Рішення

Іменем України

Справа № 712/1027/17-ц

Номер провадження 2/712/83517

19 квітня 2017 року м.Черкаси

Соснівський районний суд м.Черкаси у складі:

головуючого-судді - Марцішевської О.М.

при секретарі – Вдовенко О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ост-Інвест» про стягнення оплати часу простою не з вини працівника, компенсації втрати частини заробітку, компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з позовом, посилаючись на те, що працював в ТОВ «Ост-Інвест» з 02.07.2001р. 05.02.2004р. звільнений за ст.38 КЗпП України (за власним бажанням). З 2 липня 2003 року позивач з іншими працівниками директором був відправлений у вимушену відпустку без збереження заробітної плати на невизначений час з тих мотивів, що випуск міні-інкубаторів підприємством має сезонний характер і в літній період падає збут продукції. При звільненні з позивачем не був проведений повний розрахунок, не виплачені належні йому суми оплати за час прострою за серпень 2001р., липень-серпень 2002 року, з липня 2003 по день звільнення, компенсацію за невикористану відпустку за період з 02 липня 2001 року по 01 липня 2002 року, тому на підставі ст.117 КЗпП України до стягнення з відповідача підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та компенсація втрати заробітку з урахуванням інфляції. Уточнившись з позовними вимогами, просить суд стягнути оплату за час простою не з вини працівника 10 705 грн., компенсацію за невикористану відпустку 1537 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні 169 852 грн., компенсацію втрати частини заробітку з урахуванням інфляції 5024,51 грн.

В судовому засіданні позивач та його представник ОСОБА_2 позовні вимоги підтримали, вказували, що між сторонами 01.07.2001р. був укладений контракт про прийняття на роботу на 1 рік робітником без надання щорічних відпусток. Наказом від 09.07.2001р. на підставі контракту позивач був прийнятий на роботу інженером-механіком. Зазначали, що посада позивача не відносилась до переліку посад працівників, які за законом могли прийматись на роботу за контрактом, крім того умови контракту щодо позбавлення працівника права на щорічну відпустку суперечать закону і тому є нікчемними. Фактично позивач був допущений до роботи інженера-механіка з 02.07.2001р., про що здійснений відповідний запис у трудовій книжці, з момента прийняття на роботу позивач дотримувався правил трудового розпорядку і отримував щомісячну зарплату, отже з 02.07.2001р. між сторонами був укладений безстроковий трудовий договір та з 01.09.2002. позивач був переведений на постійну роботу з відрядною оплатою праці, звільнений за ст.38 КЗпП України з 05.02.2004р. Зазначали, що в період роботи позивачу надавалась відпустка 28 календарних дні наказом від 16.05.2003р., таким чином при звільненні до виплати позивачу підлягала до виплати компенсація за невикористану відпустку 33 та 12 днів та сума оплати за час прострою з вини роботодавця за серпень 2001р., липень-серпень 2002 року, з липня 2003 по день звільнення, коли позивачу не надавались наряди на роботу і відповідно не нараховувалась зарплата. Неодноразові усні звернення до роботодавця щодо виплати вказаних сум результатів не дали, тому позивач у січні 2017 року звернувся до суду з даним позовом. Просили позов задоволити у повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_3 позов не визнав. Вказував, що з 02.07.2001р. по 02.07.2002р. позивач працював на підставі контракту, який мав форму цивільно-правової угоди і не передбачав щорічних оплачуваних відпусток,відрахувань у фонди соціального захисту. Після закінчення контракту 01.09.2003р. позивач був прийнятий на роботу постійно з відрядною оплатою праці. Протягом періоду роботи позивачу нараховувалась зарплата за фактично виконаний обсяг роботи по збиранню інкубаторів на підставі нарядів на роботу, які видавав керівник. Щодо спірних періодів за серпень 2001р., липень-серпень 2002 року, з липня 2003 по лютий 2004 року вказував, що позивач не з'являвся на роботу, в зв'язку з чим роботу не виконував і в зв'язку з цим йому не нараховувалась заробітна плата за ці періоди при звільненні, також згідно відомостей ПФУ в цей період позивач був працевлаштований на іншому підприємстві, разом з тим заперечив факт простою в ТОВ «Ост-інвест» в спірний період, оскільки інші працівники підприємства працювали та отримували зарплату. В день звільнення позивачу не була нарахована компенсація за невикористану відпустку, оскільки умови контракту на 2001-2002 роки не передбачали права позивача на щорічну відпустку, а за період 2002-2003 роки позивачу була надана відпуска 28 днів наказом від 16.05.2003р. Оскільки на момент звільнення позивачу не належало до виплати від підприємства сум зарплати та компенсації, заперечував, що при звільненні позивача з ним не був проведений повний розрахунок. Також зазначав, що згідно табелю за лютий 2004 року в день звільнення позивач не працював та з моменту звільнення 5 лютого 2004 року до пред'явлення даного позову у 2017 року від відповідача не надходило до роботодавця жодних вимог про виплату спірних сум, при цьому облік робочого часу та нарахування сум при звільненні працівників ТОВ "Ост-Інвест" здійснювались головним бухгалтером ТОВ «Ост-інвест» ОСОБА_4, яка є матір’ю позивача та працювала в ТОВ «Ост- Інвест» в період з 2001 року по грудень 2016 року, фактично після її звільнення між сторонами виник спір щодо розрахунку при звільненні позивача. Просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Заслухавши сторони, свідків, дослідивши матеріали справи, судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини, що регулюються трудовим законодавством.

Судом встановлено, що між ТОВ «Ост-Інвест» в особі директора ОСОБА_5 та ОСОБА_1 01.07.2001р. був укладений контракт про прийняття позивача на роботу на 1 рік робітником.

Згідно пояснень сторін, позивачу нараховувалась зарплата за фактично виконаний обсяг роботи по збиранню інкубаторів на підставі нарядів на роботу, які видавав керівник. Згідно ЄДРПОУ видом діяльності товариства є виробництво машин і устаткування для сільського господарства.

Відповідно до п.1 контракту від 01.07.2001р., даний контракт є строковим трудовим договором. На підставі контракту між працівником та роботодавцем виникають трудові відносини. Працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену роботодавцем, який зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату по нарядах, забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи.

Відповідно до п.4 контракту від 01.07.2001р. цей контракт має форму договора цивільно-правового характру і не передбачає щорічних оплачуваних відпусток та відрахувань у Фонди соціального захисту.

Наказом від 09.07.2001р. № 3-К прийнятий на роботу в ТОВ "Ост-Інвест" інженером-механіком на підставі контракту з відрядною оплатою праці.

Наказом № 8-К від 30.08.2002р. з 01.09.2002р. переведений на посаду інженера-механіка постійно з відрядною оплатою праці.

Наказом № 6-К від 16.05.2003р. позивачу була надана відпуска 28 календарних днів за період роботи з 01.09.2002р. по 31.08.2003р.

Звільнений за ст.38 КЗпП України (за власним бажанням) наказом № 2-К від 04.02.2004р.

Згідно індивідуальних відомостей про застраховану особу за даними персонифікованого обліку УПФУ в м.Черкаси з липня по грудень 2001 року позивачу була виплачена зарплата в сумі 4111,09 грн., зз 2002 рік - 10994,92 грн., за 2003 рік - 7326,55 грн. У періоди - серпень 2001р., липень-серпень 2002 року, липня 2003 - лютий 2004 року заробітна плата не виплачувалась.

Відповідно до табелю обліку робочого часу за лютий 2004 року, складеного головним бухгалтером ОСОБА_4 та затвердженого директором, позивач у лютому 2004 року не перебував на роботі.

Допитана в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_6 вказала, що працювала з 2001 року до грудня 2016 року головним бухгалтером ТОВ «Ост-Інвест», нарахування ОСОБА_1 в період роботи заробітної плати здійснювалось по нарядах, в яких керівник зазначав обсяг фактично виконаної працівником роботи. При звільненні позивача 05.02.2004р. будь-які суми до виплати нею не нараховувались та підприємством не виплачувались.

Згідно показів свідка ОСОБА_7, заступника директора по кадрах ТОВ «Ост-Інвест» у 2001-2016 роках, обсяг продажів міні-інкубаторів мали сезонний характер, в зв’язку з чим для позивача та інших працівників у літній період часто не було роботи.

Згідно показів свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9, які працювали у 2001-2004 роках в ТОВ Ост-Інвест відповідно інженером та головним конструктором, фактів простою на підприємстві не було, працівники підприємства були забезпечені роботою.

Відповідно до акту від 04.11.2016р. заступник директора по кадрах ОСОБА_7 при звільненні у листопаді 2016 року відмовився передати накази по кадрових питаннях, журнали реєстрації трудових книжок, графіки відпусток, табелі обліку робочого часу, які він був зобов'язаний готувати згідно посадових обов'язків. Як вбачається з наданих відповідачів актів № 1 та № 2 від 26.12.2016р. при звільненні головного бухгалтера ОСОБА_10, відомості про виплату заробітної плати, наряди на оплату праці чи акти про їх знищення за закінченням терміну зберігання передані не були.

Згідно з довідкою УПФУ в м.Черкаси від 05.04.2016р. внески страхувальника ТОВ "Ост-інвест" за період з 2000 по 2004 рік сплачені у повному обсязі. Кількість застрахованих осіб, за яких подавалась звітність становить 2001 - 29, 2002 - 35, 2003 - 38, 2004 - 31. По застрахованій особі ОСОБА_1Є, внески з 2001 по 2004 рік сплачені.

Вирішуючи позовні вимоги, суд виходить з того, що відповідно до статті 83 КЗпП та статті 24 Закону України “Про відпустки”у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки.

Статтею 6 Закону “Про відпустки” визначено загальну тривалість щорічної відпустки для працівників за відпрацьований робочий рік. Щорічна відпустка не може бути менше, ніж 24 календарних дні.

Відповідно до ст.10 Закону України «Про відпустки» право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві. У разі надання працівникові зазначених щорічних відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу, за винятком випадків, передбачених частиною сьомою цієї статті.

Встановлено, що в період роботи з 02.07.2001р. по 05.02.2004р. (2 роки 7 місяців 3 дні), враховуючи термін щорічної оплачуваної відпустки 24 календарних дні, позивач набув права на 2 роки*24 дн. + 24:12*7 міс = 48 + 14 = 62 дні відпустки, з яких позивачем згідно з наказом № 6-К від 16.05.2003р. було використано 28 днів відпустки, таким чином за невикористані 62 – 28 = 34 дні щорічної відпустки на користь позивача підлягає стягненню невиплачена при звільненні грошова компенсація, виходячи з наступного розрахунку.

Відповідно до п.2 постанови Постанови КМУ від 08 лютого 1995 року № 100 «Порядок обчислення середньої заробітної плати» передбачає, що нарахування виплати компенсації за невикористану відпустку здійснюється за останні 12 місяців роботи, які передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористану відпустку.

Оскільки компенсація за невикористану відпустку підлягала виплаті при звільненні позивача 05.02.2004р., розрахунковий період обчислення виплат за 12 місцяів, які передували виплаті компенсації становить з 01.02.2003р. по 01.02.2004р. та сума заробітку позивача за вказаний період згідно відомостей ПФУ становить 1662 + 1500 + 870 + 1216,24 + + 51,40 грн. = 5299,64 грн, таким чином сума компенсації становить 5299,64/355*34 дні = 506,6 грн., де 355 днів — це кількість днів у розрахунковому періоді шляхом зменшення 365 днів на вихідні та неробочі дні, перелік яких наведено у ст.73 Кодексу законів про працю.

Доводи представника відповідача щодо того, що умови контракту від 01.07.2001р., який мав форму цивільно-правової угоди, не передбачали право на відпустку, суд вважає такими, що не обґрунтовують заперечення проти позовних вимог про стягнення компенсації за невикористану відпустку, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 21 КЗпП України особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз'яснено, що контракт є особливою формою трудового договору і укладається він, коли його застосування відповідає законодавству (ст. 21 КЗпП). Власник або уповноважений ним орган може вимагати від працівника, який працює за трудовим договором, укладення контракту тільки в тому разі, коли він відноситься до категорії працівників, які згідно з законодавством працюють за контрактом (наприклад, керівники підприємств). Порушення цих вимог може бути підставою для визнання відповідно до ст. 9 КЗпП України недійсними умов праці за контрактом, які погіршують становище порівняно з законодавством України.

Відповідно до п.3,5 постанови КМУ № 170 Від 19 березня 1994 р. N 170 «Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору» прийняття (наймання) на роботу працівників шляхом укладання з ними контракту власником або уповноваженим ним органом, громадянином (надалі - роботодавець) може здійснюватись у випадках, прямо передбачених законами. Умови контракту, що погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними. У контракті визначаються режими робочого часу і часу відпочинку працівника. Тривалість відпустки працівника не може бути меншою від встановленої законодавством для цієї категорії працівників.

Відповідно до пунктів 2, 3 ст. 5 Закону України «Про колективні договори та угоди» від 01.07.1993 року № 3356-XII умови колективних договорів або угод, що погіршують порівняно з чинним законодавством становище працівників, є недійсними, і забороняється включати їх до договорів і угод. Забороняється включати до трудових договорів умови, що погіршують становище працівників порівняно з чинним законодавством, колективними договорами та угодами.

Відповідно до ст.16 Закону України «Про підприємства» в редакції, чинній на момент укладення контракту 01.07.2001р., при найнятті (призначенні, обранні) власником або уповноваженим ним органом керівника підприємства на посаду з ним укладається контракт (договір, угода), в якому визначаються права, строки найняття, обов'язки і відповідальність керівника підприємства перед власником та трудовим колективом, умови його матеріального забезпечення і звільнення з посади з урахуванням гарантій, передбачених контрактом (договором, угодою) та законодавством України.

Таким чином, ні посада робітника (контракт від 01.07.2001р.), ні посада інженера-механіка (наказ від 09.07.2001р. № 3-К) не були віднесені до категорії працівників, які згідно з законодавством могли працювати за контрактом, отже контрактна форма у формі цивільно-правової угоди працевлаштування позивача не може бути визнана правомірною, крім того умови щодо позбавлення працівника права на щорічну відпустку є недійсними в силу вищевказаних положень нормативно-правових актів як такі, що погіршують становище працівника згідно з чинним законодавством.

Що стосується посилання у контракті від 01.07.2001р. на віднесення його до угоди цивільно-правового характеру (договір підряду, договір про надання послуг), суд виходить з того, що суттю цивільно-правових відносин підряду є те, що одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другою сторони (замовника), а останній повинен прийняти й оплатити виконану роботу. Сторонами таких угод будуть замовник і виконавець, а не працівник і власник (роботодавець). Виконавець робіт, на відміну від найманого працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку. Наказ (розпорядження) про прийом на роботу не видається.

Про прийняття на роботу позивача з 02.07.2001 виданий наказ № 3-К від 09.07.2001р., позивач підпорядковувався правилам внутрішнього трудового розпорядку, йому нараховувалась щомісячна заробітна плата. Таким чином суд приходить до висновку, що 02.07.2001р.між сторонами був укладений безстроковий трудовий договір, в подальшому згідно з наказом № 8-К від 30.08.2002р. позивач був переведений з 01.09.2002р. на посаду інженера-механіка постійно з відрядною оплатою праці. Переведення означає зміну існуючого трудового договору, а не укладення нового. Припинились трудові стосунки між сторонами звільненням позивача з роботи з 05.02.2004р., що підтверджується з даними трудової книжки, які узгоджуються з наказом про звільнення та даниим персоніфікованого обліку виплати зарплати ПФУ.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про обґрунтованість позовних вимог про стягнення невиплаченої позивачу при звільненні 05.02.2004р. компенсації за невикористану відпустку в сумі 506,60 грн., тому в цій частині позов підлягає до задоволення.

Частиною 2 ст. 233 КЗпП України передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутись до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Суд приходить до висновку, що компенсація за невикористану щорічну відпустку є складовою заробітної плати, а тому позовні вимоги про її стягнення поширюються вимоги норми ст.233ч.2 КЗпП України, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 4 ст. 115 КЗпП, а також ст. 21 Закону «Про відпустки» саме «заробітна плата виплачується працівникам за час відпустки». А витрати повязані з оплатою відпусток, здійснюються за рахунок коштів підприємств, призначених на оплату праці (ст. 23 Закону «Про відпустки»).

Конституційний суд України своїм рішенням від 15.10.2013 року № 8-рп/2013 роз'яснив, що «під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у ч. 2 ст. 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій».

Конституційний суд України вирішив, що положення ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України у системному звязку з положеннями ст. 1, 12 ЗУ «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору.

Вирішуючи позовні вимоги про стягнення суми оплати за час прострою з вини роботодавця, суд приходить до висновку, що вказані вимоги не підтверджені в ході судового розгляду об’єктивними належними та допустими доказами і тому не підлягають до задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 90 КЗпП України при відрядній оплаті праці розцінки визначаються виходячи з установлених розрядів роботи, тарифних ставок (окладів) і норм виробітку (норм часу). Відрядна розцінка визначається шляхом ділення погодинної (денної) тарифної ставки, яка відповідає розряду роботи, що виконується, на погодинну (денну) норму виробітку. Відрядна розцінка може бути визначена також шляхом множення погодинної (денної) тарифної ставки, яка відповідає розряду роботи, що виконується, на встановлену норму часу в годинах або днях.

Законом України «Про оплату праці» (ст. 1), КЗпП України (ст. 94) встановлено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Суд виходить з того, оскільки заробітна плата є винагородою саме за виконану роботу, то обов'язок по її оплаті може виникнути у власника чи уповноваженого ним органу при умові її виконання працівником. Незабезпечення працівника, який перебуває на роботі, роботою не тягне за собою збереження за ним установленого йому розміру заробітної плати при відрядній формі її оплати, а може бути підставою для оплати часу простою, якщо такий мав місце не з вини працівника, в порядку та на умовах, установлених ст. 113 КЗпП України.

Згідно із ч. 1 ст. 34 КЗпП України простій - це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.

Статтею 113 КЗпП України передбачено, що час простою не з вини працівника оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу). Про початок простою, крім простою структурного підрозділу чи всього підприємства, працівник повинен попередити власника або уповноважений ним орган чи бригадира, майстра, інших посадових осіб. Час простою з вини працівника не оплачується.

Пунктом 17 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 грудня 1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» роз'яснено, що у справах за позовами про оплату простою необхідно виходити як із правил ст.113 КЗпП України, так і з відповідних норм інших актів законодавства, маючи на увазі, зокрема, що оплата часу простою не з вини працівника у розмірі не нижче двох третин тарифної ставки встановленого йому розряду ставиться у залежність від повідомлення ним про початок простою власника або уповноважений ним орган (бригадира, майстра, інших службових осіб) у тому разі, коли не йдеться про простій певного структурного підрозділу чи всього підприємства.

Крім того, як простій можуть бути кваліфіковані лише ті випадки, коли працівник приходить на роботу, але не працює з причин відсутності матеріально-технічного забезпечення виробництва, незабезпечення технологічною документацією, несправності устаткування, простою з інших причин, не пов'язаних з виною працівника. Якщо працівник через простій самовільно не приходить на роботу чи йде з роботи, він не має права вимагати оплати відповідного часу простою з підстав, передбачених ст. 113 КЗпП України.

Судом встановлено, що позивач протягом спірних періодів нарахування заробітної плати роботи не виконував, що підтверджується його власними поясненнями, в яких він зазначав, що через відсутність роботи не був присутній на робочому місці протягом усього робочого часу. Разом з тим, доказів попередження позивачем роботодавця про початок простою суду не надано, крім того, згідно даними персоніфікованого обліку ПФУ в 2003 році мало місце працевлаштування в червні-серпні 2003 року позивача на інше підприємство, отже відсутні підстави для оплати позивача часу простою за недоведеністю вини відповідача у незабезпеченні позивача роботою. Крім того, факт простою в 2001-2004 роках в ТОВ «Ост-Інвест» спростований показами свідків ОСОБА_8, ОСОБА_9 та даними УПФУ в м.Черкаси про сплату страхових внесків в 2001-2004 роках.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

За ч.2 ст. 116 КЗпП України у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у тому разі, коли спір вирішений на користь працівника. (ч.2 ст.117 КЗпП України).

Водночас суд може зменшити розмір середнього заробітку, що має сплатити роботодавець за час затримки виплати, за таких умов: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати сум на день звільнення; виникнення спору між ними після того, як належні до виплати суми повинні бути сплачені; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника. Застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду. Такі положення містяться в постанові ВСУ у справі №6-259цс17 від 13.03.2017.

Судом встановлено, що в день звільнення 5 лютого 2004 року позивач не працював, що останній не заперечував. Даний факт також підтверджений табелем обліку робочого часу за лютий 2004 року, складений головним бухгалтером підприємства ОСОБА_11, достовірність якого остання підтвердила в своїх показах в якості свідка. Крім того, згідно з показів свідка ОСОБА_12, позивачу при звільненні будь-яких сум не було нараховано до виплати.

За таких обставин, підлягає з’ясуванню, коли позивач звернувся з вимогою про проведення з ним розрахунку щодо невиплачених сум, оскільки від цього залежить, коли у відповідача виник обов'язок по проведенню з ним розрахунку (ст. 116 КЗпП України) та наявність чи відсутність між сторонами спору щодо розміру належних до виплати звільненому сум.

Матеріалами справи підтверджено, що спір між сторонами щодо розміру належних до виплати позивачу сум виник у січні 2017 року, коли позивач звернувся до суду з даним позовом 27.01.2017р., оскільки об’єктивних та переконливих доказів звернення позивача до роботодавця в період з 05.02.2004р. до 27.01.2017р. суду не надано. Отже з урахуванням часткового задоволення вимог працівника суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення на підставі ст.117 КЗпП середнього заробітку за час затримки розрахунку з моменту пред’явлення відповідної вимоги 27.01.2017р. по день прийняття рішення 19 квітня 2017 року ( 2 місяці 17 робочих днів): 2*(870+1216,24)/2+(870+1216,24)/40 роб.дні * 17 роб.дні = 4015,91 грн., де 870 грн. та 1216,24 - заробіток за 2 останні повністю відпрацьовані місяці квітень та червень 2003 року, оскільки обчислення сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягає обчисленню відповідно до до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100.

Позовні вимоги про стягнення компенсаційних нарахувань інфляційних втрат внаслідок несвоєчасної виплати компенсації за невикористану відпустку підлягають до часткового задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

У випадках порушення встановлених строків виплати заробітної плати працівникові надається право на компенсацію відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», за яким компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами в цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата та інші.

Відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати» підприємства, установи, організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу.

Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов’язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться) ( ст.3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати»).

Конституційний Суд України у рішенні 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв’язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.

Оскільки складовою заробітної плати також є компенсація за невикористану відпустку, заборгованість з виплати якої виникла з лютого 2004 року та не погашена до даного часу, компенсація інфляційних втрат внаслідок несвоєчасної виплати позивачу компенсації за невикористану відпустку підлягає до стягнення в розмірі, обчисленому на підставі офіційно опублікованих за даними Державного Комітету статистики України індексів інфляції: 506,6* 1.011*1.007*1.000*1.001*0.999*0.983*1.006*1.013*1.019*1.015*1.009*1.009*1.021*1.021* 1.009*1.008*1.002*1.002* 1.005*1.030* 1.007*1.009*1.011*1.010*1.018 - 506,6 = 1892,79 грн.

Передбачене законом право працівника вимагати сплати боргу по зарплаті з урахуванням індексу інфляції не є штрафною санкцією роботодавцю, а є способом захисту майнового права та інтересу працівника, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних його втрат від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів.

Відповідно до ч. 5 п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року N 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" у випадку непроведення розрахунку з працівником у день звільнення перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку. Оскільки виплата позивачу компенсації за невикористану відпустку не проведена до даного часу, перебіг тримісячного строку звернення до суду з вказаними вимогами позивачем не пропущений.

Таким чином, зібрані у справі докази та їх оцінка, вказують на наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

При зверненні до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості з виплати сум оплати праці позивач був звільнений від оплати судових витрат, тому на підставі ст.88 ЦПК України оплату судового збору в дохід держави суд покладає на відповідача пропорційно до задоволеної частини відповідних позовних вимог.

Згідно ст.88 ЦПК України понесені позивачем судові витрати по оплат судового збору при зверненні до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягають до стягнення з відповідача пропорційно до задоволеної частини відповідних позовних вимог.

Керуючись ст.ст.10,11, 84, 88, 214-215 ЦПК України, ст. 47, 113, 115, 116, 117, 233 КзпП України, Законами України «Про оплату праці», «Про відпустки», «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати», суд -

ВИРІШИВ:

Позов задоволити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ост-Інвест» на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористану відпустку в сумі 506,60 грн., компенсацію втрати частини заробітку 1892,79 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні 4015,91 грн., всього 6415,30 грн.

В решті вимог ОСОБА_1 відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ост-Інвест» на користь ОСОБА_1 судові витрати по оплаті судового збору в сумі 640 грн.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Ост-Інвест» в дохід держави судовий збір 640 грн.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Черкаської області через суд першої інстанції в 10 денний строк з дня проголошення.

ГОЛОВУЮЧИЙ: