Головуючий у першій інстанції Малиновський О. М.

Доповідач Кравець Ю. І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.11.2016 року м. Одеса

Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

головуючого судді - Кравця Ю.І.,

суддів: Журавльова О.Г., Комлевої О.С.,

з участю секретаря судового засідання - Ліснік Н.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Одеса цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління АТ «Ощадбанк» до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_5, ОСОБА_6, за участю третіх осіб без самостійних вимог - ГУ ДМС України в Одеській області, Органу опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», ОСОБА_4 про визнання договору іпотеки недійсним, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання договору іпотеки недійсним, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30.05.2016 року,

встановила:

У травні 2014 року ПАТ «АТ «Ощадбанк» звернулось до суду з позовними вимогами, які під час розгляду справи уточнили, які обґрунтовували тим, що 27.06.2006 року між АТ «Ощадбанк» та ОСОБА_6 був укладений кредитний договір за умовами якого йому було надано грошові кошти в розмірі 205030,00 грн., з строком повернення до 27.06.2011 року, зі сплатою 17% річних. Договором іпотеки від 27.06.2006 року ОСОБА_2, ОСОБА_4 забезпечили виконання договору кредиту, шляхом передачі АТ «Ощадбанк» нерухомого майна, у вигляді квартири АДРЕСА_1. Умови договору кредиту не були виконанні ОСОБА_6 належним чином, внаслідок чого у нього станом на 13.05.2015 року виникла заборгованість у розмірі 622 521,55 грн., з яких: прострочення основного боргу в розмірі 205 030,00 грн., прострочення за користування кредитом у розмірі 271 545,25 грн., пеня за прострочення основного боргу 64 699,62 грн., пеня за прострочення виплати процентів в розмірі 81 246,68 грн. Посилаючись на зазначені обставини АТ «Ощадбанк» просить в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_6. перед АТ «Ощадбанк», у розмірі зазначеному вище, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності відповідачам, шляхом продажу з прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності, незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Просить виселити ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_5 з іпотечної квартири із зняттям їх з реєстраційного обліку. Дані обставини стали підставою для звернення до суду.

ОСОБА_2, не визнавши пред'явлені позовні вимоги, пред'явив зустрічний позов в якому просить визнати недійсним договір іпотеки від 27.06.2006 року посилаючись на те, що на момент укладання договору в спірній квартирі проживали та були зареєстровані його діти:ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1,ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, тому, на думку ОСОБА_2, договір іпотеки в силу ст.215 ч.1, ст.203 ч.ч.1,6 ЦК України, ст. 177 СК України, ст. 17 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» є недійсним, так як був укладений без дозволу органу опіки та піклування. Також ОСОБА_2 просив застосувати до вимог АТ «Ощадбанк» наслідки пропуску строку позовної давності зазначивши, що право Банку на звернення стягнення на предмет іпотеки виникло у 2006 році, проте позовні вимоги були пред'явлені лише у 2014 році.

ОСОБА_5 з досягненням повноліття також пред'явив зустрічні позовні вимоги, в яких просить визнати недійсним договір іпотеки від 27.06.2006 року зазначаючи, що вказаним договором були порушені його житлові права, а його виселення позбавить єдиного житла. Підставою визнання недійсним договору іпотеки зазначив аналогічні вказані у зустрічному позові ОСОБА_2

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 30.05.2016 року позовні вимоги ПАТ «Державний ощадний банк України» в особі філії Одеського обласного управління АТ «Ощадбанк» задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_6 перед ПАТ «Державний ощадний банк України» у розмірі 622 521,55 гривень, з яких: прострочення основного боргу в розмірі 205 030,00 грн., прострочення за користування кредитом у розмірі 271 545,25 грн., пеня за прострочення основного боргу 64 699,62 грн., пеня за прострочення виплати процентів в розмірі 81 246,68 грн., звернуто стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 27.06.2006 року за реєстровим номером 254, а саме: трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_2, ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Гребенюк І.М. 04.07.2003 року, реєстровий номер 4166, шляхом продажу з прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною предмета іпотеки в розмірі 802 870 грн. у задоволенні позовних вимог ПАТ «Державний ощадний банк України» про виселення відмовлено. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_5 відмовлено у повному обсязі. Вирішено питання судових витрат.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій з посиланням на порушення судом процесуального права та не правильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду в частині задоволення позовних вимог ПАТ «Державний ощадний банк України», відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_5 скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ПАТ «Державний ощадний банк України» та задоволення позовних вимог ОСОБА_5

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 обґрунтовує тим, що суд першої інстанції при ухваленні рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу за початковою ціною предмету іпотеки у розмірі 802 870 грн. вийшов за межі заявлених позовних вимог, оскільки позивач у заяві про уточнення позовних вимог просить звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайної ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Крім того зазначив, що районний суд в порушенні норм ЦПК України прийняв докази, подані позивачем, після початку розгляду справи по суті; розглянув справу за відсутності ОСОБА_4 та ОСОБА_6; залучив до участі справі неналежний орган опіки та піклування; визначив розмір заборгованості ОСОБА_6 у розмірі, значно більшому ніж який був встановлений рішенням суду, при цьому останній має процесуальний статус третьої особи без самостійних вимог на предмет спору; не навів розрахунки, з яких виходив при визначенні боргу та не оцінив належним чином надані докази. Також ОСОБА_2 наголошує на тому, що районний суд безпідставно і невмотивовано відмовив у витребуванні від органу опіки та піклування відповідного висновку, не навів належного мотивування відхилення зустрічного позову ОСОБА_5 та відмови у задоволенні заяви ОСОБА_2 про застосуванні строку позовної давності до вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки. ОСОБА_2 вказує, що суд першої інстанції помилково не застосував ч.2 ст. 35 Закону України «Про іпотеку».

Відповідач за первинним позовом та позивач за зустрічним ОСОБА_9 рішення суду не оскаржував, до суду не з'явився, сповіщений належним чином.

Справа розглянута відповідно ч. 2 ст. 305 ЦПК України.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін впливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із Законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Згідно ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Судом встановлено, що відповідно до п.1.1 кредитного договору № 772-н від 27.06.2006 року відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України», яке згодом змінило назву на публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України», було надано ОСОБА_6 кредит на споживчі цілі в розмірі 205030,00 гривень, строком користування до 27.06.2011 року. ОСОБА_6 в свою чергу отримавши кредит зобов'язавсяповернути йогота сплати проценти за його користування в розмірі 17% річних. Згадана сума кредиту була видана на руки ОСОБА_6, що підтверджується заявою на видачу готівки від 27.06.2006 року.

Додатковою угодою №1 від 28.07.2006 року до кредитного договору №772-н від 27.06.2006 року сторони договору визначили між собою, що кредит в розмірі 205030,00грн. надається окремими траншами за відновленою кредитною лінією у період до 27.06.2007 року.

Відповідно до умов кредитного договору за порушення взятих на себе зобов'язань по поверненню основної суми кредиту та сплаті процентів за користування кредитом, комісійних винагород позичальник зобов'язується сплатити на користь банку пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на період, за який сплачується пеня, від суми платежу.

Прийняті на себе зобов'язання з боку ОСОБА_6 належним чином виконанні не були в зв'язку з чим АТ «Ощадбанк» станом на 25.10.2013 року була нарахована заборгованість в розмірі 697 868,48грн., з яких: прострочення основного боргу в розмірі 205 030,00 грн., прострочення за користування кредитом у розмірі 271 545,25 грн., пеня за прострочення основного боргу 64 699,62 грн. за період з 13.05.2014 року по 13.05.2015 року, пеня за прострочення виплати процентів в розмірі 81 246,68 грн. за той же самий період.

З метою належного виконання прийнятого кредитного зобов'язання ОСОБА_6, між АТ «Ощадбанк» та ОСОБА_2, ОСОБА_4 був укладений іпотечний договір від 27.06.2006 року, у відповідність до якого останні передали АТ «Ощадбанк» в якості іпотеки належну їм на праві спільної часткової власності квартиру АДРЕСА_1. З представленої довідки Ф-1 від 07.07.2014 року убачається, що станом на час укладання договору іпотеки (27.06.2006 року) в квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 з 05.09.2003 року та ОСОБА_3., ІНФОРМАЦІЯ_2 з 05.09.2003 року.

Згідно представленого звітну з боку позивача про незалежну оцінку від 02.02.2016 року, ринкова вартість зазначеної вище іпотечної квартири складає 802 870,00 грн.

Вирішуючи виниклий між сторонами спір, суд першої інстанції виходив з наступного.

Відповідно до ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом ч.1 ст. 575 ЦК України та статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно, - це вид забезпечення виконання зобов'язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, передбаченому цим Законом.

Згідно із ч.3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Відповідно до ч.1 ст.35 Закону України № 898-ІУ, у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону.

Отже, звернення стягнення на предмет іпотеки є правом, а не обов'язком іпотекодержателя, у випадку порушення основного зобов'язання. Строк дії іпотечного договору був визначений у розділі 5 договору, зокрема договір припиняє чинність у разі: припинення основного зобов'язання, забезпеченого іпотекою; знищення (втрати) предмета іпотеки, якщо іпотеко давці не замінили або не відновили предмет іпотеки; реалізація предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем на підстав передбачених чинним законодавством України та цим договором права власності на предмет іпотеки; розірвання цього договору за угодою сторін, яка посвідчується нотаріально; в інших випадках, передбачених чинним законодавством України.

На даний час основне зобов'язання не є виконаними, договір іпотеки є чинним. Відтак район суд зробив висновок, що посилання представника ОСОБА_2 - ОСОБА_11 на пропущення АТ «Ощадбанк» строку позовної давності є безпідставним.

Згідно ст.39 Закону України №898-ІУ, у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Таким чином, наявність невиконаного кредитного зобов'язання дає право АТ «Ощадбанк» задовольнити свої вимоги за рахунок іпотечного майна переданого їм ОСОБА_2, ОСОБА_4

При таких обставинах суд дійшов висновку, що пред'явлені позовні вимоги АТ «Ощадбанк» є обґрунтованим та підлягають задоволенню в частині звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів з іпотечної квартири, то суд першої інстанції дійшов висновку, такі вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Так, згідно із ч.ч.1,2 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Частиною 1 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

За змістом ч.2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» та ч.3 ст. 109 ЖК УРСР після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Відповідно до ч.2 ст.109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Як було встановлено судом та зазначено вище в іпотеку була передана квартира, яка не придбавалася за рахунок отриманих ОСОБА_6 кредитних коштів. Відтак передбачених законом підстав для виселення відповідачів з квартири без надання їм іншого постійного житла на даний час немає. АТ «Ощадбанк» пред'являючи позовні вимоги про виселення відповідачів з іпотечної квартири не визначив інше житлове приміщення в яке вони підлягають переселенню. При таких обставинах суд вважав, що позовні вимоги в цій частині є безпідставними, а відтак не підлягають задоволенню.

Вирішуючи зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 суд дійшов висновку, що вони не підлягають задоволенню виходячи з наступного.

Статтею 12 Закон України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», визначено неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Згідно зі ст.177 СК України та ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

Отже, при укладені договорів іпотеки щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають малолітні діти, обов'язково вимагається дозвіл органів опіки та піклування.

Відповідно до ст. 29 ЦК України місце проживання дитини визначається за місцем проживання батьків.

Згідно ч.ч.2-4 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Частиною 1 ст. 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

За таких обставин, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які водночас є законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування. (Правову позиція викладена у постанову ВСУ№6-384цс15від 30.09.2015 року).

Укладаючи договір іпотеки ОСОБА_2, ОСОБА_4, як іпотекодавці в п. 2.4. гарантували іпотекодержателю, що членів сім'ї-дітей, які б мали право користування (особистий сервітуту, встановлений ст. 405 ЦК) предметом іпотеки немає. Зміст законодавства, щодо права дітей і осіб до 18 років - членів сім'ї на користування (особистий сервітут) та те , що для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органові опіки та піклування на правові наслідки вчинення правочину без надання такої згоди їм нотаріусом були роз'ясненні.

При таких обставинах слід дійти висновку, що укладаючи іпотечний договір ОСОБА_2, ОСОБА_4 діяли недобросовісно та зловживаючи своїми правами законних представників, що призвело до негативних наслідків для малолітніх на той час дітей. Зважаючи на викладене суд вважає, що позов ОСОБА_2 є необґрунтований та такий, що не підлягає задоволенню у повному обсязі.

Колегія суддів погоджується з такими висновками районного суду. Оскільки, суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову. Вказані висновки суду відповідають зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин що виникли і закон, який їх регулює.

Докази та обставини, на які посилається апелянт в скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права.

Разом з тим колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції в частині обґрунтування відмови в зустрічному позові ОСОБА_5 виходячи з наступного.

Суд першої інстанції відмовив у задоволені зустрічного позову ОСОБА_5 з тих же підстав що й ОСОБА_2, при цьому не звернув уваги, та не надав належної оцінки тому, що позов ОСОБА_5 був заявлений з інших обґрунтувань, ніж викладених у зустрічному позові ОСОБА_5 від 29.08.2015 року, а саме юридичних наслідків недобросовісної поведінки батьків - власників житла, в якому проживають малолітні діти, і яке передано в іпотеку без згоди органів опіки та піклування, у разі подання такими батьками в подальшому позовів про визнання іпотеки недійсною, а не юридичних наслідків для відповідних вимог, заявлених безпосередньо дітьми, права яких було порушено такими іпотеками, як це мало місце у позові ОСОБА_5, тому правова позицію ВСУ висловлену в постанові № 6-384цс15 від 30.09.15 року не підлягає застосуванню при вирішенні вимог ОСОБА_5

Колегія суддів вважає необхідним відмовити у задоволенні позову ОСОБА_5 з таких підстав.

Згідно зі статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.

Так, відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність установлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки), батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За таких обставин вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки на підставі порушення статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) в кожному конкретному випадку суди повинні:

1) перевіряти наявність у дитини права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;

2) ураховувати добросовісність поведінки іпотекодавця щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;

3) з'ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Відповідно до частин другої - четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Отже, якщо власник майна одночасно є законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Передбачене статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення такого договору.

Як встановлено судом позивач за зустрічним позовом ОСОБА_5, не був позбавлений житла досягнувши повноліття та непозбавлений житла після досягнення повноліття (оскаржуваним рішенням суду відмовлено у його виселені), отже внаслідок укладення оспорюваного договору права неповнолітнього ОСОБА_5 порушено не було.

З огляду на викладене, підлягає зміні, а саме щодо обґрунтування відмови у задоволені позову ОСОБА_5

Крім того колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції щодо пропуску позовної давності ОСОБА_2 є помилковими, з огляду на ч.4 ст. 261 ЦК України, відповідно якої у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття. З позову вбачається що вимоги про визнання правочину недійсним обґрунтовуються порушенням права та інтересів неповнолітнього.

Проте ці висновки суду не вплинули на правильність вирішення спору.

Керуючись ст.ст. 209, 303, 307, 309, 315, 319 ЦПК України, колегія суддів,

вирішила:

Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 30.05.2016 року - змінити в частині обґрунтування відмови у задоволені зустрічного позову ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України», ОСОБА_2, ОСОБА_4 про визнання договору іпотеки недійсним.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Рішення суду набирає законної сили з моменту його проголошення, проте може бути оскаржене у касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий Ю.І.Кравець

Судді: О.Г.Журавльов

О.С.Комлева