Справа № 214/60/17

2/214/1210/17

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

13 квітня 2017 року Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу Дніпропетровської області в складі:

головуючого – судді Прасолова В.М.

при секретарі – Горбуновій Л.С., Зваді Л.В.

за участю представника позивача – ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Кривому Розі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Довгинцівського відділу державної виконавчої служби міста Кривий Ріг головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, Криворізької північної об’єднаної державної податкової інспекції головного управління ДФС у Дніпропетровській області про зняття арешту, суд –

ВСТАНОВИВ:

Позивачка ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до Довгинцівського відділу державної виконавчої служби міста Кривий Ріг головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, Криворізької північної об’єднаної державної податкової інспекції головного управління ДФС у Дніпропетровській області, в якому просить: зняти арешт з квартири за адресою: м. Кривий ріг, вул. Ярослава Мудрого (ОСОБА_3)АДРЕСА_1, накладений 25. 07.2011 року постановою Довгинцівського відділу державної виконавчої служби Криворізького міського управління юстиції про накладення арешту на майно боржника № 27795310 виконавче провадження №1936/9 виконавчий лист № 1-361.

В обґрунтування позову навела наступне. У зв'язку зі смертю сина ОСОБА_4, їй стало відомо, що згідно витягу №178736872 від 25.10.2016 року з Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Державного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, у порядку доступу нотаріусів, що постановою Довгинцівського відділу державної виконавчої служби Криворізького міського управління юстиції про накладення арешту на майно боржника № 27795310 виконавче провадження №1936/9 виконавчий лист №1- 361, 25.07.2011 року накладено арешт на нерухоме майно ОСОБА_4, адреса: м. Кривий Ріг, вул. Ярослава Мудрого (ОСОБА_3)АДРЕСА_2.

Підставою накладання арешту був вирок Дзержинського районного суду від 09.06.2009 року у кримінальній справі 1-361, та виконавчий лист №1-361. Згідно відомостей з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, тип обтяження: арешт нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження 11424808, 25.07.2011 року за №11424808 реєстратор Дніпропетровська філія державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України, 49005, Дніпропетровської обл., м. Дніпропетровськ, вул. Чернишевського, 32.

Вважаючи, що постанова Довгинцівського відділу державної виконавчої служби Криворізького міського управління юстиції про накладення арешту на майно боржника № 27795310 виконавче провадження №1936/9, зокрема, на квартиру за адресою: м. Кривий Ріг, вул. Ярослава Мудрого (ОСОБА_3)АДРЕСА_3, винесена помилково, позивачка звернулася до Довгинцівського відділу державної виконавчої служби міста Кривий Ріг Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області із проханням зняти арешт з квартири, так-як зазначена квартира не є власністю ОСОБА_4, а квартира приватизована. Тобто знаходилася у спільній власності ОСОБА_2 та ОСОБА_4. За життя ОСОБА_4, померлого 12 квітня 2016 року, його частка не визначалася, як того вимагає ст.357 ЦК України, і не може бути визначена у зв'язку зі смертю ОСОБА_4

Крім у цього, вироком Дзержинського районного суду від 09.06.2009 року справа 1-361 встановлено, що конфіскації підлягає усе майно, яке є власністю ОСОБА_4 Стосовно нерухомого майна відомості у вироку відсутні. Також у вироку суду відсутні відомості, що квартира за адресою: м. Кривий Ріг, вул. Ярослава Мудрого (ОСОБА_3)АДРЕСА_3 придбана на кошти, здобуті злочинним шляхом.

Квартира, на яку накладено арешт, не була власністю саме ОСОБА_4 Арешт квартири завдає шкоди законним правам та інтересам ОСОБА_2.

Довгинцівським відділом ДВС міста Кривий Ріг Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області у проханні зняти арешт з квартири, відмовлено та рекомендовано звернутись до суду.

Тому, оскільки наявні перешкоди в користуванні власністю, вимушена просити суд скасувати арешт.

Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України визначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Згідно з ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до ч. ч. 1,2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Згідно ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Згідно з положеннями ст. ст. 391, 392 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі Конвенція), зокрема статтею 1 Першого протоколу до неї (1952 року) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено також у Конституції України. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Разом з тим факт установлення законом підстав для позбавлення права власності Європейський суд з прав людини вважає недостатнім для обґрунтування втручання в право власності. Втручання в право власності, у тому числі й основане на законі, не повинно порушувати справедливу рівновагу між вимогами інтересів суспільства й захистом основних прав особи. При цьому, в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення від 23.09.82 у справі «Спорронг і Льоннрот проти Швеції», від 11.03.2003 «Новоселецький проти України», від 1.06.2006 «Федоренко проти України»). Необхідність забезпечення такої рівноваги відображено в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Зокрема, необхідно, щоб була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні питання про можливість позбавлення особи власності, має бути дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Разом з тим, факт установлення законом підстав для позбавлення права власності Європейський суд з прав людини вважає недостатнім для обґрунтування втручання в право власності.

Втручання в право власності, у тому числі й основане на законі, не повинно порушувати справедливу рівновагу між вимогами інтересів суспільства й захистом основних прав особи.

В той же час, у вироку Дзержинського районного суду від 09.06.2009 року по справі 1-361, яким був засуджений ОСОБА_4, немає вказівки про те, що спірне майно – квартира, на яку накладено арешт, що за адресою: м. Кривий Ріг, вул. Ярослава Мудрого (ОСОБА_3)АДРЕСА_3, придбана на кошти, здобуті злочинним шляхом.

Також звертає увагу суду, що на зазначену квартиру, яка є предметом даного позову, не був накладений арешт з метою забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, приходить до висновку, що ця міра, накладення арешту на квартиру, є несправедливою та є втручанням у її право позивача, яка постійно проживає у цій квартирі та не має іншого житла, на мирне володіння житлом - квартирою за адресою: м. Кривий Ріг, вул. Ярослава Мудрого (ОСОБА_3)АДРЕСА_3, було непропорційним.

До того ж, згідно з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займане або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв’язків із конкретним місцем ( рішення у справі «Прокопович проти Росії».

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства»).

Стаття 17 Закону України № 3477-ІУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (з подальшими змінами) передбачає застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права, а стаття 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду.

Закінчити виконавче провадження, конфіскувати майно, а саме частину квартири, яка фактично знаходиться у сумісній власності неможливо з наступних підстав. Частиною 1 ст. 382 ЦК України передбачено, що квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного ньому проживання.

Кваліфікуюча ознака житла полягає в тому, що житлове приміщення повинно бути придатним для постійного проживання в ньому фізичних осіб. Придатність для проживання, яка визначається у відповідності з житловим законодавством, характеризує мінімум вимог, встановлених для об'єкта житлових відносин.

Придатність житла для проживання, передбачає відповідність приміщення ряду формальних вимог, зумовлених житловим призначенням зазначеного виду нерухомості.

Нормативно визначено дві основних вимоги придатності житлового приміщення: технічна і санітарна. Технічні критерії придатності житла виражаються, перш за все, у відповідності житлового приміщення протипожежним нормам і вимогам, встановленим чинним законодавством (зокрема, Державні будівельні норми України. Будинки і споруди. Житлові будинки. Основні положення ДБН В.2.2-15-2005, затверджені Наказом Держбуду України від 18 травня 2005 р. № 80 тощо).

Складовою технічної придатності житла також є правило, згідне з яким житлове приміщення повинно відповідати вимогам будівельних норм і правил. Санітарна придатність житла полягає в тому, що житлове приміщення повинно відповідати санітарно-гігієнічним вимогам, передбаченим чинним законодавством. Зокрема, житлове приміщення має бути ізольованим і придатним для проживання.

Четверта ознака житла - приміщення повинно бути у встановленому порядку віднесено до житлового фонду. Про це свідчить інвентаризаційна справа, яка ведеться на кожен з об'єктів житлового фонду.

Крім того, у витягу з реєстру, що є одним з необхідних документів при відчуженні житла, вказується, чи віднесена нерухомість до житлового фонду. Відповідно до ст. 4 ЖК України житловий фонд створюють житлові будинки, а також житлові приміщення в інших спорудах, що знаходяться на території України.

Наступна, п'ята ознака житла, пов’язана з ізольованим характером житлового приміщення. Житло, як об'єкт житлових правовідносин, повинно володіти ознакою ізольованості (ст. 50 ЖК України). Не може бути об'єктом права власності, інших речових прав і самостійним предметом договору соціального найму неізольоване житлове приміщення, прохідна кімната тощо (статті 1, 3, 21 Закону України «Про житловий фонд соціального призначення»).

Наведене свідчить про встановлення особливого правового режиму житлових приміщень, що виступають предметом особливого правового регулювання та визнаються матеріальними об'єктами особливої соціальної значимості, які забезпечують людині відпочинок, відновлення сил, вільну реалізацію її природних здібностей.

ЦК України (ст. 379) закріплено поняття житла в контексті об'єкта права власності та предмета відповідних цивільно-правових правочинів. Цивільно-правова категорія житла, на відміну конституційно-правового розуміння зазначеної конструкції, має правовий режим нерухомої речі, завжди наділений властивостями оборотоздатного майна, яке «...повинно допускати фізичну можливість вчинення дії, предмета угоди».

Нормативне визначення житла, яке міститься в ст. 379 ЦК України, відносить до житла фізичної особи житловий будинок, квартиру, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання. Основна відмінність житла від інших об'єктів нерухомого майна полягає в спрямованості використання житла саме для проживання. У зв'язку з цим, ст. 383 ЦК України надає власникові житлового будинку, квартири, право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і позбавляє права використовувати його для промислового виробництва.

Житлом, як самостійним об'єктом цивільних прав, визнаються лише житлові приміщення. Специфіка природи житла полягає в тому, що призначення житлового приміщення до того ж зафіксоване в законі (ЦК і ЖК), а індивідуально-визначеного житлового приміщення - в даних реєстраційної служби. Власник не вправі довільно його змінити або анулювати. Для суспільства це соціально важливо.

Призначення житла у відносинах власності, врегульованих ст. 379 ЦК України. За своєю структурою житло являє собою сукупність житлових і нежитлових (підсобних) приміщень незалежно від їх співвідношення, якщо це відповідає встановленим вимогам щодо призначення і придатності приміщення для проживання, ч. 1 ст.331 ЦК України, яка встановлює три моменти виникнення права власності на новостворене нерухоме майно: з моменту завершення будівництва (створення майна); з моменту прийняття його до експлуатації; з моменту державної реєстрації.

ЦК України закріпив практично виключний перелік об'єктів, які можуть бути кваліфіковані як житло. За змістом ст. 379 ЦК України різновидами житла виступають: 1) житловий будинок; 2) квартира; 3) інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання.

Відповідно до ч. 1 ст. 382 ЦК України квартирою визнається ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Квартира - це конструктивно відокремлена функціональна частина дво- або багатоквартирного житлового будинку, яка призначена та за санітарно-технічними нормами придатна для постійного в ній проживання.

Чинне законодавство виділяє дві ознаки, що вирізняють квартиру від інших видів житлової нерухомості (житлового будинку та житлової кімнати в комунальній квартирі), до яких зокрема, відносяться: 1) квартира - це приміщення, що об'єднує житлову та всю обслуговуючу її площу; 2) квартира має вихід в будівлю, що експлуатується кількома власниками квартир.

Передача квартир у власність громадян регулюється Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 р., Положенням Державного комітету з будівництва, архітектури та житлової політики «Про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян» від 15 вересня 1992 р. № 56 тощо.

Звертає увагу суду на неприпустимість визнання жилими приміщеннями, частини квартири, оскільки частини квартири не відповідають всім установленим нормам і правилам житлових умов.

Вважає, що можлива конфіскація частини квартири, на яку накладено арешт, фактично позбавить її житла, як самостійного об'єкта цивільних прав.

У ст. 203 ЦК України, в якій визначено основні критерії чинності правочину, зазначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно ч.1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Таким чином, враховуючи загальні принципи цивільного права, постанова Довгинцівського відділу ДВС Криворізького міського управління юстиції про накладення арешту на майно боржника № 27795310 виконавче провадження №1936/9, суперечить ч. 1 ст. 203 ЦК України, положенням інших законів, галузевих законодавчих актів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції. По-сутті при її прийнятті не додержано вимоги стосовно відповідності моральним засадам суспільства.

Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України недодержання сторонами або стороною в момент вчинення правочину вимог, встановлених частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України, як правило, має наслідком визнання правочину недійсним.

З урахуванням викладених обставин та приймаючи до уваги те, що під час прийняття постанов про накладення арешту на майно боржника - арешту квартири, розташованої за адресою: м. Кривий Ріг, вул. Ярослава Мудрого (ОСОБА_3), 58/4, на виконання вироку Дзержинського районного суду від 09.06.2009 року щодо конфіскацій майна, не була дотримана обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення ОСОБА_2 власності; вироком суду не встановлено, що спірне майно придбане на кошти, здобуті злочинним шляхом, а квартира приватизована згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду»; у свідоцтві № 248 на право власності на житло від 09.10.1996 року, видане органом приватизації - В/О «Кривбасруда» посвідчено, що квартира, яка знаходиться за адресою: вул. О. Брозовського, 58/4, належить ОСОБА_2 та членам її сім'ї ОСОБА_4, вид права у цьому свідоцтві не зазначений; частка кожного співвласника у даній квартирі не визначена, і не може бути визначена у зв'язку зі смертю померлого 12 квітня 2016 року ОСОБА_4, а ст.370 ЦК України тільки співвласники, мають право на виділ частки у натурі у спільній сумісній власності, а тому вважає доцільним, законним та справедливим, вилучити спірну квартиру з арешту, який вчинено за виконавчим листом №1- 361 на конфіскацію майна, виданим Дзержинським районним судом м. Кривого Рогу, задовольнивши тим самим її позовні вимоги.

Статтею 60 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі прийняття судом рішення про зняття арешту з майна, арешт з майна знімається за постановою державного виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини. Копія постанови про зняття арешту з майна надсилається боржнику та органу (установі), якому була надіслана для виконання постанова про накладення арешту на майно боржника.

Пленум Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановою №5 від 3 червня 2016 року «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна» надав судам низку роз'яснень стосовно застосування законодавства при розгляді позовів про зняття арешту з майна. Зокрема, у постанові зазначено, що позов про зняття арешту з майна може бути пред'явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном, що не належить боржнику (речове право на чуже майно). Позов про зняття арешту з майна може бути пред'явлений власником, а також особою, яка володіє на підставі закону чи договору або іншій законній підставі майном,

що не належить боржнику (речове право на чуже майно).

Відповідно до вимог ст. 16 ч. 1 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до вимог ст. 16 ч. 2 п.3 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, припинення дії, яка порушує право. За змістом ст. ст. 3,4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

В ході розгляду справи у якості третьої особи залучена ОСОБА_5.

У судовому засіданні представник позивачки позов підтримав повністю, підтвердивши зміст позовної заяви.

Представники відповідачів у судове засідання не з’явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про причини неявки в судове засідання заяв не надавали, від яких не надійшло заяв про розгляд справи за їх відсутності, у зв'язку з чим, на підставі ст. 224 ЦПК України, за згодою представника позивачки, судом проведено заочний розгляд справи.

Третя особа у судове засідання не з’явилася, про часта місце розгляду справи повідомлена належним чином.

У судовому засіданні безпосередньо досліджені наступні письмові докази: витяг з реєстру (а.с.9), свідоцтво (а.с.10), свідоцтво про смерть (а.с.11), вирок суду (а.с.12-13), заява (а.с.14), повідомлення ДВС (а.с.15), постанова нотаріуса (а.с.27), спадкова справа (а.с.48-70).

Суд, оцінюючи відповідно до ст. 212 ЦПК України, всебічно, повно, об’єктивно та безпосередньо досліджені наявні у справі докази, вважає, що у судовому засіданні встановлені наступні факти та обставини.

Позивачка ОСОБА_2 доводилася ОСОБА_4, який помер 12 квітня 2016 року, матір’ю.

Квартира АДРЕСА_4 (ОСОБА_3) у м. Кривому Розі належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_4.

Постановою Довгинцівського відділу ДВС Криворізького міського управління юстиції від 25 липня 2011 року ВП № 27795310 в/п 1936/9 було накладено арешт на нерухоме майно боржника ОСОБА_4 за виконавчим листом № 1-361 , виданим на підставі вироку Дзержинського районного суду м. Кривого Рогу від 9 червня 2009 року.

Після смерті ОСОБА_4, позивачка звернулася до Сьомої криворізької державної нотаріальної контори з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті сина.

Постановою державного нотаріуса від 29 листопада 2016 року позивачці було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 через виявлення арешту на все нерухоме майно та запропоновано звернутися до суду для вирішення питання щодо зняття арешту.

30 листопада 2016 року позивачка звернулася до Довгинцівського ВДВС міста Кривий Ріг Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області з заявою про зняття арешту з нерухомого майна, листом від 8 грудня 2016 року їй було повідомлено про неможливість скасування арешту та рекомендовано звернутися з даним питанням до суду.

У зв’язку з накладеним арештом, позивачка, як спадкоємець, позбавлена права на отримання свідоцтва про право на спадщину після смерті свого сина ОСОБА_4, який помер 12 квітня 2016 року.

Вказані факти й обставини встановлені судом на підставі письмових доказів: витягу з реєстру (а.с.9), свідоцтва (а.с.10), свідоцтва про смерть (а.с.11), вироку суду (а.с.12-13), заяви (а.с.14), повідомлення ДВС (а.с.15), постанови нотаріуса (а.с.27), спадкової справи (а.с.48-70

Встановленим фактам та обставинам відповідають такі правовідносини, які регулюються нормами Конституції України, ЦК України, Закону України «Про виконавче провадження».

Відповідно до вимог ст. 16 ч. 1 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до вимог ст. 16 ч. 2 п.3 ЦК України, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до вимог ст. 64 Конституції України, права людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Відповідно до ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

Як передбачено ст.1268 ч.5 ЦК України, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Суд вважає, що наявність арешту на все нерухоме майно боржника ОСОБА_4, який помер 12 квітня 2016 року, порушує право позивачки ОСОБА_2, яка є спадкоємцем першої черги законом після смерті ОСОБА_4 і якій, таким чином належить право власності на спірну квартиру, на отримання свідоцтва про право на спадщину після його смерті, а тому позивачка обґрунтовано, у відповідності зі ст.ст. 15,16 ЦК України, звернулася до суду за захистом свого порушеного права.

Вислухавши позивачку, дослідивши письмові докази, суд на підставі ст. 10 ЦПК України згідно якої кожна сторона повинна довести ті обставини на які вона посилається та ст. 11 ЦПК України згідно якої цивільні справи розглядаються в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, суд вважає, що позов підлягає повному задоволенню.

Керуючись ст. 64 Конституції України, ст.ст. 15, 16 ЦК України, ст. 50 Закону України «Про виконавче провадження», ст. ст. 8, 10, 11, 88, 208, 212, 214, 215, 224 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_2 до Довгинцівського відділу державної виконавчої служби міста Кривий Ріг головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області, Криворізької північної об’єднаної державної податкової інспекції головного управління ДФС у Дніпропетровській області - задовольнити повністю.

Зняти арешт з квартири, розташованої за адресою: м. Кривий Ріг, вул. Ярослава Мудрого (ОСОБА_3)АДРЕСА_1, накладений на все нерухоме майно боржника ОСОБА_4 постановою Довгинцівського відділу державної виконавчої служби Криворізького міського управління юстиції від 25.07.2011 року ВП № 27795310, в/п № 1936/9, в/л № 1-361.

Рішення може бути оскаржено позивачем в апеляційному порядку до апеляційного суду Дніпропетровської області через Саксаганський районний суд м. Кривого Рогу шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, яку може бути подано протягом 10 днів з дня отримання його копії.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в апеляційному порядку.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Головуючий суддя: В.М. Прасолов