ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Київської області

01032, м. Київ - 32, вул. С.Петлюри, 16

тел. 235-95-51

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"03" жовтня 2016 р. Справа № 911/2305/16

Господарський суд Київської області у складі головуючого судді Колесника Р.М. за участю секретаря судового засідання Щотової Я.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом ОСОБА_1, м. Київ

до 1) ОСОБА_2, м. Київ

2) Товариства з обмеженою відповідальністю “ТАТ”, Київська обл., м. Вишгород

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів ОСОБА_3 районної державної адміністрації, Київська обл., м. Вишгород

про визнання договору недійсним, визнання недійсним рішення загальних зборів, визнання недійсним статуту

За участю представників:

Від позивача: ОСОБА_4, довіреність №1907 від 10.04.2015;

ОСОБА_5;

Від відповідача 1: ОСОБА_6, адвокатське посвідчення №1834 від 12.01.2015.;

Від відповідача 2: ОСОБА_7, довіреність від 08.08.2016;

Від третьої особи: не з’явився.

Позивач , ОСОБА_1, (надалі позивач) звернувся до господарського суду Київської області з позовом до ОСОБА_2 (надалі відповідач) про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю «ТАТ», укладеного позивачем та відповідачем 09.08.2013, визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «ТАТ», оформленого протоколом № 6 від 09.08.2013, визнання недійсним Статуту ТОВ «ТАТ» в редакції затвердженій протоколом № 6 від 09.08.2013, скасування державної реєстрації змін до відомостей про ТОВ «ТАТ» та скасувати державну реєстрацію змін до установчих документів ТОВ «ТАТ» в редакції, затвердженій протоколом № 6 від 09.08.2013.

В обґрунтування позову позивач посилається на те, що укладений сторонами 09.08.2013 договір купівлі-продажу частки ТОВ «ТАТ» є недійсним оскільки укладений внаслідок омани, передбачав міну часток корпоративних прав, реалізація справжнього правочину стала не можливою через відсутність можливості виконання відповідачем власної частини домовленості. Статутний капітал ТОВ «ТАТ» на момент утворення товариства учасниками товариства не сформований, а тому предмет договору відсутній. На підтвердження своїх доводів позивач посилався та текст рішення Дніпровського районного суду від 01.02.2016 по цивільній справі № 755/8472/15-ц.

У зв’язку із вимогою про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ “ТАТ» від 09.08.2013 позивач вимагає визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «ТАТ», оформленого протоколом № 6 від 09.08.2013, визнання недійсним Статуту ТОВ «ТАТ» в редакції затвердженій протоколом № 6 від 09.08.2013, скасування державної реєстрації змін до відомостей про ТОВ «ТАТ» та скасувати державну реєстрацію змін до установчих документів ТОВ «ТАТ» в редакції, затвердженій протоколом № 6 від 09.08.2013.

Ухвалою суду від 22.07.2016 порушено провадження у справі, залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів - ОСОБА_3 районну державну адміністрацію.

03.10.2016 через канцелярію суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому просив у задоволенні позову відмовити через його недоведеність належними та допустимими доказами, зокрема зазначив про відсутність доказів вчинення спірного правочину, як удаваного чи укладеного під впливом обману. Заперечуючи проти тверджень позивача про те, що предмет спірного договору був відсутній, оскільки попередні учасники товариства не сформували статутний капітал, відповідач зазначає, що доказом формування статутного капіталу в повному обсязі є відомості Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб підприємців та громадських формувань, достовірність яких презюмується приписами ст. 10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб – підприємців».

03.10.2016 через канцелярію суду від представника ТОВ «ТАТ» надійшли заперечення на позовну заяву, в яких зазначено, що доводи позивача спростовуються відомостями, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб підприємців та громадських формувань та підстави для визнання спірного правочину недійсним відсутні, що підставою для відмови у задоволенні і решти позовних вимог.

30.09.2016 позивачем було подано клопотання про витребування доказів, в порядку передбаченому ст. 38 ГПК України, зокрема про витребування з ОСОБА_3 об’єднаної державної податкової інспекції засвідчену копію звіту ТОВ “ТАТ про фінансові результати станом на січень 2014, витребування з Дніпровського районного суду м. Києва належним чином засвідчену копію справи № 755/8472/15-ц. у задоволенні якого судом відмовлено.

30.09.2016 позивачем надано суду доповнення до позовної заяви, в яких зазначив, що позивач нічого не отримав від спірного правочину, предмет договору відсутній, адже позивачу не належала частка в статутному капіталі, додатково посилався на те, що рішенням у справі № 755/8472/15-ц встановлено, що позивач та відповідач домовилися про розподіл бізнесу, наслідком якого підприємство в Криму буде належати позивачу, а ТОВ «ТАТ» відповідачу, тобто між сторонами мав бути вчинений правочин щодо міни часток, але оскільки підприємство в Криму – ТОВ «Варяг-Озеро», опосередковано, через приналежність 100% частки в ДП «Чорнорморське», що було учасником з часткою 100% належало позивачу, міна між сторонами фактично відбутися не могла, адже обидва об’єкти – і ТОВ «ТАТ» і ТОВ «Варяг-Озеро» належали позивачу.

03.10.2016 позивачем надано суду доповнення до позовної заяви, в яких позивач додатково обґрунтував позовні вимоги, зазначив, що позивач не мав права укладати спірний договір купівлі-продажу частки, адже така частка ним не була сплачена, тобто він не став її власником та не набув прав на розпорядження нею. Також позивач зазначає, що було порушено порядок повідомлення учасника про загальні збори учасників, що свідчить про недійсність спірного рішення ТОВ «ТАТ».

Розгляд справи відкладався, в тому числі поза межами строку, визначеного ст. 69 ГПК України, адже розглянути справу, з урахуванням її обставин, у відведений законом строк суд можливості був позбавлений. При цьому вимоги про розгляд справи впродовж розумного строку судом дотримано.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав.

Представники відповідача 1 та відповідача 2 проти позову заперечували в повному обсязі.

Представник третьої особи на стороні відповідачів в судове засідання не з’явився, про час і місце судового засідання був повідомлені належним чином.

Враховуючи те, що нез’явлення представника третьої особи не перешкоджає розгляду справи по суті, а матеріали справи є достатніми для вирішення спору в даному судовому засіданні, суд вважає за можливе розглянути позов у відсутності представника відповідача, за наявними у справі матеріалами згідно з вимогами статті 75 Господарського процесуального кодексу України.

Заслухавши пояснення представників позивача, відповідача 1, відповідача 2, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об’єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

09.08.2013 позивачем та відповідачем укладено договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю «Тат», за яким продавець (позивач) передає покупцю (відповідач) частку у розмірі 296 000,00 гривень, що відповідає 100% статутного капіталу ТОВ «ТАТ» , а покупець зобов’язаний прийняти та оплатити їх в порядку, визначеному цим договором ( п. 1.1. договору).

Частка, що передається за цим договором, належить продавцеві на підставі статуту товариства з обмеженою відповідальністю «ТАТ», податковий номер 13715108, в редакції, зареєстрований 23.01.2012 ОСОБА_3 районною державною адміністрацією Київської області (п.1.1.1. договору).

Статутний капітал: 296 000,00 гривень. Місцезнаходження: 07300, Україна, Київська обл., Вишгородський район, місто Вишгород, вул. Набережна, будинок 4-Б. Ідентифікаційний код: 13715108 (п.п. 1.2.4., 1.2.5., 1.2.6 договору).

Розмір части, що відчужується продавцем на користь покупця за цим договором, складає 296 000,00 гривень, що відповідає 100% статутного капіталу ТОВ «ТАТ», податковий номер 13715108 (п. 1.3.2. договору).

Продавець заявляє і гарантує, що на момент укладення договору право власності щодо частки в статутному капіталі товариства, повністю сплачено, не відчужено третім особам і не обтяжено іншими зобов’язаннями перед третіми особами; не є предметом спору, не знаходиться під арештом чи забороною на відчуження; не є предметом застави або майнової поруки; не передана, не передовірена третім особам; не заповідана і не обтяжена іншими зобов’язаннями, та що продавець має всі повноваження щодо розпорядження приватним підприємством (п. 1.4. договору).

Покупець вважається повноправним власником частки у статному (складеному) капіталі товариства відповідно до придбаної ним частки після підписання цього договору та державної реєстрації змін, пов’язаних із зміною складу учасників товариства, у відповідному органі, державної реєстрації за місцезнаходженням товариства (2.1. договору).

Продаж частки у статному (складеному) капіталі товариства, яка передається за цим договором, за погодженням сторін, вчиняється за 296 000,00 гривень. Розрахунки за цим договором здійснюються у готівковій формі або на банківський рахунок продавця (п.п. 3.1., 3.2. договору).

09.08.2013 позивачем та відповідачем було складено акт прийому-передачі до договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі товариства, відповідно до якого ОСОБА_1 відповідно до умов договору передав, а ОСОБА_2 прийняв частку в розмірі 296 000,00 гривень, що відповідає 100% статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю «ТАТ», податковий номер 13715108.

09.08.2013 позивачем складено заяву, підпис на які засвідчено нотаріально приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, реєстровий № 10432, в якій позивач також підтвердив свій намір щодо розпорядження належною йому часткою шляхом її передачі на користь відповідача, у зв’язку з чим повідомив ТОВ «ТАТ» про вихід зі складу учасників товариства.

09.08.2013 відбулися загальні збори учасників товариства, на яких було прийнято рішення, що оформлено протоколом № 2 від 09.08.2013, щодо:

- звільнення позивача з посади директора товариства;

- виведенення зі складу учасників товариства позивача, у зв’язку з відступленням його частки в повному обсязі, а саме в розмірі 296 000,00 гривень, що відповідає 100 відсоткам статутного капіталу товариства шляхом укладення відповідного договору купівлі-продажу корпоративних прав на користь відповідача;

- прийнято відповідача до складу учасників товариства;

- затверджено нову редакцію статуту товариства.

Як вбачається зі змісту протоколу № 2 від 09.08.2013 на загальних зборах були присутні, у якості учасника товариства – ОСОБА_1, у якості запрошеної особи - ОСОБА_2. Протокол від 09.08.2013 підписано обома особами.

Позивач звернувся до суду із розглядуваним позовом та просить визнати недійсним договір купівлі-продажу частки від 09.08.2013, рішення загальних збрів ТОВ «ТАТ» від 09.08.2013, нової редакції статуту товариства, затвердженої на цих зборах та просить скасувати державну реєстрацію змін до установчих документів, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що спірний договір не відповідає вимогам закону, позивачу не належала частка в статутному капіталі, предмет договору відсутній, та цей договір укладено внаслідок обману та з метою приховати інший правочин, який сторони насправді бажали укласти, а саме міну корпоративних прав в двох різних підприємствах, як засіб розподілу спільного бізнесу.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача задоволенню не підлягають з огляду на наступне.

Згідно зі ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; правочин може вчинятися усно або в письмовій формі.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно ч. 1,3 ст. 147 Цивільного кодексу України учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. 3. Частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю може бути відчужена до повної її сплати лише у тій частині, в якій її уже сплачено.

Аналогічні положення містяться в ст. 53 Закону України «Про господарські товариства».

Відповідно до п. 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено). У зв'язку з наведеним господарським судам необхідно встановлювати, чи є оспорюваний правочин вчиненим та з якого моменту (статті 205 - 210, 640 ЦК України, частини друга - п'ята, сьома статті 180 ГК України тощо). Зокрема, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас господарським судам необхідно враховувати таке. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним.

При цьому, суд зазначає, що обов'язковою умовою укладення договору є не лише досягнення згоди щодо відповідного переліку умов, які для певного виду договору є істотними, але і дотримання вимог щодо правосуб'єктності особи, яка є стороною договору чи діє від її імені, адже договір, виходячи з положень ст. 626 Цивільного кодексу України, є домовленістю сторін, спрямованою на встановлення, зміну, припинення цивільних прав та обов'язків, а отже домовленість в правовому розумінні (така, що може призвести до правомірних наслідків у вигляді встановлення, зміни, припинення правовідношення), може мати місце виключно за умови укладення договору належною стороною особисто (її уповноваженим представником), оскільки тільки така особа має право визначати для себе (як сторони) права та обов'язки за наслідками відповідної домовленості. Тобто, суд повинен встановити факт наявності волевиявлення особи на укладення договору.

Дотримуючись наведених положень, суд дійшов висновку, що договір купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ «ТАТ» від 09.08.2013, укладений позивачем та відповідачем відповідає наведеним приписам закону, підписаний обома сторонами правочину, що в перебігу розгляду справи позивачем не заперечувалося, та реалізований у спосіб проведення зміни складу учасників ТОВ «ТАТ» рішенням загальних зборів учасників від 09.08.2013 із подальшим проведенням державної реєстрації змін до установчих документів.

Тобто сторони досягли бажаного результату, визначеного їх домовленістю, сформульованою у тексті договору від 09.08.2013 року.

Наведене дає суду підстави дійти висновку, що спірний договір було фактично вчинено сторонами, позивач своїми наступними діями – складання заяви про вихід зі складу учасників товариства у зв’язку з відступленням частки відповідачу від 09.08.2013, участю у загальних зборах учасників ТОВ «ТАТ» 09.08.2013, якими завдяки діям самого позивача було запроваджено домовленість позивача із відповідачем щодо зміни складу учасників товариства.

При цьому, суд має констатувати, що складання заяви від 09.08.2013 про вихід зі складу учасників товариства у зв’язку із відступленням частки відповідачу було зайвим та навіть помилковим, адже законом не вимагалося. Вихід зі складу учасників та зміна складу учасників у зв’язку з відступленням частки в статутному капіталі є абсолютно різними способами припинення участі у товаристві, що відрізняються механізмом такого припинення та наслідками, адже вихід передбачає обов’язок товариства виплатити учаснику вартість його частки (ст. 148 Цивільного кодексу України, ст. 54 Закону України «Про господарські товариства»), що вибув, коли як зміна складу учасників внаслідок відступлення частки передбачає розрахунки за частку на підставі договору між учасником, що вибув та новим учасником (ст. 147 Цивільного кодексу України, ст. 53 Закону України «Про господарські товариства»)

Водночас наведене не впливає на висновки суду про досягнення сторонами домовленості, що виникла між сторонами та реалізована у спосіб визначений законом.

Позивач у позовній заяві та доповненнях до позовної заяви виклав тези про невідповідність спірного договору низці положень Цивільного кодексу України зокрема посилався на те що договір від 09.08.2013 є удаваним та укладеним з метою приховати інший правочин (ст. 235 Цивільного кодексу України), договір укладений внаслідок обману (ст. 230 ЦК України), договір укладений внаслідок помилки (ст. 229 Цивільного кодексу України).

Надаючи доводам сторін в цій частині належну юридичну оцінку суд має констатувати, що позивач не визначився із тим, що саме має бути підставою для визнання спірного договору недійсним, що вимагає від суду надати оцінку доводам позивача по кожній із наведених підстав, що в значній мірі є відмінними одна від одної та їх спільне застосування до одного правочину, не вбачається судом виправданим.

Водночас, суд не обмежений у праві застосувати належну норму права, що регулює спірні правовідносини, якщо встановить, що право позивача є порушеним та таким, що потребує судового захисту та таке застосування не можна вважати порушенням принципу диспозитивності судового процесу бо метою судового розгляду є захист порушеного права та охоронюваного законом інтересу.

Натомість дослідивши обставини справи, судом не встановлено порушення прав та інтересів позивача, а очевидна невдоволеність ним результатом досягнутих домовленостей, на думку суду, не може бути виправлена у спосіб визнання спірного правочину недійсним.

Так, відповідно до ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Згідно узагальнення Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 24.11.2008 при укладенні удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються правила щодо правочину, який сторони мали на увазі (який сторони приховали). Суб'єкт, який вимагає визнання правочину недійсним, як укладеного з метою приховати інший правочин, повинен довести, що правочин укладений з такою метою.

Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином. При цьому, позивач повинен вказати, який інший правочин приховується з допомогою укладеного правочину.

Ознакою удаваного правочину є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі усіма або принаймні одним із них.

За удаваним правочином настають інші права та обов'язки, ніж ті, що передбачені правочином. За удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.

Відповідно до п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Обґрунтовуючи свою позицію про удаваність спірного правочину, позивач посилається на те, що сторони насправді домовилися про розподіл спільного бізнесу, а спірний договір на думку позивача приховує договір міни, який насправді був укладений між сторонами.

Так, позивач зазначає, що під час розгляду Дніпровським районним судом м. Києва цивільної справи № 755/8472/15-ц у справі за позовом дружини позивача до позивача, відповідача та ТОВ «ТАТ» судом ніби встановлено, що позивач та відповідач домовилися про розподіл бізнесу, а саме домовилися, що підприємство в Криму буде належати позивачу, а ТОВ «ТАТ» - відповідачу. Відповідачем було надано пояснення, що мала відбутися міна часток в корпоративних правах підприємств, що згодом стало неможливим.

На підтвердження наведених обставин позивачем долучено до матеріалів справи установчі документи ДП «Чорноморське», з яких вбачається, що засновником цього підприємства є ТОВ «Варяг Озеро», єдиним учасником якого є також позивач.

Позивачем, не доведено, що спірний договір укладено з метою приховання іншого – договору міни. Судом в діях сторін не встановлено досягнення домовленостей щодо вчинення договору міни. Позивачем не зазначено про яке саме кримське підприємство йде мова, адже ним надано установчі документи як щодо ДП «Чорноморське» та ТОВ «Варяг-Озеро».

Не можуть бути прийняті судом до уваги і доводи позивача про те, що наведені обставини встановлені рішенням Дніпровського районного суду м. Києва, адже як вбачається з тексту рішення суду від 01.02.2016 наведені обставини викладені судом зі слів учасників процесу, та як преюдиціальні для цієї справи сприйматися судом не можуть.

Щодо доводів позивача про те, що договір купівлі-продажу частки від 09.08.2013 укладений сторонами внаслідок обману, суд приходить до наступних висновків.

Відповідно до ст. 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Відповідно до п. 3.10. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Як вбачається з матеріалів справи позивачем в перебігу розгляду справи не доведено належними та допустимими доказами самого факту обману з боку відповідача, позивачем не зазначено які істотні обставини замовчувалися відповідачем, які обставини ним приховувалися.

Щодо доводів позивача про те, що спірний правочин від 09.08.2013 укладений внаслідок помилки суд приходить до наступних висновків.

Відповідно до ст. 229 Цивільного кодексу України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Згідно п. 3.9. Відповідно до п. 3.10. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину предмета чи інших істотних умов останнього, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що правочин не було б вчинено. Помилка повинна мати істотне значення, зачіпати природу правочину або такі якості його предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. При цьому істотною вважається така помилка, наслідки якої неможливо усунути або їх усунення вимагає значних витрат від особи, що помилилася, - з урахуванням її майнового становища, характеру діяльності тощо. Обставини, з приводу яких помилилася особа, мають бути наявними на час вчинення правочину.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Судом встановлено, що позивачем не надано, і відповідно, матеріали справи не містять доказів наявності помилки, тобто того, що при укладенні оспорюваного договору з боку позивача мало місце неправильне сприйняття фактичних обставин договору, і це вплинуло на його волевиявлення, за відсутності якого можна б було вважати, що договір не був би вчинений. Водночас матеріали справи містять докази виконання договору купівлі-продажу частки від 09.08.2013, що підтверджується діями, вчиненими позивачем після укладання договору, зокрема складання заяви від 09.08.20013 про припинення своєї участі у товаристві у зв’язку з відступленням частки відповідачу, участю позивача у загальних зборах учасників, на яких домовленість сторін про зміну учасників ТОВ «ТАТ» була реалізована, шляхом затвердження відповідних змін до установчих документів товариства.

Щодо аргументів позивача про відсутність предмету договору, тобто щодо відсутності у позивача права на частку, яку він продав відповідачу, суд приходить до наступних висновків.

В обґрунтування цих доводів позивач посилається на те, що статутний капітал ТОВ «ТАТ» не було сформовано.

З матеріалів справи вбачається, що у власності малого сімейного підприємства «ТАТ» перебувала автозупинка на 140 місць АЗС контейнерного типу, розташована в м. Вишгороді, по вул. Набережній, що підтверджується реєстраційним посвідченням ОСОБА_3 БТІ від 18.03.1998р.

10.01.2001 учасники МСП «ТАТ» прийняли рішення, оформлене протоколом №1 про реорганізацію МСП «ТАТ» шляхом перетворення у товариство з обмеженою відповідальністю та внесення до статутного фонду ТОВ «ТАТ» автозаправочну станцію по вул. Набережній, в м. Вишгороді, що була реконструйована за рахунок власних коштів учасників підприємства та знаходилась на балансі МСП «ТАТ». Затверджено статут товариства.

15.01.2001 засновниками МСП «ТАТ» підписано установчий договір про створення товариства з обмеженою відповідальністю «ТАТ», згідно п. 3.2. якого статутний капітал товариства сформовано за рахунок майнових (не грошових) внесків учасників товариства, а саме шляхом передання до статутного капіталу автозаправочної станції по вул. Набережній в м. Вишгороді, вартістю 296000 гривень, що знаходиться в їх спільної власності.

Згідно ч.7 ст. 35 Закону «Про підприємства в Україні», в редакції що діяла станом на час творення ТОВ «ТАТ» при перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права і обов'язки колишнього підприємства.

За змістом ст.ст. 12,13 Закону України «Про господарські товариства» в редакції, що діяла станом на час створення ТОВ «ТАТ» товариство є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність. Вкладами учасників та засновників товариства можуть бути будинки, споруди, обладнання та інші матеріальні цінності, цінні папери, права користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, в тому числі в іноземній валюті. Вклад, оцінений у карбованцях, становить частку учасника та засновника у статутному фонді. Порядок оцінки вкладів визначається в установчих документах товариства, якщо інше не передбачено законодавством України.

Таким чином, вкладами учасників ТОВ «ТАТ» на момент його створення було майно, що перебувало у власності МСП «ТАТ» та було реконструйоване за рахунок грошових коштів засновників МСП «ТАТ».

Крім того, згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань розмір статного капіталу ТОВ «ТАТ» становить 296000 гривень та сформований 22.01.2002.

Наведене спростовує доводи позивача про те, що статутний капітал ТОВ «ТАТ» не було сформовано.

Доводи позивача, що згідно фінансової звітності ТОВ «ТАТ» статутний капітал є несплачений судом до уваги не приймаються, адже дотримання порядку здійснення фінансового обліку на підприємстві не є визначальним та правостворюючим, адже первинні документи, документи, що засвідчують формування статутного капіталу майновими вкладами попередніх учасників товариства, підтверджують формування статутного капіталу.

Крім того звертає на себе увагу та обставина, що своїм позовом позивач фактично намагається довести, що через те, що не було сформовано статутний капітал товариства під час його створення, як у попередніх власників підприємства так і у нього не виникло прав на частку, що є свідченням бажання ретроспективно поставити під сумнів виникнення корпоративних прав у осіб, що не є учасниками процесу, щодо яких у позивача не може бути ніякого суб’єктивного інтересу, а, відповідно і права на позов, що направлений на встановлення фактів, що можуть поставити під сумнів виникнення корпоративних прав у інших осіб.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач став власником ТОВ «ТАТ» з 2012 року та його корпоративні права окреслені часом починаючи з моменту набуття ним прав учасника цього товариства, що не надає йому права на оспорювання, фактично, підставності та правомірності набуття корпоративних прав іншими особами, що мало місце ще у 2001 році.

Суд також приймає до уваги ту обставину, що позивач тривалий час після набуття прав учасника ТОВ «ТАТ», а зі слів позивача, він набув право на частку у статутному капіталі придбавши її у попередніх учасників, перебув на посаді директора цього підприємства, та був відповідальним за повноту та правильність здійснення фінансової звітності, зокрема він міг виправити встановлені ним розбіжності у фінансовій звітності із первинними документами товариства.

З цих підстав, а також оскільки фінансова звітність підприємства не є, в контексті розглядуваної справи, належним та допустимим доказом, судом відмовлено у клопотанні позивача про витребування в порядку ст. 38 ГПК України фінансової звітності ТОВ «ТАТ» за 2014 рік у ОСОБА_3 ОДПІ.

Доводи позивача про порушення порядку його повідомлення про проведення загальних зборів учасників 09.08.2013 судом відхиляються як безпідставні, такі, що не ґрунтуються на законі, положеннях установчих документів та фактичних обставинах справи.

За переконанням суду з моменту вчинення договору купівлі-продажу частки від 09.08.2013 позивач втрачає права учасника товариства та власне не має в подальшому впливати на порядок реалізації набувачем частки його прав нового учасника.

А той факт, що позивач все ж був присутній на загальних зборах учасників від 09.08.2013 спростовує та нівелює його доводи про порушення порядку повідомлення його про проведення зборів.

Особливо помилковими вбачаються такі твердження позивача в контексті того, що він був одним учасником товариства, а загальні збори від 09.08.2013 проводилися за наслідками вчинення правочину від 09.08.2013, що виключало можливість повідомити про їх проведення в порядку, визначеному для порядку проведення загальних зборів учасників у звичайному режимі.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає що у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ «ТАТ» від 09.08.2013, укладеного позивачем та відповідачем має бути відмовлено, а, з огляду на похідний характер позовних вимог в частині, що стосується визнання недійсним рішення загальних зборів учасників ТОВ «ТАТ», оформленого протоколом № 6 від 09.08.2013, визнання недійсним Статуту ТОВ «ТАТ» в редакції затвердженій протоколом № 6 від 09.08.2013, скасування державної реєстрації змін до відомостей про ТОВ «ТАТ» та скасувати державну реєстрацію змін до установчих документів ТОВ «ТАТ» в редакції, затвердженій протоколом № 6 від 09.08.2013, у задоволенні їх судом також відмовляється.

Витрати по сплаті судового збору та інші судові витрати відповідно до статті 49 ГПК України покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 43, 33, 34, 43, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову відмовити повністю.

У судовому засіданні 03.10.2016 оголошено вступну та резолютивну частину рішення. Повне рішення складено 10.10.2016.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.

Суддя Р.М. Колесник