ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 червня 2017 року , о 12:35 годині,

Справа № 808/782/17 м.Запоріжжя

Запорізький окружний адміністративний суд у складі: головуючого-судді Матяш О.В., розглянувши у порядку письмового провадження в м. Запоріжжя справу за адміністративним позовом Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ до Хортицького відділу державної виконавчої служби міста Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області про оскарження дій головного державного виконавця,

ВСТАНОВИВ:

позивач звернувся до суду із вказаним позовом, зазначивши в заяві, що державним виконавцем Хортицького відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області (надалі - ВДВС) безпідставно повернуто йому виконавчий документ без виконання у зв’язку із ненаданням стягувачем (Дніпропетровським державним університетом внутрішніх справ, надалі – ДДУВС) документу на підтвердження сплати авансового внеску. Позивач не погоджується із таким твердженням державного виконавця та зазначає, що, виходячи з того, що ДДУВС входить до структури Міністерства внутрішніх справ України, то у відносинах з органами державної виконавчої служби він виступає саме як структурний підрозділ МВС України, а тому звільнений від сплати авансового внеску. Також, на думку позивача, додатковим свідченням того, що ДДУВС у спірних правовідносинах виступає як державний орган є те, що справи щодо стягнення витрат, пов’язаних з утриманням особи у вищому навчальному закладі МВС України. підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Позивач, з урахуванням уточненого адміністративного позову від 12.04.2017, просить зобов’язати ВДВС скасувати повідомлення головного державного виконавця Васіна П.В. від 03.03.2017 про повернення виконавчих документів стягувачеві без прийняття до виконання та зобов’язати його прийняти до примусового виконання виконавчий лист по справі №808/9085/15.

В судове засідання представник позивача не з’явився, в матеріалах справи наявне клопотання про розгляд справи без його участі.

Представник відповідача в судове засідання також не з’явився, до його початку надав клопотання про розгляд справи в порядку письмового провадження. Позов не визнає з підстав, викладених в письмових запереченнях, зазначивши, що, відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, ДДУВС є державною організацією (установою, закладом), а не державним органом. Від сплати авансового внеску звільнені саме державні органи. Державні організації, установи, заклади не є державними органами, оскільки не мають державно-владних повноважень, тобто не є носіями державної влади, що є основною ознакою державних органів. Представник відповідача просить відмовити в позові.

Згідно із ч.4 ст.122 КАС України, особа, яка бере участь у справі, має право заявити клопотання про розгляд справи за її відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі особи, які беруть участь у справі, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. У зв’язку з наведеним суд розглянув справу в порядку письмового провадження. Відповідно до ч.1 ст. 41 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Дослідивши наявні у справі докази, їх достатність і взаємний зв'язок у сукупності, надавши їм оцінку за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд дійшов висновку, що позов задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Судом встановлено, що 14.02.2017 Запорізьким окружним адміністративним судом видано представнику ДДУВС виконавчий лист в адміністративній справі №808/9085/15 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ДДУВС витрат, пов’язаних з навчанням, в сумі 32512,26 гривень. 22.02.2017 ДДУВС звернулося до ВДВС із заявою про примусове його виконання, в якій просило відкрити виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа. До заяви додавалис: оригінал виконавчого листа по справі №808/9085/15, копія роз’яснення ДФС України, копія довіреності на представника.

14.03.2017 ДДУВС отримано від ВДВС повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання від 03.03.2017 №4977, яким вищезазначений виконавчий лист повернуто ДДУВС без прийняття до виконання у зв’язку з ненаданням підтвердження сплати авансового внеску при обов’язковій його сплаті.

Не погоджуючись із поверненням виконавчого документа без прийняття до виконання у зв’язку із несплатою авансового внеск,у ДДУВС звернулося до суду із позовом.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд виходить з наступного. Виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій, визначених у Законі України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII від 02.06.2016 (надалі – Закон № 1404-VIII), органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, Законом № 1404-VIII, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Закону № 1404-VIII, а також рішеннями, які відповідно до Закону № 1404-VIII підлягають примусовому виконанню (ст. 1 останнього).

Виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов’язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об’єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців (ст. 2 Закону № 1404-VIII). Згідно з ч. 1 ст. 5 цього Закону, примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону № 1404-VIII, виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Право вибору місця відкриття виконавчого провадження між кількома органами державної виконавчої служби, що можуть вчиняти виконавчі дії щодо виконання рішення на території, на яку поширюються їхні функції, належить стягувачу. Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 26 цього Закону, виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону: 1) за заявою стягувача про примусове виконання рішення... До заяви про примусове виконання рішення стягувач додає квитанцію про сплату авансового внеску в розмірі 2 відсотків суми, що підлягає стягненню, але не більше 10 мінімальних розмірів заробітної плати.

Від сплати авансового внеску звільняються стягувачі за рішеннями про: стягнення заробітної плати, поновлення на роботі та за іншими вимогами, що випливають із трудових правовідносин; обчислення, призначення, перерахунок, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг; відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, а також смертю фізичної особи; стягнення аліментів; відшкодування майнової та/або моральної шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення.

Від сплати авансового внеску також звільняються державні органи ...у разі їх звернення до органів державної виконавчої служби.

Отже, абзацом першим частини другої статті 26 Закону № 1404-VIII передбачено, що до заяви про примусове виконання рішення стягував повинен додати квитанцію про сплату авансового внеску. Абзаци другий – дев’ятий містять виключення з цього правила, зокрема, абзацом восьмим передбачено, що від сплати авансового внеску також звільняються державні органи.

Отже, в даному випадку для вирішення спірних правовідносин належить встановити правовий статус ДДУВС - чи є він державним органом. Як суд вбачає зі змісту позовної заяви, позивач, із посиланнями на те, що його засновником є МВС України - центральний орган виконавчої влади, й відповідно до Закону України «Про загальну структуру і чи-сельність Міністерства внутрішніх справ України» №2925-ІІІ від 10.01.2002, навчальні заклади МВС входять до структури цього міністерства, вважає, що у даних правовідносинах ДДУВС виступає як структурний підрозділ МВС України і не повинен сплачувати авансовий внесок.

Проте суд не може погодитися із такими твердженнями позивача та зазначає наступне.

Згідно з п. 3 розділу І «Загальні положення» Статуту ДДУВС, затвердженого наказом МВС України №1277 від 30.11.2016, університет є державним вищим навчальним закладом зі специфічними умовами навчання, який знаходиться у сфері управління МВС України, та бюджетною неприбутковою установою. Засновником університету є держава в особі центрального органу виконавчої влади – МВС (п. 1 розділу ІІІ «Права та обов’язок» Статуту). Відповдіно до п. 1 Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого Указом Президента України № 383/2011 від 06.04.2011, Міністерство внутрішніх справ України (МВС України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Згідно з п. 7 Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого постановою КМУ № 878 від 28.10.2015, МВС здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи, а також заклади та установи.

Статтею першою Закону України «Про загальну структуру і чисельність Міністерства внутрішніх справ України» № 2925-III від 10.01.2002 затверджено таку загальну структуру Міністерства внутрішніх справ України:

Міністерство внутрішніх справ України - центральний орган управління;

головні управління, управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;

міські, районні управління та відділи, лінійні управління, відділи, відділення, пункти;

підрозділи судової міліції;

підрозділи місцевої міліції;

головний орган військового управління, оперативно-територіальні об’єднання, з’єднання, військові частини і підрозділи, вищі навчальні заклади, навчальні військові частини (центри), бази, установи та заклади, що не входять до складу оперативно-територіальних об’єднань Національної гвардії України;

навчальні заклади, науково-дослідні установи, підприємства та установи забезпечення.

Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо ДДУВС, останнє є державною організацією (установою, закладом). Отже, ДДУВС є державним вищим навчальним закладом в структурі центрального органу виконавчої влади – МВС України.

Згідно з ст. 6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» № 3166-VI від 17.03.2011 (надалі – Закон № 3166-VI), систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України (далі - міністерства) та інші центральні органи виконавчої влади. Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України.

Згідно з ст.ст. 16, 17 Закону № 3166-VI, центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції. Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством.

Основними завданнями центральних органів виконавчої влади є: 1) надання адміністративних послуг; 2) здійснення державного нагляду (контролю); 3) управління об'єктами державної власності; 4) внесення пропозицій щодо забезпечення формування державної політики на розгляд міністрів, які спрямовують та координують їх діяльність; 5) здійснення інших завдань, визначених законами України.

Центральні органи виконавчої влади можуть здійснювати одне або кілька визначених частиною першою цієї статті завдань.

У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з надання адміністративних послуг фізичним і юридичним особам, центральний орган виконавчої влади утворюється як служба.

У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління, центральний орган виконавчої влади утворюється як агентство.

У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають контрольно-наглядові функції за дотриманням державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, юридичними та фізичними особами актів законодавства, центральний орган виконавчої влади утворюється як інспекція.

В контексті вищевикладеного суд зазначає, що органи державної влади - це ланка (елемент) механізму держави, що бере участь у виконанні функцій держави й наділений при цьому владними повноваженнями.

Ознаками державних органів є наступне:

- орган держави володіє певною самостійністю, автономією, проте він є частиною єдиного механізму держави, займає в державній машині своє місце і міцно пов'язаний з іншими її частинами;

- орган держави складається з державних службовців, які перебувають в особливих правовідносинах з цим органом;

- органи держави мають внутрішню будову (структуру). Вони складаються з підрозділів, скріплених єдністю цілей, заради досягнення яких утворені, і дисципліною, якої всі службовці зобов'язані дотримуватися;

Найважливішою ознакою органу держави є наявність у нього компетенції - владних правоспроможностей (сукупності прав і обов'язків) певного змісту та обсягу. Реалізація органом держави своєї компетенції — це не тільки його право, а й обов'язок. Згідно зі своєю компетенцією орган держави володіє владними повноваженнями, які виражаються: а) у можливості видавати обов'язкові до виконання правові акти. Ці акти можуть бути нормативними або індивідуально-визначеними (акти застосування норм права); б) у забезпеченні виконання правових актів органів держави шляхом застосування різних методів, в тому числі методів примусу.

Орган держави бере активну участь в реалізації функцій держави, використовуючи для цього відповідні форми і методи.

За обсягом владних повноважень органи держави класифікуються на центральні (вищі) та місцеві. Не всі місцеві органи є державними, наприклад, органи місцевого самоврядування.

За широтою компетенції виділяються органи держави загальної і спеціальної компетенції.

За способом формування: виборні і призначувані; за порядком функціонування й ухвалення рішень: колегіальні й одноособові.

На механізм держави, класифікацію його вищих органів справляє безпосередній уплив принцип поділу влади, відповідно до якого створюються законодавчі, виконавчі і судові органи.

Проте не можна стверджувати, що всі державні органи можна розподілити на законодавчі, виконавчі і судові. Механізм сучасної держави є значно більш складним, розгалуженим, тому можна виділити такі типові державні органи: глава держави (президент, монарх, іноді - колегіальний орган); органи законодавчої влади - парламент (парламенти різного рівня - у федеративних державах); органи виконавчої влади (уряд, міністерства, відомства, органи державного управління на місцях); органи судової влади - уся судова система країни; силові органи - поліція, органи державної безпеки, прокуратура, збройні сили та ін.

Керуючись наведеною вище схемою, можна назвати приблизний перелік державних органів України за категоріями: 1) Президент України; 2) Верховна Рада України; 3) Кабінет Міністрів України, інші центральні органи виконавчої влади України; 4) Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції; 5) правоохоронні органи; 6) інші центральні органи, що відповідають наведеним вище ознакам; 7) місцеві державні адміністрації, інші органи державного управління в адміністративно-територіальних одиницях України.

Водночас, державна організація - організація, що створена для здійснення державою своїх функцій. Державні організації поділяються на такі види: військові організації; наукові організації; правоохоронні організації; освітні організації; організації у галузі охорони здоров'я; інші організації.

Як вже зазначалося вище, найважливішою ознакою державного органу є наявність у нього компетенції - владних правоспроможностей, тобто сукупності прав і обов'язків, спрямованих на виконання окремих функцій з реалізації державної політики у певних суспільних правовідносинах.

Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про вищу освіту» №1556-VII від 01.07.2014 (надалі – Закон №1556-VII), вищий навчальний заклад - окремий вид установи, яка є юридичною особою приватного або публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 27 Закону №1556-VII, вищий навчальний заклад утворюється у формі державної, комунальної, приватної установи і працює на засадах неприбутковості.

Юридична особа (крім наукової установи) набуває статусу вищого навчального закладу з моменту отримання ліцензії на провадження освітньої діяльності.

Згідно з ст. 32 Закону №1556-VII, діяльність вищого навчального закладу провадиться на принципах: 1) автономії та самоврядування; 2) розмежування прав, повноважень і відповідальності засновника (засновників), державних органів та органів місцевого самоврядування, до сфери управління яких належить вищий навчальний заклад, органів управління вищого навчального закладу та його структурних підрозділів; 3) поєднання колегіальних та єдиноначальних засад; 4) незалежності від політичних партій, громадських і релігійних організацій (крім вищих духовних навчальних закладів).

Вищі навчальні заклади мають рівні права, що становлять зміст їх автономії та самоврядування, у тому числі мають право: 1) розробляти та реалізовувати освітні (наукові) програми в межах ліцензованої спеціальності; 2) самостійно визначати форми навчання та форми організації освітнього процесу; 3) обирати типи програм підготовки бакалаврів і магістрів, що передбачені Міжнародною стандартною класифікацією освіти; 4) приймати на роботу педагогічних, наукових, науково-педагогічних та інших працівників; 5) формувати та затверджувати власний штатний розпис відповідно до законодавства. При зменшенні чисельності осіб, які навчаються за кожною освітньою програмою, у межах 20 відсотків чисельності, визначеної на початок навчання за цією програмою, штатна чисельність науково-педагогічних працівників не скорочується; 6) приймати остаточне рішення щодо визнання, у тому числі встановлення еквівалентності, здобутих в іноземних вищих навчальних закладах ступенів бакалавра, магістра, доктора філософії, доктора наук і вчених звань доцента, професора під час зарахування на навчання та/або на посаду наукового чи науково-педагогічного працівника; 7) запроваджувати рейтингове оцінювання освітніх, науково-дослідницьких та інноваційних досягнень учасників освітнього процесу; 8) надавати додаткові освітні та інші послуги відповідно до законодавства; 9) самостійно розробляти та запроваджувати власні програми освітньої, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності; 10) самостійно запроваджувати спеціалізації, визначати їх зміст і програми навчальних дисциплін; 11) присуджувати ступені вищої освіти здобувачам вищої освіти, які відповідно до законодавства успішно пройшли процедуру атестації після завершення навчання на відповідному рівні вищої освіти; 12) приймати остаточне рішення щодо присудження наукових ступенів акредитованими спеціалізованими вченими радами; 13) утворювати загальноосвітні навчальні заклади за погодженням з органами місцевого самоврядування; 14) утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати свої структурні підрозділи; 15) провадити видавничу діяльність, зокрема видавати підручники, навчальні посібники і наукові праці, а також розвивати власну поліграфічну базу; 16) провадити на підставі відповідних договорів спільну діяльність з навчальними закладами, науковими установами та іншими юридичними особами; 17) розміщувати свої навчальні, науково-дослідні та навчально-науково-виробничі підрозділи на підприємствах, в установах та організаціях; 18) брати участь у роботі міжнародних організацій; 19) запроваджувати власну символіку та атрибутику; 20) встановлювати власні форми морального та матеріального заохочення учасників освітнього процесу; 21) звертатися з ініціативою до органів, що здійснюють управління у сфері вищої освіти, про внесення змін до чинних або розроблення нових нормативно-правових актів у сфері вищої освіти, а також брати участь у роботі над проектами; 22) провадити фінансово-господарську та іншу діяльність відповідно до законодавства та статуту вищого навчального закладу; 23) розпоряджатися власними надходженнями (для вищих навчальних закладів державної і комунальної форми власності), зокрема від надання платних послуг; 24) відкривати поточні та депозитні рахунки в банках; 25) здійснювати інші права, що не суперечать законодавству.

Вищі навчальні заклади зобов’язані: 1) вживати заходів, у тому числі шляхом запровадження відповідних новітніх технологій, щодо запобігання та виявлення академічного плагіату в наукових роботах наукових, науково-педагогічних, педагогічних, інших працівників і здобувачів вищої освіти та притягнення їх до дисциплінарної відповідальності; 2) мати внутрішню систему забезпечення якості освітньої діяльності та якості вищої освіти; 3) створювати необхідні умови для здобуття вищої освіти особами з особливими освітніми потребами; 4) оприлюднювати на офіційному веб-сайті, на інформаційних стендах та в будь-який інший спосіб інформацію про реалізацію своїх прав і виконання зобов’язань.

Системним аналізом вищевикладених положень чинного законодавства судом встановлено, що державний вищий навчальний заклад, яким є ДДУВС, є окремим видом установи, яка є юридичною особою публічного права, діє згідно з виданою ліцензією на провадження освітньої діяльності на певних рівнях вищої освіти, проводить наукову, науково-технічну, інноваційну та/або методичну діяльність, та забезпечує організацію освітнього процесу і здобуття особами вищої освіти, післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей. Водночас, державні органи є ланкою (елементом) механізму держави, що бере участь у виконанні функцій держави й наділений при цьому владними повноваженнями.

Враховуючи вищевикладене, суд погоджується із твердженнями відповідача про те, що ДДУВС не є державним органом, оскільки він не має державно-владних повноважень, тобто не є носієм державної влади, що є основною ознакою державних органів. За таких обставин позивач був зобов’язаний додати до заяви про примусове виконання виконавчого листа документ, що підтверджує сплату авансового внеску у розмірі, визначеному Законом № 1404-VIII.

При цьому, щодо покликань позивача на те, що справи щодо стягнення витрат, пов’язаних з утриманням особи у вищому навчальному закладі МВС України, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, як на додаткове свідчення того, що ДДУВС у спірних правовідносинах виступає як державний орган, суд зазначає, що, згідно з п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України, суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. В наведеній категорії справ ДДУВС примає участь в адмі-ністративному процесі як суб’єкт владних повноважень – «інший суб'єкт при здійсненні ни-ми владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання деле-гованих повноважень», а не як суб’єкт владних повноважень-орган державної влади, оскіль-ки його владні управлінські функції в таких правовідносинах делеговані йому державною.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч.3 ст.2 КАС України).

В силу приписів ч. 1 ст. 9 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статей 11, 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно із ст. 86 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.

Довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов'язаний суб'єкт владних повноважень. Разом з тим, такий принцип не має абсолютного характеру та не звільняє позивача, який не є суб’єктом владних повноважень, від обов’язку заперечувати проти доводів суб'єкта владних повноважень відповідно до принципу змагальності.

З огляду на вищевикладені норми права і фактичні обставини справи, суд дійшов висновку, що в позові належить відмовити.

Керуючись ст.ст.17,158-163, 167 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

у позові відмовити.

Постанова може бути оскаржена у Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд через Запорізький окружний адміністративний суд у десятиденний строк з дня отримання постанови шляхом подання апеляційної скарги. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, що її подає, до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо її не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.

Суддя О.В. Матяш