АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 22-ц/796/9659/2016 Головуючий у 1-й інстанції - Галась І.А.

Доповідач - Рубан С.М.

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 жовтня 2016 року Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:

головуючого судді Рубан С.М.

суддів Желепа О.В., Кравець В.А.

при секретарі Перетятько А.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 26 травня 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація про визнання недійсними свідоцтва про право власності та розпорядження про приватизацію, визнання права користування,-

В С Т А Н О В И Л А :

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 26 травня 2016 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, 3-ті особи - ОСОБА_3, Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація про визнання недійсними свідоцтва про право власності та розпорядження про приватизацію, визнання права користування залишено без задоволення.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.

В судовому засіданні позивач підтримав доводи апеляційної скарги.

Відповідач, представник відповідача та третя особа ОСОБА_3 заперечували проти доводів апеляційної скарги.

Інші учасники процесу в судове засідання не з'явились, про час і місце розгляду справи повідомлені належно, тому в порядку ч. 2 ст. 305 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи.

Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з'явились в судове засідання, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду та матеріали справи в межах апеляційного оскарження, дійшла наступного висновку.

У лютому 2016 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_4, треті особи: ОСОБА_3, Деснянська районна в м. Києві державна адміністрація про визнання недійсними свідоцтва про право власності та розпорядження про приватизацію, визнання права користування.

Свої вимоги мотивував тим, що наприкінці 1987 року, у зв'язку зі смертю старшого брата позивача - ОСОБА_5 відповідач, яка є матір'ю позивача - ОСОБА_2 вирішила зробити обмін квартири, а саме: квартиру АДРЕСА_2, яку відповідач отримала, як мати одиначка, на квартиру АДРЕСА_1. При обміні позивач був внесений в житловий ордер.

У грудні 1991 року позивач був звільнений з місць позбавлення волі і в січні 1992 року був прописаний відповідачем за адресою: АДРЕСА_1.

28.04.1992 року позивач був заарештований за скоєний злочин і засуджений рішенням Ватутінського районного суду м. Києва від 16.09.1992 року на 6 років позбавлення волі. 22 грудня 1992 року позивач був тимчасово знятий з реєстраційного обліку за судимістю та отримав тимчасову реєстрацію в місцях позбавлення волі. Про це письмово судом була сповіщена відповідач. При прибутті в місця позбавлення волі відповідач була письмово сповіщена адміністрацією установи про місцезнаходження позивача за адресою: АДРЕСА_3.

14.08.1997 року позивач був звільнений з місць позбавлення волі за амністією і відразу згідно вимог чинного законодавства звернувся до матері з питання прописки. Мати категорично відмовилася його прописувати. Позивач звернувся до міліції, і працівники внутрішніх органів неодноразово розмовляли з відповідачем щодо прописки позивача, проте мати позивача категорично відмовилася прописувати його, посилаючись на те, що квартира є її особистою власністю. Відповідач приховала від позивача і працівників внутрішніх органів інформацію про проведені операції з квартирою в період з 1992 по 1997 роки.

17.10.1998 року позивач був заарештований за вчинений злочин, і 18.03.1999 року, засуджений вироком Київського міського суду на 15 років позбавлення волі.

05.09.2012 року він був звільнений з місць позбавлення волі умовно- достроково, і по прибуттю в Київ став на облік у міліції Деснянського району м. Києва.

Мати позивача знову відмовила йому у прописці і проживанні за адресою: АДРЕСА_1, і позивач був направлений працівниками внутрішніх органів у центр для бездомних за адресою: АДРЕСА_4, де 14.02.2013 року отримав реєстрацію на 6 місяців.

14.09.2013 року мати позивача дала йому реєстрацію в гуртожитку за адресою: АДРЕСА_5. Даний гуртожиток є аварійним, і з 2010 року в будинку відсутня гаряча вода. Власником даної кімнати в м. Ніжині є відповідач. Позивач ніяких прав на це житло не має. 10.12.2014 року позивач знявся з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_5 для подальшої прописки в м. Київ.

22.05.2015 позивачу стало відомо, що його мати ще 07 жовтня 1996 року приватизувала спірну квартиру в рівних частках з його сестрою ОСОБА_3., без його участі. Позивач вважає, що при подачі документів на проведення приватизації він, як перебуваючий у місцях позбавлення волі, і тимчасово знятий з реєстраційного обліку за судимістю, являвся тимчасово відсутнім, і не втрачав право на житло і участь у приватизації житла. А тому він змушений був звертатись до суду з вказаним позовом.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з наступного.

Судом встановлено, що 22 квітня 1992 року ОСОБА_1 був заарештований за скоєний злочин і засуджений вироком Ватутінського районного суду міста Києва від 16.09.1992 року на 6 років позбавлення волі.

22 грудня 1992 року ОСОБА_1 був тимчасово знятий з реєстраційного обліку за судимістю з АДРЕСА_1 та тимчасово зареєстрований в місцях позбавлення волі за адресою: АДРЕСА_3.

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 07 жовтня 1996 року, виданого відділом приватизації державного житлового фонду Ватутінської районної ради, квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної, спільної (сумісної або часткової) власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних долях, яке зареєстровано в БТІ - 14.10.1996 року за р.№2205.

Згідно довідки про звільнення з місць позбавлення волі від 16.08.1997 року серії БЗ №002565 виданою установою ЮА 45/95 ОСОБА_1, звільнений з місць позбавлення волі за ст. 5 Закону України «Про амністію» від 26.06.1997 року.

Згідно ст. 346 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

Відповідно до ч.2 ст.8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку.

Суд виходив з того, що виходячи з аналізу змісту Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" у поєднанні з нормами ст.ст. 1, 6, 9, 61 ЖК України, ст. 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст.64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності, а відтак і право на приватизацію разом з іншими членами сім'ї.

Підстави збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами визначені у ст. 71 ЖК України.

Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Позивач не звертався до установи ЖЕК та до відповідача з відповідними заявами про збереження за ним права на проживання в спірному житловому приміщенні на певний строк у зв'язку з його перебуванням в місцях позбавлення волі.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Таким чином, посилання позивача на те, що він після звільнення з місць позбавлення волі 1997 році деякий час проживав в квартирі відповідача за її згодою, не дає йому право вважати, що він має всі права на спірну квартиру. Крім того, з довідки про звільнення з місць позбавлення волі від 16.08.1997 р. вбачається, що ОСОБА_1 прямує до місця проживання, АДРЕСА_6, тобто наміру проживати в спірній квартирі у позивача на той час не було.

17.10.1998 року ОСОБА_1 був заарештований за вчинений злочин і 18.03.1999 року засуджений вироком Київського міського суду на 15 років позбавлення волі.

05.09.2012 року ОСОБА_1 був звільнений з місць позбавлення волі умовно-достроково.

14.02.2013 року ОСОБА_1 був зареєстрований на 6 місяців у центрі для бездомних за адресою: АДРЕСА_4.

14.09.2013 року ОСОБА_1 був зареєстрований в гуртожиток за адресою: АДРЕСА_5.

Доказів того, що на час перебування на свободі ОСОБА_1 проживав у спірній квартирі або не проживав, але за ним зберігалося право на житло відповідно до чинного законодавства, суд не встановив.

З підстав вищевикладеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивачем не було доведено, що спірна квартира приватизована з порушенням вимог Закону, а тому його доводи про порушення права на приватизацію спірної квартири, що є підставою для визнання приватизації незаконною, є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Крім того, позивачем вимоги про скасування свідоцтва про право власності на квартиру АДРЕСА_1 та розпорядження про приватизацію вищевказаної квартири заявлені до неналежного відповідача, а саме до одного з власників квартири - ОСОБА_2

Колегія суддів не погоджується з висновком суду в частині підстав відмови в задоволенні позовних вимог.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було доведено, що спірна квартира приватизована з порушенням вимог Закону, а тому доводи позивача про порушення його права на приватизацію спірної квартири необґрунтовані та не підлягають задоволенню.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду в цій частині, оскільки відповідно до ст. 72 ЖК України, яка діяла на момент приватизації спірної квартири, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Згідно ст. 47 Конституції України, кожен має право на житло.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Як встановлено судом першої та апеляційної інстанції рішення суду про визнання позивача таким, що втратив право користування спірною квартирою судом постановлено не було.

В апеляційному суді відповідач підтвердила суду, що не зверталась до суду з позовом про визнання позивача таким, що втратив право користування спірною квартирою.

Підтвердила, що приватизація спірної квартири проведена на підставі її заяви та заяви доньки ОСОБА_3 в 1996 році в період відбування позивачем покарання в місцях позбавлення волі, де він і був тимчасово зареєстрований.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів вважає, що приватизувавши спірну квартиру на себе та доньку, відповідач ОСОБА_2 порушила право позивача на участь у приватизації квартири, а як наслідок у користуванні житлом та розпорядженні квартирою.

Судом встановлено, що приватизація спірної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 відбулась 07.10.1996 року.

Відповідно до довідки про звільнення з місця позбавлення волі, позивач 16.08.1997 року був звільнений з місць позбавлення волі.

Статтею 256 ЦК України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Згідно ч. 3 ст.267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідачем заявлено про застосування строку позовної давності.

В апеляційному суді позивач підтвердив, що його мати - відповідач у справі не зареєструвала його в спірній квартирі після його звільнення з місць позбавлення волі в 1997 році та пояснила, що вона є власником квартири і не буде його реєструвати у своїй квартирі.

Таким чином, колегія суддів вважає, що саме з моменту звільнення по амністії в 1997 році позивач дізнався про порушення свого права на житло, однак, як достовірно встановлено судом та підтверджено самим позивачем, за захистом свого порушеного права з 1997 року по 2016 рік позивач не звертався ні до правоохоронних органів, ні до суду, ні з відповідними заявами до органів житлово-експлуатаційної дільниці чи паспортного столу (ВГІРФО).

Частиною 4 ст.267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

В постанові від 21.05.2014 року у справі №6-7цс14 Верховний Суд України, проаналізувавши норму ч.1 ст.261 ЦК України, дійшов висновку, що за змістом зазначеної норми законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.

Тобто, на момент звернення до суду з даним позовом сплив строк позовної давності, який розпочався з моменту проінформованості позивача про порушення його прав, а саме з 1997 року, коли останній був звільнений з місць позбавлення волі за амністією.

Відповідно до ч. 5 ст.267 ЦК України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Посилання позивача на незнання закону, колегія суддів оцінює критично та не вважає поважною причиною пропуску строку позовної давності для звернення до суду за захистом свого порушеного права.

Оскільки, колегія суддів не визнає поважними причини пропущення позивачем строку позовної давності у задоволенні позову належить відмовити за спливом позовної давності.

Доводи апеляційної скарги висновків колегії суддів про сплив позовної давності не спростовують.

Керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 309, 313-315 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 26 травня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення наступного змісту.

В задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20 днів.

Головуючий

Судді