Справа № 370/1770/16-ц

Головуючий у І інстанції Косенко А. В.

Провадження № 22-ц/780/5305/16

Доповідач у 2 інстанції Суханова Є. М.

Категорія 9

08.09.2016

РІШЕННЯ

Іменем України

08 вересня 2016 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:

Головуючого судді Суханової Є.М.,

суддів: Журба С.О., Мережко М.В.,

за участю секретаря: Бобка О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою Управління Державної міграційної служби України в Київській області (в особі Макарівського районного відділу Управління державної міграційної служби України в Київській області) на рішення Макарівського районного суду Київської області від 17 серпня 2016 року у справі за заявою адвоката Лич Вячеслава Олексійовича в інтересах ОСОБА_3, третя особа Відділ ДМСУ у Макарівському районі Київської області про встановлення факту, що має юридичне значення,-

ВСТАНОВИЛА:

Адвокат Лич В. О. звернувся в інтересах ОСОБА_3 (далі - заявник) до Макарівського районного суду з вказаною заявою, посилаючись на те, що ОСОБА_3 (до 09.01.2002 року ОСОБА_3) народився ІНФОРМАЦІЯ_3 року в місті Каушани, Молдова, що підтверджується відповідним свідоцтвом про народження серія НОМЕР_1

25.05.1990 року, заявником, було отримано паспорт громадянина НОМЕР_2, виданий Каушанським РЕВС 25.05.1990 року на ім'я ОСОБА_3 (копія додається). З середини 1990 року заявник переїхав з Молдови на постійне місце проживання до села Великі Лісівці, Попільнянського району, Житомирської області.

До січня 2001 року, в тому числі станом на 24.08.1991 року, заявник проживав у відповідному населеному пункті без реєстрації постійного місця проживання. В подальшому, 19.01.2001 року, заявником було офіційно зареєстровано постійне місце проживання в селі Великі Лісівці, Попільнянського району, Житомирської області, що підтверджується відповідним штампом в паспорті громадянина НОМЕР_3, виданому Каушанським РЕВС 25.05.1990 року.

09.01.2002 року в установленому законодавством порядку заявник змінив своє прізвище ОСОБА_3 на прізвище ОСОБА_3 - прізвище своєї дружини ОСОБА_5, з якою одружився 18.08.2001 року (копії свідоцтва про зміну прізвища та свідоцтва про шлюб додаються). 10.01.2002 року Попільнянським РВ УМВС України на заміну старого паспорта громадянина НОМЕР_3 заявнику було видано паспорт громадянина України серія та номер НОМЕР_4 на ім'я ОСОБА_3.

На підставі наведених обставин, адвокат Лич В.О. просив встановити факт, що ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженець м. Каушани Молдовської РСР є громадянином України саме з 29 жовтня 1992 р., за належністю до громадянства України. Даний факт необхідно встановити для визначення моменту припинення громадянства Молдови (Росії) та усунення суперечностей у регулюванні політико-правового зв'язку заявника та іноземної держави, що і змусило звернутись до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення.

Рішенням Макарівського районного суду Київської області від 17 серпня 2016 року заяву адвоката Лич Вячеслава Олексійовича в інтересах ОСОБА_3, третя особа Відділ ДМСУ у Макарівському районі Київської області про встановлення факту, що має юридичне значення - задоволено.

Встановлено факт, що ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженець м. Каушани, Молдовської РСР є громадянином України саме з 29 жовтня 1992 р., за належністю до громадянства України.

Одночасно суд першої інстанції, застосувавши вимоги ст. 223 ЦПК України зазначив, що рішення суду набирає законної сили після проголошення.

Не погодившись з висновками наведеними в рішенні суду, апелянт звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити по справі нове рішення, яким відмовити у задоволенні заяви Лич О.В..

Колегія суддів вивчивши матеріали справи, вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторони, вимоги апеляційної скарги, прийшла до висновку, що апеляційна скарга обґрунтована та підлягає задоволенню.

Так, судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_3 (до 09.01.2002 року ОСОБА_3) народився ІНФОРМАЦІЯ_3 року в місті Каушани, Молдова, що підтверджується відповідним свідоцтвом про народження серія НОМЕР_1

25.05.1990 року заявником було отримано паспорт громадянина НОМЕР_2, виданий Каушанським РЕВС 25.05.1990 року на ім'я ОСОБА_3 (копія додається).

З середини 1990 року заявник переїхав з Молдови на постійне місце проживання до села Великі Лісівці, Попільнянського району, Житомирської області. До січня 2001 року, в тому числі станом на 24.08.1991 року, заявник проживав у відповідному населеному пункті без реєстрації постійного місця проживання.

В подальшому, 19.01.2001 року заявником було офіційно зареєстровано постійне місце проживання в селі Великі Лісівці, Попільнянського району, Житомирської області, що підтверджується відповідним штампом в паспорті громадянина НОМЕР_3, виданому Каушанським РЕВС 25.05.1990 року.

09.01.2002 року в установленому законодавством порядку заявник змінив своє прізвище ОСОБА_3 на прізвище ОСОБА_3 - прізвище своєї дружини ОСОБА_5, з якою одружився 18.08.2001 року (копії свідоцтва про зміну прізвища та свідоцтва про шлюб додаються).

10.01.2002 року Попільнянським РВ УМВС України на заміну старого паспорта громадянина НОМЕР_3 заявнику було видано паспорт громадянина України серія та номер НОМЕР_4 на ім'я ОСОБА_3.

Встановивши перелічені обставини, суд першої інстанції зробив помилковий процесуальний висновок про те, що паспорт громадянина колишнього СРСР, зразка 1974 року, ОСОБА_3 НОМЕР_5, виданий Каушанським РВВС (Молдова) 25.05.1990р., не анульовувався, не втрачав своєї дії та підтверджував громадянство ОСОБА_3 до моменту заміни у 2002 році паспорту на новий паспорт громадянина України в зв'язку із зміною прізвища особи на ОСОБА_3, а в 2002 році з підстав видачі нового паспорта, паспорт колишнього СРСР зразка 1974 року був знищений.

Окрім цього, суд першої інстанції, задовольняючи заяву заявника, обґрунтовував свої висновки законодавством, яке діяло станом на 1991р.-1992р.та яким належність особи до громадянства України була врегульована нормами Закону України «Про громадянство України» від 08.10.1991р. №1636-ХІІ.

Натомість, з даними процесуальними висновками суду першої інстанції не може погодитись колегія суддів з наступних підстав, а саме;-

Статтею 13 ЦПК України визначено, що право на апеляційне оскарження -надається сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, а також особам які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи інтереси чи обов'язки.

Відповідно до Положення про Управління Державної міграційної служби

України в Київській області, затвердженого наказом Державної міграційної служби України від 18.07.2011 № 28, Макарівський районний відділ УДМС України в Київській області є територіальним підрозділом УДМС України в Київській області та не має статусу юридичної особи.

У зв'язку з цим, Управління Державної міграційної служби України в Київській області (далі - УДМС України в Київській області) оскаржує рішення Макарівського районного суду Київської області від 17.08.2016 в даній цивільній справі, як належна юридична особа, згідно з вимогами ст. 13 ЦПК України, як особа, яка не брала участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки.

Розглядаючи апеляційну скаргу апелянта, колегія суддів прийшла до обґрунтованого висновку, що оскаржуване судове рішення прийняте з порушенням норм процесуального права, а саме ст.ст. 57, 58, 59, 60, 201, 213, 258 ЦПК України та з порушенням норм матеріального права, а саме ст. 19 Конституції України, ст. 29 ЦК України, Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360, Указ Президента України від 27 березня 2001 року № 215 та неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для вирішення даної справи, а отже підлягає скасуванню.

Колегія суддів вивчивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, вважає, що вона обґрунтована та доведена, приймаючи до уваги наступні аргументи та факти, а саме;-

При вирішенні даної справи, було встановлення порушення статей 57, 201, 213 ЦПК України судом першої інстанції, що полягає у наступному.

Так, колегія суддів встановила, що у матеріалах судової справи № 370/1770/16-ц знаходиться документи, які свідчать про існування судової справи № 288/964/16-ц.

Ухвалою Попільнянського районного суду Житомирської області від 04.08.2016 відкрито провадження у справі № 288/964/16-ц за заявою ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_8 року народженця, уродженця м. Каушани, Молдовської РСР, про встановлення факту постійного проживання на території України в селі Великі Лісівці, Попільнянського району, Житомирської області станом на 24 серпня 1991 року.

При цьому, у заяві ОСОБА_3 про встановлення факту постійного проживання, яка подана у справі № 288/964/16-ц зазначено його адресу «13526, Житомирська обл., Попільнянський район, с. Великі Лісівці» та в цій заяві також вказано, що «згідно паспорту місце проживання заявника зареєстровано в селі Великі Лісівці, Попільнянського району, Житомирської області з 09.01.2001 року. З того часу і до тепер зареєстроване місце проживання заявника не змінилось». Також у цій заяві зазначено, що «заявник вимушений звернутися до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання на території України станом на 24.08.1991 року з метою підтвердження належного набуття ним громадянства України. За таких обставин, заявник звертається до Попільнянського районного суду Житомирської області.

Станом на 22.08.2016 судове рішення у справі № 288/964/16-ц не прийнято.

При цьому, ухвалою Макарівського районного суду Київської області

від 08.08.2016 відкрито провадження у справі № 370/1770/16-ц за заявою -ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_8 року -народження, уродженця м. Каушани Молдовської РСР, про встановлення факту, що він є громадянином України саме з 29.10.1992 року, за належністю до громадянства України.

Крім зазначеної обставини, колегія суддів вбачає з ухвали Макарівського районного суду Київської області від 08.08.2016 року про відкриття провадження по даній заяві, що вона була прийнята з порушенням правил про підсудність.

Згідно з вимогами ст. 110 ЦПК України, позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача. 2. Позови про розірвання шлюбу можуть пред'являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них. 3. Позови про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, чи шкоди, завданої внаслідок скоєння злочину, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача, або за місцем завдання шкоди. 4. Позови, пов'язані з відшкодуванням шкоди, завданої особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача. 5. Позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.

Перша група випадків вибору судів стосується того, що в число судів, один з яких може обрати позивач, обов'язково входить і суд за місцем проживання позивача.

Дана категорія справ не передбачає, виключення з цього переліку підстав та повинна розглядатись за місцем проживання заявника або за місцем, про яке заявник зазначає, що він перебував протягом тривалого часу ( тобто, на території Попільнянського району, Житомірської області).

Разом з тим, Макарівським районним судом Київської області, з порушенням правил підсудності було відкрито провадження по даній справі на підставі договору оренди квартири в АДРЕСА_1., який нібито був укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_8.

Даний договір від 05.06.2016 року (а.с.6), належним чином не засвідчений, оригінал договору, судом першої інстанції не перевірений та не посвідчений та має тільки посвідчення представника заявника ОСОБА_3, що законодавством не передбачено.

Договір оренди квартири викликає певні сумніви у колегії суддів, так як був укладений 5 червня 2016 року, а з заявою заявник звернувся до суду першої інстанції 08.08.2016 року (а.с.2) тобто за два місяця до звернення до суду.

Далі, колегія суддів встановила, що в оскаржуваному рішенні Макарівського районного суду Київської області від 17.08.2016 у справі № 370/1770/16-ц, судом першої інстанції було встановлено, що «З середини 1990 року заявник переїхав з Молдови на постійне місце проживання до села Великі Лісівці, Попільнянського району, Житомирської області. До січня 2001 току, в тому числі станом на 24.08.1991 року, заявник проживав у відповідному населеному пункті без реєстрації постійного місця проживання».

Цей висновок, судом першої інстанції зроблено з порушенням статей 57, 58, 213 ЦПК України, необгрунтований, без з'ясування всіх обставин, що мали значення для справи та без оцінки належних доказів.

Також судом першої інстанції не враховано та не досліджено наступне.

Відповідно до статті 258 ЦПК України у заяві повинно бути зазначено: який факт заявник просить встановити та з якою метою; причини неможливості одержання або відновлення документів, що посвідчують цей факт; докази, що підтверджують факт. До заяви додаються докази, що підтверджують викладені в заяві обставини, і довідка про неможливість відновлення втрачених документів.

Проте, колегія суддів вважає, що подані заявником копії документів не підтверджують факт постійного його проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року.

Норми статей 57, 58, 59 ЦПК України визначають, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місце проживання також зазначалося як місце, де фізична особа (громадянин) постійно або переважно проживає (ч. 1 ст. 17 ЦК УРСР).

Місце проживання фізичної особи є ознакою, що індивідуалізує фізичну особу у цивільних відносинах. Із встановленням місця проживання фізичної особи законодавство пов'язує настання значної кількості правових наслідків, зокрема: набуття громадянства за певних умов.

Місце проживання фізичної особи має відповідати наступним умовам: по-перше, це жиле приміщення, яке є призначеним та придатним для проживання в ньому. Основними видами жилих приміщень є, безумовно, житловий будинок та квартира.

Згідно ст. 380 ЦК житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.

За ч. 1 ст. 382 -ЦК України квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання; по-друге, зазначене житлове приміщення, розташоване у відповідному населеному пункті - селі, селищі або місті, що розташовані в межах певної адміністративно-територіальної одиниці; по-третє, цивільним законодавством закладено широкий підхід до розуміння місця проживання, оскільки в житловому приміщенні фізична особа може проживати як постійно, так і переважно або тимчасово.

Відносини щодо місця проживання фізичної особи регулюються Законом України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні"

(надалі - Закон). Цим законом регулювався режим реєстрації фізичних осіб при зміні місця їх проживання або перебування за їх заявою.

Закон виділяв власне "місце проживання" та "місце перебування". Згідно ст. 3 цього Закону (в редакції яка діяла до вересня 2014 року) місце проживання - це житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а

також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального

обслуговування та соціального захисту, а місце перебування - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що у порушенні вимог статей 57, 58, 59 ЦПК України, в оскаржуваному судовому рішенні не вказано належних та допустимих доказів, які б свідчили про постійне проживання Заявника на території України в селі Великі Лісівці, Попільнянського району, Житомирської області з середини 1990 року та станом на 24 серпня 1991 року.

В судовому рішенні також не зазначено, конкретне житло, в якому Заявник -проживав, не зазначене кому належало вказане житло, протягом якого часу -проживав Заявник в ньому (конкретно термін), та на якій правовій підставі, відсутне також конкретна вулиця та номер будівлі, та не підтверджено це відповідними доказами.

Пояснення свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 (які суд першої інстанції поклав в основу рішення) також не підтвердили таких даних, про що свідчить, зокрема, журнал судового засідання від 17.08.2016 у справі № 370/1770/16-ц (сторінки 39-40 судової справи) та суд першої інстанції повинен був критично віднестися до них та дати їм належну правову оцінку, з урахуванням того, що свідки пояснили, «заявник саме з 29 жовтня 1992 року є громадянином України за належністю до громадянства України» (а.с.44).

Колегія суддів, не може прийняти цей доказ, як належний, так як діючим законодавством не встановлено, що на підставі пояснень свідків можна встановити належність до громадянства України.

Разом з цим, відповідно до довідки від 22.08.2016 № 135, виданої Великолісівецькою сільською радою Попільнянського району Житомирської області громадянин ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_6 з серпня 1990 року по серпень 2001 року на території Великолісівецької сільської ради не проживав.

Також, довідкою Великолісівської сільської ради Попільнянського району Житомирської області від 28.07.2016 №115/02-16 підтверджується, що ОСОБА_3 був зареєстрований на території Великолісівецької сільської ради 19.11.2001 року та вибув до м. Києва 20.03.2002 року.

Як зазначено в установчих документах ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, уродженця Молдови, йому 29 жовтня 1992 року до паспорта громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року, виданого в Молдові в 1990 році, органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», однак вказане суперечило вимогам існуючого на той час законодавства, оскільки перші відомості зазначені у паспорті СРСР Заявника про реєстрацію (прописку) ОСОБА_3 на території України значаться лише з 2001 року, тобто на момент внесення відмітки «громадянин України» вказана особа прописаною на території України не значилась.

До 2001 року існував адміністративно-дозвільний інститут прописки, який рішенням Конституційного Суду України лише 14.11.2001 було скасовано. Таким чином, особам, які прибули в Україну після 1991 року, штамп «громадянин України» вносився виключно за обов'язкової умови наявності прописки на території України.

Крім цього, 1 березня 2001 року набрала чинності нова редакція Закону України «Про громадянство України», яким визначено обов'язковість проходження процедури встановлення належності до громадянства України відповідно до пункту 3 статті 3 цього Закону для осіб, які прибули в Україну на постійне проживання після 1991 року та яким у паспорти громадянина колишнього СРСР внесено запис «громадянин України».

Одночасно, колегія суддів зазначає, що внесення запису «громадянин України» стосувалося виключно громадян України або осіб без громадянства, а на момент внесення такого штампу до паспорта громадянина колишнього СРСР ОСОБА_3 він мав правову можливість та набув громадянство Республіки Молдова, оскільки Закон Республіки Молдова «Про громадянство» набрав чинності 09.07.1991, тобто раніше, ніж Закон України «Про громадянство України», що вбачається з наступного.

Так, Генеральна прокуратура України своїм листом від 07.09.2016 року № 2-12/16-4579 повідомила, що ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 (далі мовою оригінала) признан гражданином Республики Молдова в соответствии с пкт.1 ст. 12 Закона о гражданстве Республики Молдова №1024 от 02.06.2000 года, как лицо, преобретавщего 04.08.1991 года гражданство Республики Молдова согласно ранее действующему законодательству.

Незважаючи на законодавчо встановлену необхідність проходження процедури встановлення належності до громадянства України на загальних засадах, Попільнянським РВ УМВС України в Житомирській області 10.01.2002 ОСОБА_3 оформлено паспорт громадянина України серії НОМЕР_6. При цьому, законність здійснення обміну паспорта документально не підтверджена, оскільки відсутня заява про видачу паспорта громадянина України ОСОБА_3

Далі, колегія суддів звертає увагу на те, що в оскаржуваному судовому рішенні вказано, «10.01.2002 року Попільнянським РВ УМВС України на заміну старого паспорта громадянина НОМЕР_7 заявнику було видано паспорт громадянина України серія та номер НОМЕР_4 на ім'я ОСОБА_3... Громадянин України ОСОБА_3 не відмовлявся від громадянства України, не втрачав громадянства України, компетентні органи з цих питань станом на даний час таких рішень не приймали...».

Разом з цим, колегія суддів вважає, що такі висновки суд першої інстанції здійснив необґрунтовано, у зв'язку з тим, що судом не направлялись запити до жодного з компетентних органів для отримання підтвердження чи спростування зазначеної інформації.

Так, до апеляційної скарги додано висновок №166/2016 про результати службового розслідування за фактом оформлення паспорта громадянина України серії НОМЕР_8 на ім'я ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_7, затвердженим 28.07.2016 директором Департаменту з питань громадянства, паспортизації та реєстрації ДМС України, згідно якого паспорт громадянина України серії НОМЕР_9 відповідно до пункту 10.4 Порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженого наказом МВС України від 13.04.2012 року №320 визнано оформленим з порушенням вимог чинного законодавства України, недійсним та таким, що підлягає знищенню у встановленому порядку. Наразі вживаються заходи щодо вилучення, погашення та знищення вказаного паспорта.

Під час проведення службового розслідування встановлено, зокрема: відсутність заяви про видачу паспорта громадянина України серії НОМЕР_4 ОСОБА_3 у картотечних обліках Попільнянського РС УДМС України в Житомирській області; відсутність відомостей про набуття громадянства України ОСОБА_3 за обліками Управління ДМС України в Житомирській області; відсутність реєстрації місця проживання на території Житомирської області станом на 25.07.2016 року.

Встановленого, у вищезазначеному висновку, начальника територіального паспортного підрозділу, який здійснив документування ОСОБА_3 паспортом громадянина України, вироком Попільнянського районного суду Житомирської області від 19.01.2011 року визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 366, частиною третьою статті 366 КК України та призначено покарання у вигляді 3-х років позбавлення волі, оскільки протягом 1996-2009 років, використовуючи своє службове становище, діючи умисно в інтересах третіх осіб, незаконно документував паспортами громадянина України іноземних громадян.

Відповідно до статті 303 ЦПК України апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Зазначені документи, відповідно до статей 57, 58, 59 ЦПК України є належними та суттєвими доказами у даній судовій справі, оскільки саме вони містять фактичні дані, які свідчать про відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги Заявника.

Крім цього, колегія суддів зазначає, що реєстрацію (прописку) ОСОБА_3, у 2001 році, здійснено за паспортом громадянина колишнього СРСР (зразка 1974 року) всупереч вимогам постанови Верховної Ради України від 16 червня 1992 року «Про затвердження положень про паспорт громадянина України та свідоцтва про народження» (в редакції Постанови, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин), пунктом 2 якої визначено необхідність проведення видачі паспортів громадянина України протягом 1993-1998 років у міру виготовлення бланків паспортів. На час здійснення реєстрації ОСОБА_3 на території України ( у 2001 році) на завершальній стадії був процес загального обміну паспортів громадянина колишнього СРСР на паспорти громадянина України, а відповідно паспорти громадянина СРСР були недійсними, внесення в такі паспорти будь-яких відміток, у тому числі й про реєстрацію, суперечило вимогам законодавства.

Однак, рішенням Макарівського районного суду Київської області від 17 серпня 2016 року встановлено факт належності ОСОБА_3 до громадянства України з 29 жовтня 1992 року (з моменту внесення до паспорту громадянина колишнього СРСР напису «громадянин України»).

Вказане суперечить вимогам законодавства України про громадянство, оскільки Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України» (далі -Порядок) визначено спеціально уповноважений орган, до повноважень якого належать питання у сфері громадянства, таким органом на сьогодні є Державна міграційна служба України, а до 2012 року - органи внутрішніх справ України.

Своїм рішенням судом не враховані вказані обставини та безпідставно, в порушення вимог діючого законодавства визнано особу громадянином України, незважаючи на те, що Порядком передбачено можливість подання особою для проходження процедури встановлення належності до громадянства України або набуття громадянства України за територіальним походженням лише рішення суду, яким встановлюється тільки юридичний факт, що має значення, про постійне проживання або проживання особи на території України, а встановлення належності особи до громадянства України знаходиться виключно до повноважень Державної міграційної служби. Встановлення громадянства держави не відноситься до компетенції судових органів та не передбачено діючим цивільно-процесуальним законодавством.

Таким чином, судом першої інстанції порушено статтю 19 Конституції України, Указ Президента України від 27 березня 2001 року № 215, Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.08.2014 № 360.

Колегія суддів, задовольняючи апеляційну скаргу та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні заяви заявника, приймає до уваги, що в порушення вимог ст. 58-59 ЦПК України, до матеріалів справи не надано жодних доказів, які б підтверджували обставини, викладені в заяві.

Так, в матеріалах справи (а.с.9-20) знаходяться тільки ксерокопії деяких документів, оригінали яких, судом першої інстанції не перевірялись та не посвідчувались, з їхнього змісту не можливо зрозуміти кому вони належать та про що свідчать.

Крім зазначеного, на (а.с. 9 та 13) знаходяться ксерокопії документів, викладені не державною мовою України. Для зазначених документів ( які викладені не державною мовою та видані на території іншої держави) існує певна процедура, яка передбачає два способи:- їх консульська легалізація або проставлення апостиля.

Згідно з вимогами ст. 13 Закону України «Про міжнародне приватне право» документи, що видані уповноваженими органами іноземних держав у встановленій формі, визнаються дійсними в Україні в разі їх легалізації.

Консульська легалізація офіційного документу означає перевірку його відповідності чинному законодавству України або держави перебування, встановлення та посвідчення дійсності документа або справжності підпису, повноважень посадової особи, яка підписала документ або засвідчила попередній підпис, а також дійсності відбитку штампу, печатки, якими скріплено документ.

22.12.2003 року для України набула чинності Гаазька Конвенція від 5 жовтня 1961 року, яка передбачає процедуру проставлення апостиля на офіційних документах компетентними органами України для представлення їх на території держави.

Відповідно до вимог ст. 4 Конвенції, апостиль проставляється на самому документі або на окремому аркуші, що скріплюється з документом, він повинен відповідати зразку, що додається до Конвенції та повинен був складений офіційною мовою органу, що його видає.

Жодних з перелічених законодавчих дій, заявником зроблена не була, таким чином, суд не мав процесуальних підстав залучати такі ксерокопії до розгляду даної справи та до матеріалів справи.

Відмовляючи у задоволенні заяви заявника, колегія суддів обґрунтовує свої висновки вимогами ст. 256 та ст. 257 ЦПК України.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 256 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту :1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Даний перелік підстав є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає.

Разом з тим, як вбачається з оскаржуваного рішення суду, заявник звернувся з заявою про встановлення юридичного факту, що «він є громадянином України саме з 29 жовтня 1992 року за належністю до громадянства України», що не передбачено вимогами ст. 256 ЦПК України та взагалі не відноситься до компетенції судів так як має іншу процесуальну процедуру.

Згідно з п. 26 ст. 106 Конституціїї України, Президент України: приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні.

Разом з тим, заявник зазначену процедуру не пройшов, до належних компетентних органів Управління Державної міграційної служби України не звертався.

Відповідно до статті 213 ЦПК України, законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом, обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення про задоволення заяви не ґрунтується на вимогах закону, висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи, що у відповідності до вимог ст. 309 ЦПК України є підставою до скасування рішення та ухвалення нового рішення про відмову в позові.

Керуючись: ст.ст.303,307,309,313-315,317,319 ЦПК України колегія суддів, -

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу Управління Державної міграційної служби України в Київській області (в особі Макарівського районного відділу Управління державної міграційної служби України в Київській області) задовольнити.

Рішення Макарівського районного суду Київської області від 17 серпня 2016 року по справі за заявою адвоката Лич Вячеслава Олексійовича в інтересах ОСОБА_3, третя особа Відділ Державної міграційної служби України у Макарівському районі Київської області про встановлення факту, що має юридичне значення скасувати та ухвалити по справі нове рішення.

Відмовити у задоволенні заяви адвоката Лич Вячеслава Олексійовича в інтересах ОСОБА_3, третя особа Відділ Державної міграційної служби України у Макарівському районі Київської області про встановлення факту, що має юридичне значення.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий :

Судді: