КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

04116 м.Київ, вул. Шолуденка, 1 (044) 230-06-58

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" грудня 2016 р. Справа№ 910/11427/16

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Станіка С.Р.

суддів: Корсакової Г.В.

Майданевича А.Г.

За участю представників:

від позивача: Чирський Ю.В.

від відповідача (апелянта): ОСОБА_3

від третьої особи: ОСОБА_3;

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства "АПЕКС-БАНК" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.10.2016 у справі №910/11427/16 (Зеленіна Н.І.)

за позовом Публічного акціонерного товарситва "Романівська Райагропромтехніка"

до Публічного акціонерного товариства "АПЕКС-БАНК"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - ОСОБА_5

про визнання недійсним договору

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.10.2016 у справі №910/11427/16 позов задоволено повністю, а саме: визнано недійсним Договір застави основних засобів від 24.12.2013, укладений між позивачем та відповідачем, а також розподілено судові витрати.

Рішення суду першої інстанції про задоволення позову мотивовано тим, що Договір застави основних засобів від 24.12.2013 на момент його укладення суперечив приписам ст. 13 Закону України «Про заставу» (оскільки за договором в заставу передано об'єкт нерухомості, у зв'язку з чим договір підялгав нотаріальному посвідченню) та Статуту ПАТ "Романівська Райагропромтехніка" в частині погодження укладення правочину органами управління позивача та визначення експертним шляхом вартості заставного майна, що згідно з ст. 203, 215 Цивільного кодексу України є підставами для визнання його недійсним.

ПАТ "АПЕКС-БАНК" звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в прохальній частині якої просив суд:

- скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 21.09.2016 у справі №910/11427/16 в частинах відмови задоволення клопотаня ПАТ "АПЕКС-БАНК" про залучення ОСОБА_5 як процесуального правонаступника ПАТ "АПЕКС-БАНК" та в частині залучення до участі у розгляді справи ОСОБА_5 у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору;

- залучити до участі у справі ОСОБА_5 як процесуального правонаступника ПАТ "АПЕКС-БАНК";

- замінити відповідача у справі №910/11427/16 ПАТ "АПЕКС-БАНК" - на правонаступника ОСОБА_5;

- скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 04.10.2016 у справі №910/11427/16 та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.11.2016 апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "АПЕКС-БАНК" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.10.2016у справі №910/11427/16 прийнято до розгляду та порушено апеляційне провадження, розгляд апеляційної скарги призначено на 06.12.2016.

Також, ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 04.11.2016 відмовлено Публічному акціонерному товариству "АПЕКС-БАНК" у прийнятті апеляційної скарги на ухвалу Господарського суду міста Києва від 21.09.2016 у справі №910/11427/16 в частині залучення до участі у розгляді справи ОСОБА_5 у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, а також в частині оскарження ухвали Господарського суду міста Києва від 21.09.2016 у справі №910/11427/16 щодо відмови задоволення клопотання ПАТ "АПЕКС-БАНК" про залучення ОСОБА_5 як процесуального правонаступника ПАТ "АПЕКС-БАНК" - повернуто апелянту без розгляду.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевим господарським судом при винесенні рішення порушено норми матеріального та процесуального права, рішення суду першої інстанції було прийнято при неповному дослідженні доказів та з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, а зроблені судом висновки не відповідають дійсним обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги ПАТ "АПЕКС-БАНК" в частині оскарження рішення Господарського суду міста Києва від 04.10.2016 у справі №910/11427/16 мотивовані тим, що наданий позивачем в заставу предмет застави не є нерухомим майном, а є рухомим майном, що виключає необхідність нотаріального посвідчення оспорюваного правочину. Відповідач вказував на те, що при укладенні Договору застави основних засобів від 24.12.2013 позивачем в підтвердження права власності на спірний об'єкт було надано копію договору купівлі - продажу від 06.06.2012, укладеного у простій письмовій формі і характеристики майна, передані в заставу, є ідентичними договору купівлі - продажу. Крім того, апелянт вказував на те, що визначення заставної вартості майна в розмірі 1,00 грн. відбулась за згодою сторін, що відповідає приписам ст. ст. 582, 638 Цивільного кодексу України. Крім того, апелянт наголошував на відповідності оспорюваного правочину пунктам 7.1, 10.7.6, 10.11, 10.12.4, 10.12.5, 10.12.13 Статуту позивача у чинній на момент укладення договору редакції, зокрема голова правління мав повноваження щодо самостійного прийняття рішення про укладення правочину (п. 10.12.5 Статуту). Крім того, в додаткове обгрунтування доводів апеляційної скарги апелянт наголошував на тому, що судом першої інстанції безпідставно було відмовлено відповідачу у заміні відповідача у праві його процесуальним правонаступником в порядку статті 25 Господарського процесуального кодексу України.

Крім того, апелянт посилався на те, що судом першої інстанції безпідставно не застосовано при розгляді справи ч. 4 статті 90 Господарського процесуального кодексу України.

28.11.2016 через відділ забезпечення документообігу та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив відмовити апелянту в задоволенні апеляційної скарги, а оскаржуване рішення залишити без змін як таке, що винесено з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Так, позивач вказував на те, що предметом застави є нерухоме майно (у даному випадку - спорудою), а саме під'їзна залізнична колія, яка наявна в Державному класифікаторі будівель та споруд. Також, позивач наголошував на тому, що при укладенні оспорюваного правочину не було дотримано вимог щодо визначення ринкової вартості заставного майна незалежним оцінювачем, що суперечить статті 8 Закону України «Про акціонерні товариства», а ринкова вартість майна не затверджувалась наглядовою радою. Крім того, голова правління позивача не мав права одноособово приймати рішення про укладення оспорюваного правочину, а тільки на підставі рішення правління (п. 10.11. Статуту).

Також, позивач вказував на відсутності обумовлених процесуальним законом підстав для заміни відповідача у праві його процесуальним правонаступником в порядку статті 25 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 06.12.2016 розгляд справи №910/11427/16 за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства "АПЕКС-БАНК" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.10.2016 відкладено на 13.12.2016.

13.12.2016 через відділ забезпечення документообігу та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від ОСОБА_5 надійшла заява про заміну відповідача у справі на його процесуального правонаступника, в якій апелянт просив замінити відповідача у справі - Публічне акціонерне товариство "АПЕКС-БАНК" на його правонаступника - ОСОБА_5.

Також, 13.12.2016 через відділ забезпечення документообігу та моніторингу виконання документів Київського апеляційного господарського суду від апелянта надійшла заява про заміну відповідача у справі на його процесуального правонаступника, в якій апелянт просив замінити відповідача у справі - Публічне акціонерне товариство "АПЕКС-БАНК" на його правонаступника - ОСОБА_5.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 13.12.2016 розгляд справи відкладено до 15.12.2016.

В судове засідання 15.12.2016 з'явились представники позивача, відповідача (апелянта) та третьої особи.

В судовому засіданні 15.12.2016 представник відповідача підтримав подану заяву про заміну відповідача у справі на його процесуального правонаступника, в якій апелянт просив замінити відповідача у справі - Публічне акціонерне товариство "АПЕКС-БАНК" на його правонаступника - ОСОБА_5. Заява мотивована тим, що 31.08.2016 між ПАТ «АПЕКС-БАНК», як первісним заставодержателем, та гр. ОСОБА_5, як новим заставодержателем, укладено Договір відступлення права вимоги (заміну сторони), за умовами якого первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги зокрема за Договором застави основних засобів від 24.12.2013, укладеним між первісним заставодержателем та позивачем, і яке було передано за Актом приймання передавання від 31.08.2016 та оплачено ОСОБА_5 в повному обсязі в сумі 41 622 332,15 грн. Нормативно апелянт послався на припис статті 25 Господарського процесуального кодексу України.

Київський апеляційний господарський суд, дослідивши наявні матеріали справи, заслухавши думки присутніх представників сторін щодо поданої заяви, дійшов висновку, що заява ПАТ "АПЕКС-БАНК" задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Відповідно до статті 25 Господарського процесуального кодексу України у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення діяльності суб'єкта господарювання шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, господарський суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу.

Дійсно, 31.08.2016 між ПАТ «АПЕКС-БАНК», як первісним заставодержателем, та гр. ОСОБА_5, як новим заставодержателем, укладено Договір відступлення права вимоги (заміну сторони), за умовами якого первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги зокрема за Договором застави основних засобів від 24.12.2013, укладеним між первісним заставодержателем та позивачем, і яке було передано за Актом приймання передавання від 31.08.2016 та оплачено ОСОБА_5 в повному обсязі в сумі 41 622 332,15 грн.

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що оспорюваний позивачем правочин - Договір застави основних засобів від 24.12.2013, укладений саме між позивачем та відповідачем, позивачем заявлено саме до відповідача позов про визнання недійсним вказаного договору, визначаючи відповідача як особу, яка має відповідати за заявленим позовом, і в межах вимог до якої вирішено спір судом першої інстанції, про що винесено оскаржуване рішення, яке переглядається в апеляційному порядку. Жодних вимог до ОСОБА_5 позивачем не заявлялось і судом першої інстанції не розглядалось. Крім того, ОСОБА_5 не був стороною оспорюваного договору на момент його укладення, і рішення у справі зачіпає його права саме як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що в межах даної справи обумовлені процесуальним законом підстави заміни відповідача у справі - Публічного акціонерного товариства "АПЕКС-БАНК", - його правонаступником - ОСОБА_5 - відсутні.

Таким чином, заява ПАТ "АПЕКС-БАНК" про заміну відповідача у справі - Публічне акціонерне товариство "АПЕКС-БАНК" на його правонаступника - ОСОБА_5 - судом апеляційної інстанції відхилена.

Також, в судовому засіданні 15.12.2016 представник ОСОБА_5 підтримав подану заяву про заміну відповідача у справі на його процесуального правонаступника, в якій ОСОБА_5 просив замінити відповідача у справі - Публічне акціонерне товариство "АПЕКС-БАНК" на його правонаступника - ОСОБА_5. Заява мотивована тим, що 31.08.2016 між ПАТ «АПЕКС-БАНК», як первісним заставодержателем, та гр. ОСОБА_5, як новим заставодержателем, укладено Договір відступлення права вимоги (заміну сторони), за умовами якого первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги зокрема за Договором застави основних засобів від 24.12.2013, укладеним між первісним заставодержателем та позивачем, і яке було передано за Актом приймання передавання від 31.08.2016 та оплачено ОСОБА_5 в повному обсязі в сумі 41 622 332,15 грн. Нормативно ОСОБА_5 послався на припис статті 25 Господарського процесуального кодексу України.

Київський апеляційний господарський суд, дослідивши наявні матеріали справи, заслухавши думки присутніх представників сторін щодо поданої заяви, дійшов висновку, що заява ОСОБА_5 задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Відповідно до статті 25 Господарського процесуального кодексу України у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення діяльності суб'єкта господарювання шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника в зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, господарський суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу.

Дійсно, 31.08.2016 між ПАТ «АПЕКС-БАНК», як первісним заставодержателем, та гр. ОСОБА_5, як новим заставодержателем, укладено Договір відступлення права вимоги (заміну сторони), за умовами якого первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги зокрема за Договором застави основних засобів від 24.12.2013, укладеним між первісним заставодержателем та позивачем, і яке було передано за Актом приймання передавання від 31.08.2016 та оплачено ОСОБА_5 в повному обсязі в сумі 41 622 332,15 грн.

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що оспорюваний позивачем правочин - Договір застави основних засобів від 24.12.2013, укладений саме між позивачем та відповідачем, позивачем заявлено саме до відповідача позов про визнання недійсним вказаного договору, визначаючи відповідача як особу, яка має відповідати за заявленим позовом, і в межах вимог до якої вирішено спір судом першої інстанції, про що винесено оскаржуване рішення, яке переглядається в апеляційному порядку. Жодних вимог до ОСОБА_5 позивачем не заявлялось і судом першої інстанції не розглядалось. Крім того, ОСОБА_5 не був стороною оспорюваного договору на момент його укладення, і рішення у справі зачіпає його права саме як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача. З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що в межах даної справи обумовлені процесуальним законом підстави заміни відповідача у справі - Публічного акціонерного товариства "АПЕКС-БАНК", - його правонаступником - ОСОБА_5 - відсутні.

Таким чином, заява ОСОБА_5 про заміну відповідача у справі - Публічне акціонерне товариство "АПЕКС-БАНК" на його правонаступника - ОСОБА_5 - судом апеляційної інстанції відхилена.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 15.12.2016 у задоволенні заяв ПАТ «АПЕКС-БАНК» та ОСОБА_7 про заміну відповідача у справі - Публічного акціонерного товариства "АПЕКС-БАНК", - його правонаступником - ОСОБА_5 - відмовлено.

В судовому засіданні 15.12.2016 представник апелянта (відповідача) та третьої особи доводи апеляційної скарги - підтримав, просив суд скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Представник позивача в судовому засіданні 15.12.2016 проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив суд у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а оскаржуване рішення залишити без змін як таке, що винесено з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Статтею 99 Господарського процесуального кодексу України визначено, що в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі. Апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.

Згідно з статтею 101 Господарського процесуального кодексу України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, оцінивши наявні у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення місцевого господарського суду має бути залишено без змін, виходячи із наступного.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується наявними матеріалами справи, 24.12.2013 між Публічним акціонерним товариством "Романівська Райагропромтехніка" (позивач, Заставодавець) та Публічним акціонерним товариством "АПЕКС-БАНК" (відповідач, Заставодержатель) укладено договір застави основних засобів (надалі - Договір), згідно якого забезпечено виконання Заставодавцем зобов'язань боржника перед Заставодержателем.

Так, в преамбулі та в розділі «Підписи сторін» Договору зазначено, що від ПАТ "АПЕКС-БАНК" договір підписано заступником голови правління Додусенко В.І., який діяв на підставі довіреності від 11.02.2013, а від ПАТ "Романівська Райагропромтехніка" - голова правління Михалевський В.С., який діяв на підставі Статуту.

Відповідно до п. 1.3. Договору, предметом застави є під'їзна залізнична колія (під'їзний залізничний шлях, місцезнаходження: АДРЕСА_1) № 7 на станції Разіно Козятинської дирекції залізничних Перевезень Південно-Західної залізниці. Своїм початком під'їзна залізнична колія № 7, загальною довжиною 475,4 м від вістряка стрілки № 22 до упора, примикає до станційної колії № 5 через стрілочний перевод № 22. Стрілочний перевод № 22 від вістряка стрілки до граничного стовпчика, довжиною 53,6 м є частиною залізничного обладнання та знаходиться у державній власності. станції Разіно. Межею під'їзної залізничної колії № 7 на станції Разіно є граничний стовпчик. Загальна довжина під'їзної колії № 7 від граничного стовпчика до упора складає 421,8 м.

Право власності Заставодавця на майно підтверджується Договором купівлі - продажу від 06.06.2012 та актом приймання - передачі до Договору.

Пунктом 1.4 Договору визначено, що за згодою сторін ринкова вартість предмету застави оцінюється в 1,00 грн.

В свою чергу, позивачем заявлено позов про визнання недійсним Договору з посиланням на ст. 203, 215 Цивільного кодексу України з підстав відсутності у голови правління повноважень про укладення такого правочину без відповідного рішення Правління.

Відповідно до ч.ч. 1 та 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 Цивільного кодексу України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими, відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно статті 1054 Цивільного кодексу України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Стаття 202 Цивільного кодексу України встановлює, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Згідно з частиною 2 статті 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Стаття 92 Цивільного кодексу України, юридична особа набуває цивільних прав та обовязків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.

П. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобовязана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно та розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Статтею 97 Цивільного кодексу України визначено, що управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з пунктом 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 N 11, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

П. 3.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 N 11 визначає, що припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).

Відповідно до ст. 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

За правилами ст. 34 наведеного Кодексу, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що на момент укладення оспорюваного правочину, Статут ПАТ "Романівська Райагропромтехніка" діяв в редакції, затвердженій загальними зборами акціонерів протоколом № 12 від 23.03.2011, державна реєстрація якого проведена 31.03.2011 (далі - Статут).

Статут ПАТ "Романівська Райагропромтехніка" містив наступні положення:

- органами управління товариства є зокрема загальні збори акціонерів (п.п. 7.1.1. п. 7.1), наглядова рада (п.п. 7.1.2 п. 7.1), правління товариства (п.п. 7.1.3 п. 7.1);

- правління товариства є органом, який здійснює керівництво його поточною діяльністю (п. 10.1);

- до компетенції правління відноситься розпорядження майном товариства у межах, що визначені цим статутом, рішеннями загальних зборів та наглядової ради (п. 10.7.4), прийняття рішення про вчинення правочинів (укладення договорів), що вчиняються (укладаються) товариством, окрім правочинів (договорів), вчинення яких потребує відповідного рішення загальних зборів або наглядової ради (п. 10.7.6);

- роботою правління керує голова правління (п. 10.10);

- голова правління має право без довіреності діяти від імені товариства відповідно до рішень правління, в т.ч. представляти інтереси товариства у відносинах з юридичними та фізичними особами, органами державної влади та управляння, вести з ними переговори та вчиняти правочини від імені товариства, підписувати всі необхідні документи (п. 10.11); укладання та підписання від імені товариства зокрема, договорів, в межах компетенції та відповідно до положень статуту (п. 10.12.5).

Враховуючи наведені умови Статуту ПАТ "Романівська Райагропромтехніка" на момент укладення оспорюваного правочину, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що до компетенції Правління позивача входить прийняття відповідних рішень щодо розпорядженян майном товариства, а тому для укладення оспорюваного правочину Правлінням мало бути прийнято відповідне рішення щодо укладення такого правочину (п. 10.7.6, п. 10.11 Статуту), і саме на підставі такого рішення, прийнятого у встановленому порядку, у голови Правління виникло б право укласти оспорюваний правочин щодо розпорядження майном товариства.. Проте, такого рішення Правлінням на момент укладення оспорюваного правочину - у встановленому порядку не приймалось. Належних та допустимих доказів протилежного в розумінні приписів ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України не було надано ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції під час апеляційного провадження.

Доводи апелянта про те, що голова правління мав повноваження щодо самостійного прийняття рішення про укладення правочину, що передбачено зокрема п. 10.12.5 Статуту - судом апеляційної інстанції відхиляється як безпідставний та необґрунтований, оскільки умови п. 10.7.4, п. 10.7.6 та п. 10.11 Статуту в сукупності обумовлюють необхідність прийняття Правлінням відповідного рішення, що обумовлюється зокрема і повноваженнями саме Правління, як виконавчого органу товариства, а не голови правління. При цьому, голова Правління лише керує роботою Правління (п. 10.10), і повноваження діяти без довіреності передбачають надання таких повноважень органом товариства - Правлінням внаслідок прийняття відповідного рішення, і саме внаслідок наявності б такого рішення, у голови правління виникають повноваження діяти без довіреності під час укладення відповідного правочину.

Крім того, суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідні умови Статуту позивача були наявні на момент укладення оспорюваного правочину, були відомі відповідачу, в преамбулі Договору містяться посилання на статут позивача, а тому відповідач в силу приписів ст. ст. 92, 97 Цивільного кодексу України був обізнаний щодо положень Статуту позивача в частині необхідності рішення органу управління товариства для укладення договору щодо розпорядження майном товариства.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що оспорюваний Договір укладено головою правління позивача з перевищенням наданих повноважень, про що відповідач був обізнаний, що є підставами для визнання оспорюваного правочину недійсним згідно з ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Також, в обгрунтування підстав недійсності Договору позивач посилався на те, що залізнична колія відноситься до нерухомого майна, відтак, договір застави такого нерухомого майна має посвідчуватись нотаріально, чого при укладанні оспорюваного правочину не відбулось, у зв'язку з чим оспорюваний правочин суперечить вимогам Закону України "Про заставу".

Статтею 13 Закону України "Про заставу" визначено, що договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, космічні об'єкти, транспортні засоби, що підлягають державній реєстрації, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правовстановлюючих документів. Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна, транспортних засобів провадиться за місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї із сторін договору, договору застави космічних об'єктів - за місцем реєстрації цих об'єктів. Законодавством України може бути передбачено й інші випадки нотаріального посвідчення договору застави. Угодою сторін може бути передбачено нотаріальне посвідчення договору застави і в тих випадках, коли це є не обов'язковим в силу законодавства України, але на цьому наполягає одна із сторін. Норми цієї статті не поширюються на право податкової застави, що регулюється податковим законодавством.

Статтею 14 зазначеного Закону встановлено, що недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального посвідчення тягне за собою недійсність договору з наслідками, передбаченими законодавством України.

Згідно Державного класифікатору будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Держстандарту України від 17.08.2000 р. № 507. інженерні споруди - це об'ємні, площинні або лінійні наземні, надземні або підземні будівельні системи, що складаються з несучих та в окремих випадках огороджувальних конструкцій і призначені для виконання виробничих процесів різних видів, розміщення устаткування матеріалів та виробів, для тимчасового перебування і пересування людей, транспортних засобів, вантажів, переміщення рідких та газоподібних продуктів та т. ін.

Інженерні споруди класифікуються в основному за інженерним задумом, що визначається цільовим призначенням об'єкта.

До інженерних споруд відносяться: транспортні споруди (залізниці, шосейні дороги, злітно-посадкові смуги, мости, естакади тощо), трубопроводи та комунікації, дамби, комплексні промислові споруди, спортивні та розважальні споруди та т. ін.

До інженерних споруд вказаний нормативний документ відносить транспортні споруди, а саме: під'їзні, станційні та сортувальні колії (2121.2), до складу яких включено і залізничні колії промислових підприємств (2122.4). Тобто, під'їзні залізничні колії є інженерними спорудами, призначеними для транспортування вантажів.

У Національному стандарті № 2 "Оцінка нерухомого майна", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2004 №1442 визначено, що споруди - це земельні поліпшення, що належать до будівель та приміщень, призначені для виконання спеціальних технічних функцій (пункт 2), тому під'їзна залізнична колія належить до споруд.

Згідно з методичними рекомендаціями щодо визначення нерухомого майна, що знаходиться на земельних ділянках, право власності на які підлягає державній реєстрації, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 14.04.2009 № 600/5, які діяли на момент укладання договору застави, основними ознаками нерухомої речі є те, що ці об'єкти розташовані на земельній ділянці та нерозривно пов'язані з землею, тобто вони не можуть існувати без землі; переміщення зазначених об'єктів є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення - ці ознаки необхідно розглядати у сукупності (пункт 1.1).

Пунктом 1.3. методичних рекомендацій визначено, що під'їзні залізничні колії, які призначені для транспортного обслуговування одного або кількох підприємств, організацій та установ у взаємодії із залізничним транспортом загального користування відповідно до статті 1 Закону України "Про залізничний транспорт", є нерухомим майном, тому має здійснюватися їх державна реєстрація права власності.

Статтею 1 Закону України "Про залізничний транспорт" встановлено, що залізничні колії, які призначені для транспортного обслуговування одного або кількох підприємств, організацій та установ у взаємодії із залізничним транспортом загального користування.

Згідно зі статтею 64 статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.1998 № 457, до залізничних, під'їзних колій належать колії, що з'єднані із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією, і які належать підприємствам, підприємцям, організаціям та установам незалежно від форм власності, а також громадянам - суб'єктам підприємницької діяльності. Під'їзні колії призначено для транспортного обслуговування одного або кількох підприємства у взаємодії із залізничним транспортом загального користування.

Відповідно до статті 181 Цивільного кодексу України, до рухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Враховуючи наведене вище, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що під'їздні залізничні колії являються об'єктами нерухомості, у зв'язку з чим договір застави таких колій підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.

Зобов'язанням, згідно ст. 509 Цивільного кодексу України, є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ст. ст. 626-629 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі ст. 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Статтею 6 Цивільного кодексу України встановлено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів.

Відповідач в свою чергу, наголошував на тому, що предметом застави за Договором являється не під'їзна залізнична колія, а рухоме майно: піщаний насип, рельси та шпали.

Проте, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що доводи відповідача в цій частині є безпідставними та спростовуються зібраними у матеріалах справи доказами, зокрема, п. 1.3. Договору, яким встановлено, що предметом застави є під'їзна залізнична колія, тобто об'єкт нерухомості, що згідно з приписами статті 13 Закону України «Про заставу» вимагає нотаріального посвідчення договору застави такого майна, чого при укладення оспорюваного Договору сторонами дотримано не було.

Таким чином, судом апеляційної інстанції встановлено порушення вимог Закону України "Про заставу" щодо нотаріального посвідчення оспорюваного Договору, що відповідно до ст. 14 наведеного Закону, має наслідком недійсність вказаного правочину згідно з ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Крім того, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком місцевого господарського суду про неналежне визначення вартості предмета застави у Договорі.

Так, пунктом 1.4. Договору визначено, що ринкова вартість предмету застави оцінюється в суму 1,00 грн.

При цьому, пунктом 9.18.8 Статуту позивача визначено, що саме до виключної компетенції наглядової ради належить затвердження ринкової вартості майна у випадках, передбачених Законом України «Про акціонерні товариства».

В свою чергу, п. 1 статті 8 Закону України «Про акціонерні товариства» визначено, що ринкова вартість майна у разі його оцінки відповідно до цього Закону, інших актів законодавства або статуту акціонерного товариства визначається на засадах незалежної оцінки, проведеної відповідно до законодавства про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність. Рішення про залучення суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання приймається наглядовою радою товариства (у процесі створення товариства - зборами засновників або засновником особисто у разі створення акціонерного товариства однією особою).

З урахуванням наведеного вище, оцінивши в сукупності вимоги Статуту позивача та приписи закону, суд апеляційної інстанції встановив, що жодних належних та допустимих доказів в розумінні приписів ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України належного визначення ринкової вартості предмета застави на момент укладеного правочину надано не було.

Щодо доводів позивача про те, що договір застави було укладено поза межами поточної діяльності ПАТ "Романівська Райагропромтехніка", суд апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції обгрунтовано було відхилено вказані доводи як безпідставні, оскільки нормами чинного законодавства не встановлено обмежень щодо укладення юридичною особою будь-яких правочинів, у тому числі, неприбуткових.

З урахуванням наведеного вище, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що Договір застави основних засобів від 24.12.2013 на момент його укладення суперечив приписам ст. 13 Закону України «Про заставу» (оскільки за договором в заставу передано об'єкт нерухомості, у зв'язку з чим договір підлягав нотаріальному посвідченню) та Статуту ПАТ "Романівська Райагропромтехніка" в частині погодження укладення правочину органами управління позивача та проведення незалежної оцінки вартості заставного майна згідно п. 1 статті 8 Закону України «Про акціонерні товариства», що згідно з ст. 203, 215 Цивільного кодексу України є підставами для визнання недійсним оспорюваного правочину.

З урахуванням наведеного вище, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції в оскаржуваному апелянтом рішенні, у зв'язку з чим підстави для скасування або зміни рішення Господарського суду міста Києва від 04.10.2016 у справі №910/11427/16 - у суду апеляційної інстанції відсутні.

Статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 43 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до ст. 104 Господарського процесуального кодексу України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого господарського суду є:

1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи;

4) порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду приходить до висновку, що доводи апелянта, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, господарський суд першої інстанції під час вирішення спору вірно встановив фактичні обставини справи, належним чином дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, а тому, рішення підлягає залишенню без змін, а апеляційна скарга - без задоволення.

Судовий збір за подачу апеляційної скарги, у відповідності до вимог статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається судом на апелянта.

Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 104, 105 ГПК України Київський апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "АПЕКС-БАНК" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.10.2016 у справі №910/11427/16 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 04.10.2016 у справі №910/11427/16 - залишити без змін.

3. Матеріали справи №910/11427/16 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова апеляційного господарського суду набирає законної сили з дня її прийняття. Постанову апеляційного господарського суду може бути оскаржено до Вищого господарського суду України у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.

Головуючий суддя С.Р. Станік

Судді Г.В. Корсакова

А.Г. Майданевич