П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
7 вересня 2016 року
м. Київ
Судова палата у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого суддів:
Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,
Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,
Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8 про визнання права на 1/2 частину об'єкта незавершеного будівництва за заявою ОСОБА_7 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 11 лютого 2015 року,
в с т а н о в и л а :
У вересні 2014 року ОСОБА_7 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_8 про визнання права на 1/2 частину об'єкта незавершеного будівництва.
Позивачка зазначала, що перебувала в шлюбі з відповідачем з 3 грудня 2003 року до 20 травня 2011 року.
Посилаючись на те, що за час шлюбу подружжя збудувало жилий будинок на земельній ділянці на АДРЕСА_1, проте відповідач відмовився оформлювати прийняття цього будинку до експлуатації та реєструвати право власності на нього, позивачка просила визнати її право як співзабудовника на 1/2 частину вказаного об'єкта незавершеного будівництва.
Бориспільський міськрайонний суд Київської області рішенням від 28 жовтня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_7 задовольнив: визнав за нею право як співзабудовника на 1/2 частину збудованого за час шлюбу, але не прийнятого в експлуатацію об'єкта незавершеного будівництва -двоповерхового жилого будинку АДРЕСА_1 загальною площею 424,9 кв. м.
Апеляційний суд Київської області 11 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 відмовив.
Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 10 березня 2015 року відмовив ОСОБА_7 у відкритті касаційного провадження у зазначеній справі з передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав.
У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 11 лютого 2015 року ОСОБА_7 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності зазначеного судового рішення касаційного суду викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 60, 63, 69 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та статей 328, 331, 368, 372 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
На обґрунтування заяви ОСОБА_7 надала копію постанови Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_7 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 перебували в шлюбі з 3 грудня 2003 року до 20 травня 2011 року.
Щасливська сільська рада Бориспільського району Київської області рішенням від 28 жовтня 2004 року передала у власність ОСОБА_8 земельну ділянку площею 0,11 га для будівництва та обслуговування індивідуального жилого будинку в АДРЕСА_1.
За час шлюбу на цій земельній ділянці подружжя збудувало жилий будинок загальною площею 424,9 кв. м, будівництво якого закінчено та який фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_7, суд першої інстанції, визнаючи за позивачкою право на 1/2 частину об'єкта незавершеного будівництва, виходив з того, що збудований за час шлюбу за спільні кошти жилий будинок є об'єктом спільної сумісної власності подружжя - позивачки та відповідача, разом з тим цей будинок не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача, а позивачка позбавлена можливості здійснити такі дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на отримання у власність частини набутого за час шлюбу зазначеного майна.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_7, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, виходив з того, що позивачка обрала неналежний спосіб захисту свого порушеного права, оскільки чинне законодавство, зокрема норми матеріального права, що регулюють правовідносини щодо поділу спільного сумісного майна подружжя, не передбачає такого способу захисту, як визнання права на об'єкт незавершеного будівництва.
Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року, наданій заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу жилого будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
Отже, існує невідповідність судового рішення касаційного суду, яке переглядається, викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статей 60, 63, 69 СК України та статей 328, 331, 368, 372 ЦК України.
Вирішуючи питання правильного застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Стаття 321 ЦК України закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України, відповідно до частини четвертої якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.
Згідно з нормою статті 319 цього Кодексу власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 цього Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. У частині другій цієї статті визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таке ж положення містить і норма статті 368 ЦК України.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).
За статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).
У ЦК України, крім понять «нерухомість», «нерухоме майно», «об'єкт нерухомого майна» (частина перша статті 181, пункт 6 частини першої статті 346, статті 350, 351), вживаються також інші поняття, наприклад: «об'єкт незавершеного будівництва» (стаття 331), «об'єкт будівництва» (статті 876, 877, 879-881, 883), однак прямого визначення цих понять не міститься.
Виходячи з аналізу чинного законодавства та враховуючи характерні ознаки незавершеного будівництва, слід визнати, що об'єкт будівництва (об'єкт незавершеного будівництва) - це нерухома річ особливого роду: її фізичне створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб'єктивних майнових, а також зобов'язальних прав, у випадках та в порядку, визначених актами цивільного законодавства.
Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб'єктивних цивільних прав стосовно об'єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.
Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, тому такий об'єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право здійснити поділ об'єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.
У разі неможливості поділу об'єкта незавершеного будівництва суд може визнати право за цими особами на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.
Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об'єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.
При цьому суд може визнати право на частину об'єкта незавершеного будівництва за кожною зі сторін.
Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року, наданій заявницею для порівняння.
Таким чином, у справі, яка переглядається, суд першої інстанції, урахувавши ті обставини, що спірний об'єкт незавершеного будівництва збудований за час шлюбу за спільні кошти подружжя та є об'єктом спільної сумісної власності подружжя; будівництво його закінчено й він фактично експлуатується за своїм функціональним призначенням, але не приймається до експлуатації і право власності на нього не оформлюється з вини відповідача; позивачка позбавлена можливості здійснити вказані дії, що перешкоджає їй реалізувати своє право на поділ набутого за час шлюбу зазначеного майна, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачкою права на 1/2 частину спірного об'єкта незавершеного будівництва.
Суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився касаційний суд, не з'ясував суті позовних вимог з урахуванням зазначених обставин, зокрема, що, заявляючи позовні вимоги, позивачка фактично вважала порушеним її право на частину спільно набутого майна подружжя (об'єкта незавершеного будівництва - збудованого за час шлюбу, але не прийнятого до експлуатації жилого будинку, державна реєстрація права власності на який не здійснена), яке належить йому на праві спільної сумісної власності та підлягає поділу між сторонами, та що способом захисту цього порушеного права фактично є визнання права позивачки на частину спільного сумісного майна подружжя.
Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом України у постанові від 16 грудня 2015 року щодо застосування вимог статей 60, 63, 69 СК України та статей 328, 331, 368, 372 ЦК України, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції.
Таким чином, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували зазначені норми матеріального права, судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року висновку, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та залишення в силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву ОСОБА_7 задовольнити.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 березня 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 11 лютого 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 28 жовтня 2014 року.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий Л.І. Охрімчук
Судді: В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко
А.Г. Ярема
