ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА _{01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua}

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.10.2016

Справа №910/11156/16

За позовом Житлово-будівельного кооперативу "Індикатор-13"

до Публічного акціонерного товариства "Київенерго"

про зобов'язання провести перерахунки

Суддя Селівон А.М.

Представники сторін:

Від позивача: ОСОБА_1 - представник, довіреність № 77/1 від 17.11.15

Від позивача: Якимчук О.І. - голова правління, витяг з протоколу № 1 від 22.11.13

Від відповідача: Сокол І.В. - представник, довіреність № 91/2016/08/12-3 від 12.08.16

В судовому засіданні на підставі ч. 2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Житлово -будівельний кооператив "Індикатор-13" звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Київенерго" про зобов'язання провести перерахунок за теплову енергію за період з 01 грудня 2006 року по 31 травня 2015 включно відповідно до розпорядження КМДА №1245 від 20.06.2002 "Про встановлення тарифів на виробництво теплової енергії та житлово-комунальні послуги для населення, а також стягнення судових витрат по сплаті судового збору у розмірі 1 378,00 грн.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги в позовній позивач зазначає про те, що відповідач за період з 01.12.2006 по 31.12.2010 включно неправомірно визначав вартість теплової енергії за тарифами, затвердженими розпорядженнями Київської міської державної адміністрації № 643 від 30.05.2007, № 520 від 29.04.2009, № 981 від 31.08.2009, № 1192 від 15.10.2009, № 1333 від 30.11.2009, № 392 від 31.05.2010, які були визнанні незаконними і не чинними з моменту їх прийняття постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 30.09.2014 у справі №761/8760/14-а (2-а/761/220/2014) та постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 21.03.2014 у справі №2а-118/11 (2а/761/4/14), а з 01.01.2011 - за тарифами, які жодними нормативно - правовими актами не затверджувались, у зв'язку із чим завищив вартість теплової енергії на 1 863 539,07 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.06.2016 позовну заяву прийнято до розгляду, порушено провадження у справі № 910/11156/16 та призначено до розгляду на 20.07.2016.

У судових засіданнях 20.07.2016, 17.08.2016 та 01.09.21016 судом оголошено перерву на 17.08.2016, 01.09.2016 та 27.09.2016 відповідно.

27.09.2016 судове засідання не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Селівона А.М. на лікарняному.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.10.2016 у справі № 910/11156/16 розгляд справи призначено на 12.10.2016.

У судові засідання 20.07.16р., 17.08.16р., 01.09.16р. та 12.10.16р. з'явились уповноважені представники сторін.

Судом повідомлено, що до початку судового засідання 20.07.2016 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника позивача надійшли наступні документи:

1. Клопотання про долучення документів до матеріалів справи б/н від 13.07.2016, яке судом задоволено, документи до матеріалів справи долучені;

2. Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу б/н від 14.07.2016, яке судом долучено до матеріалів справи;

3. Пояснення б/н від 14.07.2016 щодо здійсненого позивачем розрахунку зобов'язань ЖБК «Індикатор-13» ;

4. Клопотання про витребування доказів б/н від 14.07.2016, а саме у ПАТ «Київенерго» табуляграм (облікових карток) споживання теплової енергії (Гкал) за спірний період з 01.12.2006 по 01.06.2015 у помісячному розрізі.

5. Клопотання б/н від 14.07.2016 про виклик у судове засідання уповноважених представників Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг Міністерства юстиції України для дачі відповідних пояснень, зокрема, щодо встановлення кола осіб, на яких поширюється дія постанов НКРЕ та Нацкомпослуг,а також причин відсутності державної реєстрації останніх у випадку, коли дія цих актів поширюється на позивача;

6. Пояснення б/н від 14.07.2016 щодо обґрунтування поданого клопотання про виклик в судове засідання представника НКРЕ, які судом долучені до матеріалів справи;

7. Клопотання про долучення документів до матеріалів справи б/н від 14.07.2016, яке судом задоволено, документи долучено до матеріалів справи.

Також судом повідомлено, що до початку судового засідання 20.07.2016 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву № 91/52/924 від 14.07.2016, в якому останній заперечує проти позовних вимог та зазначає, що розпорядження Київської міської державної адміністрації № 643 від 30.05.2007, № 520 від 29.04.2009, № 981 від 31.08.2009, № 1192 від 15.10.2009, № 1333 від 30.11.2009, № 392 від 31.05.2010 щодо встановлення тарифів не були скасовані чи визнані не чинним згідно рішень суду у будь-яких інших справах, а просто припинили свою дію у зв'язку з прийняттям інших Розпоряджень Київською міською державною адміністрацією про ведення в дію нових тарифів. Отже, якщо дані Розпорядження Київської міської державної адміністрації не було скасовано у судовому порядку, то немає підстави здійснення перерахунку за поставлену теплову енергію у період їх дії. Твердження позивача, що у період з 01.01.2011 по 31.05.2015 жодним нормативно-правовим актом не було встановлено тариф для оплати вартості спожитої теплової енергії є хибним і необґрунтовано жодним доказом. Зокрема, в період з 01.01.2011 тарифи на теплову енергію встановлювались Національною комісією регулювання ринку електроенергетики України та національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг. Постанови були видані в межах повноважень вищевказаних органів та відповідно до вимог чинного законодавства України, в результаті чого відповідач у задоволенні позовних вимог просить відмовити повністю.

Крім цього відповідач зазначив, що розпорядження Київської міської державної адміністрації є нормативно-правовими актами органів місцевого самоврядування і не підлягали реєстрації до прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 01.08.2011 №833. Відповідно, розпорядження КМДА не скасовані у судовому порядку, є чинними і підлягали застосуванню у період їх дії, а також зауважив про неможливість застосування розпорядження Київської міської державної адміністрації №1245 від 20.06.2002, у відповідності до якого позивач просить здійснити перерахунок, оскільки останнє втратило чинність на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації від 18.04.2008 № 578.

Відзив на позовну заяву № 91/52/924 від 14.07.2016 судом долучений до матеріалів справи.

У судовому засіданні 20.07.2016 представник відповідача подав клопотання про долучення документів до матеріалів справи № 91/52/938 від 18.07.2016, яке судом задоволено, документи долучено до матеріалів справи.

До початку судового засідання 17.08.2016 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника позивача надійшли пояснення по справі б/н від 13.08.2016, в яких останній заперечує проти доводів, викладених ПАТ «Київенерго» у відзиві на позовну заяву, та зазначає про здійснення позивачем уточненого розрахунку зобов'язань ЖБК «Індикатор-13» перед ПАТ «Київенерго» за період з 01.12.2006р. по 31.05.2015р. на підставі наданих відповідачем табуляграм (облікових карток) споживання теплової енергії (Гкал) за спірний період з 01.12.2006 по 01.06.2015 у помісячному розрізі. Зокрема, відповідно до уточненого розрахунку ЖБК «Індикатор-13» спожито 25870,3306 Гкал на загальну суму 1689332,75 грн., та фактично сплачено 3514575,06 грн., тобто сума до перерахунку за спірний період становить 1825242,31 грн. Пояснення разом з доданими до них документами, зокрема, уточненим розрахунком зобов'язань ЖБК «Індикатор-13», судом долучено до матеріалів справи.

Також до початку судового засідання 01.09.2016 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника позивача надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи б/н від 20.08.2016 щодо надання уточненого розрахунку зобов'язань ЖБК «Індикатор-13» перед ПАТ «Київенерго» за період з 01.12.2006 по 31.05.2015 включно, згідно якого позивачем сплачено 3550389,53 грн., та пояснення б/н від 19.08.2016, які судом долучено до матеріалів справи.

До початку судового засідання 12.10.16 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника позивача надійшли пояснення б/н від 27.09.2016, які судом долучено до матеріалів справи.

Також судом повідомлено, що до початку судового засідання 12.10.16 через відділ діловодства Господарського суду м. Києва від представника відповідача надійшло клопотання про застосування строків позовної давності № 91/52/1044 від 26.09.2016, відповідно до якого останнім вказано, що позивач на момент подачі позовної заяви знав про нечинність розпоряджень Київської міської державної адміністрації у зв'язку з участю у розгляді судом справ, пов'язаних зі скасуванням частини спірних розпоряджень та зазначив про початок відліку строку позовної давності з дня прийняття спірних розпоряджень, тобто на дату звернення до суду скінчився термін, який можливо заявляти відповідні позовні вимоги. Клопотання судом долучено до матеріалів справи.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних в матеріалах справи, сторонами на час проведення судового засідання 12.10.2016 суду не надано.

Відповідно до 2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.11 р. № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (далі - Постанова № 18) якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.

Судом прийнято до уваги, що в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника.

При цьому, оскільки судом неодноразово оголошувалась перерва в розгляді справи, надаючи учасникам судового процесу можливість реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень, суд, враховуючи обмежені процесуальні строки розгляду спору, встановлені ст. 69 Господарського процесуального кодексу України, не знаходив підстав для відкладення розгляду справи.

За поданим до початку судового засідання 20.07.2016 клопотанням представника позивача про фіксування судового процесу б/н від 14.07.2016, яке судом задоволено, в судових засіданнях здійснювалось фіксування судового процесу по розгляду даної справи за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Перед початком розгляду справи представників сторін було ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до ст.ст. 20, 22, 60, 74 та ч. 5 ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України.

Представники сторін в судових засіданнях повідомили суд, що права та обов'язки сторонам зрозумілі.

Відводу судді представниками сторін не заявлено.

В судових засіданнях 17.08.2016, 01.09.2016 та 12.10.16 уповноважений представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги, викладені в позовній заяві.

Уповноважений представник відповідача в судових засіданнях 17.08.2016, 01.09.2016 та 12.10.16р. заперечував проти позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, та в судовому засіданні 12.10.2016 підтримав клопотання про застосування строку позовної давності.

Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши в судових засіданнях пояснення представників сторін, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору, перевіривши наданими сторонами доказами та оглянувши в судовому засіданні їх оригінали, суд

В С Т А Н О В И В:

Згідно з ч. 1, п. 1 ч.2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 01 жовтня 1999 року між Акціонерною енергопостачальною компанією "Київенерго", правонаступником якої є ПАТ "Київенерго", (відповідач у справі, енергопостачальна організація за договором) та Житлово-будівельним кооперативом "Індикатор-13" (позивач у справі, абонент за договором) укладено договір № 1640119 на постачання теплової енергії у гарячій воді (надалі договір), предметом якого відповідно до п. 1.1. договору є постачання, користування та своєчасна сплата в повному обсязі спожитої теплової енергії у гарячій воді, на умовах передбачених договором.

Розділами 3-7 Договору сторони погодили права сторін, допуск в експлуатацію систем теплоспоживання абонента, облік теплової енергії, відповідальність сторін, порядок вирішення спорів тощо.

Згідно п. 8.1 Договору останній набирає чинності з дня його підписання та діє до 31.12.1999 року.

Відповідно до п. 8.3 та 8.4 Договору припинення дії договору не звільняє абонента від обов'язку повної сплати спожитої теплової енергії. Договір вважається пролонгованим на кожний наступний рік, якщо за місяць до закінчення строку дії договору про його припинення не буде письмово заявлено однією із сторін.

Вказаний Договір підписаний представниками сторін та скріплений печатками абонента та енергопостачальної організації.

Також, сторонами узгоджені та підписані додатки №№ 1 - 9 до Договору, які є його невід'ємною частиною, а саме обсяги постачання теплової енергії "Абоненту", температурний графік роботи тепломереж АК "Київенерго" на опалювальний період 1996-1997рр., тарифи на теплову енергію, порядок розрахунків за теплову енергію, схема абонентської теплотраси, яка знаходиться на балансі абонента, акт розмежування меж балансової належності тепломереж та експлуатаційної відповідальності сторін, умови припинення подачі теплової енергії, анкетні дані покупця, дані по будинках (спорудах) Житлово-будівельного кооперативу "Індикатор-13" тощо.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором енергопостачання, який підпадає під правове регулювання параграфу § 5 глави 54 Цивільного кодексу України та § 3 глави 30 Господарського кодексу України.

Окрім того, суд зазначає, що відносини між позивачем та відповідачем регулюються спеціальним законодавством у сфері енергопостачання, а саме Законом України "Про теплопостачання" від 02.06.2005р., Правилами користування тепловою енергією, затвердженими Постановою Кабінету Міністрів України № 1198 від 03.10.2007р. (далі - Правила).

Відповідно до ст. 714 Цивільного кодексу України за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.

До договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору постачання енергетичними та іншими ресурсами.

Згідно приписів ст. 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Частинами першою і другою статті 275 та частиною шостою статті 276 Господарського кодексу України передбачено, що за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується. Відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається. Розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених відповідно до вимог закону. Оплата енергії, що відпускається, здійснюється, як правило, у формі попередньої оплати. За погодженням сторін можуть застосовуватися планові платежі з наступним перерахунком або оплата, що провадиться за фактично відпущену енергію.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про теплопостачання" теплова енергія є товарною продукцією, що виробляється на об'єктах сфери теплопостачання для опалення, підігріву питної води, інших господарських та технологічних потреб споживачів, призначена для купівлі-продажу.

Теплогенеруюча організація визначена приписами вказаної статті закону як суб'єкт господарської діяльності, який має у своїй власності або користуванні теплогенеруюче обладнання та виробляє теплову енергію; теплопостачальна організація - суб'єкт господарської діяльності з постачання споживачам теплової енергії.

Споживачем теплової енергії є юридична або фізична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору. За частиною 5 статті 19 наведеного Закону споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.

Частиною 4 статті 19 та статтею 24 Закону України "Про теплопостачання" передбачено, що теплогенеруюча організація має право постачати вироблену теплову енергію безпосередньо споживачу згідно з договором купівлі-продажу, своєчасне укладення якого з теплопостачальною організацією є основним обов'язком споживача теплової енергії.

Взаємовідносини між теплопостачальними організаціями та споживачами теплової енергії визначені Правилами, відповідно до п. 3 яких споживач теплової енергії - це фізична особа, яка є власником будівлі або суб'єктом підприємницької діяльності, чи юридична особа, яка використовує теплову енергію відповідно до договору.

При цьому пунктом 4 Правил визначено, що користування тепловою енергією допускається лише на підставі договору купівлі-продажу теплової енергії, укладеного між споживачем і теплопостачальною організацією, крім підприємств, що виробляють та використовують теплову енергію для цілей власного виробництва.

Згідно п. 2.1 Договору при виконанні умов договору, а також при вирішенні всіх питань, що не обумовлені цим договором, сторони зобов'язуються керуватися тарифами, затвердженими Київською міською держадміністрацією, Положенням про Держенергоспоживнагляд, Правилами користування тепловою енергією, Правилами технічної експлуатації тепловикористовуючих установок і теплових мереж (далі - Правила), нормативними актами з питань користування та взаєморозрахунків за енергоносії, чинним законодавством України.

Так, визначеному умовами п. 2.2.1 Договору обов'язку енергопостачальної організації з постачати теплової енергію у вигляді гарячої води на потреби: опалення та вентиляцію - в період опалювального сезону; гарячого водопостачання - протягом року; в кількості та в обсягах, згідно з додатком № 1 до Договору, кореспондує обов'язок абонента додержуватись кількісного споживання теплової енергії по кожному параметру в обсягах, які визначені у додатку № 1 до договору, не допускаючи їх перевищення, та своєчасно сплачувати вартість спожитої теплової енергії (п.2.3.1 Договору).

При цьому порядок та строк оплати за вказаними в п. 2 Додатку № 4 до Договору документами (табуляграма фактичного споживання теплової енергії за попередній період, акт звірки на початок розрахункового періоду, платіжна вимога - доручення), визначений умовами Додатку № 4 до Договору.

За приписами ст. 1 Закону України "Про теплопостачання" тариф (ціна) на теплову енергію - грошовий вираз витрат на виробництво, транспортування, постачання одиниці теплової енергії (1 Гкал) з урахуванням рентабельності виробництва, інвестиційної та інших складових, що визначаються згідно із методиками, розробленими центральним органом виконавчої влади у сфері теплопостачання.

Відповідно до статті 20 Закону України "Про теплопостачання" тарифи на теплову енергію, реалізація якої здійснюється суб'єктами господарювання, що займають монопольне становище на ринку, є регульованими. Тарифи на виробництво, транспортування та постачання теплової енергії затверджуються органами місцевого самоврядування, крім теплової енергії, що виробляється суб'єктами господарювання, що здійснюють комбіноване виробництво теплової і електричної енергії та/або використовують нетрадиційні та поновлювані джерела енергії, на підставі розрахунків, виконаних теплогенеруючими, теплотранспортуючими та теплопостачальними організаціями за методиками, розробленими центральним органом виконавчої влади у сфері теплопостачання.

Статтею 632 Цивільного кодексу України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Відповідно до п. 23 Правил розрахунки за спожиту теплову енергію здійснюються на межі продажу, яка є межею балансової належності (відповідальності), відповідно до договору на підставі показів вузла обліку згідно за діючими тарифами (цінами), затвердженими в установленому порядку.

В матеріалах справи наявний Додаток № 1 до Договору щодо узгодження сторонами обсягу поставки теплової енергії на опалювальний сезон в період з 01.10.1999 по 31.12.1999 для споживачів теплової енергії в кількості 4268 Гкал/рік, та в період з 20.01.2000 по 31.12.2000 теплову енергію в кількості 4268 Гкал/рік із зазначенням щомісячного розщеплення.

Також згідно Додатку № 3 до Договору тарифи на теплову енергію у вигляді гарячої води для споживачів теплової енергії станом на 15.01.1999 за розпорядженням № 47 від 15.01.99 р. за 1 Гігакалорію складають без урахування ПДВ опалення - 29,64 грн./Гкал (100%), для гарячого водопостачання - 29,64 грн./Гкал (100%).

Умовами п. 3 Додатку № 3 до Договору передбачене можливе змінення тарифів в період дії Договору, про яке згідно п.п. 2.2.3 Договору енергопостачальна організація зобов'язана повідомляти абонента у п'ятиденний термін з моменту отримання Розпорядження держадміністрації м. Києва про їх змінення.

Як зазначено позивачем в позовній заяві, письмових поясненнях та відповідачем не заперечувалось, на виконання умов вищезазначеного Договору та додатків до нього за період з 01.12.2006 по 31.05.2015 за даними табуляграм ПАТ «Київенерго» позивачем отримано поставлену відповідачем теплову енергію у вигляді гарячої води в кількості 25870,33306 Гкал на загальну суму 4472129,05 грн. (за даними позивача - 1689332,75 грн.), та оплачено позивачем обсяг 25283,86 Гкал на загальну суму 3550389,53 грн. Тобто, за даними позивача розбіжності та сума до перерахування становить 1 861 056,78 грн.

Згідно зі статтею 7 Господарського кодексу України відносини у сфері господарювання регулюються Конституцією України, цим Кодексом, законами України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.

Статтею 1 Цивільного кодексу України визначено, що однією із ознак майнових відносин є юридична рівність їх учасників, отже для таких господарсько-правових відносин характерна юридична рівність сторін, в тому числі й державних підприємств, організацій та установ, заснованих на державній власності.

Згідно ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про столицю України - місто - герой Київ» місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста Києва як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради (у разі їх утворення) та їх виконавчі органи.

Відповідно до статей 140, 143 та 144 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України, що здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування; територіальні громади безпосередньо або через утворені ними органи управляють майном, що є в територіальній власності, вирішують інші питання, віднесені законом до їх компетенції; вирішуючи питання місцевого значення, органи місцевого самоврядування в межах визначених законом повноважень приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

При цьому виконавчим органом Київської міської ради є Київська міська державна адміністрація, яка паралельно виконує функції органу державної влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві.

Відтак, з аналізу наведених актів вбачається, що реалізуючи надані Конституцією та законодавством України повноваження у галузі господарських відносин, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи зобов'язані діяти виключно в межах наданих їм повноважень та в інтересах її територіальної громади, дотримуючись приписів законодавства України у своїй діяльності.

Відповідно до ст. 6 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів - накази.

Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

Порядок набрання чинності нормативно-правовими актами, які видаються міністерства, іншими органами виконавчої влади, до яких віднесені державні адміністрації, визначено п.3 Указу Президента України від 03.10.1992 р. №493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади", відповідно до якого вказані нормативно-правові акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

Пунктом 2 вказаного Указу передбачено, що державна реєстрація здійснюється в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 р. №731.

Положенням встановлений обов'язок міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю своєчасно подавати на державну реєстрацію нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян та не допускати випадків направлення на виконання нормативно-правових актів, що не пройшли державну реєстрацію.

Відповідно до пп. 1, 2 Положення, державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколам до неї, міжнародних договорам, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, прийняті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів. Державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.

Враховуючи наведене, розпорядження Київської міської державної адміністрації підлягають обов'язковій державній реєстрації.

Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 28.11.2011 у справі №21-246а11.

При цьому як зазначено позивачем в позовній заяві та відповідачем не заперечувалось, при проведенні розрахунків за теплову енергію у гарячій воді відповідачем за спірний період з 01.12.2006 р. по 31.12.2010 р. включно використано тарифи, затверджені розпорядженнями Київської міської державної адміністрації, а саме: № 1575 від 30.10.2006 р. в редакції № 1786 від 15.12.2006 року (для визначення вартості теплової енергії, поставленої у грудні 2006 та січні 2007 років); № 643 від 30.05.2007 року (за період лютого 2007 року - травня 2009 року); № 520 від 29.04.2009 року (за період червня-липня 2009 року); № 981 від 31.08.2009 року (за період серпня-вересня 2009 року); № 1192 від 15.10.2009 року (за період жовтня-грудня 2009 року); № 1333 від 30.11.2009 року (за період січня-червня 2010 року); № 392 від 31.05.2010 року (за період липня-грудня 2010 року).

Як вбачається зі матеріалів справи та зазначено позивачем в судових засіданнях, в подальшому постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 30.09.2014 у справі № 761/8760/14-а (№ 2-а/761/220/2014), залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 15.01.2015, за адміністративним позовом ОСОБА_5 до Київської міської державної адміністрації, за участю третіх осіб ЖЕК «Теремки-2», ЖБК «Буревісник-3», ОСББ «Науковець», ОСББ «Сердолік», ПП «Компанія ФАХ», ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ПАТ «Київенерго», ПАТ "Акціонерна компанія «Київводоканал», ОСОБА_17, ОСОБА_18, ЖБК «Хімікат», ЖБК «Хімік - 17», ЖБК «Хімік - 18», ЖБК «Кристал - 22», ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_4, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25 про визнання тарифів такими, що порушують вимоги закону, скасування рішень про підвищення тарифів, визнання розпоряджень незаконними і нечинними з моменту прийняття та за позовом третіх осіб з самостійними вимогами ОСОБА_1 та Житлово-будівельного кооперативу «Ремонтник» до Київської міської державної адміністрації про визнання розпоряджень нечинними з моменту їх прийняття, позовні вимоги ОСОБА_5 задоволені частково, позовні вимоги третьої особи з самостійними вимогами ОСОБА_1 та ЖБК «Ремонтник» задоволені в повному обсязі, визнано незаконними і нечинними з моменту прийняття Розпорядження Київської міської державної адміністрації: № 640 від 30 травня 2007 року «Про погодження тарифів на комунальні послуги з централізованого постачання холодної води і водовідведення холодної та гарячої води»; № 641 від 30 травня 2007 року «Про впорядкування розмірів тарифів на послуги з утримання будинків та прибудинкових територій та внесення змін до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 19.05.2000 № 748»; № 642 від 30 травня 2007 року «Про встановлення та погодження тарифів на комунальні послуги з централізованого опалення і постачання гарячої води»; № 643 від 30 травня 2007 року «Про затвердження тарифів на теплову енергію».

Також постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 21.03.2014 у справі № 2-а-118/11 (№ 2-а/761/4/2014) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, Київської міської державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_26, ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_27, ОСОБА_7, ОСОБА_28, Житлово-будівельний кооператив "Теремки-2", Житлово-будівельний кооператив "Ремонтник", Приватне підприємство "Компанія ФАХ", ОСББ "Сердолік", ОСББ "Науковець", ЖБК "Буревісник-3" про визнання бездіяльності протиправною, скасування нормативно-правових актів і зобов'язання вчинити дії, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 10.07.2014, позовні вимоги було задоволено частково. Зокрема, визнано незаконними і нечинними з моменту прийняття розпорядження Київської міської державної адміністрації: № 981 від 31.08.2009 року "Про затвердження тарифів на теплову енергію, встановлення та погодження тарифів на комунальні послуги з централізованого опалення і постачання гарячої води для населення"; № 1141 від 30.09.2009 "Про продовження дії розпоряджень виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 31.08.2009 № 978, № 979, № 980 та №981"; № 1192 від 15.10.2009 "Про затвердження тарифів на теплову енергію, встановлення та погодження тарифів на комунальні послуги з централізованого опалення і постачання гарячої води для населення"; № 1333 від 30.11.2009 "Про затвердження тарифів на теплову енергію, встановлення та погодження тарифів на комунальні послуги з централізованого опалення і постачання гарячої води для населення"; № 392 від 31.05.2010 року "Про затвердження тарифів на теплову енергію, встановлення та погодження тарифів на комунальні послуги з централізованого опалення і постачання гарячої води для населення" тощо.

Cуд зазначив в своїй постанові у справі № 2-а-118/11 (№ 2-а/761/4/2014) про те, що оскаржувані розпорядження не пройшли необхідну реєстрацію в органах Міністерства юстиції України, що є підставою для визнання їх нечинними з моменту прийняття. За висновком Шевченківського районного суду міста Києва оскаржувані розпорядження не набули чинності, а їх застосування є неправомірним.

При цьому в своїй постанові Шевченківський районний суд міста Києва від 21.03.2014р. у справі №2-а-118/11 (провадження №2-а/761/4/2014) посилався на правову позицію, наведену в постанові Верховного Суду України від 28.11.2011р. у справі № 21/246а11.

Так, згідно зазначеної постанови Верховного Суду України за позовом ОСОБА_5 до Київської міської державної адміністрації про визнання протиправними та зобов'язання скасувати розпорядження №№ 640, 642, 643 від 30.05.07 р., визнано вірними висновки судів апеляційної та касаційної інстанції про скасування вказаних розпоряджень КМДА як таких, що не пройшли державної реєстрації та прийняті з порушенням вимог статті 58 Конституції України.

Суд зазначає, що відповідно до положень ч. 2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Преюдиціальність - обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Аналогічна положення знайшли своє відображення в пункті 2.6 Постанови № 18, згідно якої не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. При цьому не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачів, відповідачів, третіх осіб тощо. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

За таких обставин суд вважає встановленим вищезазначеними постановами Верховного Суду України від 28.11.11 р. у справі № 21-246а11, Шевченківського районного суду м. Києва від 30.09.2014 у справі №761/8760/14-а (№ 2-а/761/220/2014) та Шевченківського районного суду міста Києва від 21.03.2014 у справі № 2-а-118/11 (№ 2-а/761/4/2014) нечинність оскаржуваних розпоряджень Київської міської державної адміністрації, зокрема №№ 643, 981, 1192, 1333, 392, з моменту прийняття в зв'язку з непроходженням останніх необхідної реєстрації в органах Міністерства юстиції України та відповідно, неправомірність їх застосування. При цьому вказані факти відповідно до норм ГПК та роз'яснень Пленуму Вищого господарського суду України є преюдиційними і доказування не потребують.

Також в процесі судового розгляду було встановлено, що розпорядження Київської міської державної адміністрації від 30.10.2006 № 1575 "Про затвердження тарифів на теплову енергію" втратило чинність на підставі розпорядження Київської міської державної адміністрації № 643 від 30.05.2007 «Про затвердження тарифів на теплову енергію»

В свою чергу розпорядження № 643 від 30.05.2007 втратило чинність на підставі Розпорядження Київської міської державної адміністрації № 520 від 29.04.2009 «Про погодження тарифів на теплову енергію, встановлення та погодження тарифів на комунальні послуги з централізованого опалення і постачання гарячої води для населення».

При цьому дію розпорядження Київської міської державної адміністрації № 520 від 29.04.2009 було зупинено розпорядженням Кабінету Міністрів України №842-р від 17.07.2009 «Про зупинення дії деяких розпоряджень голови Київської міської держадміністрації з питань встановлення (погодження) тарифів на житлово-комунальні послуги в м. Києві».

Окрім того, розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 20 червня 2002 року № 1245 «Про встановлення тарифів на виробництво теплової енергії та житлово - комунальні послуги для населення» (зареєстрованим в Київському міському управлінні юстиції 27 червня 2002р. за № 46/429) із змінами і доповненнями, внесеними розпорядженнями Київської міської державної адміністрації від 14 жовтня 2003 року № 1907, від 10 грудня 2004 року № 2249, від 31 березня 2005 року № 499 передбачено розмір тарифу на виробництво теплової енергії 65,30 грн. (з ПДВ).

Предметом розгляду у даній справі є вимоги позивача про зобов'язання відповідача здійснити перерахунок по укладеному між сторонами Договору за період з 01.06.2009р. по 31.05.2015р. включно, оскільки розпорядження Київської міської державної адміністрації №1575 від 30.10.2006р. (в редакції розпорядження №1786 від 15.12.2006р.), №643 від 30.05.2007р., №520 від 29.04.2009р., №981 від 31.08.2009р., №1192 від 15.10.2009р., №1333 від 30.11.2009р., №392 від 31.05.2010р., на підставі яких ПАТ «Київенерго» у вказаному періоді нараховувалася вартість теплової енергії, не були зареєстровані у встановленому законодавством порядку, а отже є нечинними. Окрім того, виходячи з неправомірності застосування відповідачем вказаних розпоряджень Київської міської державної адміністрації та зазначаючи про невизначення нормативно - правовими актами тарифів на теплову енергію для розрахунків з позивачем за спірний період з 01.01.2011 по 31.05.2015р. включно, позивач вважає, що розрахунок між сторонами у спірний період повинен проводитись згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 20.06.2002р. № 1245 «Про встановлення тарифів на виробництво теплової енергії та житлово - комунальні послуги для населення», тобто із застосуванням останніх тарифів, встановлених чинним нормативно - правовим актом, а саме розпорядження, яке передувало скасованим та зупиненому розпорядженню.

У відповідності до ст. 124, п. п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ст. ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 ГПК України покладено на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Саме змагальність сторін, яка реалізується в господарському процесі через ст. 33 ГПК України дає змогу суду всебічно, повно та об'єктивно з'ясувати всі обставини справи та внаслідок чого ухвалити законне, обґрунтоване і справедливе рішення у справі.

Тобто, вказана норма Господарського процесуального кодексу України зобов'язує доводити свою правову позицію саме ту сторону, яка на неї посилається.

За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Так, Закон України «Про житлово-комунальні послуги» визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.

Так, статтею 30 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» визначені основні принципи державного регулювання цін/тарифів на житлово-комунальні послуги. Відповідно до пунктів 3, 4, 5, 7 ч. 1 ст. 30 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» державне регулювання базується на таких основних принципах: відповідності рівня цін/тарифів розміру економічно обґрунтованих витрат на їх виробництво; відкритості, доступності та прозорості структури цін/тарифів для споживачів та суспільства; відповідності оплати житлово-комунальних послуг їх наявності, кількості та якості; гарантії соціального захисту населення при оплаті за житлово-комунальні послуги та випередження зростання доходів населення над зростанням цін/тарифів на житлово-комунальні послуги.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України № 2-рп/2000 від 10.02.2000 засади цінової політики - це відправні, вихідні ідеї, які виражають найважливіші підвалини і закономірності політики цін, в той же час - це відносно самостійна, відокремлена від конкретного регулювання цін і тарифів категорія. Головною метою засад цінової політики є спрямування і забезпечення збалансованості усього механізму ціноутворення, єдності в регулюванні відносин у цій сфері.

Невід'ємною частиною реалізації засад політики ціноутворення в державі є визначення механізму та конкретних органів, на які покладено обов'язок щодо забезпечення виконання політики в цій сфері.

Переглядаючи рішення адміністративних судів, якими скасовано розпорядження КМДА від 30 травня 2007 року №№ 640, 642, 643 та визнано дії КМДА при зміні тарифів на комунальні послуги з 1 грудня 2006 року такими, що порушують вимоги підпунктів 1, 6 частини першої статті 6, пункту 2 частини першої статті 20, підпунктів 3 - 5, 7 частини першої статті 30, частин 2, 3 статті 31, частини п'ятої статті 32 Закону України від 24 червня 2004 року № 1875-IV "Про житлово-комунальні послуги", Верховний Суд України в постанові від 28.11.2011 у справі № 21-246а11 виходив з того, що відповідно до абзацу першого пункту 1 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року № 731 державна реєстрація нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, які виступають суб'єктами нормотворення, здійснюється відповідно до Указу Президента України від 3 жовтня 1992 року № 493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади".

За змістом пунктів 1, 2 зазначеного Указу нормативно-правові акти, які видаються органами виконавчої влади та які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян, підлягають державній реєстрації. При цьому державну реєстрацію нормативно-правових актів КМДА здійснює Київське міське управління юстиції.

Окрім цього, спірні розпорядження Київської міської державної адміністрації, які з урахуванням висновків постанови Верховного Суду України від 28.11.2011 у справі № 21-246а11 в подальшому були визнані незаконними і нечинними вищезазначеними рішеннями Шевченківського районного суду м. Києва, з підстав не врахування базових принципів реалізації державної політики у сфері житлово-комунальних послуг, передбачених статтями 2, 30 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», щодо регулювання цін/тарифів з урахуванням досягнутого рівня соціально-економічного розвитку, природних особливостей відповідного регіону, технічних можливостей, а також випередження зростання доходів населення над зростанням цін/тарифів на житлово-комунальні послуги.

Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 5 Закону України «Про ціни і ціноутворення», який діяв на момент прийняття оспорюваних розпоряджень, у разі виникнення заборгованості по виплаті заробітної плати, стипендій, пенсій та інших соціальних виплатах забороняється до погашення такої заборгованості підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України.

Отже, в порушення вимог Закону України «Про ціни і ціноутворення», Київською міською державною адміністрацією були підвищені тарифи на житлово-комунальні послуги в момент наявної заборгованості з виплати заробітної плати та соціальних виплат, тобто судом встановлено, що оскаржуваними розпорядженнями не враховано положення чинного законодавства щодо рівня витрат на житлово-комунальні послуги.

Виходячи з наведеного вище, Шевченківський районний суд м. Києва у справах № 761/8760/14-а та № 2-а-118/11, висновки яких мають преюдиційне значення для даного спору, зазначає, що ціни/тарифи, що визначені оскаржуваними розпорядженнями Київської міської державної адміністрації є економічно необґрунтованими, а також не відповідають іншим принципам, закріплених у ст. 30 Закону України «Про житлово-комунальні послуги».

Окрім того, оскаржувані розпорядження не пройшли необхідну реєстрацію в органах Міністерства юстиції України, що стало підставою для визнання оскаржуваних нормативно-правових актів нечинними з моменту прийняття, оскільки відповідно до п.3 Указу Президента України під 03 жовтня 1992р. за №493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" нормативно-правові акти, зазначені в ст. 1 цього Указу, набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності. Відповідно до п. 15 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992р. за №731 органи виконавчої влади направляють для виконання нормативно-правові акти лише після їх державної реєстрації та офіційного опублікування. У разі порушення зазначених вимог нормативно-правові акти вважаються такими, що не набрали чинності, і не можуть бути застосовані.

Таким, чином, за висновками суду, враховуючи правові позиції Верховного Суду України у справі № 21- 246а11 та Шевченківського районного суду м. Києва у справах № 761/8760/14-а та № 2а-118/11, можна вважати, що оскаржувані розпорядження не набули чинності, а їх застосування є неправомірним, в зв'язку з чим розпорядження Київської міської державної адміністрації було визнано незаконними і нечинними з моменту їх прийняття.

Зважаючи на вищевикладене, суд доходить висновку щодо неможливості застосування рішення центрального органу виконавчої влади про встановлення тарифів на теплову енергію (розпоряджень) при нарахуванні вартості спожитої теплової енергії за спірний період, які в судовому порядку визнанні незаконними і нечинними з моменту їх прийняття.

Аналогічний висновок викладено в постанові Вищого господарського суду України у від 10.02.2016 у справі № 5011-22/10699-2012.

Разом з тим, в процесі розгляду справи судом також встановлено, що розпорядження Київської міської державної адміністрації від 20.06.2002 № 1245 "Про встановлення тарифів на виробництво теплової енергії та житлово-комунальні послуги для населення" зареєстроване в Київському міському управлінні юстиції 27 червня 2002 р. за № 46/429, на яке позивач посилається як на підставу своїх позовних вимого щодо здійснення помісячного перерахунку плати за спожиту теплову енергію, згідно з розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 18.04.2008 № 578 «Про визнання такими, що втратили чинність, окремих розпоряджень Київської міської державної адміністрації», зареєстрованим в Головному управлінні юстиції у місті Києві 15.05.2008 за № 12/778, втратило чинність.

При цьому факт втрати чинності вказаним розпорядженням Київської міської державної адміністрації № 1245 від 20.06.2002 підтверджується також постановою Вищого господарського суду України від 13.01.2011 року у справі № 42/123 за позовом Закритого акціонерного товариства «Екостандарт» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Україна житло-сервіс» про стягнення заборгованості 2 797 280,83 грн.

В свою чергу встановлений судом факт втрати чинності розпорядженням Київської міської державної адміністрації № 1245 від 20.06.02 р. з моменту оприлюднення 30.05.08 р. в газеті «Хрещатик» відповідного розпорядження Київської міської державної адміністрації № 578 від 18.04.08 р., яке на даний час є чинним, за умови відсутності підстав для застосування визнаних нечинними спірних розпоряджень з травня 2008 р. по 31.12.10 р., не виключає можливості застосування розпорядження Київської міської державної адміністрації № 1245 від 20.06.02 р. до спірних правовідносин, що існували з 01.12.06 р. по 30.05.08 р., та здійснення відповідного перерахунку.

Окрім цього судом враховано правову позицію Верховного Суду України по справі № 6-6ц13 від 27.03.2013р., згідно якої не ґрунтується на законі висновок суду про відсутність підстав для стягнення заборгованості з тих підстав, що постановою суду визнано неправомірним рішення виконкому міської ради про зміну тарифів, оскільки у даному випадку слід було виходити із тарифів, які були чинними до тарифів, визнаних недійсними, або затверджених на виконання постанови суду.

Враховуючи викладене, зокрема, визнання розпоряджень №№ 643, 981, 1192, 1333, 392 недійсними у судовому порядку з моменту їх прийняття, а також неможливість застосування розпоряджень № 1786 та № 520 у зв'язку з ненабранням чинності вказаними розпорядженнями за відсутності їх реєстрації в органах Міністерства юстиції України, а також у зв'язку зі скасуванням розпорядження № 1245, суд приходить до висновку про відсутність застосування у періоді з 30.05.2008 по 31.12.2010 зазначених розпоряджень, якими було встановлено тарифи на теплову енергію, зокрема, розпорядження Київської міської державної адміністрації № 1245 від 20.06.02 р., на яке як на підставу позовних вимог посилається позивач в своїй позовній заяві.

Отже, доводи позивача про застосування у спірний період розпорядження № 1245 для розрахунку вартості отриманої теплової енергії судом відхиляються у зв'язку з тим, що вказане розпорядження втратило чинність і за висновками суду не може бути розцінене в якості підстав для перерахування тарифів з оплати теплової енергії за Договором за спірний період.

При цьому суд зауважує, що вирішуючи спір суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору.

Зокрема, суд повинен з'ясувати предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав). З урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню (предмет доказування).

Підставою позову є фактичні обставини, що наведені позивачем у позовній заяві, а отже згідно з принципом диспозитивності особа, якій належить право вимоги, розпоряджається своїми правами на власний розсуд, що, є визначальним при вирішенні спору та, в свою чергу, унеможливлює зміни підстав позову судом самостійно, виходячи з власних міркувань щодо доцільності.

Окрім того, щодо застосування відповідачем в період з 01.01.2011 постанови Національної комісії регулювання електроенергетики України № 1729 від 14.12.2010 «Про затвердження тарифів на теплову енергію АЕК «Київенерго» та з 01.07.2014 постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг № 465 від 23.04.2014 «Про встановлення тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування, постачання для потреб населення ПАТ «Київенерго», проти якого позивач заперечує, посилаючись на невстановлення жодним нормативно - правовим актом в період 01.01.2011 по 31.05.2015 тарифів на теплову енергію для оплати вартості спожитої теплової енергії, суд зазначає, що 09.07.2010 було внесено зміни до Закону України «Про теплопостачання» в частині здійснення державного регулювання у сфері теплопостачання.

Зокрема, ст. 20 вищевказаного Закону було доповнено частиною 3, яка визначає, що тарифи на виробництво, транспортування та постачання теплової енергії, крім тарифів на виробництво теплової енергії для суб'єктів господарювання, що здійснюють комбіноване виробництво теплової і електричної енергії та/або використовують нетрадиційні та поновлювані джерела енергії, затверджуються Національною комісією регулювання ринку комунальних послуг України та органами місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України «Про теплопостачання» (в редакції від 09.07.2010) до повноважень Національної комісії регулювання ринку комунальних послуг України при регулюванні господарської діяльності суб'єктів відносин у сфері теплопостачання, крім систем з теплоелектроцентралями, ТЕС, АЕС. іншими когенераційними установками та установками, використовують нетрадиційні або поновлювані джерела енергії, належать встановлення тарифів на теплову енергію суб'єктам природних монополій у сфері теплопостачання, ліцензування діяльності яких здійснюється Комісією.

Згідно Указу Президента України від 29.09.2011 № 953/2011 було створено Національну комісію регулювання ринку комунальних послуг, якій повинні бути передані всі матеріали та нормативно - правові акти, що були розроблені НКРЕ у зв'язку з виконанням функцій державного регулювання у сфері теплопостачання, централізованого водопостачання та водовідведення.

Згідно зі ст. 14 Закону України «Про державне регулювання у сфері комунальних послуг» 09.07.2010 № 2479-VI Національна комісія регулювання ринку комунальних послуг України взаємодіє з Національною комісією регулювання електроенергетики України з питань державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, які здійснюють комбіноване виробництво теплової і електричної енергії та/або використовують альтернативні джерела енергії у сфері теплопостачання у процесі спільного розроблення методології (порядку) встановлення тарифів для суб'єктів природних монополій та суб'єктів господарювання на суміжних ринках у сфері теплопостачання.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про державне регулювання у сфері комунальних послуг» Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики, виконує функції державного регулювання у сфері теплопостачання, централізованого водопостачання та водовідведення до закінчення процесу формування національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг. До встановлення національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики, тарифів на теплову енергію, транспортування теплової енергії магістральними та місцевими (розподільчими) мережами, постачання теплової енергії, а також тарифів на послуги централізованого водопостачання та водовідведення діють тарифи, що встановлені відповідно органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку.

Як зазначалось судом вище, Національна комісія регулювання електроенергетики України 14.10.2010 постановою № 1729, яка набрала чинності з 01.01.2011, затвердила тариф на теплову енергію для АЕК «КИЇВЕНЕРГО».

Таким чином, на момент прийняття постанови № 1729 від 14.12.2010, Національна комісія регулювання електроенергетики України виконувала функції Національної комісії регулювання ринку комунальних послуг України.

Аналогічні висновки викладені в листі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики від 10.07.2013 № 1802/15/27-13, копія якого наявна в матеріалах справи.

Окрім цього, як визначено п. 13 Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг, рішення комісії, які є нормативно-правовими актами, підлягають державній реєстрації в установленому законодавством порядку, за винятком рішень з питань установлення цін і тарифів (крім установлення цін і тарифів для населення). Рішення Комісії, які відповідно до закону є регуляторними актами (крім рішень щодо встановлення тарифів), розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".

Наразі, зазначена позиція знайшла відображення в листі Міністерства юстиції України № 7351/ПІ-О-382/10.1 від 04.03.2016 щодо надання роз'яснень щодо державної реєстрації та оприлюднення постанови Національної комісії регулювання електроенергетики України № 1729 від 14.12.2010 та постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг № 465 від 23.04.2014. Зокрема, як зазначено у вказаному листі, враховуючи Положення про Національну комісію з регулювання електроенергетики України та Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг, вказані постанови про затвердження тарифів на теплову енергію не підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та у нормативній базі Міністерства юстиції відсутні.

Слід зазначити, що Указом президента України № 1071 від 23.11.2011 було ліквідовано Національну комісію регулювання ринку комунальних послуг. Водночас Указом президента України від 23.11.2011 № 1073 було створено Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг, зокрема у сфері теплопостачання (крім діяльності суб'єктів господарювання, які здійснюють комбіноване виробництво теплової і електричної енергії та/або використовують нетрадиційні або поновлювані джерела енергії), централізованого водопостачання та водовідведення, а також у сфері перероблення та захоронення побутових відходів.

При цьому відповідно до вимог Положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики, відсутні повноваження щодо державного регулювання у сфері комунальних послуг, у сфері централізованого водопостачання та водовідведення у сфері теплопостачання (крім повноважень державного регулювання діяльності суб'єктів господарювання, які здійснюють комбіноване виробництво теплової і електричної енергії та/або використовують нетрадиційні або поновлювані джерела енергії).

Вищевказана постанова Національної комісії регулювання електроенергетики України № 1729 від 14.12.2010 втратила чинність на підставі Постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики № 883 від 23.06.2014.

Також суд звертає увагу на правову позицію, викладену в Постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 28 травня 2013 р., згідно якої встановлення суми заборгованості за поставлену теплову енергію у січні 2011 р. на підставі тарифів, визначених розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 29 грудня 2010 р. № 1222, є неправомірним, оскільки із 22 липня 2010 р. - дати набрання чинності Законом України «Про Національну комісію регулювання ринку комунальних послуг України», яким внесено зміни до ряду законодавчих актів у сфері теплопостачання, - Київська міська державна адміністрація не може встановлювати тарифи на теплову енергію для суб'єктів природних монополій, а Національна комісія регулювання електроенергетики України в межах повноважень, наданих зазначеним Законом, 14 грудня 2010 р. затвердила тарифи на теплову енергію Акціонерній енергопостачальній компанії «Київенерго».

Зокрема, Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг, прийнято постанову № 465 від 23.04.2014 «Про встановлення тарифів на теплову енергію, її виробництво, транспортування, постачання для потреб населення ПАТ "Київенерго".

Доказів визнання нечинними або скасування в судовому порядку вказаних постанов НКРЕ/НКРЕКП № 1729 від 14.12.2010 та № 465 від 23.04.2014 матеріали справи не містять.

Таким чином, враховуючи вищевикладене, оскільки в період з 01.01.2011 року тарифи на теплову енергію встановлювалися постановами Національної комісії регулювання ринку електроенергетики України та Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері комунальних послуг як такими, що були видані в межах повноважень вищевказаних органів та відповідно до вимог чинного законодавства України, твердження позивача про відсутність у період з 01.01.2011 по 31.05.2015 жодного нормативно - правового акту щодо встановлення тарифу для оплати вартості спожитої теплової енергії, та, відповідно, наявності підстав для застосування до спірного періоду розпорядження Київської міської державної адміністрації № 1245 від 20.06.2002 судом не приймаються як необґрунтовані та такі, що спростовуються наявними матеріалами справи.

Окрім цього, як встановлено судом за матеріалами справи, відповідачем до початку судового засідання 12.10.16р. подано клопотання № 91/52/1044 від 26.09.16р. про застосування строку позовної давності, в якому останній, зокрема, зазначає про застосування строків позовної давності до вимог позивача щодо проведення перерахунку за період з 01.12.06 р. по 31.12.10 р. за розпорядженнями Київської міської державної адміністрації №№ 1575, 643, 520, 981, 1192, 1333, 392, посилаючись при цьому на те, що відлік строку позовної давності за вказаними розпорядженнями починається з дати їх прийняття, тобто з дати, коли позивач довідався або міг довідатись про порушення його права, отже, на думку відповідача, звернення до суду з відповідним позовом в цій частині здійснено позивачем зі спливом строку позовної давності, тобто поза межами періоду позовної давності. Також відповідач зазначає, що початок періоду строку позовної давності щодо спірного періоду з 01.01.11 р., в який до позивача застосовувались затверджені постановами НКРЕ/НКРЕКП №№ 1729, 465, з моменту набрання чинності вказаними постановами, та звертає увагу на наявність у позивача інформації щодо оскарження тарифів КМДА в зв'язку з розглядом господарським судом міста Києва відповідних справ в 2009 р., що, в свою чергу, спростовує твердження позивача про отримання інформації щодо порушення прав ЖБК «Індикатор-13» в листопаді 2015 р.

Суд вважає за необхідне зазначити, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Отже, дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов'язане з реалізацією права на справедливий судовий розгляд.

Суд звертає увагу, що за приписами статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з частиною першою статті 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

Тобто за змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому норма частини першої статті 261 Цивільного кодексу України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Як визначено ч. 1 ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. В свою чергу господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом (ч. 2 вказаної статті).

Відтак, оскільки позивач як юридична особа набуває свої права і обов'язки та реалізує їх в межах, визначених законодавством, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму своєчасної та ініціативної обізнаності останнього.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 Цивільного кодексу України), а спливає у відповідні місяць та число останнього року строку, якщо строк визначений роками (частина перша статті 254 Цивільного кодексу України).

Суд зазначає, що відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Спеціальна позовна давність в один рік, застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) (ст. 258 Цивільного кодексу України).

В абзаці першому та п'ятому підпункту 2.1 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів"(далі - Постанова № 10) зазначено, що частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

При цьому як зазначено в п. 2.2. постанови № 10 за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен розглянути справу у повному обсязі, дати належну оцінку доказам, відповідно до вимог статті 43 ГПК України, з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Положення закону про правові наслідки спливу строку позовної давності можуть бути застосовані судом тільки у тому випадку, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права і факт його порушення чи оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити у позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової-вимоги.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Окрім цього приписи чинного законодавства не містять застережень щодо задоволення заяв відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.

Виходячи з вищевикладеного, враховуючи той факт, що на момент винесення Шевченківським районним судом м. Києва преюдиційних постанов щодо визнання нечинними спірних розпоряджень КМДА №№ 643, 981, 1192, 1333, 392, Постановою Верховного Суду України від 28.11.2011 у справі № 21-246а11 зазначене розпорядження № 643 від 30.05.07 р. скасоване, суд доходить висновку, що початок перебігу позовної давності починається з моменту винесення Верховним Судом України вказаної постанови про скасування розпоряджень КМДА, в т.ч. № 643.

Відтак, враховуючи, що заявлені позовні вимоги ґрунтуються саме на зобов'язанні відповідача здійснити перерахунок по Договору № 1640119 на постачання теплової енергії у гарячій воді від 01.10.99 р. із застосуванням тарифів, що були встановлені саме розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 20.06.2002 № 1245, яке втратило чинність, суд доходить висновку про безпідставність таких вимог щодо періоду з травня 2008 р. по 31.05.2015 включно, адже, посилаючись на порушення своїх прав внаслідок застосування відповідачем тарифів, визнаних в наступному не чинними, позивач вимагає відновлення своїх прав шляхом зобов'язання відповідача застосувати тарифи, які також є нечинними.

В свою чергу, судом за матеріалами справи встановлено наявність правових підстав для застосування до спірних правовідносин зазначеного розпорядження КМДА № 1245 від 20.06.02 р. в період з 01.12.06 р. по 30.05.08 р. включно, тобто позовну давність може бути застосовано до позовних вимог щодо здійснення перерахунку за період з 01.12.06 р. по травень 2008 р.

Господарський суд розглянувши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду даної справи, та розглянувши позов по суті, приймаючи до уваги той факт, що з даною позовною заявою позивач звернувся до суду 15.06.16 року (як свідчить відмітка канцелярії Господарського суду міста Києва на позовній заяві), тобто за межами встановленого законодавством строку позовної давності, дійшов висновку, що заява відповідача про застосування строку позовної давності до вимог про здійснення перерахунку тарифів за спірним Договором підлягає частковому задоволенню.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов в частині здійснення ПАТ «Київенерго» перерахунку тарифів в період з 01.12.06 р. по 30.05.08 р. доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, проте поданий позивачем після спливу строку позовної давності, суд вважає за необхідне відмовити позивачу у задоволенні позову у вказаній частині з огляду на пропущення позивачем строку відповідного звернення до суду.

З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що позивач не довів в розумінні приписів ст.ст. 32, 33 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а також у зв'язку з відсутністю фактичних обставин, з якими закон пов'язує можливість здійснення перерахунку вартості спожитої теплової енергії за період з травня 2008 р. по 31.05.2015 включно та настання відповідних юридичних наслідків, зважаючи на відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у даній справі в цій частині, а також зважаючи на застосування позовної давності до вимог позивача про здійснення ПАТ «Київенерго» перерахунку тарифів в період з 01.12.06 р. по 30.05.08 р., суд вважає за необхідне відмовити позивачу у задоволенні позову щодо здійснення перерахунків за поставлену теплову енергію за Договором на постачання теплової енергії № 1640119 від 01.10.99 р. за період з 01.12.06 р. по 31.05.15 р. з огляду на його необґрунтованість та недоведеність.

Суд зазначає, що рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.12 р. «Про судове рішення» рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.

Щодо поданого позивачем клопотання про виклик у судове засідання уповноважених представників Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг Міністерства юстиції України, для дачі відповідних пояснень та наявні матеріали справи, суд зазначає, що відповідно ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Частина друга вказаної статті встановлює перелік видів доказів або засобів доказування, до яких відносяться: письмові і речові докази, висновки судових експертів; пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі. В необхідних випадках на вимогу судді пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь в судовому процесі, мають бути викладені письмово.

Крім того, стаття 30 ГПК надає господарському суду право викликати посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (в тому числі, на вимогу суду - в письмовій формі). Відповідна норма застосовується в тому разі, коли згадані підприємства (установи, організації, органи) не є сторонами або третіми особами у справі, що розглядається господарським судом. В усіх наведених випадках слід витребовувати пояснення в письмовій формі.

Метою участі посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів є вирішення питань щодо обставин справи, дослідження наявних у справі доказів чи збирання нових доказів, інших питань, що виникають під час судового розгляду.

За результатами розгляду вказаного клопотання, враховуючи предмет та підстави даного позову, зважаючи на законодавчо встановлені завдання, функції та обсяг повноважень Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, з клопотанням про виклик в судове засідання для дачі пояснення представників якої позивачем подано клопотання, та наявні в матеріалах листи Міністерства Юстиції України та Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики щодо роз'яснення відповідних питань, суд дійшов висновку про недоцільність виклику в судове засідання представників Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.

Керуючись ст. ст. 124, 129 Конституції України, ст. ст. 4-2, 4-3, 33, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Повний текст рішення складений та підписаний 27 жовтня 2016 року.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання протягом 10 днів з дня складання та підписання повного тексту рішення апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.

Суддя А.М. Селівон