Провадження № 22-ц/783/4022/16 Доповідач в 2-й інстанції: Приколота Т. І.

Категорія: 46

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 серпня 2016 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:

головуючого-судді Приколоти Т.І.

суддів: Тропак О.В., Федоришина А.В.

з участю секретаря Іванової О.О.

з участю ОСОБА_2, ОСОБА_3,

ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 27 квітня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_5, з участю третіх осіб: Шевченківського РВ ГУ ДМС України у Львівській області, органу опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, зняття з реєстрації, -

в с т а н о в и л а:

12 січня 2016 року позивачі звернулися з позовом про визнання відповідача та її неповнолітніх дітей ОСОБА_8 і ОСОБА_9 такими, що втратили право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1, зняття їх з реєстрації. В обґрунтування своїх позовних вимог посилаються на те, що вони (позивачі) є співвласниками вказаної квартири. 26 листопада 2010 року було укладено договір найму житлового приміщення із ОСОБА_5, за умовами якого відповідач разом з неповнолітніми дітьми отримала право тимчасово, протягом шести місяців проживати та користуватися належною їм квартирою. Ще до укладення даного договору відповідач попросила надати їй згоду зареєструватися тимчасово разом із неповнолітніми дітьми за цією адресою в якості наймачів терміном на шість місяців з метою врегулювати питання реєстрації її разом із дітьми за адресою: АДРЕСА_2, де вона на даний час проживає. З їх згоди 26 листопада 2010 року ОСОБА_5 було зареєстровано у квартирі разом із неповнолітніми дітьми терміном на шість місяців. За умовами договору найму житлового приміщення від 26 листопада 2010 року термін його дії встановлено шість місяців. В подальшому такий не продовжувався, а тому припинив свою дію 26 травня 2011 року. У спірній квартирі відповідач та її неповнолітні діти не проживали жодного дня, були лише зареєстровані. З огляду на вищевикладене, відповідач разом із неповнолітніми дітьми втратила будь-яке право на користування спірним житловим приміщенням із спливом шести місяців з часу укладення договору найму, а саме 26 травня 2011 року. Добровільно знятися з реєстрації відповідач відмовляється. Просять позов задовольнити.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Львова від 27 квітня 2016 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_5 разом з малолітніми ОСОБА_9 і ОСОБА_8 такими, що втратили право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_1 Ухвалено зняти з реєстрації ОСОБА_5, ОСОБА_9 і ОСОБА_8 у спірній квартирі.

Рішення суду оскаржила відповідач ОСОБА_5, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права. Посилається на те, що тимчасово не проживала у спірній квартирі, іншим житлом вона не забезпечена. Квартира надавалася батькам з врахуванням її житлових прав як члена сім'ї. Діти повинні мати місце реєстрації. Просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові.

Позивачі ОСОБА_10 і ОСОБА_3 проти апеляційної скарги заперечили, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення. Просять відхилити апеляційну скаргу, оскаржуване рішення залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, позивачів, представника відповідача, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції; колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення.

Відповідно до вимог ст.ст. 3, 4 ЦПК України, ст.ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

На підставі ст.ст.10, 58, 59, 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень належними та допустимими доказами.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Рішення вважається обґрунтованим, якщо воно ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване судове рішення цим вимогам не відповідає.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Встановлено, що позивачі є власниками спірної квартири внаслідок приватизації державного житлового фонду 12 серпня 2010 року, що стверджується свідоцтвом про право власності, серії НОМЕР_1 від 12 серпня 2010 року. Їх право власності зареєстровано у встановленому законом порядку. Спірна квартира складається з 4 кімнат житловою площею 45,90 кв.м, загальна площа квартири -74,70 кв.м. Сторони зареєстровані у спірній квартирі.

Задовольняючи позов, суд виходив з наступного.

Суд вважав встановленим, що 26 листопада 2010 року позивачами було укладено договір найму житлового приміщення із ОСОБА_5, на підставі якого остання разом із неповнолітніми ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2, були зареєстровані у зазначеній квартирі. Це вбачається з довідки ЛКП «Варшавське» №6774 від 9 листопада 2015 року.

З довідки зазначеного ЛКП № 659 від 12 лютого 2016 року вбачається, що ОСОБА_8 був зареєстрований у спірній квартирі з 17 листопада 2006 року по 11 червня 2010 року, ОСОБА_9 зареєстрований в ній з 11 грудня 2009 року по 11 червня 2010 року (а.с.43).

Наявність договору найму між сторонами не підтверджена, такий в справі відсутній.

Згідно актів ЛКП «Варшавське» № 91 від 18 червня 2015 року, № 135 від 1 вересня 2015 року, № 192 від 9 листопада 2015 року ОСОБА_5 та її діти - ОСОБА_9 і ОСОБА_8 зареєстровані за спірної квартири, проте фактично там не проживають.

Суд першої інстанції на підставі цих актів вважав встановленим, що відповідач біля 6 років не проживає у спірній квартирі. Разом з тим суд першої інстанції не звернув уваги на те, що у зазначених актах відсутні відомості про період, на протязі якого відповідач та її діти не проживають у спірній квартирі, акти складені зі слів сусідів; період, у який складені ці акти, менший шести місяців (а.с.8-10).

Відповідно до розписки від 10 червня 2010 року ОСОБА_11 отримала від ОСОБА_3 13 000 доларів США, претензій до квартири не має, проте після приватизації квартири буде тимчасово прописана з дітьми у даній квартирі, не претендуючи ні на що, тимчасово. Написання такої розписки та вказаній у ній обставини відповідач не заперечила. З пояснень відповідача вбачається, що вона проживала у спірній квартирі до смерті батьків, після цього вона з дітьми певний час проживала за місцем проживання її чоловіка: АДРЕСА_2. 13 000 доларів США компенсації за частку у спірній квартирі вона використала на ремонт квартири на АДРЕСА_2 Згодом вони з сім'єю перейшли проживати в орендоване житло. У спірну квартири вона з дітьми після реєстрації у 2010 році проживати не поверталася.

Згідно зі ст. 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Суд виходив з того, що згідно зі ст. 160 СК України, місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. У даному випадку місцем проживання дітей є місце проживання їх батьків. Тому суд не прийняв пояснення представника органу опіки та піклування щодо необхідності збереження реєстрації дітей у спірній квартирі.

Відповідно до ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Статтею 391 цього Кодексу встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно постанови Верховного Суду України від 16 січня 2012 року, вирішення питання про зняття особи з реєстрації залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного і законодавства. ( ст.ст. 71, 72, 116, 156, ЖК УРСР; ст. 405 ЦК України). Отже, у разі будь-яких і обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право і вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши водночас вимогу про позбавлення права власності на житлове приміщення; про позбавлення права користування житловим приміщення; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що згідно зі ст. 163 ЖК Української РСР у разі тимчасової відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається займане жиле приміщення у випадках і в межах строків, установлених частиною першою, пунктами 1 і 5 частини третьої і частиною четвертою статті 71 цього Кодексу. Тимчасова відсутність наймача та членів його сім'ї не звільняє їх від виконання обов'язків за договором найму жилого приміщення. Відповідно до ч.1 ст. 71 ЖК при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Суд вважав встановленим, що відповідач з дітьми зі спірної квартири вибули добровільно у 2010 році, з цього часу наміру вселитися в квартиру та проживати у ній не виявляли; без поважних причин не проживають у спірній квартирі близько 6 років. А тому їх належить визнати такими, що втратили право користування жилими приміщеннями цієї квартири.

Відповідно до ст.3 Закону України «Про свободу пересування і вільний вибір місця і проживання в Україні» реєстрація це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації. За ст.7 вказаного Закону зняття з реєстрації місця проживання здійснюється на підставі 1 рішення суду. Задовольняючи позовну вимогу про зняття відповідача та її дітей з реєстрації у спірній квартирі, суд виходив з того, що спірна квартира не є місцем їх проживання чи перебування.

З наявної в матеріалах справи довідки з місця проживання про склад сім'ї і прописки, яка надана суду першої інстанції (а.с.13), вбачається, що ОСОБА_5, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 зареєстровані у спірній квартирі як наймачі.

Позивачі в обґрунтування своїх позовних вимог посилалися на те, що відповідач не проживає у спірній квартирі, не користується нею понад встановлені ст. 163 ЖК терміни. Позов про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщення, обґрунтовували на підставі ст.ст. 71,72,116,156 ЖК та ст.391,405 ЦК- захист прав власників).

Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі ст. 71 ЖК УРСР, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У відповідності до ст. 72 цього Кодексу визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. За правилами ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, судового рішення про позбавлення права користування житловим приміщенням. Відтак, визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, має наслідок зняття її з реєстрації.

Згідно ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Виходячи із змісту ст.ст. 71,72 ЖК УРСР, відповідно до вимог ст. 214 ЦПК України та роз'яснень, викладених у п.10 постанови Пленуму Верховного Суду УРСР від 12 квітня 1985 року № 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» з наступними змінами, при вирішення спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, судам необхідно з'ясовувати причини відсутності особи у жилому приміщенні понад встановлені строки.

Визнання особи такою, що втратила право користування житлом є підставним лише при відсутності такої особи понад встановлені законом строки без поважних причин.

Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції, що відповідач та її діти не проживають за місцем реєстрації понад встановлені законом терміни не стверджені належними та об'єктивними доказами, оскільки такими не можна вважати наведені вище акти.

Суд прийшов до висновку про підставність позовних вимог з врахуванням обставин, які виключають одна одну: відсутність відповідача за зареєстрованим місцем проживання понад встановлені законом терміни без поважних причин і разом з тим вказує, що відповідач з дітьми добровільно залишила спірне житло і проживає в іншому місці.

З такими висновками суду погодитися не можна.

Відповідно до ст.150 ЖК Української РСР, ст.383 ЦК України громадяни, які мають у приватній власності квартиру, користуються нею для особистого проживання і проживання членів їх сімей та мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд. Згідно зі ст.156 ЖК України, члени сім'ї власника квартири, які проживають разом з ним у квартирі, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Стаття 405 ЦК України передбачає, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Суд не з'ясував чи є відповідач членом сім'ї власника житла і яка правова норма підлягає застосуванню.

Відповідно до ст.9 ЖК Української РСР ніхто не може бути обмежений у праві користуватися жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Суд посилався на принцип непорушності права власності.

Суд першої інстанції не з'ясував з яких правових підстав позивачі просили задовольнити позов. У апеляційному суді позивачі підтвердили, що звернулися з позовом про визнання відповідача та її дітей такими, що втратив право користування житлом з підстав, передбачених ст.ст.71,72 ЖК Української РСР. Разом з тим на обґрунтування своїх позовних вимог позивачі не надали жодних доказів, зокрема, що відповідач і її діти не проживають у спірній квартирі понад встановлений законом термін без поважних причин.

У суді апеляційної інстанції позивачі посилалися на закінчення 6-місячного строку договору найму, який уклали сторони. Однак такий договір відсутній. А при наявності такого договору його дія закінчилася і договір не несе будь-яких наслідків. У такому випадку закінчився і строк реєстрації відповідача і її дітей у спірній квартирі. Припинення договору найму у квартирі, яка належить громадянам регулюється ст. 168 ЖК Української РСР.

Не заперечуючи висновку суду про те, що позивачі, як власники житла, мають право вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю на власний розсуд; колегія суддів не може погодитися з тим, що позов про визнання відповідача і її дітей такими, що втратили право на проживання у спірній квартирі за вказаних обставин підлягає до задоволення.

У пункті 39 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 7 лютого 2014 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону. Таким законом не може бути ЖК Української РСР, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК України. Тому стосовно права членів сім'ї власника житлового приміщення на користування ним застосовуються положення ст. 405 ЦК України. Відсутність члена сім'ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім'ї права користування житлом, і у цьому випадку положення статей 71, 72 ЖК Української РСР застосуванню не підлягають.

При вирішенні спору необхідно враховувати й загальні засади цивільного законодавства (ст. 3 ЦК України) щодо справедливості, добросовісності й розумності, зважаючи на права та інтереси всіх сторін у справі, враховувати заборону обмеження прав одних осіб за рахунок інших.

Виходячи з наведеного, колегія суддів прийшла до висновку, що підстави для визнання відповідача та її дітей такими, що втратили право на проживання у спірній квартирі відповідно до ст.ст.71,72 ЖК Української РСР відсутні.

Суд вирішив питання про зняття ОСОБА_5, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 з реєстрації. Однак, орган, який здійснює ці функції, брав участь у справі як третя особа, тобто не є стороною. Відтак, суд не може вирішувати питання про його права і обов'язки, зокрема зобов'язання до вчинення дій.Згідно чинного цивільного процесуального законодавства суд апеляційної інстанції не наділений правом залучення чи заміни сторін у справі.

Виходячи з аналізу наявних у справі доказів щодо їх достовірності, допустимості кожного окремо, а також достатності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності;колегія суддів приходить до висновку, що позов до задоволення не підлягає.

Відтак, оскаржуване рішення не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості. Висновки суду першої інстанції, викладені у рішенні, не відповідають обставинам справи, що полягає у неправильній оцінці встановлених судом фактичних обставин і помилковому визначенні юридичних наслідків цих обставин.

Колегія суддів приходить до висновку, що в позові належить відмовити, що не позбавляє позивачів можливості захистити свої права власників у разі їх порушення.

Керуючись ст. 303, п.2 ч.1 ст.307, ст.ст. 309, 313, ч.2 ст.314, ст.316, 319 ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м.Львова від 27 квітня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання ОСОБА_5 та малолітніх ОСОБА_8 і ОСОБА_9 такими, що втратили право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 із зняттям таких з реєстрації Шевченківським ГУ ДМС України у Львівській області за цією адресою, - відмовити.

Рішенняапеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий:

Судді: