Ухвала іменем україни

31 травня 2017 року

м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Кузнєцова В.О.,

суддів: Євграфової Є.П., Євтушенко О.І.,

Кадєтової О.В., Карпенко С.О.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовомОСОБА_3 до Сільськогосподарського кооперативу «Діброва» про поновлення на роботі, стягнення заборгованості із заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за касаційною скаргою ОСОБА_3, в інтересах якого діє ОСОБА_4, на рішення Баранівського районного суду Житомирської області від 21 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 14 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У лютому 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом, в якому просив поновити його на посаді директора СГК «Діброва», стягнути з відповідача заборгованість із заробітної плати в сумі 112 879 грн 08 коп. з урахуванням компенсації за її затримку та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку до дня фактичної виплати, стягнути середній заробіток в межах посадового окладу директора за час вимушеного прогулу з 13 січня 2016 року до дня поновлення на роботі, а також стягнути з відповідача на його користь моральну шкоду в розмірі 5 тис. грн та витрати на правову допомогу в розмірі 2 тис грн.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 15 січня 2016 року з Інтернет-сайту Міністерства юстиції України йому стало відомо, що з 14 січня 2016 року керівником СГК «Діброва» призначено ОСОБА_5, а до цього, починаючи з квітня 2010 року, цю посаду займав він. Указував, що з посади директора СГК «Діброва» його звільнено з порушенням положень ст. ст. 47, 49 КЗпП України, тобто його не було ознайомлено із наказом про звільнення та про причини звільнення. У день звільнення та до цього часу з ним не проведено розрахунок із заробітної плати та не видано трудову книжку.

Рішенням Баранівського районного суду Житомирської області від 21 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 14 вересня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено.

У поданій касаційній скарзі ОСОБА_3 просить зазначені судові рішення скасувати, посилаючись на порушення судами норм матеріального права та неправильне застосування норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до п. 6 розд. XII«Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому ЦПК України від 18 березня 2004 року.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Наведеній нормі ухвалені у справі судові рішення не відповідають.

Судами встановлено і вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_3 згідно із наказом від 12 серпня 2012 року № 16 прийнятий на посаду директора СГК «Діброва» за сумісництвом, про що свідчить запис у його трудовій книжці. Основне місце роботи - директор ПСП ім. Шевченка.

Згідно з протоколом зборів учасників СГК «Діброва» від 13 січня 2016 року № 1/13/01/2016/1 припинено повноваження ОСОБА_3 як директора СГК «Діброва» та звільнено його з посади.

Відповідно до рішення зборів від 13 січня 2016 року наступного дня -14 січня 2016 року новий директор СГК «Діброва» звільнив ОСОБА_3 з посади директора згідно із наказом № 2-к на підставі п. 5 ст. 41 КЗпП України.

Актом від 14 січня 2016 року підтверджується, що ОСОБА_3 відмовився від ознайомлення під розпис з рішенням власників про звільнення та наказом та відмовився отримати копію наказу.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що позивач у своїх позовних вимогах не зазначав, який наказ про звільнення просить визнати незаконним та з яких підстав, а лише посилався на ст. 235 КЗпП України, вважаючи, що він підлягає поновленню на попередній роботі у зв'язку із звільненням без законних підстав.

Також суди вважали, що позивач не вказав, які норми закону порушив відповідач, що стало б підставою для поновлення його на роботі, та не обґрунтував підстави позову. При цьому, посилання позивача на те, що його не було ознайомлено із наказом про звільнення, суд вважав безпідставними, з огляду на наявність акта про відмову від ознайомлення під розпис. Доводи позивача, що документи, на підставі яких його було звільнено, є підробленими, апеляційний суд не врахував, оскільки вони не підтверджені доказами в контексті положень ст. ст. 58, 59 ЦПК України.

Твердження ОСОБА_3 у позовній заяві про те, що відповідачем йому не видано трудову книжку також не підтверджено доказами, оскільки позивач працює у СГК «Діброва» за сумісництвом, а трудова книжка зберігається за основним місцем роботи, яким є ПСП ім. Шевченка, про що зазначено позивачем у іншій позовній заяві.

Вимоги позивача про стягнення невиплаченої на момент звільнення заробітної плати суди також вважали недоведеними, виходячи із того, що позивач після його звільнення не передав відповідачу ні печатки, ні будь-яких фінансово-господарських документів, у тому числі щодо нарахування та виплати заробітної плати, тому відповідач позбавлений можливості перевірити наявність заборгованості та провести будь-які виплати.

Проте з висновками судів погодитися не можна з таких підстав.

Здійснюючи правосуддя, суд відповідно до приписів ст. 4 ЦПК України захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Статтею 11 ЦПК України визначено, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Разом із тим сприяння всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснення особам, які беруть участь у справі, про їх права та обов'язки, попередження про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяння здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК України,частиною 4 ст. 10 ЦПК України покладено на суд.

Оскільки в силу приписів ст. 235 КЗпП України питання про поновлення на роботі вирішується судом незалежно від заявленої про це вимоги, як наслідок визнання звільнення працівника незаконним, суд на порушення зазначених положень процесуального закону не роз'яснив позивачу право на уточнення підстав позову та позовних вимог у вказаній частині.

01 червня 2014 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо захисту прав інвесторів» від 13 травня 2014 року № 1255-VII, яким до переліку підстав звільнення з ініціативи роботодавця додано нову підставу - припинення повноважень посадових осіб (п. 5 ст. 41 КЗпП).

Наведена підстава для розірвання трудового договору не передбачає необхідності з'ясування вини працівника, доцільності та причини звільнення, врахування попередньої роботи та інших позитивних результатів. Інвесторам (власникам) господарських товариств надано право звільняти посадових осіб без зазначення причин та узгодження в цьому контексті норм трудового й господарського законодавства.

Оскільки до посадових осіб належать особи, які обіймають постійно або тимчасово на підприємствах, установах, організаціях, незалежно від форм власності посаду, пов'язану з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій, то ОСОБА_3 як директор СГК «Діброва» відносився до категорії посадових осіб і на нього поширювалась дія п. 5 ст. 41 КЗпП України.

Отже, доводи позивача про те, що його не повідомили про причини звільнення не є визначальними в контексті розгляду питання про звільнення - припинення повноважень посадової особи відповідно до п. 5 ст. 41 КЗпП України.

Разом із тим, відповідно до ст. 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених, зокрема, у п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України (саме на підставі цієї норми було звільнено позивача), працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток. Обґрунтовуючи свої вимоги щодо несплачених при звільненні сум, позивач вказував про те, що, крім заборгованості із заробітної плати, йому не була виплачена вихідна допомога в розмірі шестимісячного заробітку (а. с. 24). Проте, відомостей про виплату позивачу вихідної допомоги при звільненні з огляду на зазначену вище нормуматеріали справи не містять, обставин проведення відповідного розрахунку судом не встановлено.

Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Проте, у трудових правовідносинах тягар доведення дотримання вимог законодавства при звільненні працівника покладається на роботодавця.

Відмовляючи у задоволенні позову про стягнення заборгованості із заробітної плати, суд першої інстанції, з доводами якого погодився апеляційний суд, вважав, що наявність заборгованості із заробітної плати позивача не підтверджена належними доказами, оскільки наданий розрахунок є довільної форми, не містить посилань на бухгалтерські документи, а відсутність відомостей за грудень 2015 року в органах Пенсійного Фонду України про застраховану особу - ОСОБА_3, не свідчить про те, що позивач фактично не отримував заробітну плату за грудень 2015 року.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком, оскільки суд безпідставно поклав на позивача обов'язок доведення наявності заборгованості із заробітної плати. Матеріали справи містять наданий позивачем до позовної заяви розрахунок заборгованості із заробітної плати та заяву останнього про витребування у відповідача наказу про звільнення та довідку про заборгованість із заробітної плати (а. с. 17).

Разом із тим на порушення вимог ст. 10 ЦПК України в матеріалах справи відсутні належні процесуальні документи, спрямовані на вирішення вказаного клопотання та реалізацію позивачем своїх процесуальних прав щодо доведення обставин, на які він посилався в обґрунтування своїх вимог.

У запереченнях проти позову, наданих відповідачем (а. с. 56), зазначено, що «як мінімум до жовтня 2015 року» заборгованість перед позивачем із заробітної плати відсутня. Разом із тим в акті про відмову від ознайомлення під розпис з рішенням власників про звільнення та наказом (а. с. 59) зазначено, що позивач відмовився отримувати розрахунок у зв'язку зі звільненням.

На а. с. 61 наявна форма ОК-5 Пенсійного фонду України «Індивідуальні відомості про застраховану особу», сформована станом на 16 травня 2016 року, в якій за червень та грудень 2015 року містяться дані про відсутність нарахованої позивачу заробітної плати (проставлено нулі). За даними 2016 року страхувальник СГК «Діброва» у вказаній формі не значиться.

На порушення положень ст. ст. 213, 214 ЦПК України суд на зазначене уваги не звернув, пояснень позивача щодо неотримання вихідної допомоги в достатньому обсязі не перевірив, безпідставно поклавши на останнього тягар доведення отримання повного розрахунку, наведеного вище не врахував, період, за який позивачу не сплачено заробітну плату та її розмір не встановив, суперечностей у доводах відповідача щодо відсутності боргу та одночасно відмови в отриманні розрахунку не усунув та висновків про недоведеність позову дійшов передчасно.

З'ясування цих обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору.

Апеляційний суд на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права уваги не звернув і помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Оскільки допущені судами порушення норм матеріального та процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якого діє ОСОБА_4, задовольнити частково.

Рішення Баранівського районного суду Житомирської області від 21 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Житомирської області від 14 вересня 2016 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий В.О. Кузнєцов

Судді: Є.П. Євграфова

О.І.Євтушенко

О.В.Кадєтова

С.О.Карпенко