкодавець має право самостійно визначити, який об'єм спадщини буде успадкований за заповітом, а який за правилами, визначеними щодо спадкування за законом.

В тексті самого заповіту можуть бути визначені як права, які належать заповідачу на момент складення заповіту, так і ті права чи матеріальні об'єкти, які будуть йому належати на момент відкриття спадщини (наприклад доходи, з період до моменту його смерті).

Кінцевий склад спадщини визначається за обсягом прав та обов»язків лише на момент відкриття спадщини, що, в принципі, не завжди залежить безпосередньо і виключно від волі спадкодавця.

Згідно ст. 1241 ЦК України:

1. Малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).

Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення.

2. До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

3. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку.

Отже, право заповідача щодо вільного, на його власну думку та переконання, розподілу спадщини між обраними ним спадкоємцями та позбавлення ним спадщини інших можливих спадкоємців є повним, але обмеженим в силу закону.

Положення норми матеріального права, яка знайшла свій вираз в ст. 1241 ЦК України, встановлює право на отримання певної частки в спадщині визначеному колу осіб незалежно від змісту заповіту.

Такі особи згідно вимог закону отримують половину від того, що вони отримали б, якби спадкування відбувалось виключно за законом.

Перелік осіб базується на нормах моралі та справедливості, до них віднесені малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Вік дітей доводиться відповідними свідоцтвами про народження, факт непрацездатності дорослих осіб відповідними медичними документами.

Стаття містить бланкетну норму стосовно того, що розмір обов'язкової частки може бути змінений (лише в бік зменшення) за рішенням суду, який має розглянути дані про відносини між такими особами та спадкодавцем.

Згідно ст. 1247 ЦК України:

1. Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення.

2. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.

Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

3. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251 - 1252 цього Кодексу.

4. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Згідно ст. 1248 ЦК України:

1. Нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

2. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.

Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Згідно ст. 1254 ЦК України:

1. Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт.

2. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.

3. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.

4. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу.

5. Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни.

6. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто.

7. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому цим Кодексом для посвідчення заповіту і підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Отже, зглядаючись на положення ст. 1254 ЦК України, кожен наступний належним чином складений заповіт автоматично відміняє всі та будь-які попередні, відповідно, складення заповіту є правом, а не обов'язком, отже, заповідач може в будь-який момент відмовитись від вже складеного заповіту, скасувавши його або склавши новий.

Більш складним є правило, визначене в пункті 4 ст. 1254 ЦК України.

Згідно з вищевикладеним правилом визнання недійсним нового заповіту не відновлює чинність попереднього крім кількох випадків.

Перелік випадків міститься у відсилці до ст.ст.225 та 231 Цивільного кодексу України. Зміст зазначених статей стосується правових наслідків вчинення правочину, в нашому випадку складення заповіту, особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та(або) не могла ними керувати (Ст. 225 Цивільного кодексу України).

Факт цього підлягає доведенню в суді за позовом цієї особи або її родичів та інших, визначених законом осіб.

Другим випадком є вчинення правочину (складення заповіту) під впливом насильства. Очевидно, що в обох випадках Законодавець виходив з явного браку волі на складання конкретного заповіту в заповідача.

Відповідно до пункту 4 Порядку державної реєстрації заповітів і спадкових договорів у Спадковому реєстрі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №491 від 11.05.2011 року державній реєстрації у Спадковому реєстрі підлягають заповіти, посвідчені нотаріусами, консульськими установами України, посадовими та службовими особами, що зазначені в статтях 1251 і 1252 Цивільного кодексу України, статті 37 та частині першій статті 40 Закону України «Про нотаріат» , а також зміни до них, скасування заповітів.

Згідно ст. 1261 ЦК України:

1. У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Згідно ст. 1263 ЦК України:

1. У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

Згідно ст. 1268 ЦК України:

1. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

2. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.

3. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

4. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу.

5. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Слід зазначити, що прийняття чи неприйняття спадщини є важливим кроком в рамках спадкування.

Закон апріорі надає спадкоємцям за законом та за заповітом обрати одну з двох правових можливостей: скористатись своїм правом на спадкування або відмовитись від нього, при цьому такий вибір є безумовним, тобто, як визначає пункт 2 ст. 1268 ЦК України встановлення будь-яких умов чи застережень при цьому не припускається.

В Українському Цивільному Праві про намір про прийняття спадщини також передбачено, що для підтвердження наміру прийняти спадщину, яка полягає в тому, що спадкоємці, вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо вони постійно проживали разом з спадкодавцем на момент відкриття спадщини.

Згідно ст. 1269 ЦК України:

1. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

2. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.

3. Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника.

4. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.

5. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.

Отже, відповідно до положень Глави 10 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України №296/5 від 22.02.2012 року нотаріус при зверненні спадкоємця у зв'язку з відкриттям спадщини нотаріус з'ясовує відомості стосовно факту смерті спадкодавця, часу і місця відкриття спадщини, кола спадкоємців, наявності заповіту, наявності спадкового майна, його складу та місцезнаходження, необхідність вжиття заходів щодо охорони спадкового майна.

Спадкова справа заводиться нотаріусом за місцем відкриття спадщини на підставі поданої (або такої, що надійшла поштою) першою заяви (повідомлення, телеграми) про прийняття спадщини, про відмову від прийняття спадщини, про відмову від спадщини, заяви про відкликання заяви про прийняття спадщини або про відмову від спадщини, заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину, заяви спадкоємця на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), заяви про видачу свідоцтва виконавцю заповіту, заяви виконавця заповіту про відмову від здійснення своїх повноважень, заяви другого з подружжя про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя, заяви про вжиття заходів до охорони спадкового майна, претензії кредиторів.

Приймаючи від спадкоємців заяву про прийняття спадщини або про відмову від ії прийняття, нотаріус зобов'язаний роз'яснити спадкоємцям їх право на відкликання такої заяви протягом строку, встановленого статтею 1270 Цивільного кодексу України. Заява про прийняття спадщини чи про відмову від її прийняття підлягає реєстрації у Книзі обліку і реєстрації спадкових справ у день надходження. У разі надходження такого документа поштою він підлягає також реєстрації у Журналі реєстрації вхідних документів.

Усі наступні заяви (додаткові, від інших спадкоємців, кредиторів) також реєструються у Книзі обліку і реєстрації спадкових справ під самостійними номерами та в хронологічному порядку. На всіх заявах зазначаються дата і час їх надходження та номер спадкової справи.

Згідно ст. 1270 ЦК України:

1. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

2. Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття.

Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців.

Слід зазначити, що строк прийняття спадщини, який встановлений в ч. 1 ст. 1270 ЦК України, є загальним і може бути подовженим або відновленим за рішенням суду, якщо для цього будуть належні поважні підстави, що підтверджується належними доказами.

Норми ЦК України, використані судом під час винесення рішення, що стосується визнання правочину не дійсним.

Згідно ч. 2 ст. 203 ЦК України:

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Отже, вільність волевиявлення учасника правочину та відповідність правочину внутрішній волі учасника правочину передбачає кореспондування з однією з ґрунтовних засад цивільно - правових відносин - вільного волевиявлення сторін щодо такого правовідношення.

Згідно ч. 1 ст. 225 ЦК України:

1. Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Отже ч. 1 ст. 225 ЦК України визначає правові наслідки правочину, який було вчинено дієздатною фізичною особою (тобто, умова чинності правочину щодо наявності в особи, яка вчиняє правочин необхідного обсягу цивільної дієздатності - частина 2 статті 203 ЦК України, є дотриманою), проте за умови, що в момент вчинення правочину фізична особа не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (таким чином недотриманою виявляється умова чинності правочину, пов'язана з відповідністю правочину внутрішній волі особи, яка його вчинила - частина 3 статті 203 ЦК України).

Так, Верховний Суд України висловив позицію, що для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК України зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.

Згідно ч. 1 ст. 231 ЦК України:

Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Отже, однією з вимог чинності правочину є вільність волевиявлення учасника правочину і відповідність його внутрішній волі. У зв'язку з чим, у випадку, якщо правочин був вчинений особою всупереч її справжньої волі (зокрема, внаслідок застосування до неї фізичного або психічного тиску) він можу бути визнаний судом недійсним.

Факт застосування насильства щодо особи - сторони правочину як, правило, може бути доведено в порядку кримінального судочинства.

Проте, факт насилля щодо сторони правочину не обов'язково має доводитись саме в порядку кримінального судочинства, такий факт насильства для визнання правочину недійсним може також встановлюватись також у цивільному процесі. Отже, насильство може і не підпадати під дію норм КК України, але воно завжди, з позиції цивільного права, є неправомірним.

Згідно ч. 2 ст. 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Згідно ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов»язані з його недійсністю.

Згідно ч. 1 т. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Застосування судом інших джерел права при прийнятті рішення.

Згідно п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування»:

При вирішенні спорів у зв'язку зі спадкуванням за заповітом суд повинен застосовувати правила глави 85 ЦК ( 435-15 ) та враховувати, що заповідач, зокрема, має право:

1) призначити своїми спадкоємцями фізичних осіб, незалежно від наявності в нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин (частина перша статті 1235 ЦК) ( 435-15 );

2) без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом, крім тих, які мають право на обов'язкову частку у спадщині; у разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність (частини друга, третя, четверта статті 1235 ЦК) ( 435-15 );

3) охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати в майбутньому. Якщо він розподілив між спадкоємцями лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав (частини перша, третя статті 1236 ЦК) ( 435-15 );

4) зробити у заповіті заповідальний відказ, відказоодержувачами у якому можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом (стаття 1237 ЦК) ( 435-15 );

5) зобов'язати спадкоємців до вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема, щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання, дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети (стаття 1240 ЦК) (435-15 );

6) обумовити виникнення права спадкування наявністю певної умови (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо), тобто скласти заповіт з умовою. Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства (частини друга, третя статті 1242 ЦК) ( 435-15 );

7) установити сервітути щодо земельних ділянок, без зміни їх цільового призначення, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб (стаття 1246 ЦК) ( 435-15 );

Заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК (435-15 ) немає відповідного правила.

Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується на загальних підставах спадкоємцями за законом, до їх числа входять і ті спадкоємці відповідної черги за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.

Згідно п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування»:

Право на пред'явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, зокрема, недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в установленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особою з обмеженою цивільною дієздатністю, представником від імені заповідача, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, згідно із частиною першою статті 1257 ЦК ( 435-15 ) є нікчемним, тому на підставі статті 215 ЦК визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається.

Згідно п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування»:

- за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров'я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу (стаття 145 ЦПК)( 1618-15).

Норми процесуального права, використані судом при винесенні рішення.

Згідно ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно ст. 10 ЦПК України:

1. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

2. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.

3. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

4. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Отже, змагальність - один із найбільш важливих конституційних принципів сучасного судочинства. Він створює умови для всебічного та повного дослідження обставин справи та постановления судом обґрунтованого та законного рішення.

В силу принципу змагальності сторони та інші особи, які беруть участь у справі, з метою досягнення рішення на свою користь, зобов'язані повідомити суду істотні для справи обставини, надати суду докази, які підтверджують або спростовують ці факти, а також вчиняти процесуальні дії, спрямовані на те, щоб переконати суд у необхідності постановления бажаного для них рішення.

В цивільному судочинстві змагальність виявляється в тому, що:

- дії суду залежать від вимог позивача та заперечень відповідача;

- суд вирішує справу в межах заявлених вимог та на підстав наданих йому доказів;

- особи, які беруть участь у справі, займають активне становище щодо інших учасників процесу та суду;

- сторони самостійно визначають, які саме докази подавати суду, а які притримати;

- особи, які беруть участь у справі, можуть брати участь у справі особисто або через представників;

- кожна особа зобов'язана доказати факти, на які вона покликається;

- у разі невиконання процесуальних обов'язків або нездійснення процесуальних прав для особи настають небажані для неї правові наслідки.

Учасниками змагальності процесу є, насамперед, сторони, але не лише вони.

Змагальність характерна для процесуального статусу інших осіб, які беруть участь у справі: третіх осіб, судових представників, органів, які звертаються до суду на захист прав та інтересів інших осіб. Ці особи теж мають власні інтереси у справі, матеріальні або процесуальні, тому теж зацікавлені у доведені суду своєї позиції.

В окремих випадках, прямо передбачених законом, особа звільняється від обов'язку доказування обставин, що мають значення для справи. Ці випадки передбачені ст. 61 ЦПК України.

Гарантією реалізації в цивільному судочинстві принципу змагальності є широке коло процесуальних прав, якими наділені особи, які беруть участь у справі, які передбачені, зокрема, ст.ст. 27, 31 ЦПК України.

Від ефективності використання цих процесуальних прав залежить не лише хід судового процесу, але часто і його результат.

Принцип змагальності послідовно відображається в багатьох інших нормах ЦПК, насамперед тих, що стосуються доказування та судового розгляду.

Гарантіями реалізації принципу змагальності є відповідальність за неподання доказів на вимогу суду особами, в яких ці докази знаходяться, не виконання тих чи інших процесуальних дій, які необхідні для встановлення об»єктивної істини в справі, встановлення процесуального порядку подання доказів, обов'язок суду витребувати докази за клопотанням зацікавлених осіб, порядком повідомлення учасників процесу про час та місце розгляду справи.

Змагальність сторін не означає пасивної позиції суду, що розглядає справу. Саме суд остаточно визначає коло фактів, які слід встановити по справі (предмет доказування), визначає які обставини кожна з сторін повинна довести, пропонує сторонам подати докази, якщо їх недостатньо.

Отже, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи. Таке сприяння полягає у роз'ясненні особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов'язків, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, тощо.

Згідно ст. 11 ЦПК України:

1. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

2. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

3. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Отже, диспозитивність (від лат. Dispono - розпоряджаюся) - це надання особам, які беруть участь у справі, можливості вільно розпоряджатися своїми матеріальними та процесуальними правами на власний розсуд.

Зміст принципу диспозитивності розкривають через такі положення:

- хто хоче здійснити свої права, повинен сам потурбуватися про це;

- особа, якій належить право, може від нього відмовитися;

- нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі;

- суд не повинен виходити за межі вимоги сторін, за винятками, встановленими законом;

- сторона може розпорядитися об'єктом процесу.

Диспозитивність діє в усіх стадіях процесу. Звернення до суду - це право, а не обов'язок особи. Більше того, особа, яка звернулася до суду, може у будь-який час відмовитися від позову, змінити підставу або предмет позову. Навіть маючи на руках рішення суду і виконавчий лист, особа може не вимагати його виконання.

Диспозитивність характеризує процесуальне становище не лише позивача, але й інших осіб, які беруть участь у справі. Так, відповідач самостійно вирішує визнавати позов чи заперечувати проти нього, чи подавати зустрічний позов; третя особа самостійно вирішує вступати в процес чи ні.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Розпорядження правами щодо предмету спору повинно здійснювати з урахуванням меж здійснення цивільних прав, що передбачені ст. 13 ЦК, а саме в межах, передбачених законом та у встановленій законом процесуальній формі; без порушення прав інших осіб, без завдання шкоди довкіллю або культурній спадщині; без наміру завдати шкоди іншій особі; з додержанням моральних засад суспільства.

Право розпорядитися своїми правами щодо предмету спору мають всі особи, які беруть участь у справі, за умови, що вони мають цивільну процесуальну дієздатність. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

Згідно ст. 57 ЦПК України:

1. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

2. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Отже, докази і доказування - один із найважливіших інститутів цивільного процесуального права. Адже саме з допомогою доказів суд з'ясовує дійсні правовідносини сторін, обставини, що мають значення для справи.

Докази - це відомості про факти, що цікавлять суд, на підставі яких він встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для справи.

Доказові факти - це ті обставини, які були встановлені судом в процесуальному порядку, і можуть використовуватися як докази про наявність фактів.

Носіями їх, або, інакше, джерелами доказів (засобами доказування), є люди, які спостерігали факти, які цікавлять суд, і тому мають відомості про них, і речі, що зберегли на собі сліди певного впливу або самі є слідами подій, що цікавлять суд.

Процесуальне призначення доказів - встановлення наявності або відсутності обставин, що мають значення для справи.

Отже, засіб доказування - це джерело, в якому зафіксовано зміст доказу. Такими засобами можуть бути:

- пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків. Засобом доказування вважають не будь-які пояснення сторін, а лише ті, які одержані під час допиту цих осіб як свідків. Ця форма здобуття доказів дозволяє попередити, а при наявності порушення і притягнути сторону до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиві показання. Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи;

- показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини;

- письмові докази - будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи;

- речові докази - предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи;

- висновок експерта - докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом.

Згідно ст. 59 ЦПК України:

1. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

2. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

3. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Отже, належність доказів - це якість доказу, що характеризує точність, правильність відображення обставин, що входять в предмет доказування. Належним є той доказ, який містить інформацію, що має значення для справи.

Коло фактів, які необхідно доказати по конкретній справі, називається предметом доказування. Відповідно до ст. 179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Сукупність обставин, які доказує позивач, створює основу позову, факти, які необхідно доказати відповідачу, складають основу заперечення проти позову.

Предмет доказування як сукупність версій, припущень про існування певних фактичних обставин, кожна з яких може виявитися правильною, і тоді припущення перетвориться в достовірне знання про конкретну обставину, що існує чи існувала в дійсності.

Факти, що входять в предмет доказування, ще не встановлені, і їх наявність до винесення судового рішення лише припускається.

Предмет доказування складається з обставин, які мають значення для справи і які необхідно довести для її вирішення. Факти, що входять в предмет доказування, можна класифікувати на:

- основні матеріально-правові факти;

- допоміжні факти (факти, встановлення яких необхідне для винесення окремої ухвали);

- процесуальні факти, що мають значення для завершення справи;

- перевірочні факти.

Кожна особа, що бере участь у справі, повинна доказувати ті обставини, які входять в предмет доказування. Ті факти та обставини, які не входять в предмет доказування, не можуть бути доказами, оскільки не стосуються справи, яка розглядається.

Відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 21.12.90 р. «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції», розглядаючи і вирішуючи цивільні справи на засадах змагальності, суди відповідно до статей 10, 60 ЦПК повинні вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин справи, роз'яснювати особам, які беруть у ній участь, їх права й обов'язки та сприяти у здійсненні цих прав.

Якщо при поданні доказів суду виникають заперечення щодо їх долучення до справи, сторона, зацікавлена в цьому доказі, має право обґрунтовувати належність цього доказу, а сама яке саме він має значення для справи і які обставини з числа тих, які входять до предмету доказування, він доводить. Таке обґрунтування може бути як усним, так і письмовим.

У випадку необґрунтування належності показань свідків, суд вправі відмовити у задоволенні клопотання про виклик свідків, якщо в ньому не зазначені обставини, які він може підтвердити, або відомості про ці обставини не мають значення для правильного вирішення справи чи не можуть підтверджуватись показаннями свідків.

Докази, які не стосуються предмета доказування, суд не бере до розгляду. Це означає, що ці докази, якщо це, наприклад, документи, до справи не долучаються, не досліджуються в судовому засіданні, і на них суд не покликається у рішенні.

Згідно ст. 60 ЦПК України:

1. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

2. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Слід зазначити, що допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер допустимості означає, що по всіх справах, незалежно від їх категорії, повинна дотримуватися вимога про отримання інформації з визначених законом засобів доказування, з дотриманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів (іншими словами, дотримання процесуальної форми доказування). Порушення цих вимог приводить до неприпустимості доказів.

Спеціальний характер допустимості - це правила, що передбачають використання чітко визначених законом доказів для встановлення певних обставин справи (позитивна допустимість) або забороняють використання певних доказів (негативна допустимість).

Так, наприклад, суд вважає, що в даному випадку - визнання недійсним заповіту - єдиним допустимим доказом на підтвердження перебування спадкодавця в стані, в якому він не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними, може бути лише висновок судово-психіатричної експертизи (позитивна допустимість).

Негативний характер допустимості має норма щодо наслідків недотримання простої письмової форми угоди. Якщо угода укладена з порушенням простої письмової форми, то в випадку спору сторони позбавляються права посилатися на підтвердження угоди і її умов, на покази свідків. При цьому закон дозволяє використання інших доказів (ст. 64 ЦК).

Процесуальні джерела, у яких містяться фактичні дані, що не відповідають нормам істинності або моральності, також не повинні визнаватися доказами.

Визнання доказу недопустимим - це не обов'язок, а право суду. Існує спеціальне правило відповідно до якого, суд може, виходячи з обставин справи і ходу її розгляду, визнавати недопустимим той або інший доказ.

Відповідно до ст. 184 ЦПК якщо сторона, третя особа, їх представники заявляють, що факти, які мають значення для справи, їм відомі особисто, вони за їх згодою можуть бути допитані як свідки. І тільки в тому разі відомі їм факти стануть доказами, що відповідатимуть правилу належності.

Не можуть бути використані як показання свідків (ст. 63 ЦПК) письмові пояснення громадян. У відповідних випадках вони приймаються судом, як письмові докази (ст. 64 ЦПК України).

Виходячи із закріпленого ст. 159 ЦПК України принципу безпосередності судового розгляду, одержані за правилами зазначених статей показання свідків, як і інші докази, повинні бути досліджені в судовому засіданні, в якому постановлено рішення, незалежно від того, чи досліджувалися ці докази тим же складом суду в іншому судовому засіданні.

Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим, суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.

Згідно ст. 60 ЦПК України:

1. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

2. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

3. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

4. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, доказування - це пізнавальна і розумова діяльність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів.

Отже, мета доказування - з'ясування дійсних обставин справи.

В практичній площині завдання доказування полягає не стільки в тому, щоб встановити істину, скільки в тому, щоб з'ясувати, чиї твердження про факти позивача чи відповідача найдостовірніші. Пошуки істини у цивільному судочинстві безперспективні. Звідси, мета доказування - переконати суд у достовірності наведених фактів.

Обов'язок доказування покладається на сторін. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності. Суд не може збирати докази за власного ініціативою. У разі недостатності доказів, суд вправі запропонувати представити докази тій стороні, яка несе обов'язок по доказуванню.

Обов'язок представлення доказів покладається також на третіх сторін. Третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, користується всіма правами і виконує всі обов'язки позивача, доказує обставини, якими вона підтверджує свої вимоги. Третя сторона, що не заявляє самостійні вимоги, повинна доказувати факти, які впливають на її відносини зі стороною в процесі.

Матеріально-правовий зміст обов'язку подавати докази полягає в тому, що, в випадку його невиконання суб'єктом доказування і неможливості отримання доказів, суд має право визнати факт, на який посилалась зацікавлена сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України предмет доказування - це коло фактів матеріально- правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Доведенню підлягають тільки ті обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, по якій виник спір. Таким чином, законодавець встановлює межі доказування.

Забороняється здійснювати доказування через припущення, тобто твердження, які самі по собі потребують доведення.

Згідно ст. 145 ЦПК України:

1. Призначення експертизи є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Призначення експертизи є обов'язковим також за клопотанням хоча б однієї із сторін, якщо у справі необхідно встановити:

1) характер і ступінь ушкодження здоров'я;

2) психічний стан особи;

3) вік особи, якщо про це немає відповідних документів і неможливо їх одержати.

Згідно ст. 212 ЦПК України:

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Внутрішнє переконання - це сформоване під час розгляду справи уявлення судді про те, як слід вирішити спір.

Внутрішнє переконання формується на психологічному рівні, коли суддя надає перевагу одній чи іншій стороні виходячи з фабули (обставин) справи та правових позицій сторін.

На внутрішнє переконання судді впливають життєвий досвід, громадська думка, не- процесуальний вплив, особисте ставлення до сторін. Тому внутрішнє переконання - це категорія неправова.

Інші фактори, які зазначені у коментованій нормі (всебічне, повне, об'єктивне та безпосереднє дослідження наявних у справі доказів) є базою для формування внутрішнього переконання і об'єктивним критерієм для його перевірки.

Усі докази є рівні між собою. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Однак це не означає, що усі докази мають однакове значення. Оцінка доказів як раз і полягає в тому, щоб визначитися, яким з них надати перевагу.

Оцінюючи докази, суд зв'язаний також і формальними правилами, які закріплені у ч. 3 ст. 212 ЦПК України.

Суд зобов'язаний оцінити належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Достовірність доказу - це рівень його правдивості, тобто рівень довіри до нього зі сторони суду.

Усі докази разом оцінюються ще з позиції їх достатності та взаємозв'язку. Достатність доказів полягає у тому, що у справі доведені усі обставини, які входять до предмету доказування. Взаємозв'язок доказів полягає в тому, всі вони узгоджуються між собою і в сукупності дають суду можливість встановити дійсні відносини сторін і правильно вирішити спір.

Результати оцінки доказів, тобто мотиви прийняття одних доказів і відхилення інших, суд відображає в рішенні.

Застосування вищевказаних норм ЦК України до даного спору.

Відповідно, згідно оспорюваного заповіту, ( а.с., 75), має місце спадкування спадкоємцем, відповідачем по справі, - ОСОБА_3 на підставі ст. 1216 ЦК України прав та обов»язків від фізичної особи, спадкодавця по даній справі, - ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_12 року.

В даному конкретному випадку має місце спадкування за заповітом, що передбачено ст. 1217 ЦК України.

Суд в даному випадку зазначає, що спадкування за заповітом в даному випадку є переважним перед спадкуванням за законом, на чому наполягає позивачка ОСОБА_1.

Переважність спадкування за заповітом над спадкуванням за законом полягає, насамперед у тому, що, на думку суду таке спадкування, зглядаючись на обставини справи, встановлені в судовому засіданні, відображає найбільш об»єктивно фактичну волю спадкодавця по даній справі, - померлого ОСОБА_6, яка висловлену ним та записану належним чином, - шляхом складання та підписання заповіту.

Суд наголошує на тій обставині, що спадкування за законом може мати місце лише в тому випадку, коли відсутнє спадкування за заповітом.

Згідно ст. 1218 ЦК України до відповідача по справі, - спадкоємця ОСОБА_3 входять всі права та обов»язки, які належали за життя спадкодавцю по справі, - ОСОБА_6, та не припинилися внаслідок його смерті.

Спірна спадщина по даній справі згідно положень ч. 1 ст. 1220 ЦК України відкрилася внаслідок смерті спадкодавця, - ОСОБА_6.

Часом відкриття спадщини згідно положень ч. 2 ст. 1220 ЦК України є ІНФОРМАЦІЯ_12 року, - день смерті спадкодавця, - ОСОБА_6.

Факт смерті спадкодавця належним чином зафіксовано шляхом видачі свідоцтва про смерть, ( а.с., 9).

На підставі положень ст. 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини після померлого ОСОБА_6 є с. Слобода Кагарлицького району Київської області, ( а.с., 11).

Відповідач ОСОБА_3 згідно положень ст. 1222 ЦК України входить в коло осіб, - суб»єктів спадкування, - спадкоємців.

Відповідач ОСОБА_3 на підставі ч. 1 ст. 1223 ЦК України має право на спадкування спадкової маси після смерті спадкодавця, - ОСОБА_6 на підставі того, що він зазначений як спадкоємець в заповіті спадкодавця.

На підставі положень ч. 3 ст. 1223 ЦК України право на спадкування у відповідача, - ОСОБА_3, як у спадкоємця, виникло саме ІНФОРМАЦІЯ_12 року, - в день смерті спадкодавця, - ОСОБА_6.

Обставин, які б виключали спеціальну право - та дієздатність заповідача, - ОСОБА_6, судом в судовому засіданні не встановлено.

Відповідно, суд вважає, що право на спадкування за законом позивачка ОСОБА_1 мала б лише після скасування заповіту не тільки від 28.05.2010 року, реєстровий № 117, а й заповіту від 10.12.2007 року, реєстровий № 80.

Як встановлено судом в судовому засіданні, відповідач ОСОБА_3 не входить до переліку осіб, яких зазначено в ст. 1224 ЦК України, тобто, не входить до переліку осіб, які не можуть бути спадкоємцями.

Спадкодавець, - ОСОБА_6 зробив своє особисте розпорядження щодо свого майна на випадок своєї смерті на підставі положень ст. 1233 ЦК України, що знайшло свій вираз у складанні та підписанні заповіту.

Суд ще раз наголошує на тій обставині, що спадкування за заповітом не сумісно з спадкуванням за законом, відповідно, спадкування відповідачем ОСОБА_3 спадкової маси після померлого спадкодавця ОСОБА_6 виключає спадкування за законом позивачкою по справі, - ОСОБА_1.

Окрім того, заповіт від 28.05.2010 року, реєстровий № 1171, складений в м. Кагарлик Київської області повністю відміняє заповіт від 10.12.2007 року, реєстровий № 80.

Слід також зазначити, що спадкування за заповітом має першочергове значення, оскільки спадкування за законом відбувається лише у випадках відсутності заповіту, визнання його недійсним або інших випадках (відмова вказаних в заповіті осіб, тощо).

Суд зазначає, що оспорюваний заповіт від 28.05.2010 року, реєстровий № 1171 укладений в письмовій формі, посвідчений приватним нотаріусом відповідно до норм ЦК України, Закону «Про нотаріат», Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій», та інших законів та підзаконних актів.

Зміст заповіту, на думку суду, по формі та змісту відповідає вимогам, що ставляться Законом до такого виду правочинів, він складений ОСОБА_6, який на час складання заповіту був дієздатною особою, ( не визнаний судом недієздатною чи обмежено недієздатною особою), не перебував під впливом тяжких обставин, обману чи насильства, перебував в належному фізично - психологічному стані, що, на думку суду, зглядаючись на матеріали справи, дозволяло ОСОБА_6 сповна розуміти зміст та наслідки своїх дій.

Отже, що стосується дієздатності, то судом в судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_6 не перебував на обліку в лікаря - психіатра, стороною позивача, не надано до суду будь - яких доказів, що під час вчинення правочину у виді заповіту спадкодавець ОСОБА_6 був недієздатною особою.

Стороною позивача також не надано до суду доказів того, що під час складання заповіту ОСОБА_6 перебував під впливом тяжких обставин, та яких саме, чи перебував в неналежному фізико - психологічному стані.

Що стосується належного фізико - психологічного стану, то його стан в позитивному розумінні, навпаки, в розріз з позицією сторони позивача, підтверджується показами приватного нотаріуса Руденка А.В., який, до речі, в судовому засіданні, показав, що під час складання змісту заповіту, та його підписання, спадкодавець ОСОБА_6 перебував у доброму фізико - психологічному стану, вів себе адекватно, ознак алкогольного чи іншого сп»яніння не виявляв, повністю усвідомлював свої дії, не перебував під впливом інших осіб, так як під час складання та підписання заповіту, окрім нього (приватного нотаріуса) та заповідача, - ОСОБА_6 нікого не було в кабінеті.

Отже, судом встановлено, що на час складання та підписання оспорюваного заповіту спадкодавець по справі, - ОСОБА_6 на підставі ст. 1234 ЦК України мав право укладати заповіт, так як мав на той час повну цивільну дієздатність, укладав заповіт особисто на підставі ст. 30 ЦК України, відповідно, мав спеціальну окрему заповідальну дієздатність.

Що стосується вибору спадкоємця, то суд вважає, що спадкодавець по даній справі, - ОСОБА_6 на підставі положень ст. 1235 ЦК України призначити спадкоємця будь - кого із фізичних чи юридичних осіб, так як це право йому надав законодавець, причому, під час укладання заповіту спадкодавець ОСОБА_6 мав право не зазначати причини, з яких він позбавляє права на спадкування інших осіб, в тому числі, - позивачку ОСОБА_1, яка, в свою чергу, в зв»язку з укладенням заповіту, на підставі ч. 2 ст. 1235 ЦК України, не може одержати право на спадкування після смерті ОСОБА_6.

Суд зазначає, що спадкодавець ОСОБА_6 не мав права згідно ч. 3 ст. 1235 ЦК України позбавити права на спадкування лише осіб, які мають право на обов»язкову частку у спадщині, а, як встановлено судом, та буде обґрунтовано нижче, позивачка по справі, - ОСОБА_1 не входить до кола осіб, які мають право на обов»язкову частку у спадщині.

Відповідно, зглядаючись на положення ст. 1235 ЦК України, заповідач ОСОБА_6 не був обмеженим під час вирішення питання про перелік своїх спадкоємців за законом.

Також суд зазначає, що заповідач ОСОБА_6 на час складання оспорюваного заповіту мав права позбавити право на спадкування будь - кого із своїх родичів, (будь - якого ступеню спорідненості), в тому числі, - ОСОБА_1, причому, даний факт не слід розцінювати, як вираз неадекватності, чи недієздатності, як на тому наполягає сторона позивача.

Що стосується складу спадщини, то спадкодавець, - ОСОБА_6 на підставі ст. 1236 ЦК України вирішив дане питання повністю на спадкоємця, - відповідача по даній справі, - ОСОБА_3

Як встановлено судом, позивачка по справі, - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_11, на час смерті спадкодавця, - ОСОБА_6, а саме, станом на ІНФОРМАЦІЯ_12 року, мала повних 18 років, тобто, була повнолітня, дієздатна, працездатного віку, працездатна, тому не входить до переліку осіб, які зазначені в ст. 1241 ЦК України, - до кола осіб, які мають право на обов»язкову частку в спадщині, незалежно від волевиявлення заповідача, - наявності заповіту.

Як вбачається з матеріалів справи, оспорюваний заповіт ОСОБА_6 від 28.05.2010 року, реєстровий № 1171, відповідає вимогам ст. 1247 ЦК України, а саме, - він складений у письмовій формі, із зазначенням дати та місця його складання, підписаний заповідачем, зареєстрований у Спадковому реєстрі, затвердженому Кабінетом Міністрів України. Також оспорюваний заповіт повністю відповідає вимогам ст. 1248 ЦК України, а саме, - заповіт посвідчений нотаріусом, нотаріус записав заповіт ОСОБА_6 за допомогою загальноприйнятого технічного технічного засобу, - шляхом друкування, після чого заповіт був прочитаний заповідачем і підписаний ним.

Що стосується заповіту, укладеного 10.12.2007 року, реєстровий № 80, який складений був заповідачем ОСОБА_6 в с. Халча Кагарлицького району Київської області, то факт його складання, на підставі ч. 2 ст. 1254 ЦК України не обмежував заповідача ОСОБА_6 скласти новий заповіт, а саме, - заповіт від 28.05.2010 року, реєстровий № 1171, після складання якого попередній заповіт, - від 10.12.2007 року, реєстровий № 80, був повністю скасований, причому, дата скасування попереднього заповіту, - 28.05.2010 року, - з моменту укладення нового заповіту.

Відповідно, суд констатує, що, зглядаючись на положення ст. 1254 ЦК України, кожен наступний належним чином складений заповіт автоматично відміняє всі та будь-які попередні, відповідно, складення заповіту є правом, а не обов'язком, отже, заповідач може в будь-який момент відмовитись від вже складеного заповіту, скасувавши його або склавши новий.

Окрім того, слід зазначити, що сторона позивача не в повній мірі розуміє норми спадкового права, а саме, наслідки скасування останнього заповіту, при наявності попередніх.

Так, суд вважає, що, в даному випадку, скасування заповіту від 28.05.2010 року, реєстровий № 1171, з мотиву того, що під час складання даного заповіту заповідач ОСОБА_6 не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними, автоматично на підставі ч. 4 ст. 1254 ЦК України потягнуло б за собою відновлення попереднього заповіту від 10.12.2007 року, реєстровий № 80, на підставі положень ст. 225 ЦК України, або на підставі ст. 231 ЦК України, - в тому випадку, якби сторона позивача довела ту обставину, що новий заповіт був складений та підписаний під впливом насильства.

Дійсно, як зазначає сторона позивача, позивачка ОСОБА_1 на підставі положень ст. 1261 ЦК України відноситься до спадкоємців першої черги спадкування, а відповідач ОСОБА_3 на підставі ст. 1263 ЦК України відноситься до спадкоємців третьої черги, проте, суд ще раз наголошує на тій обставині, що черги спадкоємців враховувалися б судом лише в тому випадку, коли б спадкування проводилося б за законом, а у даному випадку, - спадкування за заповітом, черговість спадкування не має юридичного значення, а тому до уваги при винесенні рішення не береться.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач по справі, - ОСОБА_3, як спадкоємець за заповітом на підставі ст. 1268 ЦК України безумовно прийняв спадщину шляхом подання нотаріусу заяви про прийняття спадщини, ( а.с., 26), в межах шестимісячного строку, який встановлено ч. 1 ст. 1270 ЦК України, на підставі нотаріусом була заведена спадкова справа № 196/2015, (копія спадкової справи міститься в матеріалах справи, а.с., 22 - 31).

Що стосується визнання оспорюваного правочину, - заповіту, не дійсним, то судом встановлено, що волевиявлення заповідача, - ОСОБА_6 у повній відповідності з положеннями ч. 2 ст. 203 ЦК України було вільним і відповідало його внутрішній волі, воно кореспондувалося з однією з ґрунтовних засад цивільно - правових відносин - вільного волевиявлення сторін щодо такого правовідношення.

Що стосується застосування до даного спору положень ч. 1 ст. 225 ЦК України, то суд не знаходить підстав для їх застосування, так як на підставі належних та допустимих доказів, які містяться в матеріалах справи, вважає, що спадкодавець по даній справі, - ОСОБА_6, під час складання та підписання оспорюваного заповіту від 28.05.2010 року, реєстровий № 1171, усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними.

На підтвердження вищевказаної обставини суд спирається на належний та допустимий доказ, - висновок судово - психіатричного експерта № 86 від 08.02.2017 року, ( а.с., 155 - 159), в якому, зокрема, зазначено, що:

«1. ОСОБА_6 на момент складання заповіту 28.05.2010р. виявляв ознаки Психічних та поведінкових розладів внаслідок вживання алкоголю, синдром залежності (Хронічний алкоголізм II ступеню; МКХ-10: F 10.24), за своїм психічним станом усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними на момент складання заповіту.

4. ОСОБА_6 на момент складання заповіту 28.05.2010р. виявляв ознаки Психічних та поведінкових розладів внаслідок вживання алкоголю, синдром залежності (хронічний алкоголізм II ступеню; МКХ-10: F 10.24), за своїм психічним станом усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними.»

Відповідно, суд вважає, що під час укладення оспорюваного правочину фізична особа, - громадянин України, спадкодавець по даній справі, - ОСОБА_6 у момент вчинення правочину усвідомлював значення своїх дій, міг керувати ними (таким чином є дотриманою умова чинності правочину, яка пов»язана з відповідністю правочину внутрішній волі особи, яка його вчинила).

Також немає підстав для суду щодо застосування спірних правовідносин положень ч. 1 ст. 231 ЦК України, так як стороною позивача не доведено в судовому засіданні належними та допустимими доказами того факту, що відповідач по справі, - ОСОБА_3 застосовував до спадкодавця, - ОСОБА_6 фізичний чи психічний тиск.

Відповідно, суд вважає, що у разі відсутності правових підстав для застосування норм матеріального права, які передбачені ч. 1 ст. 225, ч. 1 ст. 231 ЦК України, норми матеріального права, які передбачені ч. 2 ст. 1257, ч. 1 ст. 216, ч. 1 ст. 236 ЦК України не застосовуються.

Застосування до даного спору п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування».

При вирішенні спорів у зв'язку зі спадкуванням за заповітом суд застосовував правила глави 85 ЦК України, які судом зазначено вище, та враховував, що заповідач, - ОСОБА_6 мав право призначити своїм спадкоємцем фізичну особу, - ОСОБА_3, незалежно від наявності в нього з цією особою сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин, в даному випадку, зокрема, наявності дитини, - ОСОБА_1, - позивачки по справі.

Спадкодавець ОСОБА_6 мав право без зазначення причин позбавити право на спадкування спадкодавця першої черги, - свою дочку ОСОБА_1, так як вона не має право на обов»язкову частку у спадщині.

Спадкодавець ОСОБА_6 у своєму заповіті охопив всі аправа та обов»язки, які належали йому на час складення заповіту.

Оспорюваний заповіт від 28.05.2010 року, реєстровий № 1171, який складено заповідачем ОСОБА_6, є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини.

Застосування до даного правочину п.п. 17, 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування»:

Даний позов подано позивачкою ОСОБА_1 після смерті спадкодавця.

Так як позивачка, - ОСОБА_1 вважала, що заповіт від 28.05.2010 року, реєстровий номер 1171, складений був особою, яка не мала на це права, - ОСОБА_6, зокрема, в зв»№язку з тим, що він в момент укладання та підписання заповіту не усвідомлював своїх дій та не міг керувати ними, а також на нього чинився психологічний та фізичний тиск з боку відповідача, - ОСОБА_3, тому на підставі та у повній відповідності до положень статті 145 ЦПК України призначив по даній справі посмертну судово - психіатричну експертизу, висновок якої міститься в матеріалах справи, ( а.с., 155 - 159).

Застосування до даного спору норм процесуального права.

Суд розглянув дану цивільну справу у повній відповідності до положень ст. 1 ЦПК України.

При вирішенні даного спору суд керувався положенням ст. 10 ЦПК України, - принципом змагальності сторін.

Суд зазначає, що як сторона позивача, так і сторона відповідача мали рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведеності перед судом їх переконливості, судом не було обмежене таке право сторін.

Суд, зглядаючись на об»єктивні обставини справи, які були досліджені в судовому засіданні (пояснення свідків, письмові докази), вважає, що стороною позивача в порушення вимог ч. 3 ст. 10 ЦПК України не доведено головні обставини, на які вона посилалася, як на підставу для задоволення позову, - не доведено того, що заповідач ОСОБА_6 під час складання та підписання оспорюваного заповіту не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними, складання та підписання даного заповіту було обумовлене тим, що до ОСОБА_6 відповідачем по справі, - ОСОБА_3 застосовувалися міри психологічного чи фізичного впливу.

Суд в дотримання вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України сприяв всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, що знайшло свій вираз в тому, що суд роз'яснив особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, зокрема, які передбачені ст.ст. 27, 31 ЦПК України, попереджував сторони про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяв здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Окремо суд звертає увагу на ту обставину, що сторону відповідача не влаштовував висновок судово - психіатричного експерта № 86 від 08.02.2017 року.

Слід зазначити, що суд призначив проведення даної експертизи саме в тій експертній установі, в якій забажала сторона позивача проводити експертизу, судом було поставлено саме ті запитання, які вважала сторона позивача поставити на вирішення експертизи.

Суд наголошує на тій обставині, що стороні позивача, зокрема, представнику позивача ОСОБА_2 судом в судовому засіданні було роз»яснино, що в разі незгоди з висновками експерта, сторона позивача має право заявити клопотання про проведення по даній справі, додаткової, повторної посмертної судово - психіатричної експертизи, в цій же, чи в іншій експертній установі, роз»яснино також, що судом буде прийнято рішення в справі наявних у справі доказів на підставі змагальності сторін, проте, сторона позивача відмовилася від свого права на подачу до суду клопотання про проведення по даній справі повторної чи додаткової судово - психіатричної експертизи.

Суд наголошує на тій обставині, що гарантіями реалізації принципу змагальності є відповідальність за неподання доказів на вимогу суду особами, в яких ці докази знаходяться, не виконання тих чи інших процесуальних дій, які необхідні для встановлення об»єктивної істини в справі, встановлення процесуального порядку подання доказів, обов'язок суду витребувати докази за клопотанням зацікавлених осіб, порядком повідомлення учасників процесу про час та місце розгляду справи, відповідно, суд вважає, що процесуальна відповідальність за не проведення по даній справі додаткової чи повторної посмертної судово - психіатричної експертизи цілком лежить на стороні позивача.

В даному випадку дотримання принципу змагальності сторін мало свій вираз в зв»язку з тим, що:

- дії суду залежали від вимог позивача, використання ним своїх процесуальних прав, та заперечень відповідача, та використання ним своїх процесуальних прав;

- суд вирішував справу в межах заявлених позовних вимог та на підстав наданих йому доказів, зокрема, як доказів сторони позивача, так і доказів сторони відповідача;

- сторони займали активне становище щодо інших учасників процесу та суду, що мало свій вираз, зокрема, в заявленні ними клопотань;

- сторони самостійно визначали, які саме докази подавати суду;

- особи, які брали участь у справі, брали участь у справі як особисто, так і з представниками;

- суд роз»яснював сторонам, що вони, саме вони зобов'язані довести факти, на які вони посилалися;

- судом було роз»яснено стороні позивача, що у разі невиконання процесуальних обов'язків або нездійснення процесуальних прав, зокрема, не подача до суду клопотання про проведення додаткової, повторної посмертної судово - психіатричної експертизи, можуть настати небажані для неї правові наслідки, - зокрема, гіпотетична можливість винесення судового рішення не на користь сторони позивача, проте, дане роз»яснення суду стороною відповідача було проігноровано, а суд в даному випадку з власної ініціативи не міг призначити додаткову чи повторну експертизу, так як це було б проявом порушення судом принципів змагальності процесу, порушенням судом принципу диспозитивності.

Відповідно, суд вважає, що судом не вчинялися перепони щодо використання сторонами їх процесуальних прав, які передбачені ст.ст. 27, 31 ЦПК України, від використання яких, на думку суду, залежав результат судового провадження, - винесення судового рішення.

Суд розглядав дану цивільну справу у відповідності з вимогами ст. 11 ЦПК України за зверненням позивача у виді позовної заяви, в межах заявлених позовних вимог, та на підставі доказів сторін, які брали участь у справі.

Окремо слід зупинитися на нормах процесуального права, які регулюють поняття доказів та процесу доказування.

Так, на підставі ст. 57 ЦПК України суд оцінював докази по даній справі, а саме, пояснення свідків, письмові докази.

Що стосується пояснень самої позивачки ОСОБА_1, то такі пояснення сторони цивільного процесу суд не може сприйняти доказ, так як такі пояснення мали б вагу як доказ в розумінні ст. 57 ЦПК України лише в тому випадку, як би позивачка була допитана судом в судовому засіданні як свідок, в порядку, який передбачено ст. 62 ЦПК України.

Проте, з метою встановлення об»єктивної істини по справі суд все ж таки надасть оцінку поясненням позивачки ОСОБА_1.

Так, суд вважає пояснення позивачки ОСОБА_1 не правдивими, не послідовними, та такими, які не відповідають дійсним, об»єктивним обставинам справи, з огляду на наступне.

Так, позивачка ОСОБА_1 як в мотивувальній частині своєї позовної заяви, так і в судовому засіданні стверджувала, що:

Під час складання заповіту ОСОБА_6 страждав на алкоголізм та протягом вже п'ятнадцяти років зловживав алкогольними напоями і при цьому перебував на обліку у наркологічному кабінеті Кагарлицької ЦРЛ. На цьому ґрунті вчиняв неадекватні вчинки, виявляв психічні та поведінські розлади внаслідок зловживання алкоголем. Фактично ОСОБА_6 майже весь час перебував у стані алкогольного сп'яніння або в стані похмілля. Тому, можна стверджувати, що, складаючи і посвідчуючи у нотаріуса заповіт, він не міг розуміти значення своїх дій та не міг керувати ними. Скориставшись таким станом ОСОБА_6, коли він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, Відповідач і організував складання заповіту у нотаріуса на його ім'я.

Крім того, ОСОБА_6 перебував під психологічним тиском свого дядька, тобто Відповідача, якого він побоювався. Відповідач постійно морально та фізично пригнічував ОСОБА_6, залякував його. Одного разу Відповідач навіть застосував до ОСОБА_6 фізичне насильство, а саме заподіяв йому ушкодження голови, в результаті чого ОСОБА_6 потрапив до лікарні.

Такий психологічний тиск з боку Відповідача вплинув на волевиявлення ОСОБА_6 в оскаржуваному заповіті, оскільки воно не було вільним та не відповідало його дійсній волі.

Отже, на момент підписання та посвідчення заповіту ОСОБА_6 перебував під постійним психологічним тиском Відповідача та під таким тиском, проти своєї волі та всупереч своєму волевиявленню склав заповіт на Відповідача, що є підставою для визнання його недійсним.

Також необхідно зазначити, що ОСОБА_6 постійно наголошував Позивачу на тому, що все майно хоче залишити їй, як єдиному спадкоємцю, оскільки немає інших дітей та не збирається заповідати свою спадщину будь-кому іншому.

Вказані обставини щодо чинення Відповідачем психологічного тиску на ОСОБА_6 з метою складення ним заповіту на Відповідача можуть підтвердити свідки.

Таким чином, враховуючи те, що заповіт був складений ОСОБА_6 в момент складання та посвідчення заповіту не міг розуміти значення своїх дій та не міг керувати ними, а також під психологічним тиском Відповідача, відповідно до ст. ст. 216, 1257 Цивільного кодексу України такий заповіт повинен бути визнаний судом недійсним.

Проте, вищевказані твердження позивачки та її представника суд сприймає критично з огляду на наступне.

Як встановлено в судовому засіданні, зокрема, з пояснень самої позивачки, пояснень відповідача, пояснень свідків, які будуть судом проаналізовані нижче, письмових доказів, судом встановлено наступні об»активні обставини справи.

Позивачка ОСОБА_1 бачила свого батька останній раз в с. Слобода Кагарлицького району Київської області лише 2002 року, після того позивачка свого батька, - заповідача по даній справі ОСОБА_6 взагалі не бачила, стосунків з ним не підтримувала, на похорон до батька не приїздила, не орієнтується в місці поховання батька, почала цікавитися особистим життям батька лише після відвідин нотаріуса, куди прибула з метою отримання свідоцтва про спадкування, та відмовою у видачі такого, в зв»язку з тим, що має місце в природі заповіт на відповідача.

За весь цей період знала від матері, що батько є, що батько сплачує аліменти, але лише частково.

Про існування відповідача ОСОБА_3 фактично не знала, не знала про його стосунки з її батьком, - ОСОБА_6.

Тому суд вважає, що позивачка ОСОБА_1 не могла знати про спосіб життя батька, не могла знати достеменно про його поведінку побуті, його соціальні зв»язки.

Що стосується тієї обставини, що спадкодавець, - ОСОБА_6 ніби - то обіцяв все своє майно заповісти їй, то до такого твердження суд також відноситься критично, так як в судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 сама також зазначила, що з батьком не спілкувалася.

Даний факт також спростовується самим фактом наявності ще одного заповіту від 10.12.2007 року, реєстровий № 80, згідно з яким спадкодавець ОСОБА_6 все своє майно заповідав своїй племінниці, - ОСОБА_16.

Що ж стосується того факту, що відповідач ОСОБА_3 застосовував до спадкодавця ОСОБА_6 фізичний чи психологічний примус, то до такого твердження суд також відноситься критично, оскільки факт такого насильства повинен бути підтверджений копією заяви ОСОБА_6 до органів міліції (поліції), витягом з ЄРДР, копією обвинувального акту, копією вироку про спричинення тілесних ушкоджень, копією постанови про адміністративне правопорушення, вчинене ОСОБА_3, так як суд вважає, що лише такі докази є належними та допустимими під час вирішення справи по суті.

Окремо щодо факту нанесення тілесних ушкоджень, то, дійсно, в судовому засіданні свідок з сторони позивача ОСОБА_12, показання якої судом наведено вище, вказала, що в 2014 році спадкодавець по справі, - ОСОБА_6 говорив їй, що відповідач по справі, - ОСОБА_3 ніби - то побив його.

Проте, суд вважає, що даний факт, навіть в разі його гіпотетичного підтвердження, ніяким чином не міг вплинути на факт складання та підписання заповіту, так як оспорюваний заповіт було складено та підписано в 2010 році, а факт насильства (нічим не підтверджений в судовому засіданні) зі слів свідка мав місце лише по сплину 4 - ьох років після складання заповіту, тому ніякого відношення до оспорюваного заповіту не має.

Крім того, факт необізнаності позивачки ОСОБА_1 щодо обставин життя її батька, спадкодавця по даній справі, - ОСОБА_6 підтверджується поясненнями свідків, причому, з обох сторін, з яких вбачається та обставина, що позивачку ОСОБА_19 в селі ніхто не знає, так як вона не з»являлася до батька, на похованні батька не була.

Що стосується пояснено відповідача ОСОБА_3, то такі пояснення сторони цивільного процесу суд не може сприйняти доказ, так як такі пояснення мали б вагу як доказ в розумінні ст. 57 ЦПК України лише в тому випадку, як би відповідач був допитаний судом в судовому засіданні як свідок, в порядку, який передбачено ст. 62 ЦПК України.

Проте, з метою встановлення об»єктивної істини по справі суд все ж таки надасть оцінку поясненням відповідача ОСОБА_3.

Так, суд вважає пояснення відповідача ОСОБА_3, які судом наведено вище, правдивими, послідовними, та такими, які відповідають дійсним, об»єктивним обставинам справи, з огляду на ту обставину, що його пояснення поністю відповідають поясненням свідків по даній справі, а саме, - поясненням приватного нотаріуса ОСОБА_9, свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, тому суд сприймає їх позитивно.

Так, з пояснень відповідача ОСОБА_3 вбачається, що заповідач по справі, - ОСОБА_6 з 2002 року проживав в с. Слобода Кагарлицького району, а його дружина виїхала з донькою, - позивачкою по справі, в с. Халча Кагарлицького району Київської області.

З того часу ні дружина, ні донька в село не приїздили, ніяких відносин з ОСОБА_6 не підтримували.

За життя ОСОБА_6 іноді зловживав спиртними напоями, неодноразово лікувався від алкогольної залежності в смт. Глеваха, причому, самі лікування, як правило, організовував ОСОБА_3

Проте, ОСОБА_6 вів себе в побуті адекватно, не виявляв поведінкових розладів.

Що стосується показань приватного нотаріуса ОСОБА_9, які судом приведено вище, то суд вважає їх правдивими, послідовними, та такими, які відповідають дійсним, об»єктивним обставинам справи.

З таких показань вбачається, що під час складання та підписання заповіту ОСОБА_6 не перебував в стані алкогольного сп»яніння, вів себе адекватно, не проявляв поведінкових розладів, процес складання та підписання заповіту відбувався без участі третіх осіб, тобто, волевиявлення ОСОБА_6 було вільним, усвідомленим.

Що стосується показань свідків ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, які судом наведено вище, то показання таких свідків суд сприймає позитивно, так як вважає їх правдивими, послідовними, та такими, які відповідають дійсним, об»єктивним обставинам справи.

З пояснень вищевказаних свідків вбачається, що заповідач по даній справі, - ОСОБА_6 за життя був доброю, чуйною, порядною людиною.

Дійсно, іноді зловживав алкогольними напоями, але ніколи не виявляв агресивності, поведінкових розладів в побуті.

Що стосується виписок із історії хвороби за № № 2260, 1711, 715, 3814, 1993, 849, ( а.с., 33 - 38), то суд вважає, що такі докази лише підтверджують лише про існування в спадкодавця по справі, - ОСОБА_6 алкогольної залежності, та підтверджують фактич лікування від такої залежності, проте, суд вважає, що вони не можуть бути належними та допустимими доказами того, що під час складання та підписання оспорюваного заповіту ОСОБА_6 не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними, чи він під час складання та підписання заповіту перебував під психологічним чи фізичним примусом третьої особи, зокрема, відповідача по справі, - ОСОБА_3.

Що стосується висновку судово - психіатричного експерта № 86 від 08.02.2017 року, ( а.с., 155 - 159), то такий доказ судом оцінювався за правилами, які передбачені ст. 212 ЦПК України.

Суд сприймає такий висновок позитивно, так як вважає, що він складений компетентними експертами, складений об»єктивно, з його висновків вбачається незаінтересованість експертів у результатах розгляду справи, висновок не виходить за межі запитань, поставлених судом.

Суд сприймає даний висновок, як науково обґрунтований, логічниий, який відповідає об»єктивним обставинам справи, встановлених в судовому засіданні з пояснень сторін по справі, письмових доказів.

Що стосується пояснень експерта ОСОБА_20, які судом наведені вище, то суд сприймає їх позитивно, вважає їх логічними, послідовними.

Суд сприймає покази експерта з точки зору його компетенції, об»активності та не заінтересованості в результатах розгляду справи, суд вважає, що експерт не вийшов за межі своєї компетенції, висновки експерта ґрунтуються на одержаних відомостях від суду, інші вихідні дані експертами самовільно не збиралися, суд вважає, що дані, які були надані на вирішення експертизи, були достатні для надання компетентного, об»єктивного висновку.

Суд сприймає покази експерта як логічні, послідовні, які не суперечать з встановленими по справі об»єктивними даними.

Також суд вважає, що стороною відповідача не надано належних доказів, в розумінні положень ст. 58 ЦПК України, на підтвердження тієї обставини, що спадкодавець по даній справі, - ОСОБА_6 під час складання та посвідчення заповіту не усвідомлював значення своїх дій, та не міг керувати ними, чи перебував під психологічним чи фізичним примусом третьої особи, - відповідача по справі ОСОБА_3.

Також суд вважає, що стороною відповідача не надано допустимих доказів, в розумінні положень ст. 59 ЦПК України, на підтвердження тієї обставини, що спадкодавець по даній справі, - ОСОБА_6 під час складання та посвідчення заповіту не усвідомлював значення своїх дій, та не міг керувати ними, чи перебував під психологічним чи фізичним примусом третьої особи, - відповідача по справі ОСОБА_3.

Слід зазначити в даному випадку, що згідно ч. 2 ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Так, суд вважає, що факт того, що спадкодавець по даній справі, - ОСОБА_6 під час складання та підписання заповіту не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними повинен бути підтверджений єдиним та належним, допустимим доказом, - висновком експерта.

На думку суду, інші докази, як - то, - свідчення свідків, інші письмові докази, які свідчать про наявність тієї чи іншої хвороби, апріорі поступаються в якості сили, як доказу, перед висновком експерта, так як вищевказані докази враховуються експертами при винесенні висновку.

В даному випадку суд вважає, що має місце спеціальний характер допустимості, який полягає у використання чітко визначених законом доказів для встановлення певних обставин справи (позитивна допустимість).

З урахуванням вищевказаного, суд приходить до висновку щодо визнання неприпустимими доказами пояснень позивачки ОСОБА_1, виписок із історії хвороби, тощо, на підтвердження обставини неосудності спадкодавця під час складання та підписання заповіту.

Далі, що стосується положень ст. 60 ЦПК України, суд зазначає наступне.

В порушення положень ч. 1 ст. 60 ЦПК України стороною позивача не доведено ту обставину, що спадкодавець по даній справі, - ОСОБА_6 під час складання та підписання оспорюваного заповіту не міг усвідомлювати своїх дій, та керувати ними, також не доведено, що факт складання та підписання заповіту відбувся внаслідок психологічного примусу, чи фізичного впливу третіх осіб, зокрема, в даному випадку, - впливу відповідача ОСОБА_3.

Суд вважає, що в порушення ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування сторони позивача ґрунтується лише на припущеннях, без надання суду належних та допустимих, достовірних доказів на підтвердження правоти позиції позивача.

Відповідно, суд вважає, що сторона відповідача не переконала суд у достовірності фактів, які наведені в мотивувальній частині позовної заяви, та які наводилися стороною позивача в судовому засіданні, причому, суд наголошує на тій обставині, що обов'язок доказування покладається на сторін. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності. Суд не може збирати докази за власного ініціативою. У разі недостатності доказів, суд вправі запропонувати представити докази тій стороні, яка несе обов'язок по доказуванню.

Відповідно, суд ще раз наголошує на тій обставині, що судом було запропоновано стороні позивача заявити клопотання про проведення додаткової, повторної експертизи, проте, сторона позивача відмовилася від використання такого свого процесуального права, яке передбачено ст. 27 ЦПК України, без повідомлення причин про відмову від свого права.

Суд зазначає, що матеріально - правовий зміст обов'язку подавати докази полягає в тому, що, в випадку його невиконання суб'єктом доказування і неможливості отримання доказів, суд має право визнати факт, на який посилалась зацікавлена сторона, неіснуючим, а тому, суд враховуючи вищевикладене, визнає не існуючим факт того, що спадкодавець по даній справі, - ОСОБА_6 під час складання та підписання оспорюваного заповіту не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що складання та підписання заповіту відбулося внаслідок психологічного та фізичного примусу з сторони відповідача по справі, - ОСОБА_3.

Суд також наголошує на ій обставині, що забороняється здійснювати доказування через припущення, тобто твердження, які самі по собі потребують доведення.

Що стосується застосування до даного спору положень ст. 212 ЦПК України, то суд зазначає наступне.

Суд оцінивши докази по даній цивільній справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, приходить до висновку щодо відмови в задоволенні позову.

Внутрішнє переконання суду було сформоване на психологічному рівні, тому суд надає перевагу стороні відповідача, виходячи з фабули (обставин) справи та правових позицій сторін.

Суд зазначає, що докази, надані сторонами під час слухання справи є рівними між собою, не мали для суду наперед встановленого правового значення, проте, суд надає перевагу доказам, які надані стороною відповідача, так як, зглядаючись на обставини справи, які судом вказані вище, та норми матеріального та процесуального права, на основі яких суд оцінював такі докази, суд надає перевагу доказам сторони відповідача.

Отже, суд, оцінивши докази сторони позивача з точки зору їх належності, достовірності, допустимості, взаємного зв»язку між собою, причинно - наслідковим зв»язкам, приходить до висновку, що стороною позивача не наведено в повному обсязі належних та допустимих, достатніх, достовірних доказів на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, що, звісно, слугує підставою для суду у відмові в задоволенні позовних вимог, що і відображено судом в даному рішенні.

Окрім того, суд при вирішенні даного спору керувався загальними принципами права, розумінням справедливості, нормами моралі, моральними засадами суспільства.

Стосовно вищевказаного, суд вважає, що позивачка:

- яка не бачила свого батька з 6 - ти річного віку, не цікавилася його життям по досягненню певного віку, з якого вже усвідомлювала себе, оточуюче середовище, ( як правило, рахується, що особа може правильно усвідомлювати оточуючу реальність з 14 - ти річного віку, що відображено в нормах ЦК та СК України);

- не цікавилася долею батька, який, не зважаючи на окреме проживання, все ж сплачував аліменти;

- не була присутня на похованні батька, не орієнтується в місці його поховання, - не має морального права після смерті батька, від якого хоче отримати спадщину, стверджувати, що її батько постійно знаходився в стані алкогольного сп»яніння, або похмілля, тому, фактично, був неосудним.

Факт подання такої позовної заяви суд, дослідивши об»єктивні обставини справи, розцінює лише як намагання позивачки збагатитися, без докладення будь - яких зусиль, за рахунок батька, якого називає алкоголіком, неосудним, та якого не бачила, не спілкувалася з 6 - ти річного віку, хоча не мала перепон об»єктивного характеру для спілкування з батьком.

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст. 214 ЦПК України, суд приходить до висновку щодо наступного:

- обставини, якими обгрунтовулися вимоги позивачки, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні під час безпосереднього дослідження доказів по справі;

- стороною позивача не наведено належних, допустимих, достатніх доказів у їх взаємозв»язку на підтвердження обставин, якими був обґрунтований позов;

- із встановлених обставин випливають правовідносини спадкування, тобто правовідносини спадкування за заповітом та спадкування за законом, які чітко врегульовані нормами Конституції України, нормами ЦК та СК України, іншими нормативно - правовими актами;

- до спірних правовідносин слід застосувати наступні норми права, - Постанову Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», Постанову Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року, ч. 2 ст. 203, ч. 1 ст. 216, ч. 1 ст. 225, ч. 1 ст. 231, ч. 1 ст. 236, 1216 - 1218, 1220 - 1224, 1233 - 1236, 1241, 1247, 1248, 1254, ч. 2 ст. 1257, 1261, 1263, 1268, 1269, 1270 ЦК України, ст.ст. 1, 2, 5, 6, 7, 8, 10, 11, 57 - 66, 145, 212 - 215, 218 ЦПК України;

- з огляду на вищевказане в позові слід відмовити;

- підстав для допускання негайного виконання рішення немає;

- заходи забезпечення позову в даному цивільному провадженні не застосовувалися.

Враховуючи вищевикладене, керуючись Постановою Пленуму Верховного Суду України № 7 від 30.05.2008 року «Про судову практику у справах про спадкування», Постановою Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 року, ч. 2 ст. 203, ч. 1 ст. 216, ч. 1 ст. 225, ч. 1 ст. 231, ч. 1 ст. 236, 1216 - 1218, 1220 - 1224, 1233 - 1236, 1241, 1247, 1248, 1254, ч. 2 ст. 1257, 1261, 1263, 1268, 1269, 1270 ЦК України, ст.ст. 1, 2, 5, 6, 7, 8, 10, 11, 57 - 66, 145, 212 - 215, 218 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним, - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення рішення можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.

Апеляційна скарга подається апеляційному суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ч. 1 ст.223 ЦПК України.

Суддя: О.В. Закаблук