РІВНЕНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

26 жовтня 2016 року Справа № 924/538/16

Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого судді Маціщук А.В.

судді Петухов М.Г. ,

судді Гулова А.Г.

за участю представників сторін:

позивача - не з`явився

відповідача - пред-ка ОСОБА_1 (пост.дов. № 5 від 31.05.2016 р.)

третьої особи - не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Рівненського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2 наукового центру "Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України"

на рішення господарського суду Хмельницької області від 29.08.2016 р.

у справі № 924/538/16

за позовом ОСОБА_2 наукового центру "Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України"

до товариства з обмеженою відповідальністю "Волочиськ-агро"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_2 академії аграрних наук України.

про стягнення 88815,10 грн., з яких 38200,00 грн. - боргу, 19100,00 грн. - штраф, 3419,16 грн. - 3 % річних, 28095,94 грн. - інфляційних нарахувань

в с т а н о в и в :

Відповідно до рішення Господарського суду Хмельницької області від 29.08.2016 р. у справі № 924/538/16 відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 наукового центру "Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України" до товариства з обмеженою відповідальністю "Волочиськ-агро" за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ОСОБА_2 академії аграрних наук України про стягнення 88815,10 грн., з яких 38200,00 грн. – боргу по платежам за надання не виключного права на використання сорту сої Вільшанка, 19100,00 грн. - штрафу, 3419,16 грн. - 3 % річних і 28095,94 грн. – інфляційних нарахувань відповідно до умов договору та ст.625 ЦК України.

Не погоджуючись з рішенням господарського суду, позивач ОСОБА_2 науковий центр "Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України" подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Хмельниицької області від 29.08.2016 р. у справі № 924/538/16 та прийняти нове рішення про задоволення позову.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, скаржник зазначає, що рішення господарського суду прийняте з порушенням норм процесуального та матеріального права за неповного з`ясування обставин справи. Доводить, що висновки суду не відповідають обставинам справи і вважає, що господарський суд не прийняв до уваги та не дав жодного обґрунтування в мотивувальній частині рішення, а також не дав юридичної оцінки наданим представником ОСОБА_2 наукового центру "Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України" доказам, доводам та запереченням.

Скаржник заперечує проти спливу строку позовної давності та зазначає, що господарським судом вірно встановлено термін позовної давності, який закінчився 02.06.2016 р. Разом з тим, позовна заява направлялася до господарського суду Хмельницької області 24.05.2016 р., про що свідчить опис вкладення про направлення відповідачу та фіскальний чек від 24.05.2016 р., однак була повернута на підставі п.6 ч.1 ст.63 ГПК України згідно з ухвалою господарського суду Хмельницької області від 31.05.2016 р. Підставою повернення стала відсутність в матеріалах наданих до суду, доказів надсилання відповідачеві копії позовної заяви і доданих до неї документів. Зазначає, що ОСОБА_2 науковим центром "Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України" при надсиланні позовної заяви до господарського суду була допущена технічна помилка, а саме - до позовної заяви помилково долучено поштовий опис вкладення документів, що відправлялися на адресу суду замість поштового опису вкладення підтверджуючого надіслання відповідачу позовної заяви з усіма додатками до неї. Тому скаржник, вважає, що господарський суд міг і повинен був здійснити судовий прецедент та в даному випадку визнати причину поважною і захистити наше порушене право.

Посилаючись на ст.264 Цивільного кодексу України, скаржник звертає увагу, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Стверджує, що 08.02.2016 р. відповідач на електронну адресу бухгалтерії Інституту землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України надіслав додаток 1 до ліцензійного договору, котрий був вкладений в файл по темі «Розрахунок роялті по ТОВ «Волочиськ – агро», за змістом якого відповідач підтвердив суму заборгованості по роялті за 2012 рік в розмірі 3940 грн., а також підтвердив використання товариством "Волочиськ-агро" права інтелектуальної власності шляхом вирощування в 2013 році, за що сума роялті становить 34260 грн. із строком оплати до 01.06.2014 р. Вважає, що направлення додатку 1 такого змісту є дією, яка свідчить про визнання відповідачем боргу та виконання обов’язку за п.6.2 договору інформувати про кількість вирощеного та зібраного насіння сорту.

Враховуючи вищевикладене, скаржник просить скасувати рішення Господарського суду Хмельниицької області від 29.08.2016 р. у справі № 924/538/16 та прийняти нове рішення, яким задоволити позов.

Відповідач товариство з обмеженою відповідальністю «Волочинськ – агро» подав заперечення на апеляційну скаргу, в яких зазначає, що апеляційна скарга не відповідає вимогам чинного законодавства України та фактичним обставинам справи. Відповідач зазначає, що позивачем/скаржником пропущений встановлений ч.1 ст.257 Цивільного кодексу України термін для звернення з позовом до суду, і повернення позовної заяви на підставі ст.63 ГПК України не перериває строку позовної давності. Пояснює, що зі спливом позовної давності за вимогою про повернення або сплату коштів спливає й позовна давність за вимогою про сплату процентів, передбачених статтями 536, 625 Цивільного кодексу України, і сум інфляційних нарахувань згідно зі ст.625 Цивільного кодексу України.

Пояснює, що ліцензійний договір № 140-12 на використання сортів укладений строком на 1 рік. Відповідно до ліцензійного договору відрахування роялті по даному договору, на рахунок ліцензіара, а також надання відомостей про кількість вирощеної та реалізованої продукції, та про вартість цієї продукції, а також суму роялті, ліцензіат проводить не пізніше 1 червня звітногороку.

Звертає увагу, що електронна адреса позивача, на яку, за твердженнями скаржника, надійшов електронний лист, а саме: bux_zem@ukr.net, відрізняється від електронної адреси, вказаної в договорі та в реквізитах позивача для листування - bux_zem@mail.ru.

Вважає безпідставним посилання позивача на нібито отриманий з електронної пошти відповідача лист з розрахунком відрахувань роялті за 2014 рік, оскільки підпис на даній копії не належить генеральному директору ТОВ «Волочиськ - агро» і відрізняється від підпису, який міститься на 4-ій сторінці договору. При цьому, будь-яких доручень генеральним директором щодо підписання не надавалося, і посівів у 2013 році не було.

Відповідач товариство з обмеженою відповідальністю «Волочинськ – агро» просить врахувати наведені обставини тв залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду Хмельниицької області від 29.08.2016 р. у справі № 924/538/16 - без змін.

Третя особа ОСОБА_2 академія аграрних наук України відзиву на апеляційну скаргу не надала.

Позивач ОСОБА_2 науковий центр "Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України" та третя особа ОСОБА_2 академія аграрних наук України не забезпечило участь представників у судовому засіданні.

Представник відповідача товариства з обмеженою відповідальністю "Волочиськ-агро" у судовому засіданні надав пояснення по суті спору, підтримав позицію, викладену вище.

Зважаючи, що судом вжито необхідних заходів для завчасного повідомлення сторін, про час і місце розгляду справи, що підтверджено рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення /а.с.174, 190/, явка представників сторін в судове засідання обов’язковою не визнавалась і додаткові докази не витребовувались, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду апеляційної скарги без участі представників позивача/скаржника та третьої особи за наявними у справі матеріалами.

Розглянувши апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в них докази, перевіривши оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, заслухавши пояснення представника відповідача товариства з обмеженою відповідальністю «Волочинськ – агро» в судовому засіданні 26.10.2016 р., дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. При цьому апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги чи позицією іншої сторони і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено.

Відповідно до наказу ОСОБА_2 академії аграрних наук України від 07.09.2010 р. № 69 "Про найменування установ, підприємств та організацій ОСОБА_2 академії аграрних наук України", відповідно до Указу Президента України від 06.01.2010 р. № 8 "Про надання Українській академії аграрних наук статусу національної", постанови Кабінету Міністрів України від 28.07.2010 р. № 661 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 22.02.2006 р. № 175" та на виконання постанови Президії ОСОБА_2 академії аграрних наук України від 18.08.2010 р. (протокол № 13) установи, підприємства і організації ОСОБА_2 академії аграрних наук є правонаступниками в частині майна, землі, майнових прав і зобов'язань установ, підприємств і організацій, що входили до відання Української академії аграрних наук. Найменування ОСОБА_2 наукового центру "Інститут землеробства Української академії аграрних наук" змінено на ОСОБА_2 науковий центр "Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України" /а.с. 20/.

Відповідно до п.2 Наказу ОСОБА_2 академії аграрних наук України від 07.09.2010 № 69 "Про найменування установ, підприємств та організацій ОСОБА_2 академії аграрних наук" ОСОБА_2 науковий центр "Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України" є правонаступником майнових прав ОСОБА_2 наукового центру "Інститут землеробства Української академії аграрних наук України".

Відповідно до п.1.3. статуту ОСОБА_2 наукового центру "Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України" (нова редакція) затвердженого 31.07.2015 р. в.о. Президента ОСОБА_2 академії аграрних наук України ОСОБА_3 та погодженого 02.09.2015 р. заступником Міністра освіти і науки України ОСОБА_4, підпорядкування – ОСОБА_2 науковий центр «Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України» (далі – Інститут) є юридичною особою та перебуває у віданні ОСОБА_2 академії аграрних наук України (далі – Академія) як органу управління державним майном, закріпленим за Інститутом /а.с.15 – 19/. Державна реєстрація змін до установчих документів – реєстрація в новій редакції статуту ОСОБА_2 наукового центру "Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України" проведена 28.09.2015р., номер запису 13391050018000393.

Згідно з патентом Державної ветеринарної та фітосанітарної служби №120170 на сорт рослин (соя Вільшанка) державна реєстрація майнових прав інтелектуальної власності на сорт рослин здійснена 27.03.2012 р. ОСОБА_2 науковим центром "Інститут землеробства Української академії аграрних наук"

Пунктом 94 Положення про Державну ветеринарну та фітосанітарну службу України затвердженого Указом Президента України від 13.04.2011 р. № 464/2011, передбачено, що Держветфітослужба України відповідно до покладених на неї завдань видає охоронні документи на сорти рослин.

Колегія суддів звертає увагу, що наявний в матеріалах справи патент Державної ветеринарної та фітосанітарної служби № 120170 на сорт рослин – соя Вільшанка, є чинним і в установленому законом порядку недійсним не визнавався.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" патент - охоронний документ, що засвідчує пріоритет, авторство і право власності на сорт рослин.

Згідно з ч. 3 ст. 10 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" патент на сорт рослин свідчить про майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин.

Згідно зі ст. 487 ЦК України майновими правами інтелектуальної власності на сорт рослин, засвідченими патентом, є:

1) право на використання сорту рослин, придатних для поширення в Україні;

2) виключне право дозволяти використання сорту рослин;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню сорту рослин, у тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Майнові права інтелектуальної власності на сорт рослин належать володільцю патенту, якщо інше не встановлено договором чи законом.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 39 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" майновими правами інтелектуальної власності на сорт рослин є право володільця патенту на використання сорту та виключне право на дозвіл чи заборону використання сорту іншими особами.

Виключне право на дозвіл чи заборону використання сорту полягає в тому, що ніхто без дозволу володільця патенту не може здійснювати щодо посадкового матеріалу сорту такі дії:

а) виробництво або відтворення (з метою розмноження);

б) доведення до кондиції з метою розмноження;

в) пропонування до продажу;

г) продаж або інший комерційний обіг;

д) вивезення за межі митної території України;

е) ввезення на митну територію України;

є) зберігання для будь-якої із цілей, зазначених у пунктах "а" - "е" цієї частини.

Згідно з ч.4 ст.424 Цивільного кодексу України, умови надання дозволу (видачі ліцензії) на використання об'єкта права інтелектуальної власності можуть бути визначені ліцензійним договором, який укладається з додержанням вимог цього Кодексу та іншого закону.

Колегією суддів встановлено, що 09.07.2012 р. ОСОБА_2 науковим центром "Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України"/ліцензіар та товариством з обмеженою відповідальністю "Волочиськ-агро"/ліцензіат укладений ліцензійний договір № 140-12 на використання сорту рослин – сої сорту Вільшанка /а.с.27– 28/.

За умовами розд.6 цього договору ліцензіар надає ліцензіату на термін чинності договору невиключну ліцензію на використання та комерційне розповсюдження сої сорту Вільшанка на території Хмельницької області та інших областей України, а також відомості щодо сортової агротехніки його вирощування без права передачі невиключного права іншим особам (п.1.1).

Згідно з п.п.2.2., 2.2.1. ліцензійного договору ліцензіат зобов`язаний сплатити винагороду за надання йому невиключного права на використання сорту у розмірі, в строк, на умовах і в порядку, визначених даним договором. До підписання договору ліцензіат зобов`язаний надати розрахунок обсягів вирощування ним насіння і садивного матеріалу (вказавши їх обсяги в тонах) на кожний поточний рік, котрий буде невід’ємною частиною договору.

Пунктом 4.7. ліцензійного договору передбачено, що за невиконання або неналежне виконання своїх зобов`язань, відносно поточних відрахувань (роялті) передбачених умовами ч.2 п.6.1. даного договору, та несвоєчасну їх сплату з простроченням термінів, визначених у п.6.2. даного договору, ліцензіат сплачує штраф в розмірі 50% від належної до сплати суми.

Згідно з п.4.8. ліцензійного договору за прострочення виконання грошових зобов'язань за даним договором, ліцензіат зобов'язаний сплатити ліцензіарові суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми у відповідності до ст.625 ЦК України

Відповідно до п.6.1. ліцензійного договору ліцензіат сплачує на користь ліцензіара відшкодування за надання прав, передбачених цим договором, за передачу насіння та агротехнологічної документації, у формі:

- початкового платежу у сумі 600,00 грн. за надання дозволу на використання сорту агротехнологічну документацію, згідно виставленого ліцензіаром рахунку.

- поточних відрахувань (роялті) за першій рік дії договору та кожен послідуючий рік терміну дії договору в залежності від того, яка репродукція насіння буде вирощуватись в розмірі:

6% ринкової вартості елітного насіння, на дату проведення відрахувань, від обсягів вирощування насіння.

При використанні насіння для власних потреб (не з метою розмноження), або внаслідок переведення насіннєвого матеріалу в сертифіковане (рядове) насіння шляхом втрати його кондиції з вини ліцензіата, він сплачує ліцензійний платіж у розмірі 4% ринкової вартості насіння, на дату проведення відрахувань, від обсягів вирощування насіння, у відповідності до умов п. 2.2.1. договору або розмірі 2% внаслідок настання форс-мажорних обставин.

Згідно з п.6.2. ліцензійного договору відрахування роялті по даному договору, на рахунок ліцензіара, а також надання відомостей про кількість вирощеної та реалізованої продукції, та про вартість цієї продукції, а також суму роялті, ліцензіат проводить не пізніше 1 червня звітногороку.

Відповідно до п.4.6. договору за невиконання або неналежне виконання своїх зобов'язань по даному договору, в тому числі оплаті, та несвоєчасну сплату платежів у терміни та розмірах встановлених і визначених ч. 1 п. 6.1. договору, ліцензіат сплачує ліцензіарові штраф в розмірі 50% від загальної суми належної до оплати в даній частині вищевказаного пункту.

Згідно з п. 11.1. ліцензійного договір укладено на 1 рік і вступає в силу з дати його підписання уповноваженими представниками сторін та діє до моменту виконання взаємних зобов’язань. Умови продовження терміну дії договору будуть визначені сторонами за 2 місяці до закінчення терміну дії договору.

Пунктом 11.7. ліцензійного договору сторони передбачили, що зміни і доповнення до договору можуть вноситися тільки у письмовому вигляді. Дійсними і обов’язковими для сторін є тільки ті зміни і доповнення, які вони склали за взаємною домовленістю у письмовому вигляді та які підписані обома сторонами цього договору з прикладанням їх печаток. Всі зміни та доповнення до цього договору є його невід’ємною частиною.

Ліцензійний договір підписаний представниками сторін та скріплений їх печатками.

Згідно з додатку № 1 до ліцензійного договору № 140 - 12 від 09.07.2012 р. загальна сума відрахувань (роялті) складає 3940,00 грн. (4% вартості виробленого насіння) /а.с. 54/.

Відповідно до ст.154 Господарського кодексу України відносини, пов'язані з використанням у господарській діяльності та охороною прав інтелектуальної власності, регулюються цим Кодексом та іншими законами. До відносин, пов'язаних з використанням у господарській діяльності прав інтелектуальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Згідно зі ст.418 Цивільного кодексу України визначено, що право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності, визначений цим Кодексом та іншим законом. Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об'єктів права інтелектуальної власності визначається цим Кодексом та іншим законом.

Відповідно до ст.420 Цивільного кодексу України, яка кореспондується зі ст.155 Господарського кодексу України, до об'єктів права інтелектуальної власності належать, зокрема, сорти рослин.

Згідно з ст.422 Цивільного кодексу України право інтелектуальної власності виникає (набувається) з підстав, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором.

Відповідно до ч.1 ст.1109 Цивільного кодексу України за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.

Згідно зі ст. 1115 Цивільного кодексу України за договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.

Відповідно до ч. 1 - 3 ст. 1108 Цивільного кодексу України особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності). Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору. Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною, невиключною, а також іншого виду, що не суперечить закону.

Згідно з ч. 3 ст. 1109 ЦК України у ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір.

Колегія суддів погоджується з висновком господарського суду, що відсутність державної реєстрації ліцензійного договору не впливає на дійсність даного договору для його сторін, оскільки відповідно до п.1, п.2 ст.1114 Цивільного кодексу України ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності та договори, визначені статтями 1109, 1112 та 1113 цього Кодексу, не підлягають обов'язковій державній реєстрації. Їх державна реєстрація здійснюється на вимогу ліцензіара або ліцензіата у порядку, встановленому законом. Відсутність державної реєстрації не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на відповідний об'єкт права інтелектуальної власності, зокрема на право ліцензіата на звернення до суду за захистом свого права.

У відповідності зі ст. 1118 Цивільного кодексу України (чинної на момент укладення ліцензійного договору), договір комерційної концесії укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору концесії такий договір є нікчемним. Договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця. У відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право посилатися на договір комерційної концесії лише з моменту його державної реєстрації.

Згідно зі ст.367 Господарського кодексу України договір комерційної концесії повинен бути укладений у письмовій формі у вигляді єдиного документа. Недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору.

Наведені вимоги до форми договору сторонами витримані.

Відповідно до ст.526 Цивільного кодексу України та ст.193 Господарського кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання та одностороння зміна умов договору не допускається.

На виконання умов договору п.6.1 договору відповідач товариство з обмеженою відповідальністю «Волочиськ-агро» 09.07.2012 р. перераховало ОСОБА_2 науковому центру «Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України» 600,00 грн. за право використання сорту соя «Вільшанка» на підставі рахунку № 341, що підтверджується банківською випискою /а.с.79/.

Докази виконання інших платежів – відсутні.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_2 науковим центром "Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України" товариству з обмеженою відповідальністю "Волочиськ-агро" направлена претензія від 08.12.2015 р. № 22-16/937, в якій позивач/скаржник вимагав сплатити 42456,00 грн. боргу по роялті в термін до 25.12.2015 р. /а.с.84/. Претензія отримана відповідачем 12.01.2016 р., що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення /а.с. 86/, і залишена без реагування.

Колегією суддів встановлено, що в порядку, визначеному умовами п.11.7 договору зміни і доповнення до цього договору не були внесені, і дія договору не продовжена після його закінчення 09.07.2013 р., оскільки сторони визначили, що такі зміни чи доповнення є дійсними і обов’язковими для сторін тільки у випадку, якщо вони складені за взаємною домовленістю у письмовому вигляді та підписані обома сторонами цього договору з прикладанням їх печаток. Доказів такого немає.

Відсутні також докази того, що сторони вчинили дії до погодження нового строку дії договору в порядку, визначеному п.11.2, оскільки відсутні докази того, що сторони за 2 місяці до закінчення терміну дії договору погоджували б умови його продовження.

За таких обставин сума відрахувань визначена як 3940 грн. за розрахунком обсягів вирощування ліцензіатом насіння і садивного матеріалу (вказаних в тонах) на кожний поточний рік - за додатком № 1 до договору, який став невід’ємною частиною договору згідно з умовами п.2.2.1 договору.

Термін внесення цього платежу згідно з умовами п.6.2 договору, враховуючи дату укладання договору 09.07.2012 р., - закінчився 01.06.2013 р.

Як зазначено вище, докази виконання такого платежу у визначений договором строк оплата відсутні, тому суд першої інстанції дійшов правомірного висновку, що позовна вимога в цій частині є обґрунтованою.

Колегією суддів встановлено та матеріалами справи підтверджено, що відповідач товариство з обмеженою відповідальністю «Волочинськ – агро» подав суду першої інстанції заяву про застосування строку позовної давності.

Відповідно до ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно з п.1.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» від 29.05.2013 р. № 10 за змістом ч.2 ст.9 ЦК України та ч.1 ст.223 ГК України позовна давність має застосовуватися до вимог, що випливають з майново-господарських зобов’язань, визначених ст.175 ГК України.

Відповідно до ч.1 ст.257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У відповідності до ст.261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Згідно з п.4.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» у зобов'язальних правовідносинах, в яких визначено строк виконання зобов'язання, перебіг позовної давності починається з дня, наступного за останнім днем, у який відповідне зобов'язання мало бути виконане.

Отже, за наведених вище обставин перебіг позовної давності для стягнення суми 3940 грн. розпочинається з 02.06.2013 р. та закінчується 02.06.2016 р.

Як вбачається з матеріалів справи, позовна заява від 23.05.2016р. була направлена поштою 08.06.2016 р., що підтверджується відміткою відділення поштового зв’язку на поштовому конверті та описі вкладенні до цінного листа, тобто в даному випадку днем подання позову є 08.06.2016 р.

Відповідно до абз.2 п.4.4.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» з урахуванням положення ч.4 ст.51 ГПК днем подання позову слід вважати дату поштового штемпеля підприємства зв'язку, через яке надсилається позовна заява (а в разі подання її безпосередньо до господарського суду - дату реєстрації цієї заяви в канцелярії суду). Якщо позовну заяву було повернуто, перебіг позовної давності переривається з того дня, коли заяву подано до суду з додержанням установленого порядку.

Таким чином, позивач при поданні позовної заяви пропустив трирічний строк, встановлений ч.1 ст.257 Цивільного кодексу України.

Позивач/скаржник пояснює, що вперше позовна заява була направлена в межах строку позовної давності, а саме - 24.05.2016 р., але така обставина не має значення з урахуванням наступного.

Відповідно до п.4.4.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» від 29.05.2013 р. № 10 за змістом частини другої статті 264 ЦК України переривання перебігу позовної давності шляхом пред'явлення позову матиме місце у разі не будь-якого подання позову, а здійсненого з додержанням вимог процесуального закону, зокрема, статей 54, 56, 57 ГПК. Тому якщо господарським судом у прийнятті позовної заяви відмовлено (стаття 62 ГПК) або її повернуто (стаття 63 названого Кодексу), то перебіг позовної давності не переривається. Так само не перериває цього перебігу подання позову з порушенням правил підвідомчості справ.

Колегією суддів встановлено, що позовна заява, яка вперше була направлена позивачем поштою 24.05.2016р. (що підтверджено описом вкладення про направлення відповідачу та фіскальний чек від 24.05.2016 р.), була повернута відповідно до ухвали Господарського суду Хмельницької області від 31.05.2016 р. на підставі п.6 ч.1 ст.63 ГПК України (відповідні дані внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень).

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що перебіг позовної давності в даному випадку не перервався.

Відповідно до ч.3, ч.4 ст.267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Згідно з абз.2 п.2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 р. «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Підсумовуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновками господарського суду щодо відмови у задоволенні позовних вимог в частині стягнення боргу в розмірі 3940,00 грн. у зв’язку з пропуском строку позовної давності.

Відповідно до п.1 ч.258 Цивільного кодексу України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Згідно зі ст.266 Цивільного кодексу України передбачено, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Відповідно до п.5.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» 29.05.2013 р. № 10 зі спливом позовної давності за вимогою про повернення або сплату коштів, спливає й позовна давність за вимогою про сплату процентів, передбачених статтями 536, 625 ЦК України, і сум інфляційних нарахувань згідно з тією ж статтею 625 ЦК України (незалежно від періоду часу, за який обчислено відповідні суми процентів та інфляційних нарахувань оскільки такі суми є складовою загальної суми боргу).

Отже, з урахуванням позовної давності не підлягають задоволенню також позовні вимоги про стягнення штрафу, 3% річних та інфляційних нарахувань, нарахованих на суму боргу 3940,00 грн.

Разом з тим, посилаючись на додаток № 1 до ліцензійного договору № 140-12 від 09.07.2012 р., залучений до справи на арк.29, 100-103, позивач доводить, що розрахунки відрахувань роялті ТОВ "Волочиськ-агро" за вироблене насіння ОСОБА_2 наукового центроу "Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України " за договором № 140-12 від 09.07.2012 р. складають 38200,00 грн.: 3940,00 грн. – за 2012 рік та 34260,00 грн. – за 2013 рік.

При цьому позивач пояснює, що додаток в такій редакції надійшов від відповідача 08.02.2016 р. на електронну адресу бухгалтерії Інституту (byx_zem@ukr.net) з адреси (olena.galka@astarta.ua), який вкладений в файл по темі «Розрахунок роялті по ТОВ «Волочиськ – агро» /а.с.100 – 101/.

Як зазначено позивачем/скаржником, додаток № 1 до ліцензійного договору був надісланий відповідачем по електронній пошті.

Згідно з ч.1 ст.181 ГК України допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до п.11.7. ліцензійного договору зміни і доповнення до договору можуть вноситися тільки у письмовому вигляді. Дійсними і обов’язковими для сторін є тільки ті зміни і доповнення, які вони склали за взаємною домовленістю у письмовому вигляді та які підписані обома сторонами цього договору з прикладанням їх печаток.

Колегія суддів звертає увагу, що доказів складання такого додатку до ліцензійного договору в межах строку дії договору - до 09.07.2013 р. немає, тоді як встановлено, що договір закінчив свою дію 09.07.2013 р., і складання та надсилання додатку після цієї дати не свідчить про виконання ліцензійного договору № 140-12 від 09.07.2012 р. Не узгоджується направлення такого розрахунку із умовами п.2.2.1, де сторони погодили складання відповідного розрахунку до підписання договору.

При цьому додаток не підписаний представниками обох сторін, тому, враховуючи умови п.п.2.2.1, 11.2, 11.7, колегія суддів вважає, що додаток, який позивач (за його твердженнями) одержав від відповідача 08.02.2016 р., не свідчить ні про виконання умов договору № 140-12 від 09.07.2012 р., який був укладений строком на один рік, ні про вчинення відповідачем дій, які свідчили б про визнання боргу та, відповідно, перервали позовну давність.

Оригінал додатку в такій редакції не був наданий ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції в порядку ст.ст.33, 34, 36 ГПК України, тоді як оригінал додатку, копія якого на арк.54, суду першої інстанції був наданий, про що зазначено в протоколі судового засідання і в мотивувальній частині рішення Господарського суду Хмельницької області.

Наведені обставини в їх сукупності свідчать про відсутність доказів на підтвердження боргу в сумі 34260,00 грн., тому позовна вимога в цій частині правомірно відхилена судом першої інстанції. Відповідно, не підлягають задоволенню як безпідставні і позовні вимоги про стягнення штрафу, 3% річних та інфляційних втрат, обраховані на суму 34260,00 грн.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Господарського суду Хмельницької області від 29.08.2016 р. у справі № 924/538/16 відповідає матеріалам справи, ґрунтується на нормах законодавства і немає підстав для його скасування чи зміни за ст.104 ГПК України. Доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції.

Судові витрати за розгляд апеляційних скарг покладаються на скаржника відповідно до ч.1 ст.49 ГПК України.

Керуючись ст.ст.49,99,101,103-105 Господарського процесуального кодексу України, суд -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_2 наукового центру "Інститут землеробства ОСОБА_2 академії аграрних наук України" залишити без задоволення. Рішення Господарського суду Хмельницької області від 29.08.2016 р. у справі № 924/538/16 залишити без змін.

Матеріали справи № 924/538/16 повернути Господарському суду Хмельницької області.

Головуючий суддя Маціщук А.В.

Суддя Петухов М.Г.

Суддя Гулова А.Г.