Справа № 159/3427/16-ц
Провадження № 2/159/1256/16
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 вересня 2016 року м. Ковель
Ковельський міськрайонний суд Волинської області
в складі : головуючого-судді Бондара В.М.
з участю: секретаря Рижко О.М.
позивача ОСОБА_1
представника позивача ОСОБА_2
представники відповідача ОСОБА_3
третя особа ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Ковелі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до комунальної установи «Волинський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_4, про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди, -
В С Т А Н О В И В :
ОСОБА_1 звернулася в суд з даною позовною заявою до відповідача та свої вимоги мотивує тим, що вона наказом № 18 від 23.10.2015 року була призначена на посаду кастелянки центру у КП «Волинський обласний центр соціально - психологічної реабілітації дітей». Наказом № 11/1.05 від 16.06.2016 року її звільнено з посади кастелянки центру згідно п. 5 ч. І ст. 40 КЗпП України. 16.06.2016 року нею отримано рекомендований лист відповідача № 257 від 14.06.2016 року, яким дирекція КУ «Волинський обласний центр соціально - психологічної реабілітації дітей» повідомила її про те, що у звязку з тимчасовою втратою працездатності та тривалою відсутністю на робочому місці з 12.02.2016 року, по даний час згідно лікарняних: АГФ № 588520 від 25.02.2016 року; АГФ № 529433 від 25.03.2016 року; АГФ № 529480 від 20.04.2016 року та АГФ № 588106 від 21.04.2016 року, її буде звільнено 16.06.2016 року, відповідно п. 5 ч. І ст. 40 КЗпП України. Листом від 08.07.2016 року № 305, який вона отримала 22.07.2016 року, її повідомили про те, що неї було звільнено 16.06.2016 року згідно п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України (наказ № 11/1.05); запропоновано після одужання забрати трудову книжку в адміністрації. Трудову книжку вона отримала 29.08.2016 року. Із наказом про звільнення її не було ознайомлено, копію наказу вона не отримувала. Після винесеного наказу вона продовжувала курс лікування, через що мала поважні причини пропуску строку для звернення до суду. На день предявлення позову до суду вона перебувала у вимушеному прогулі 59 днів, з 16 липня 2016 року по 12 вересня 2016 року. Вважає, що за цей час відповідач зобовязаний виплатити на її користь заробітну плату в сумі 3603.11 грн. (2 626,00 грн.) фактична заробітна плата за останні два місяці роботи (: 43 дні) кількість фактично відпрацьованих робочих днів за два останні місяці роботи (61.069 грн.) розмір середньоденної заробітної плати (х 59 днів) вимушеного прогулу. Також вважає, що діями відповідача їй спричинено моральну шкоду, яка випливає з порушення відповідачем її прав в сфері трудових правовідносин: незаконному звільненні, порушенні права на працю; позбавлення можливості заробити кошти на проживання, на лікуванняня, що, в свою чергу, призвело до моральних страждань, а також змусило прикладати додаткові зусилля для організації свого життя. Моральні страждання тривають, адже в її віці та станом здоровя не можливо конкурувати на ринку праці, знайти роботу. Розмір моральної шкоди вона визначає в сумі 5000.00 грн.
Просить: 1) Поновити її на посаді кастелянки центру Комунального підприємства «Волинський обласний центр соціально - психологічної реабілітації дітей» з 16.06.2016 року.2) Стягнути з Комунального підприємства «Волинський обласний центр соціально - психологічної реабілітації дітей» на її користь заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 3603.11 грн. 3) Стягнути з Комунального підприємства «Волинський обласний центр соціально - психологічної реабілітації дітей» на її користь моральну шкоду в розмірі 5000.00 грн.
У судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали повністю та просять їх задовольнити з викладених підстав.
Представник відповідача позовні вимоги не визнав та просить відмовити у їх задоволенні, мотивуючи тим, що відповідно до наказу від 23.10.2015 року № 18/1.05 позивачка була прийнята на роботу у КУ «Волинський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей» на посаду кастелянки з укладанням договору про повну індивідуальну матеріальну відповідальність. Згідно посадової інструкції вона зобовязана була безпосередньо працювати з дітьми по забезпеченню їх належним одягом, взуттям (відповідно до сезону), чистою постільної білизною та іншими побутовими предметами, змінювати кожні сім днів постільну білизну, вести встановлену обліково-звітну документацію, при прийомі дитини до центру заповнювати арматурну картку, вчасно сама проходити періодичні медичні огляди. У центрі на час хвороби ОСОБА_1, немає можливості прийняти на дану посаду іншу особу, а також не можливо перерозподілити дані обовзки між іншими працівниками, оскільки у затвердженому кошторисі не передбачені кошти для оплати заміни виконання її обовязків іншими особами та неможливо прийняти іншого працівника по строковому договору. З 12 лютого 2016 року позивачка стала хворіти і не виходячи жодного дня на роботу надавала для оплати листки непрацездатності з зазначеним постійним діагнозом плеврит, що не є інфекційною хворобою. Оскільки, позивачка не являлась на роботу більше чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності і законодавством не встановлений більш тривалий строк збереження місця роботи (посади) при діагнозі захворювання плевритом, позивачці був направлений лист № 257 від 14.06.2016 року про майбутнє звільнення з 16.06.2016 року за п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Даний лист був ще підписаний представником трудового колективу ОСОБА_5 Уже після звільнення позивачки з роботи відповідно до наказу №11/1.05 від 16.06.2016 року, нею 08.07.2016 року було надано лист від 01.07.2016 року, яким вона повідомила, що вона знаходиться на лікарняному, не розуміє з яких підстав звільнили її з роботи, оскільки, згідно ЗУ «Про захист населення від інфекційних захворювань» захворюваність може встановлюватись на більш тривалий період ніж 4 місяці тимчасової непрацездатності для проведення курсу лікування. До даного листа долучено лікарняний листок від 20.05.2016 року та лікарське консультативне заключения від 01.07.2016 року. В цих документах уже було зазначено зовсім інший діагноз, а саме: ВДТБ (02.03.2016), правобічний ексудативний плеврит, фаза часткового розсмоктування. В цей же день, 08.07.2016 року, в адресу позивачки ними направлено лист № 305 від 08.07.2016 р., яким повторно повідомлялось про звільнення її з роботи, про оплату наданого лікарняного листка від 20.05.2016 року, що довідка ЛКК від 01.07.2016р. не приймається до уваги, оскільки, вона видана після звільнення з роботи. Рекомендований лист разом з копією наказу № 11/1.05 від 16.06.2016 р. про звільнення поштовим курєром в цей же день було доставлено позивачці за місцем проживання, що підтверджується поштовою квитанцією та витягом з журналу вихідної кореспонденції за номером 305.
Свої дії при звільненні ОСОБА_1 на підставі пункту 5 ст. 40 КЗпП України, вважають такими, що відповідають нормам діючого трудового законодавства, а тому основні позовні вимоги в частині поновлення її на роботі задоволенню не підлягають, оскільки не обґрунтовані на нормах матеріального закону. Решта основних позовних вимог не підлягають задоволенню, оскільки випливають з першої основної позовної вимоги про поновлення на роботі. Просить суд відмовити в задоволені позовних вимог ОСОБА_1
Третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, у судовому засіданні підтримала позицію представника відповідача, вважає позов безпідставним та таким, що не підлягає задоволенню. Пояснила суду, що їй було відомо про те, що ОСОБА_1 перебувала з лютого 2016 року на лікуванні з діагнозом плеврит. У травні 2016 року, до звільнення ОСОБА_1, надійшло повідомлення з СЕС про те, що у ОСОБА_1 виявлено захворювання туберкульозом, тому в їх установі було перевірено, чи ніхто з працівників не має аналогічної хвороби. В подальшому, ОСОБА_4 відмовилася від таких свідчень та зазначила, що її неправильно зрозуміли, оскільки вона про захворювання ОСОБА_1 на туберкульоз дізналася тільки після звільнення останньої.
Суд, зважаючи на позицію сторін, дослідивши матеріали цивільної справи, приходить до таких висновків.
Судом встановлено, що наказом № 18 від 23.10.2015 року ОСОБА_1 була призначена на посаду кастелянки центру у КУ «Волинський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей». З 12.02.2016 року в неї почався тривлий перебіг лікування, у звязку із чим їй було оформлено листки непрацездатності: АГФ № 588520 від 25.02.2016 року; АГФ № 529433 від 25.03.2016 року; АГФ № 529480 від 20.04.2016 року; АГФ № 588106 від 21.04.2016 року, з діагнозом плеврит; АГФ від 20.05.2016 року; АГФ № 588113 від 01.07.2016 року; АГФ № 529585 від 18.07.2016 року; АГФ № 588119 від 18.08.2016 року. Згідно встановленого діагнозу: ВДТБ /02.03.2016/, правобічний ексудативний плеврит, фаза часткового розсмоктування, та їй призначено шестимісячний лікувальний курс хіміотерапії. Згідно заключення ЛКК Волинського обласного територіального медичного протитуберкульозного обєднання від 26.08. 2016 року, ОСОБА_1 дозволено приступити до роботи, однак наказом № 11/1.05 від 16.06.2016 року ОСОБА_1 звільнено з посади кастелянки центру згідно п. 5 ч. І ст. 40 КЗпП України.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобовязані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
За загальним правилом діючого трудового законодавства звільнення працівника під час перебування його на лікарняному заборонено, що закріплено в частині 3 ст. 40 КЗпП України, яка вказує про те, що не допускається звільнення працівника за ініціативою власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті)...
Відповідно до вимог ч. 1 п. 5 ст. 40 Кодексу Законів про працю України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку незявлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні.
Чинним законодавством, а саме статтею 25 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», визначено триваліший строк збереження місця роботи, а саме, що особам працездатного віку, в яких уперше виявлено захворювання на туберкульоз або стався його рецидив, листок непрацездатності для проведення безперервного курсу лікування та оздоровлення може видаватися на строк до 10 місяців. За такими особами протягом цього строку зберігається місце роботи.
Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_1 хворіє туберкульозом, тому підпадає під дію цього положення, яке зберігає за нею робоче місце до 10 місяців. Із листа Ковельського міськрайонного відділу лабораторних досліджень державної санітарно-епідеміологічної служби України від 20.05.2016 року, якого скеровано директору КУ «Волинський ОСОБА_6» ОСОБА_4, де зазначено, що у ОСОБА_1 зареєстровано випадок захворювання легень, що потребує медичного обстеження осіб, які перебували з нею в контакті. Як слідує з показань третьої особи, які вона спочатку надавала, а в подальшому змінила, що після отримання цього листа їй стало відомо про захворювання ОСОБА_1 на туберкульоз. Дане підтверджується і показаннями позивача, яка повідомила, що про хворобу туберкульозом дізналася від свого керівника ОСОБА_4, яка повідомила про лист СЕС з такою інформацією.
Суд оцінює, що директор ОСОБА_4 на час звільнення ОСОБА_1 достовірно знала про захворювання ОСОБА_1 на туберкульоз.
Суд приходить до висновку, що в супереч ст. 25 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та положенням п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП керівництвом Волинського обласного центру соціально-психологічної реабілітації дітей було прийнято рішення про звільнення з 16.06.2016 року ОСОБА_1 з посади кастелянки центру.
Аналізуючи наведене, суд приходить до переконання, що на даний час існують законні підстави для поновлення ОСОБА_1 на попередній роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки, підстави, за якими було звільнено ОСОБА_1, судом визнано незаконними.
Відповідно до ч. 1 ст. 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Із п. 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 вбачається, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку).
Як слідує з виступу позивача та її представника при дачі пояснень та у судових дебатах, що вони підтримали заявлені вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 3603.11 гривень, не зважаючи на те, що мали підстави для збільшення своїх позовних вимог в цій частині. Тому суд, розглядаючи зазначені позовні вимоги, не виходячи за межі предявленого та підтриманого в суді позову, та зважаючи на відсутність будь яких заперечень в цій частині з боку представника відповідача та третьої особи, вважає за необхідне задовольнити позов в цій частині саме на заявлену суму.
Відповідно до ст. 237-1 КЗпП відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих звязків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Суд вважає, що позивачкою доведено факт заподіяння моральної шкоди, оскільки було порушено її законне право на працю, звільнення відбулося під час перебування на лікуванні до закінчення встановленого граничного строку лікування, що призвело до вжиття додаткових зусиль позивачкою для налагодження свого життя, відшукання інших джерел для свого існування, тобто порушення її законних прав призвели до моральних страждань, які є у причинному звязку з її звільненням.
При визначені розміру моральної шкоди, суд вважає позов ОСОБА_1 в цій частині підлягає до задоволення частково, та виходячи з вимог розумності і справедливості, приходить до висновку визначити відшкодування заподіяної моральної шкоди на суму три тисячі гривень.
Щодо строків позовної давності, про які зазначає представник відповідача у своїх запереченнях, то суд вважає, що позивачкою не пропущено зазначених строків, оскільки на час звільнення та після звільнення до 26.08.2016 року вона перебувала на лікуванні, що є поважною причиною. До суду вона звернулася 12.09.2016 року, тобто у встановлений місячний строк з часу закінчення лікування.
Отже, звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника.
Суд вважає, що відповідач порушив вимоги діючого трудового законодавства України та Конституцію України, тому вимоги позивача підлягають повному задоволенню в частині поновлення її на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та до часткового задоволення в частині стягнення моральної шкоди.
Оскільки позивач на підставі ст. 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, відповідно до ст. ст. 80, 88 ЦПК України судовий збір підлягає стягненню з відповідача.
Згідно ст. 367 ч. 1 п. 2, 4 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішення суду у справах про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць та поновлення на роботі.
На підставі ст.ст. 40, 235, 237-1 КЗпП України, статтею 25 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 88, 212-215, 367 ЦПК України, С У Д, -
В И Р І Ш И В :
Позов задовольнити.
Поновити ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, на посаді кастелянки центру комунальної установи «Волинський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей» з 16.06.2016 року.
Стягнути з комунальної установи «Волинський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей» на користь ОСОБА_1 заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 3603 (три тисячі шістсот три) гривні 11 копійок та моральну шкоду в розмірі 3000.00 (три тисячі) гривень.
В іншій частині позову відмовити.
Стягнути з комунальної установи «Волинський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей» на користь держави судовий збір у розмірі 1378.00 (одна тисяча триста сімдесят вісім) гривень.
Звернути до негайного виконання поновлення на роботі, та стягнення середнього заробітку в межах суми платежу за один місяць.
Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Волинської області через Ковельський міськрайонний суд шляхом подачі скарги про апеляційне оскарження протягом десяти днів з дня його проголошення.
Головуючий: ОСОБА_7
