П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
21 грудня 2016 року
м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого суддів:
Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,
Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, неповнолітньої ОСОБА_8, ОСОБА_9, неповнолітнього ОСОБА_10, ОСОБА_11, третя особа - Сумська міська рада, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та виселення; за зустрічним позовом ОСОБА_12 як законного представника неповнолітньої ОСОБА_8 до ОСОБА_5, товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецторг групп», відділу державної виконавчої служби Сумського міського управління юстиції, приватного нотаріуса Сумського міського нотаріального округу Репетун Олени Євгенівни, треті особи: Сумська міська рада, служба у справах дітей Сумської міської ради, про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, визнання недійсним акта державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціону) за заявою ОСОБА_8 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Сумської області від 8 лютого 2016 року та рішення Зарічного районного суду м. Суми від 7 грудня 2015 року,
в с т а н о в и л а:
У травні 2015 року ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_7, неповнолітньої ОСОБА_8, ОСОБА_9, неповнолітнього ОСОБА_10, ОСОБА_11 про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та виселення.
Позивач зазначав, що після придбання ним у власність квартири АДРЕСА_1 право відповідачів на користування нею припинилось.
Посилаючись на те, що він та його родина не мають можливості користуватися придбаною квартирою для власного проживання, оскільки в ній зареєстровані та проживають відповідачі, позивач просив визнати їх такими, що втратили право користування зазначеною квартирою, і виселити їх із цієї квартири.
ОСОБА_12 як законний представник неповнолітньої ОСОБА_8 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_5, товариства з обмеженою відповідальністю «Укрспецторг групп» (далі - ТОВ «Укрспецторг групп»), відділу державної виконавчої служби Сумського міського управління юстиції (далі - ВДВС Сумського МУЮ), приватного нотаріуса Сумського міського нотаріального округу Репетун О.Є. про визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, визнання недійсним акта державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки, визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів (аукціону).
Посилаючись на те, що вимоги ОСОБА_5 порушують право неповнолітньої дитини на житло; під час продажу спірної квартири не було додержано вимог чинного законодавства в частині отримання дозволу на такий продаж органу опіки та піклування, ОСОБА_12 просила визнати недійсними: прилюдні торги з реалізації арештованого нерухомого майна, проведені ТОВ «Укрспецторг групп» 9 вересня 2013 року, яке належить ОСОБА_6, акт державного виконавця про реалізацію предмета іпотеки та свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціону).
Зарічний районний суд м. Суми рішенням від 7 грудня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 та зустрічного позову ОСОБА_12 як законного представника неповнолітньої ОСОБА_8 відмовив.
Апеляційний суд Сумської області 8 лютого 2016 року рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_5 скасував та ухвалив у цій частині нове рішення про задоволення його позовних вимог: виселив ОСОБА_6, ОСОБА_7, неповнолітню ОСОБА_8, ОСОБА_9, неповнолітнього ОСОБА_10, ОСОБА_11 з квартири АДРЕСА_1; рішення суду в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_12 як законного представника неповнолітньої ОСОБА_8 залишив без змін.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 11 квітня 2016 року рішення Зарічного районного суду м. Суми від 7 грудня 2015 року в нескасованій частині та рішення Апеляційного суду Сумської області від 8 лютого 2016 року залишила без змін.
У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року, рішення Апеляційного суду Сумської області від 8 лютого 2016 року та рішення Зарічного районного суду м. Суми від 7 грудня 2015 року ОСОБА_8 просить скасувати зазначені судові рішення касаційного та апеляційного судів, а також рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8, прийняти нове рішення в цій частині про задоволення вказаних позовних вимог та залишити в силі рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) у поєднанні з нормами Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме під час вирішення спорів про виселення мешканців з будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів, та невідповідності згаданого судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.
На обґрунтування заяви ОСОБА_8 надала копії: ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 серпня 2015 року, постанов Верховного Суду України від 3 лютого й 2 березня 2016 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_8 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що квартиру 8 у будинку АДРЕСА_1 придбано ОСОБА_6 не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
18 червня 2013 року відповідно до заявки державного виконавця між ВДВС Сумського МУЮ та Сумською філією ТОВ «Укрспецторг групп» було укладено договір про надання послуг з організації й проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки).
За результатом проведених торгів квартиру було реалізовано ОСОБА_5 за 222 тис. 374 грн 79 коп.
10 жовтня 2013 року державним виконавцем було складено акт про реалізацію предмета іпотеки.
ОСОБА_5 видано свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціону), згідно з яким останньому на праві власності належить майно, що складається з чотирьохкімнатної квартири 8, загальна площа якої 60,8 кв. м, житлова площа - 44 кв. м, яка розташована в будинку АДРЕСА_1. Загальна вартість нерухомого майна становить 202 тис. 158 грн 90 коп., яке придбано ОСОБА_5 за 222 тис. 374 грн 79 коп., що раніше належало ОСОБА_6 Відсутність заборони відчуження, відсутність відомостей щодо перебування нерухомого майна в іпотеці підтверджується витягами за результатами пошуку інформації про зареєстровані речові права, їх обтяження на об'єкт нерухомого майна в порядку доступу нотаріусів до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформованими приватним нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Репетун О.Є. 24 листопада 2014 року.
За довідками ТОВ «Тех-Комсервіс» від 15 січня 2015 року та від 27 березня 2015 року в спірній квартирі особистий рахунок відкритий на ім'я ОСОБА_5, зареєстровані та проживають 6 осіб: ОСОБА_6 - колишній власник; ОСОБА_7 - син колишнього власника; ОСОБА_11 - син колишнього власника; ОСОБА_8 - онука колишнього власника; ОСОБА_9 - онук колишнього власника; ОСОБА_10 - правнук колишнього власника.
2 лютого 2015 року ОСОБА_5 направив вимоги про виселення зазначених осіб.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі не підлягають виселенню із спірного жилого приміщення без надання іншого житла. Крім того, позивач за первісним позовом придбав указану квартиру з існуючими обтяженнями, оскільки в ній були зареєстровані та проживали відповідачі. Отже, реалізація його права власника може бути обмежена необхідністю захисту конституційного права відповідачів на житло, передбаченого частиною третьою статті 47 Конституції України , згідно з якою ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Тобто рішення суду також має бути постановлене виключно на підставі закону, а не внутрішнього переконання щодо способів реалізації права власника. Крім того, посилаючись на норми статті 13 Конституції України , суд дійшов висновку, що власник житла зобов'язаний забезпечити права мешканців належної йому квартири на житло в будь-який спосіб, який не суперечить закону, при цьому сам власник не позбавлений можливості зареєструватися та проживати в належній йому квартирі, а також вселити в неї інших осіб з дотриманням умов чинного законодавства.
Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_12 як законного представника неповнолітньої ОСОБА_8, суд першої інстанції виходив з того, що позивач за зустрічним позовом не довів порушення прав та охоронюваних законом інтересів неповнолітніх осіб, що мешкають у спірній квартирі. За рішенням суду неповнолітні особи мають за наслідками виселення отримати інше житло. Крім того, у матеріалах справи відсутні докази того, що прилюдні торги з продажу спірної квартири проведені з порушенням вимог законів України «Про іпотеку» та «Про виконавче провадження» . Щодо посилання позивача на відсутність дозволу органу опіки та піклування на звернення стягнення на нерухоме майно, то ця обставина вже була предметом судового розгляду, а саме: Зарічний районний суд м. Суми рішенням від 12 червня 2014 року відмовив у задоволенні позову ОСОБА_6 до ТОВ «Укрспецторг групп», ВДВС Сумського МУЮ про визнання прилюдних торгів недійсними; рішення набрало законної сили; суд не встановив порушень під час проведення прилюдних торгів на виконання рішення суду про звернення стягнення на нерухоме майно; також суд під час розгляду вказаної справи досліджував питання щодо висновку органу опіки та піклування й стосовно прав неповнолітньої особи ОСОБА_8 і не встановив порушення її прав.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині відмови взадоволенні позовних вимог ОСОБА_5 та ухвалюючи в цій частині нове рішення про задоволення його позовних вимог, апеляційний суд вважав, що право члена сім'ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно. Виникнення права членів сім'ї власника будинку (квартири) на користування цим будинком та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку (квартири) права власності на цей будинок, а відтак припинення права власності особи на будинок припиняє право членів її сім'ї на користування цим будинком (квартирою). Права членів сім'ї власника будинку (квартири) на об'єкт власності є похідними від прав самого власника. Закон передбачає право власника житлового будинку (квартири) на відчуження цих об'єктів, але не передбачає при цьому переходу прав і обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом (житлового сервітуту) членів сім'ї колишнього власника у випадку зміни власника будинку (квартири) (на відміну від договору найму (оренди) житла - статті 810 , -814 Цивільного кодексу України (далі ЦК України)). Частина четверта статті 156 ЖК Української РСР передбачає збереження такого права користування житлом лише для членів сім'ї, які припинили сімейні відносини з власником будинку, при умові збереження права власності на будинок цього ж власника, тобто при незмінності власника майна. З огляду на ці обставини суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_5 як власника спірної квартири про виселення з неї колишнього власника та членів його сім'ї.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_12 як законного представника неповнолітньої ОСОБА_8, апеляційний суд виходив з того, що під час відчуження спірної квартири не було порушено права малолітньої особи - ОСОБА_8, яка проживає в цій квартирі, ураховуючи положення пункту 4.5.9 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 року за № 489/20802, згідно з якими в разі передачі на реалізацію нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають неповнолітні, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. Згадана норма не регулює правовідносини, що склалися під час виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду та суду першої інстанції в нескасованій частині.
Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 серпня 2015 року, наданій заявницею для порівняння, міститься правовий висновок про те, що спірні правовідносини регулюються нормами частини другої статті 109 ЖК Української РСР, згідно з якими громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення; постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
У постановах Верховного Суду України від 3 лютого і 2 березня 2016 року, наданих заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» застосовуються як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР. Оскільки у справах, які переглядалися, нерухоме майно (квартира та жилий будинок), що було предметом договорів іпотеки, було придбано не за рахунок отриманих кредитних коштів, то немає передбачених законом підстав для виселення мешканців із цих жилих приміщень без надання їм іншого постійного житла.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини другої статті 109 ЖК Української РСР у поєднанні з нормами Закону України «Про іпотеку» під час вирішення спорів про виселення мешканців з будинку, який є предметом іпотеки й був придбаний не за рахунок кредитних коштів, та невідповідність висновків, викладених у судовому рішенні суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах цих норм матеріального права.
Вирішуючи питання про правильність застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
За змістом частини першої статті 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.
Відповідно до статті 589 ЦК України, частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.
Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплено в статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.
Крім того, правове регулювання звернення стягнення на іпотечне майно передбачено Законом України «Про іпотеку».
Згідно із частиною третьою статті 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду здійснюється відповідно до статті 39 Закону України «Про іпотеку». Так, згідно із частинами першою, другою цієї статті в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є жилий будинок або жиле приміщення.
Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.
Нормою, яка визначає порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК Української РСР, у частині першій якої передбачено підстави виселення.
Частина третя статті 109 ЖК Української РСР регулює порядок виселення громадян.
За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК Української РСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку жилий будинок чи жиле приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити жилий будинок чи жиле приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють жилий будинок або жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК Української РСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Отже, частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Аналіз згаданих правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норма статті 109 ЖК Української РСР.
Таким чином, згідно зі змістом зазначених норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому відповідно до положень частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло вказується в рішенні суду.
Під час виселення в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту та забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК Української РСР).
Саме до цього зводяться правові висновки, викладені Верховним Судом України в постановах від 3 лютого й 2 березня 2016 року, наданих заявницею для порівняння.
З огляду на те, що у справі, яка переглядається, квартиру, що була предметом договору іпотеки, придбано відповідачами не за рахунок отриманого кредиту, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився касаційний суд, дійшов помилкового висновку про наявність підстав для виселення колишнього власника та членів його сім'ї із жилого приміщення, що є предметом іпотеки, без надання їм іншого постійного жилого приміщення, неправильно застосувавши частину другу статті 109 ЖК Української РСР у поєднанні з нормами Закону України «Про іпотеку», що призвело до неправильного вирішення справи в частині позовних вимог про виселення відповідачів, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій у цій частині та залишення в силі в цій частині рішення суду першої інстанції.
Підстав перегляду судових рішень у цій справі в частині вирішення зустрічних позовних вимог заявниця не обґрунтувала та не надала копій відповідних різних за змістом судових рішень (постанов Верховного Суду України).
Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву ОСОБА_8 задовольнити частково.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2016 року та рішення Апеляційного суду Сумської області від 8 лютого 2016 року в частині вирішення вимог про виселення ОСОБА_6, ОСОБА_7, неповнолітньої ОСОБА_8, ОСОБА_9, неповнолітнього ОСОБА_10, ОСОБА_11 з квартири АДРЕСА_1 без надання їм іншого постійного жилого приміщення скасувати, залишити в силі в цій частині рішення Зарічного районного суду м. Суми від 7 грудня 2015 року.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої
статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий Л.І. Охрімчук
Судді: В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
В.М. Сімоненко
