АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

_____________________________________

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 лютого 2017 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва у складі:

головуючого - судді Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Музичко С.Г.

при секретарі Чумаченко А.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 9 грудня 2016 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, треті особи: служба у справах дітей Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, служба у справах дітей Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації про надання дозволу на виготовлення проїзних документів, надання дозволу на виїзд дитини за кордон,

Унікальний № 755/7661/16-ц

№ апеляційного провадження: №22-ц/796/2763/2017

Головуючий у суді першої інстанції: Арапіна Н.Є.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Рейнарт І.М.

встановила:

у травні 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, який уточнив під час судового розгляду, про надання дозволу на виїзд з України до Республіки Польщі ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, у його супроводі, без згоди та супроводу матері ОСОБА_1 у періоди: з 22 листопада 2016 року по 27 листопада 2016 року, з 1 січня 2017 року по 8 січня 2017 року, з 28 березня 2017 року по 1 квітня 2017 року, з 1 серпня 2017 року по 15 серпня 2017 року та надати йому дозвіл на оформлення та виготовлення проїзних документів, необхідних для тимчасових виїздів за межі території України неповнолітньої дитини ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, без згоди матері ОСОБА_1.

Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 27 липня 2007 року, який розірвано рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11 вересня 2014 року, мають дочку ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1. Після розірвання шлюбу дочка залишилася проживати разом із матір'ю, а він бере участь у матеріальному утриманні та вихованні доньки.

Позивач стверджував, що з 1 вересня 2015 року він проживає та працює у Польщі на посаді інструктора з рекреації рухової, масажиста і проживає у комфортабельній квартирі в мальовничому місці, поблизу моря і ліса, має змогу та бажання вивозити (періодично, кілька разів на рік) доньку на відпочинок та оздоровлення, показати їй інші країни, розширити її світосприйняття, навчити доньку навичкам праці над собою, прищепити їй бажання дотримуватися здорового способу життя в майбутньому, познайомити її з культурами і з мальовничими кутками різних країн, проте відповідач перешкоджає у виїзді з донькою за кордон на відпочинок шляхом ненадання нотаріально посвідченої згоди.

На його неодноразові звернення відповідач відмовляється надати таку згоду, починає забороняти будь-яке спілкування з донькою, при цьому сама не організовує та не забезпечує ритмічний відпочинок та оздоровлення дитини.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 9 грудня 2016 року позов задоволено частково, дозволено ОСОБА_3 без письмової згоди (дозволу)

- 2 -

матері ОСОБА_1 оформлення проїзного документу для тимчасового виїзду за межі України неповнолітній дитині ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, дозволено виїзд неповнолітньої дитини ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, з батьком ОСОБА_3 за межі України, а саме до Республіки Польщі на періоди з 1 січня 2017 року по 8 січня 2017 року, з 28 березня 2017 року по 1 квітня 2017 року, з 1 серпня 2017 року по 15 серпня 2017 року без письмової згоди (дозволу) її матері ОСОБА_1. В іншій частині позовних вимог відмовлено та вирішено питання судових витрат.

У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Представник відповідача посилається на неповне з'ясування всіх фактичних обставин справи та неналежну оцінку наданих суду доказів, оскільки заперечення, надані службою у справах дітей Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, містять посилання на небажання дитини їхати за кордон без матері. Крім того, вказавши у рішенні про наявність висновку психологічного обстеження неповнолітньої ОСОБА_8 Центром у справах сім'ї та жінок «Родинний дім» та покази свідка ОСОБА_10, суд безпідставно не прийняв їх до уваги та не надав їм належної оцінки.

Представник відповідача зазначає, що позивачем не надано належних доказів у підтвердження належних умов проживання для дитини за місцем проживання батька у Польщі, які не обстежувались на предмет можливого проживання там дитини, та стверджує про неналежне виконання позивачем рішення суду про сплату аліментів шляхом недекларування дійсного доходу.

Представник відповідача вважає, що рішення ухвалено судом всупереч інтересам дитини, врахувавши лише подані позивачем докази, які на думку представника, не можуть розглядатись як належні та допустимі.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, який підтримав апеляційну скаргу, пояснення позивача, який просив залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

З матеріалів справи вбачається, що сторони є батьками ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 11 вересня 2014р. шлюб сторін було розірвано.

Як визнали сторони, після припинення шлюбних відносин їх дочка залишилася проживати з матір'ю.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач безпідставно не надає позивачу згоди на виїзд їх дитини з ним за межі України.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, так як він відповідає обставинам справи, наданим сторонами доказам та ґрунтується на нормах матеріального права.

Відповідно до ст. 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.

Згідно з ст. 3 Конвенції ООН "Про права дитини" від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою ВР України від 27.02.91 р. N 798-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Частиною 3 статті 9 вказаної Конвенції визначено право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини, а у статті 18 даної Конвенції зазначено, що батьки несуть основну відповідальність за

- 3 -

виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Відповідно до статті 10 вказаної Конвенції дитина, батьки якої проживають у різних державах, має право підтримувати на регулярній основі, за виключенням особливих обставин, особисті відносини і прямі контакти з обома батьками

У статті 4 Конвенції «Про контакт з дітьми» від 15 травня 2003р., яка ратифікована Україною Законом № 166-V від 20.09.2006 та набрала чинності для України з 1 квітня 2007р. зазначено, що дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним. Такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини.

Отже, вказаними нормами міжнародного права встановлено право дитини на спілкування зі своїм батьком, який проживає окремо від неї і в іншій країні, а обмеження такого права може бути тільки у виняткових обставинах.

Частиною 3 статі 313 ЦК України визначено, що фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Згідно зі ст. 4 Закону України від 21 січня 1994 року "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" та постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року N 57 "Про затвердження правил перетинання державного кордону громадянами України" виїзд за межі України громадянина, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків може бути дозволено на підставі рішення суду.

Відповідно до п. 3 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року N 57, виїзд з України громадян, які не досягли шістнадцятирічного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли вісімнадцятирічного віку.

Пунктом 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України встановлено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску.

Без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків виїзд за межі України громадянина, який не досяг 16-річного віку, здійснюється за рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Аналіз вказаних норм права свідчить, що у разі відсутності згоди одного з батьків питання про виїзд неповнолітнього за кордон вирішується судом за позовом іншого з батьків зі з'ясуванням питання про країну виїзду, строку та мети виїзду.

При цьому, відмовити у наданні такого права суд може тільки у тому випадку, якщо таке рішення шкодить найвищим інтересам дитини.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач на час звернення до суду з даним позовом та на час розгляду справи судом працює та проживає у Польщі, підстав обмежити його спілкування з дочкою судом не встановлено, а відповідачем не доведено їх наявність.

Доводи апеляційної скарги про те, що надання такого дозволу судом суперечить інтересам дитини, яка висловила небажання виїжджати за межі України з батьком без супроводу матері, на думку колегії суддів, не може бути підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки дане рішення суду не може бути виконане у супереч бажанню дитини

- 4 -

виїжджати за кордон з будь-яким із батьків, у тому числі і з позивачем.

Вищезазначені норми, як міжнародного права, так і українського законодавства, свідчать про те, що контакт між батьком, який проживає в іншій країні, і дитиною можливий тільки за згодою дитини і не може бути здійснений усупереч бажанню дитини у примусовому порядку.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що дитина перебуває під тиском матері, яка заперечує проти спілкування позивача з дочкою, тому не можна визнати відмову дитини виїжджати з батьком за межі України категоричною та викликаною поведінкою батька, яка шкодить інтересам дитини. При цьому, з матеріалів справи вбачається, що дочка позивача не відмовляється від спілкування з ним, а тому перебування дитини з батьком за місцем його проживання може налагодити їх психологічний та емоційний контакт.

Також колегія суддів вважає правомірним твердження служби у справах дітей Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації про необхідність, як батька, так і матері налагодити конструктивну взаємодію щодо подальшого гармонійного виховання дитини.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Судом першої інстанції встановлено, що відповідач не надає позивачу нотаріально оформленої згоди на виїзд дочки з ним за межі України за місцем його проживання, при цьому, відповідачем не надано належних та допустимих доказів у підтвердження правомірності такої відмови. Заперечення відповідача проти спілкування батька з дочкою не повинно обмежувати право дитини на спілкування з її рідним батьком.

Посилання у апеляційній скарзі на відсутність доказів належного місця проживання у позивача у Польщі, колегія суддів вважає безпідставним, так як позивачем суду першої інстанції надані докази, які підтверджують проживання його у орендованій двокімнатній квартирі.

Доводи апеляційної скарги про неналежне виконання позивачем рішення суду про стягнення з нього аліментів на дочку, не можуть бути підставою для відмови у задоволенні даного позову, так як питання про невиконання позивачем рішення суду повинно вирішуватися у іншому порядку, який визначений чинним законодавством.

Не вважає обґрунтованими колегія суддів і твердження у апеляційній скарзі про порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині відмови у зупиненні провадження у даній справі до розгляду позовної заяви ОСОБА_3 про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною та розгляд справи суддею, якому був заявлений відвід, оскільки суд першої інстанції правильно виходив з того, що зазначенні позови не є пов'язаними і правових підстав для зупинення провадження у даній справі не було.

Також, з журналу судового засідання від 9 грудня 2016р. вбачається та технічним записом судового засідання підтверджується, що під час судових дебатів представником відповідача ОСОБА_2 був заявлений відвід судді, який у подальшому був ним знятий, як безпідставно заявлений.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції повно з'ясовані обставини справи, оцінені надані сторонами докази, правильно застосовані норми матеріального права, не допущено порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення спору, тому підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги не встановлено.

Керуючись ст.ст.303, 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів

ухвалила:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 відхилити, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 9 грудня 2016 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржена до

- 5 -

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий :

Судді: