УКРАЇНА

Господарський суд

Житомирської області

_________________________________________

______________________________________________________________________

10002, м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65, тел. (0412) 48-16-20,

E-mail: inbox@zt.arbitr.gov.ua, веб-сайт: http://zt.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Від "01" червня 2017 р. Справа № 906/238/17

Господарський суд Житомирської області у складі:

судді Шніт А.В.

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_1 - дов.№117 від 05.04.2017;

від відповідача: ОСОБА_2 - фінансовий директор;

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі справу

за позовом Інституту сільського господарства Полісся Національної академії аграрних наук України

до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Спілка хмелярів та пивоварів"

про стягнення 141393,78грн

В судовому засіданні, відповідно до ст.77 ГПК України, оголошувалась перерва з 29.05.2017 по 01.06.2017.

Позивач звернувся з позовом до суду про стягнення з відповідача заборгованості в розмірі 141393,78грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем договірних зобов`язань щодо сплати поточних відрахувань (роялті) згідно ліцензійного договору на використання сортів хмелю №170 від 24.12.2008.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві та письмових запереченнях №212 від 29.05.2017 на відзив відповідача. Підтвердив, що патенти на сорти хмелю: Гайдамацький, Заграва, Слов'янка і Альта у позивача відсутні, а його майнові права на вказані сорти підтверджуються авторськими свідоцтвами та витягом з Державного реєстру сортів рослин.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечив в повному обсязі з підстав, викладених у відзивах на позовну заяву від 06.04.2017, від 11.05.2017, від 18.05.2017 і доповненні до відзиву від 29.05.2017 та від 01.06.2017. Зокрема, зауважив , що позивач не надав суду для огляду оригінал ліцензійного договору та взагалі не подав додатків до нього, у тому числі охоронні документи, у зв'язку з чим вважають, що позивачем не підтверджено існування у нього майнових прав на сорти рослин, вказані в ліцензійному договорі, та наявність підстав для стягнення роялті. Вказував на пропуск строку позовної давності щодо зобов’язань, які мали місце до 30.01.2014, тобто до дня припинення майнового права інтелектуальної власності на поширення сорту рослин.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, господарський суд

ВСТАНОВИВ:

24.12.2008 між Інститутом сільського господарства Полісся Національної академії аграрних наук України (ліцензіар, позивач) та Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю "Спілка хмелярів та пивоварів" (ліцензіат, відповідач) укладено ліцензійний договір на використання сортів хмелю №170 (далі - Ліцензійний договір) (а.с. 8-11).

Згідно п.1.1 Ліцензійного договору ліцензіар надає право ліцензіату на термін чинності дійсного договору та на умовах, передбачених розділом 3 цього договору, невиключне право на використання вказаних сортів. При цьому, ліцензіату надається право на багаторазове використання сортів хмелю - "Заграва", "Гайдамацький", "Альта", "Слов'янка" для розмноження та продажу посадкового матеріалу і хмелесировини. При цьому, ліцензіар залишає за собою право самому використовувати зазначені сорти, а також видавати невиключні ліцензії третім особам. Ліцензіат не має права здійснювати виробництво продукції за ліцензією за межами підпорядкованих йому господарчих структур, продавати посадковий матеріал без оформлення субліцензій, надавати субліцензії третім особам, не передбаченим цим договором, продавати посадковий матеріал за межі України без письмової згоди ліцензіара на ці дії.

Згідно п.3.1 Ліцензійного договору як відшкодування за надання прав, передбачених цим договором, та за передачу агротехнологічної документації ліцензіат сплачує ліцензіару винагороду у формі початкових платежів і поточних відрахувань (роялті) протягом чинності договору.

Пунктом 3.4 Ліцензійного договору передбачено, що при реалізації хмелесировини або продуктів її переробки поточні відрахування (роялті) сплачуються в розмірі 2% від продажної ціни за виключенням ПДВ.

Роялті сплачуються щорічно, починаючи з 2001 року, по мірі надходження коштів ліцензіату від реалізації саджанців та хмелесировини, не пізніше 15 днів від дати надходження. При затримці у виплаті роялті нараховується пеня у розмірі 0,2% за кожен день прострочення (п. 3.5 Ліцензійного договору).

Ліцензіат гарантує, що роялті за кожний рік чинності договору, що минув, будуть не менші, ніж вказані в додатку 5 (п.3.6 Ліцензійного договору).

У п.4.1 Ліцензійного договору сторони передбачили, що ліцензіат протягом 15 діб після звітного квартального періоду, а також після звітного річного періоду надає ліцензіару зведені бухгалтерські дані по об'єму виробництва та реалізації, відомості про продажну вартість продукції по ліцензії, а також по субліцензійних договорах.

Ліцензіар має право перевіряти дані, які належать до об'єму виробництва й реалізації продукції по ліцензії та субліцензіях, а також проміжної продукції, яка залишається у ліцензіата і субліцензіатів (посадковий матеріал, хмелесировина, інше) по зведеним бухгалтерським даним. Ліцензіат зобов'язаний забезпечити можливість такої перевірки, як у себе, так і в субліцензіатів (п.4.2 Ліцензійного договору).

Позивач, посилаючись на неналежне виконання відповідачем договірних зобов`язань щодо сплати поточних відрахувань (роялті) згідно ліцензійного договору на використання сортів хмелю №170 від 24.12.2008, звернувся з позовом до суду про стягнення з відповідача заборгованості в розмірі 141393,78грн.

Оцінивши в сукупності матеріали справи, проаналізувавши вимоги чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, врахувавши пояснення учасників судового процесу, господарський суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, враховуючи наступне.

Відповідно до ст.154 Господарського кодексу України (далі - ГК України) відносини, пов'язані з використанням у господарській діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, регулюються цим Кодексом та іншими законами. До відносин, пов'язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

У Цивільному кодексі України (далі - ЦК України) положення про право інтелектуальної власності викладено у книзі четвертій "Право інтелектуальної власності", главі 75 "Розпорядження правами інтелектуальної власності" та главі 76 "Комерційна концесія".

Частиною 1 статті 418 ЦК України визначено, що право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом.

Згідно ч.2 ст.418 ЦК України право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

Відповідно до ст.420 ЦК України, що є аналогічною за своїм змістом ст.155 ГК України, до об'єктів права інтелектуальної власності належать, зокрема, сорти рослин.

Статтею 485 ЦК України, яка кореспондується зі ст.10 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин", визначено, що право інтелектуальної власності на сорт рослин становлять:

1) особисті немайнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, засвідчені державною реєстрацією;

2) майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин, засвідчені патентом;

3) майнове право інтелектуальної власності на поширення сорту рослин, засвідчене державною реєстрацією.

Право інтелектуальної власності виникає (набувається) з підстав, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором (ст.422 ЦК України).

Частиною 3 статті 10 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" визначено, що патент на сорт рослин свідчить про майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин. Обсяг правової охорони сорту, на який видано патент, визначається сукупністю ознак, викладених у занесеному до Реєстру патентів описі сорту.

Про майнове право інтелектуальної власності на поширення сорту рослин свідчить свідоцтво про державну реєстрацію сорту рослин (ч.4 ст.10 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин").

Статтею 1 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" надано визначення поняттю "використання сорту", а саме це - будь-яка дія щодо сорту, зазначена в цьому Законі в переліку дій, що потребують дозволу володільця п а т е н т у або, за його відсутності, власника майнового права інтелектуальної власності на п о ш и р е н н я с о р т у.

Варто зазначити, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку (ст.509 ЦК України).

Господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку (ч.1 ст.173 ГК України). Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов'язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше (ч.3 ст.173 ГК України).

Майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (ч.1 ст.175 ГК України).

Статтею 11 ЦК України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Судом встановлено, що правовідносини між сторонами у справі виникли на підставі ліцензійного договору №170 від 24.12.2008, який за своєю правовою природою є змішаним договором, який має ознаки ліцензійного договору та договору комерційної концесії.

Відповідно до ч.2 ст.628 ЦК України сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Відповідно до ч.1 ст.1109 ЦК України за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.

За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг (ст.1115 ЦК України).

Частинами 1, 2 ст. 1108 ЦК України визначено, що особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності). Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору. Таким чином, дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності і є ліцензією в розумінні ст.ст.1108, 1109 ЦК України.

Згідно ч.3 ст.1109 ЦК України у ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір

Частиною 3 статті 1108 ЦК України визначено, що ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною, н е в и к л ю ч н о ю, а також іншого виду, що не суперечить закону.

Абзацом 1 частини 1 статті 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно ст.526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 1 статті 193 ГК України передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до ч.2 ст.193 ГК України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Згідно ст.525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

При цьому, варто зауважити, що у вступній частині ліцензійного договору №170 від 24.12.2008 зазначено, що ліцензіар володіє правами на вказані сорти хмелю, внесені до Реєстру сортів рослин України (Додаток №1). Разом з тим, позивачем не надано до суду документів на підтвердження володіння ним правами на визначені ліцензійним договором сорти хмелю, що є Додатком №1 до даного договору, і такі в матеріалах справи відсутні.

Водночас, як свідчать матеріали справи, зокрема, платіжні доручення №667 від 10.02.2015 (на суму 41666,50грн) і №409 від 10.12.2015 (на суму 23439,00грн) (а.с. 56), реєстр надходження коштів за використання сортів хмелю від СТОВ "Спілка хмелярів та пивоварів" (а.с. 14), а також не заперечується представниками сторін, відповідачем позивачу було сплачено роялті за використання сортів хмелю на загальну суму 65105,50грн (41666,50грн + 23439,00грн). Тобто, здійснюючи сплату роялті за використання сортів хмелю, визначених ліцензійним договором №170 від 24.12.2008, відповідач, тим самим, фактично приступив до виконання умов останнього. Проте, зобов'язання щодо сплати позивачу роялті при реалізації хмелесировини або продуктів її переробки відповідачем належним чином виконано не було.

При цьому, відповідачем подано заяву про застосування строку позовної давності, зокрема, щодо спірних правовідносин стосовно розрахунків по видатковій накладній №138 від 30.11.2013, за якою СТОВ "Спілка хмелярів та пивоварів" поставило ТОВ Хопштайнер Україна" хміль сортів "Заграва" і "Слов'янка" на суму 2919476,67грн (без ПДВ) (а.с. 73), з приводу якої суд зазначає наступне.

Статтею 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За змістом ч.2 ст.9 ЦК України та ч.1 ст.223 ГК України позовна давність має застосовуватися до вимог, що випливають з майново-господарських зобов'язань, визначених ст.175 ГК України (п.1.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ч.1 ст.257 ЦК України).

За правилами ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Згідно п.4.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане.

Як суд зазначав вище, в матеріалах справи знаходиться видаткова накладна №138 від 30.11.2013, за якою СТОВ "Спілка хмелярів та пивоварів" поставило ТОВ Хопштайнер Україна" хміль сортів "Заграва" і "Слов'янка" на суму 2919476,67грн (без ПДВ) (а.с. 73).

Водночас, відповідно до п.3.5 Ліцензійного договору роялті сплачуються щорічно, починаючи з 2001 року, по мірі надходження коштів ліцензіату від реалізації саджанців та хмелесировини, не пізніше 15 днів від дати надходження.

При цьому, судом не приймаються посилання відповідача, в якості заперечень проти заяви позивача про застосування до спірних правовідносин строків позовної давності, на те, що він довідався про порушення свого права лише з довідки Державної фінансової інспекції в Житомирській області №06-07-09/045-з від 14.06.2016 зустрічної звірки документального та фактичного підтвердження виду, обсягу і якості операцій та розрахунків з Інститутом сільського господарства Полісся Національної академії аграрних наук України в СТОВ "Спілка хмелярів та пивоварів" (а.с. 15-18), з огляду на наступне.

Як судом вказувалось вище, за змістом п.4.2 Ліцензійного договору ліцензіар має право перевіряти дані, які належать до об'єму виробництва й реалізації продукції по ліцензії та субліцензіях, а також проміжної продукції, яка залишається у ліцензіата і субліцензіатів (посадковий матеріал, хмелесировина, інше) по зведеним бухгалтерським даним. Проте, позивач таким своїм правом жодного разу не скористався, і такі докази в матеріалах справи відсутні.

Таким чином, враховуючи вищезазначене, у тому числі, поставку відповідачем контрагенту хмелю на суму 2919476,67грн (без ПДВ) згідно видаткової накладної №138 від 30.11.2013, позивачем при поданні позовної заяви (17.03.2017) було пропущено трирічний строк, встановлений ч.1 ст.257 ЦК України, для захисту порушених прав, зокрема, щодо стягнення з відповідача роялті в розмірі 2% від суми поставленого на підставі видаткової накладної №138 від 30.11.2013 хмелю. З огляду на викладене, суд відмовляє в позові в частині стягнення 58389,53грн, що становить 2% від 2919476,67грн.

Щодо заборгованості відповідача з виплати роялті в розмірі 2% від суми поставленого останнім контрагентам хмелю на підставі видаткових накладних №7 від 27.12.2014, №299 від 01.12.2014, №3 від 23.01.2015, №194 від 29.10.2015, №195 від 02.11.2015, на загальну суму 83004,25грн, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Як судом зазначалося вище, право інтелектуальної власності виникає (набувається) з підстав, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором (ст.422 ЦК України).

Частиною 3 статті 10 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" визначено, що патент на сорт рослин свідчить про майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин.

Про майнове право інтелектуальної власності на поширення сорту рослин свідчить свідоцтво про державну реєстрацію сорту рослин (ч.4 ст.10 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин").

Крім того, ч.1 ст.35 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" визначено, що компетентним органом в десятиденний строк від дати державної реєстрації прав на сорт авторові (авторам) видається свідоцтво про авторство на сорт рослин, а з а я в н и к о в і - п а т е н т на сорт рослин і с в і д о ц т в о про державну реєстрацію сорту рослин.

Майновими правами інтелектуальної власності на сорт рослин є право володільця патенту на використання сорту та виключне право на дозвіл чи заборону використання сорту іншими особами (ч.1 ст.39 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин").

Володілець патенту може видати будь-якій особі дозвіл (ліцензію) на використання сорту на підставі ліцензійного договору. За ліцензійним договором власник сорту (ліцензіар) передає право на використання сорту іншій особі (ліцензіату), яка бере на себе зобов'язання вносити ліцензіару обумовлені договором платежі і здійснювати інші дії, передбачені ліцензійним договором (ч.3 ст.40 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин").

Разом з тим, позивачем охоронних документів (патентів, свідоцтв про державну реєстрацію) на сорти хмелю "Заграва", "Гайдамацький", "Альта", "Слов'янка" на підтвердження майнових прав інтелектуальної власності на них не надано, і такі в матеріалах справи відсутні.

Крім того, як вбачається з витягу з офіційного бюлетеня Українського інституту експертизи рослин Державної ветеринарної та фітосанітарної служби України №1 за 2014 рік (випуск 1 ч.1) (а.с. 23-27), чинність майнового права інтелектуальної власності на поширення сорту рослин, а саме - хмелю сортів "Заграва", "Гайдамацький", "Альта", "Слов'янка" припинилась 30.01.2014.

Згідно ч.1 ст.41 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" чинність майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин обмежується строком, установленим цим Законом, та підтримується за умови сплати збору за її підтримання.

Також, ч.ч.3-4 ст.488 ЦК України визначено, що строк чинності виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин спливає через тридцять років, що відліковуються з 1 січня року, наступного за роком державної реєстрації цих прав. Чинність виключних майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин може бути припинено достроково або поновлено у випадках та у порядку, встановлених законом.

Проте, позивач не надав суду доказів існування, чи поновлення майнових прав інтелектуальної власності на вказані вище сорти хмелю у період з 31.01.2014, і такі в матеріалах справи відсутні.

Судом критично оцінюється посилання позивача, в якості підтвердження наявності у нього майнових прав інтелектуальної власності на сорти хмелю "Заграва", "Гайдамацький", "Альта", "Слов'янка", на авторські свідоцтва на сорт рослин №863, №396, №862, №253 (а.с. 40-43), з огляду на наступне.

За змістом ч.2 ст.10 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" свідоцтво про авторство на сорт рослин свідчить про особисті немайнові права інтелектуальної власності на сорт рослин. Тобто, авторські свідоцтва на сорт рослин посвідчують особисті немайнові права інтелектуальної власності на відповідний сорт рослин, а не майнові права інтелектуальної власності на них. При цьому, вказані вище авторські свідоцтва на сорт рослин №863, №396, №862, №253 видані на ім'я відповідних фізичних осіб, а не на ім'я позивача (а.с. 40-43)

Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості з виплати роялті в розмірі 2% від суми поставленого останнім контрагентам хмелю на підставі видаткових накладних №7 від 27.12.2014, №299 від 01.12.2014, №3 від 23.01.2015, №194 від 29.10.2015, №195 від 02.11.2015, на загальну суму 83004,25грн, не підлягають задоволенню, з причин відсутності у позивача майнових прав інтелектуальної власності на сорти хмелю "Заграва", "Гайдамацький", "Альта", "Слов'янка" у даний спірний період.

Судом критично оцінюється посилання позивача, в якості обґрунтування позовних вимог, на довідку Державної фінансової інспекції в Житомирській області №06-07-09/045-з від 14.06.2016 зустрічної звірки документального та фактичного підтвердження виду, обсягу і якості операцій та розрахунків з Інститутом сільського господарства Полісся Національної академії аграрних наук України в СТОВ "Спілка хмелярів та пивоварів" (а.с. 15-18), враховуючи наступне.

Варто зазначити, що відповідно до п.1 ч.1 ст.10 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" органу державного фінансового контролю надається право перевіряти в ході державного фінансового контролю грошові та бухгалтерські документи, звіти, кошториси й інші документи, що підтверджують надходження і витрачання коштів та матеріальних цінностей, документи щодо проведення процедур державних закупівель, проводити перевірки фактичної наявності цінностей (коштів, цінних паперів, сировини, матеріалів, готової продукції, устаткування тощо).

Зустрічні звірки, які проводяться органами державного фінансового контролю, не є контрольними заходами і проводяться у разі виникнення потреби у їх проведенні на підставі направлення, виписаного керівником органу державного фінансового контролю (ч.17 ст.11 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні").

При цьому, довідка зустрічної перевірки не є нормативно-правовим актом, а носить лише інформаційний характер, тому не може бути належним і допустимим засобом доказування у господарських спорах про стягнення будь-якої заборгованості.

Таким чином, довідка Державної фінансової інспекції в Житомирській області №06-07-09/045-з від 14.06.2016 зустрічної звірки документального та фактичного підтвердження виду, обсягу і якості операцій та розрахунків з Інститутом сільського господарства Полісся Національної академії аграрних наук України в СТОВ "Спілка хмелярів та пивоварів" не є належним та достатнім доказом заборгованості відповідача перед позивачем з виплати роялті в розмірі 2% від суми поставленого останнім контрагентам хмелю на підставі видаткових накладних №7 від 27.12.2014, №299 від 01.12.2014, №3 від 23.01.2015, №194 від 29.10.2015, №195 від 02.11.2015, на загальну суму 83004,25грн.

Відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ст.32 ГПК України).

Згідно зі ст.34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили (ст. 43 ГПК України).

Враховуючи вище викладене, суд вважає, що позивач не зміг належними та допустимими доказам обґрунтувати правомірність заявлених у позовній заяві вимог.

З огляду на встановлені судом в процесі розгляду спору обставини та досліджені подані учасниками процесу на обґрунтування своїх позицій докази, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

Судовий збір, відповідно до ст. 49 ГПК, покладається на позивача.

Керуючись ст.ст.82-85 ГПК України, господарський суд,-

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів з дня його оголошення. У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено: 06.06.17

Суддя Шніт А.В.

Віддрукувати:

1 - у справу

2 - позивачу (рек. з повід.)