Справа № 139/53/17

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 лютого 2017 року Мурованокуриловецький районний суд Вінницької області в складі: головуючого - судді Тучинської Н.В.,

з участю позивача ОСОБА_1,

представників позивача ОСОБА_2 та ОСОБА_3,

представника відповідача ОСОБА_4,

третьої особи ОСОБА_5,

секретаря судового засідання Хонькович Л.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт Муровані Курилівці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до комунальної установи «Мурованокуриловецька лікарня планового лікування», третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача ОСОБА_5, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

З 02 вересня 1992 року позивач безперервно працювала у Комунальній установі «Мурованокуриловецька лікарня планового лікування» на посаді медичної сестри - анестезиста відділення екстреної невідкладної медичної допомоги.

Наказом головного лікаря Комунальної установи «Мурованокуриловецька лікарня планового лікування» № 127 від 22 грудня 2016 року позивача звільнено із займаної посади з 23 грудня 2016 року на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП України за невиконання службових обовязків.

Не погоджуючись з таким рішенням відповідача, ОСОБА_1 19 січня 2017 року звернулася до суду з відповідним позовом і просить визнати незаконним та скасувати наказ по Комунальній установі «Мурованокуриловецька лікарня планового лікування» № 127 від 22 грудня 2016 року «Про дисциплінарне стягнення та звільнення» в частині її звільнення, поновити її на роботі на посаді медсестри - анестезиста відділення екстреної невідкладної медичної допомоги, стягнути з КУ «Мурованокуриловецька лікарня планового лікування» на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 23 грудня 2016 року до дня поновлення на посаді та моральну шкоду у розмірі 10тисяч гривень. Судове рішення в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць просить допустити до негайного виконання.

ОСОБА_1 у судовому засіданні позовну вимогу підтримала. Представник позивача ОСОБА_2 суду пояснив, що загалом ОСОБА_1 пропрацювала в Мурованокуриловецькій лікарні більше 30 років, а стаж роботи медичною сестрою складає більше 42 років. ОСОБА_1 неодноразово була заохочена за сумлінне виконання своїх службових обовязків, її професійна придатність підтверджена посвідченням про присвоєння вищої кваліфікаційної категорії зі спеціальності «сестринська справа операційна», жодних заходів дисциплінарного впливу за невиконання без поважних причин посадових обовязків за час роботи до неї не застосовувалось, свої посадові обовязки виконувала належним чином та розуміла відповідальність за їх невиконання. Наказом головного лікаря № 127 від 22 грудня 2016 року ОСОБА_1 звільнено із займаної посади медсестри - анестезиста на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП України за неналежне виконання службових обовязків. Вважає таке звільнення незаконним та таким, що проведено з порушенням вимог трудового законодавства та суттєво порушує конституційні права ОСОБА_1 на працю. Зокрема, відповідач проігнорував вимоги п. 3 ст. 40 КЗпП України щодо того, що з цієї підстави працівник може бути звільнений лише у випадку, коли до нього раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення. Крім того, цим наказом відповідач звинуватив ОСОБА_1 у неналежному виконанні службових обовязків, що привело до важких ускладнень перебігу хвороби пацієнта. Однак, по сьогоднішній день вина ОСОБА_1 не доведена. Рішення про вину ОСОБА_1 відповідач обґрунтовує висновками службового розслідування, яке жодним чином не містить належних доказів її винуватості. Зокрема, відповідно до цих висновків, не можливо встановити, в який час настали ускладнення у пацієнта і хто з медичних сестер у цьому винен. За таких обставин вважає звільнення незаконним, а тому відповідно до ст. 235 КЗпП України ОСОБА_1 має бути поновлена на роботі і їй має бути виплачено середній заробіток за час вимушеного прогулу. Крім того, незаконні дії відповідача призвели до моральних страждань через несправедливість і безпідставні звинувачення, ОСОБА_1 втратила душевний спокій, засоби для забезпечення належного рівня життя, постійно перебуває у роздратованому стані, що негативно відображається на її здоровї. Враховуючи ці обставини і положення ст. 237-1 КЗпП України відповідач має компенсувати ОСОБА_1 моральну шкоду, яку вона оцінила у 10 тисяч гривень.

Представник відповідача ОСОБА_4 в судовому засіданні позов не визнав, суду пояснив: У грудні 2016 року до КУ «Мурованокуриловецька ЛПЛ» поступила хвора малолітня дитина, яка була переведена до відділення екстреної невідкладної медичної допомоги. Всі медичні маніпуляції виконувались двома черговими медичними сестрами ОСОБА_6 та ОСОБА_1 Внаслідок халатного ставлення до виконання своїх обовязків позивачем, дитина втратила руку. 16 січня 2017 року, не приходячи до тями, дитина померла у ВОДКЛ. Такий кричущий випадок не міг бути залишений керівником лікувальної установи без уваги. Тим більше, позивач у своїх поясненнях не визнала своєї вини. Однак, було проведено службове розслідування, зокрема, були опитані лікарі та медичні сестри відділення, які чергували 16 та 17 грудня 2016 року, запрошувались фахівці з Вінницької обласної дитячої клінічної лікарні, і за його результатами було встановлено халатне ставлення медичних працівників, зокрема, позивача, до виконання своїх обовязків. Лікарня вже втратила довіру серед населення через таких медичних працівників. Тому було прийнято єдине правильне рішення про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади за п. 3 ст. 40 КЗпП України, аби не дочекатися ще одного трагічного випадку.

Залучений до участі у справі як третя особа, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача головний лікар КУ «Мурованокуриловецька ЛПЛ» позов не визнав і пояснив: 16 грудня 2016 року о 8-ій годині на оперативній нараді від лікаря анестезіолога ОСОБА_7 йому стало відомо про важко хвору малолітню дитину. З приводу стану пацієнта спочатку було скликано консиліум, а на ньому прийнято рішення викликати лікарів-консультантів з ВОДКЛ. Консультанти оглянули дитину, підключили до апарату штучної вентиляції легень, призначили лікування, але залишили її в Мурованокуриловецькій ЛПЛ до стабілізації стану, що дозволив би транспортування. 17 грудня 2016 року, зі слів лікаря ОСОБА_8, стан дитини покращився і знову були викликані спеціалісти з ВОДКЛ для вирішення питання про транспортування дитини. Приблизно о 12 годині лікарі-консультанти зафіксували, що у дитини права рука, до якої було підключено катетер внутрішньовенний, була синьо-багрового кольору. Тоді ж було встановлено, що причиною такого стану руки у дитини стало порушення кровообігу, яке могло бути спричинене, зокрема, неправильним встановленням катетера внутрішньовенного або ж тугою повязкою, накладеною поверх катетера. Ця травма призвела до того, що 18 грудня 2016 року дитині було ампутовано руку. Спеціалісти ВОДКЛ та судово-медичні експерти стверджують, що незворотні наслідки травми руки пацієнта могли настати не раніше як за 6-8 годин до виявлення. Після проведеного службового розслідування було встановлено, що в цей час черговою медичною сестрою відділення ЕНМД була, зокрема, ОСОБА_1 Оскільки ОСОБА_1 не визнала своєї вини у спричиненні пацієнту ушкоджень, які призвели до ампутації частини кінцівки, але службовим розслідуванням встановлено, що вона могла бути причетною до спричинення таких ушкоджень, що ОСОБА_1 не виконала свої прямі обовязки по спостереженню за змінами стану хворого і контролю за роботою катетера і т.п., а також враховуючи положення ч. 3 ст. 149 КЗпП України про те, що при обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, він прийняв рішення про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади. Заявив, що, можливо, він і не правильно вказав п. 3 ст. 40 КЗпП України як підставу для звільнення, але обґрунтування причини не дозволило йому залишити позивача на посаді. Просив в позові відмовити.

За клопотанням сторони відповідача в судовому засіданні були допитані як свідки начальник відділу лікувально-профілактичної допомоги дитячому населенню Департаменту охорони здоровя Вінницької обласної державної адміністрації ОСОБА_9 та лікар-анестезіолог відділення невідкладної (екстреної) медичної допомоги КУ «Мурованокуриловецька ЛПЛ» ОСОБА_8.

Так, свідок ОСОБА_9 суду пояснила, що 17 грудня 2016 року їй стало відомо про те, що з КУ «Мурованокуриловецька ЛПЛ» до ВОДКЛ транспортовано малолітню дитину у важкому стані. При огляді дитини було встановлено, зокрема, що у правій верхній кінцівці пацієнта було порушено кровообіг, через що колір шкіри був синьо-багряним. Серед іншого, лікарями-спеціалістами було озвучено версію про те, що під час лікування дитини в КУ «Мурованокуриловецька ЛПЛ» їй було неправильно встановлено або зафіксовано катетер внутрішньовенний, а також, що було застосовано бинтування руки пацієнта в місці введення катетера до лангети, що не застосовується у сучасній медицині уже біля двадцяти років. Ступінь порушення кровообігу було визначено як важкий, тобто такий, що тривав не менше як 6-ть - 8-м годин. 18 грудня 2016 року некроз кисті правої руки у пацієнта, не дивлячись на лікування, почав розповсюджуватися вище, а тому було прийнято рішення про ампутацію руки в ділянці передпліччя.

Свідок ОСОБА_8 суду пояснив: Він заступив на чергування біля 16-ої години 16 грудня 2016 року. На той момент у лікарні, зокрема у відділенні невідкладної (екстреної) медичної допомоги, працювали лікарі-консультанти з Вінницької обласної дитячої клінічної лікарні. Від них та від свого колеги - лікаря-анестезіолога ОСОБА_7 йому стало відомо про пацієнта - малолітню ОСОБА_10 та про те, що дитина перебуває у важкому стані, який не дозволяє її транспортувати в обласну лікарню. 16 грудня і до ранку 17 грудня з ним чергувала медсестра ОСОБА_6, а зранку 17 грудня 2016 року до обовязків медсестри-анестезистки заступила ОСОБА_1, а лікаря-анестезіолога - ОСОБА_7 Він залишався у відділенні приблизно до 12-ої години дня, оскільки викликав, а потім чекав на лікарів-консультантів з Вінниці. Про виконання ОСОБА_1 своїх обовязків саме 17 грудня 2016 року він нічого не знає, а взагалі охарактеризував її як досвідченого, грамотного, виконавчого спеціаліста, чуйну і уважну людину.

Суд, вислухавши пояснення сторін, свідків, дослідивши надані сторонами письмові докази, прийшов до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 є такими, що підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного:

Судом встановлено, що позивач із 02 вересня 1992 року безперервно працювала у Мурованокуриловецькому районному територіальному медичному обєднанні та його правонаступників аж до комунальної установи «Мурованокуриловецька лікарня планового лікування» на посаді медичної сестри-анестезиста відділення екстреної невідкладної медичної допомоги (а.с. 8-10) і мала вищу категорію за спеціальністю «сестринська справа операційна», підтверджену до 23 листопада 2016 року (а.с. 22).

Наказом головного лікаря КУ «Мурованокуриловецька лікарня планового лікування» № 127 від 22 грудня 2016 року (а.с. 7) на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП України та проведеного службового розслідування по факту неналежного виконання службових обовязків працівниками відділення екстреної невідкладної медичної допомоги, що призвело до важких ускладнень перебігу хвороби пацієнта, ОСОБА_1 із 23 грудня 2016 року звільнено із займаної посади.

Такі обставини доведені належними доказами і не оспорюються сторонами.

Основний Закону України, проголосивши Україну соціальною, правовою державою, визначив зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема її обов'язок щодо утвердження, забезпечення і гарантування прав і свобод людини (статті 1, 3). Складовою цього обов'язку є забезпечення державою соціальної спрямованості економіки, створення умов та гарантування можливостей для громадян заробляти собі на життя працею і своєчасно одержувати винагороду за працю (частина четверта статті 13, частини перша, друга, сьома статті 43 Конституції України).

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у ст. 5? КЗпП Україниправовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Так, підстави припинення трудового договору перелічені у ст. 36 КЗпП України, вони встановлюються також і деякими іншими нормами, як це передбачено ст. 7 КЗпП України.

Зокрема, п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України передбачено як підставу припинення трудового договору його розірвання з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. При оформленні звільнення з такої підстави на п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України не посилаються, оскільки є спеціальні норми, що дозволяють таким субєктам розірвати трудовий договір (статті 40, 41 КЗпП України).

Власник позбавлений права на свій розсуд розірвати трудовий договір, укладений на невизначений час. Власник вправі зі своєї ініціативи звільнити працівника тільки за умови, що є підстави, з якими закон повязує виникнення у нього права на розірвання трудового договору. І лише за наявності права на звільнення працівника власник реалізує його на власний розсуд: він вправі звільнити працівника або не звільнити (за винятком випадків, коли із відповідних норм законодавства випливає обовязок власника звільнити працівника). Право на свій розсуд вирішувати питання про розірвання трудового договору за наявності встановленої законом підстави залишається за власником навіть після того, як він запросив і одержав від виборного органу первинної профспілкової організації дозвіл на звільнення працівника.

Так, пункт 3 ст. 40 КЗпП України надає право власникові розірвати трудовий договір у разі систематичного невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до нього раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.

Отже, для правомірного розірвання роботодавцем трудового договору на підставі пункту 3 ст. 40 КЗпП України необхідна наявність сукупності таких умов:

-порушення має стосуватися лише тих обовязків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку (звільнення за порушення громадських обовязків ? наприклад, незявлення на збори чи небажання вступити до профспілкової організації ? не допускається);

-невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обовязків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності;

-невиконання або неналежне виконання трудових обовязків повинно бути систематичним (тобто до працівника протягом року вже було застосовано дисциплінарне або громадське стягнення);

-враховуються тільки дисциплінарні й громадські стягнення, які накладаються трудовими колективами і громадськими організаціями відповідно до їх статутів (заходи громадського впливу, наприклад, обговорення порушення, у таких випадках не мають юридичного значення) і є чинними на момент звільнення працівника;

-з моменту виявлення порушення до дисциплінарного звільнення може минути не більше місяця.

Найпершою умовою для звільнення працівника за п. 3 ст. 40 КЗпП є невиконання обовязків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку. Трудовий договір завжди, незалежно від того, в усній чи письмовій формі його було укладено, містить умови, що визначають обовязки як працівника, так і роботодавця. Ці умови можуть бути прямими, тобто такими, що визначаються та закріплюються безпосередньо в самому трудовому договорі, а також опосередкованими, які вже встановлені законодавством, колективним договором, посадовою інструкцією, правилами внутрішнього розпорядку, а тому не потребують додаткового закріплення у трудовому договорі.

Так, у своїх запереченнях проти позову головний лікар КУ «Мурованокуриловецька ЛПЛ» в частині звинувачення ОСОБА_1 у неналежному виконанні службових обовязків, посилався на Посадову інструкцію медичної сестри - анестезиста відділення невідкладних станів, з якою позивач була ознайомлена 05 січня 2016 року (а.с. 17-19) та на Положення про медичну сестру структурного підрозділу служби анестезіології, затверджене наказом МОЗ України № 303 від 08 жовтня 1997 року, якими медичну сестру - анестезиста зобовязано слідкувати за справністю спеціального обладнання, спостерігати за змінами стану хворого і регулярно відображати це у відповідній документації.

Позивач фактично визнала, що неналежно виконала такий свій обовязок, оскільки, приймаючи зміну, не переконалася самостійно в правильності підключення катетера внутрішньовенного, не ознайомилася зі станом, в тому числі кисті руки, до якої підключено катетер внутрішньовенний, важко хворої дитини.

Ще однією умовою звільнення за п. 3 ст. 40 КЗпП України є наявність вини працівника (у формі умислу чи необережності). При цьому, у трудовому законодавстві, на відміну від цивільного, діє принцип презумпції невинуватості. Тобто працівник вважається невинуватим, поки не доведено його вини, а обовязок її доведення покладається на роботодавця.

Сторона відповідача у судовому засіданні доводить, що вина ОСОБА_1 у неналежному виконанні службових обовязків беззаперечно доведена результатами службового розслідування, проведеного по факту порушення функціональних обовязків медичними працівниками даного відділення на підставі наказу № 126 від 20 грудня 2016 року (а.с. 16). Однак, такі твердження не відповідають дійсності, оскільки службове розслідування (а.с. 78-80) дійшло висновку, що не можливо встановити, на якій зміні і в який час настало ускладнення у хворої ОСОБА_10, а також, хто з медичних сестер перемістив катетер на кисть правої руки. Крім того, звинувачуючи ОСОБА_1 в тому, що від невиконання нею її службових обовязків настали важкі ускладнення перебігу хвороби пацієнта, що призвели до ампутації частини руки, відповідач не довів таких обставин. Зокрема, і представник відповідача ОСОБА_4, і головний лікар ОСОБА_5 суду ствердили, що експертиза, яка б дала відповідь на питання про причину ампутації руки пацієнта, на даний час не проведена і не ініціювалася. А свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_8 суду пояснили, що порушення кровообігу у кисті руки пацієнта могло бути спровоковано й іншими чинниками, які не є в причинному звязку з діями чи бездіяльністю медперсоналу.

Отже, суд вважає, що відповідач не довів вини ОСОБА_1

Під систематичним невиконанням трудових обовязків мається на увазі неодноразове здійснення працівником цих вчинків. Таким чином, для звільнення за п. 3 ст. 40 КЗпП необхідна наявність факту не першого, а повторного (тобто вдруге чи більше разів) здійснення працівником винного невиконання чи неналежного виконання обовязків після того, як до нього уже застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення, передбачені законодавством, за вчинення таких дій раніше, які не погашені строком давності (з часу їх накладення пройшло менше року), зокрема, догана, оголошена наказом роботодавця.

В судовому засіданні не спростовано твердження позивача про те, що вона за період роботи у відповідача (більше 30 років) не мала жодного дисциплінарного стягнення, в тому числі і за невиконання без поважних причин посадових обовязків. Більше того: допитані судом свідки і головний лікар ствердили, що до роботи ОСОБА_1 відносилася відповідально і не допускала порушень трудової дисципліни.

Таким чином, із обовязкових складових сукупності підстав для звільнення за п. 3 ст. 40 КЗпП України, відповідачем не доведено винність ОСОБА_1, систематичність невиконання нею без поважних причин посадових обовязків та наявність дисциплінарних стягнень, що не втратили чинності.

Наказ носить узагальнений, невизначений характер, прийнятий без зясування всіх обставин у сукупності та кожної такої обставини окремо, без врахування положення ч. 3 ст.149 КЗпП України щодо необхідності оцінки попередньої роботи працівника, а не лише тяжкості проступку (а не наслідків від чийогось (бо не встановлено винну особу) недбальства), а також передчасно. Від так, звільнення позивача із займаної посади за п. 3 ст. 40 КЗпП України є таким, що суперечить нормам трудового законодавства та вчинене за відсутності до того правових підстав.

У відповідності до ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу (ч. 2 ст. 235 КЗпП України).

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці», за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08 лютого 1995 року.

З урахуванням цих норм, зокрема абзацу 3 пункту 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні (години) на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної (середньогодинної) заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної (середньогодинної) заробітної плати на середньомісячне число робочих днів (годин) у розрахунковому періоді (абзац 3 пункту 8 Порядку).

Середньомісячне число робочих днів (годин) розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів (годин) за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Зазначене вище повністю узгоджується і не суперечить правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у своїй постанові в справі № 6-648цс15 від 16 грудня 2015 року.

Як вбачається із довідки № 6 від 12 січня 2017 року (а.с. 11) та довідки без номера і дати (а.с. 60) про доходи ОСОБА_1, її заробітна плата на посаді медсестри - анестезиста за жовтень - листопад 2016 року складає 9318 гривень 92 копійки.

Із графіків роботи лікарів, середнього та молодшого персоналу (а.с. 23, 69, 70, 71) та пояснень сторін в судовому засіданні вбачається, що робочий час в КУ «Мурованокуриловецька ЛПЛ» рахується годинами. Цими ж графіками (а.с. 70, 71) доведено, що загальна кількість відпрацьованого ОСОБА_1 часу за жовтень - листопад 2016 року складає 138,4 години.

Таким чином, середня кількість відпрацьованих позивачем за місяць годин складає 69,2 години (138,4 : 2 = 69,2), середня оплата однієї години роботи - 67,3 гривні (9318,92 : 138,4 = 67,3), середній заробіток за місяць - 4657 гривень (69,2 х 67,3 = 4657), а за два місяці (час вимушеного прогулу з 23 грудня 2016 року до 21 лютого 2017 року) - 9314 гривень.

Отже, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 9314 гривень.

За приписами ч. 7 ст. 235 КЗпП України та пунктів 2 і 4 ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд, у випадку поновлення на роботі незаконно звільненого працівника та стягнення заробітної плати за один місяць, зобовязаний допустити негайне виконання рішення.

Позивачем також заявлено вимогу про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 10 тисяч гривень.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Позивач стверджує, що незаконне рішення відповідача про її звільнення за п. 3 ст. 40 КЗпП України призвели до моральних страждань, оскільки за більш як сорок два роки своєї роботи медичною сестрою вона не отримувала жодних подібних безпідставних звинувачень у неналежному виконанні службових обовязків; через ситуацію, яка виникла з її звільненням, вона втратила душевний спокій, постійно перебуває у роздратованому стані та не має засобів для забезпечення належного рівня життя.

При визначенні розміру моральної шкоди, суд виходитьз принципів розумності, виваженості та справедливості, враховує ступінь та характер перенесених позивачем моральних страждань, що були викликані порушенням її гарантованого Конституцією права на працю, характеру та способу заподіяння моральної шкоди (категоричне і образливе позбавлення конституційного права на працю), враховує також ту обставину, що задоволення позову в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є одночасно і частковою компенсацією заподіяної моральної шкоди. Крім того, суд враховує, що позивач є особою пенсійного віку і отримує гарантоване державою громадянам України матеріальне забезпечення у вигляді пенсії, а тому навіть за протиправного рішення відповідача, вона не залишилася б без достатнього матеріального забезпечення.

За таких обставин, суд вважає за правильне та необхідне стягнути з відповідача на користь позивача в порядку відшкодування моральної шкоди 2 тисячі гривень.

При вирішенні питання про розподіл між сторонами судових витрат, суд враховує наступне:

Відповідно до статті 79 ЦПК України судові витрати складаються, зокрема, із судового збору.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюється законом (ч. 2 ст. 79 ЦПК України).Так, відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України Про судовий збір, судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством.

Судовий збір справляється у відповідномурозмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі (ч. 1 ст. 4 Закону України Про судовий збір).

Вимога про поновлення на роботі є вимогою немайнового характеру, а про стягнення моральної шкоди - майнового.

За подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру (ч. 3 ст. 6 Закону України Про судовий збір).

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України Про судовий збір, від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Згідно з ч. 3 ст. 88 ЦПК України якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Таким чином, з відповідача підлягає стягненню в доход держави судовий збір у сумі 640 гривень.

Крім того, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати (ч. 1 ст. 88 ЦПК України).

Пунктом 1частини першої статті 80 ЦПК України передбачено визначення ціни позову у позовах про стягнення грошових коштів. Відповідні позовні заяви мають майновий характер, і розмір ставок судового збору за їх подання визначається згідно з підпунктом 1 пункту 1частини 2статті 4 Закону Про судовий збір, зокрема, така вимога, оплачується особою у розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Станом на день звернення позивача до суду із цим позовом, мінімальна ставка судового збору за позовами майнового характеру за вимогою про відшкодування моральної шкоди становила 640 гривень. Тому саме такий розмір судових витрат має бути відшкодовано позивачу за рахунок відповідача.

Керуючись: статтями 1, 3, 13, 43 Конституції України, статтями 40, 149, 235, 237-1 КзпП України,постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», постановою Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», статтями 3, 10, 11, 12, 15, 42, 56, 60, 61, 159, 208, 209, 212, 213-215 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Позов задовольнити частково. Визнати незаконним та скасувати наказ по Комунальній установі «Мурованокуриловецька лікарня планового лікування» № 127 від 22 грудня 2016 року «Про дисциплінарне стягнення та звільнення» в частині звільнення ОСОБА_1.

Поновити ОСОБА_1 на посаді медичної сестри - анестезиста відділення екстреної невідкладної медичної допомоги комунальної установи «Мурованокуриловецька лікарня планового лікування».

Стягнути з Комунальної установи «Мурованокуриловецька лікарня планового лікування» (ідентифікаційний код за ЄДРПОУ 1982608) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 23 грудня 2016 року до 21 лютого 2017 року у розмірі 9314 (девять тисяч триста чотирнадцять) гривень.

Стягнути із Комунальної установи «Мурованокуриловецька лікарня планового лікування» (ідентифікаційний код за ЄДРПОУ 1982608) на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди 2 (дві) тисячі гривень.

Стягнути з Комунальної установи «Мурованокуриловецька лікарня планового лікування» (ідентифікаційний код за ЄДРПОУ 1982608) на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 640 (шістсот сорок) гривень.

Стягнути з Комунальної установи «Мурованокуриловецька лікарня планового лікування» (ідентифікаційний код за ЄДРПОУ 1982608) в доход держави 640 (шістсот сорок) гривень судового збору.

Судове рішення в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць підлягає негайному виконанню.

Рішення може бути оскаржене сторонами в апеляційному порядку до Апеляційного суду Вінницької області через Мурованокуриловецький районний суд Вінницької області протягом десяти днів з дня його проголошення.

Суддя: __________