Провадження № 2/204/368/16

РІШЕННЯ

Іменем України

26 липня 2016 року м.Дніпро

Красногвардійський районний суд м.Дніпропетровська у складі:

головуючої судді Тітової І.В.

за участю секретаря Духневича В.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Сведбанк» в особі Дніпропетровського відділення № 4 публічного акціонерного товариства «Сведбанк», товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс», третя особа – ОСОБА_2 про визнання договору факторингу частково недійсним,

в с т а н о в и в:

10 листопада 2015 року до суду надійшов вищевказаний цивільний позов, у якому позивач визнати частково недійсним договір факторингу №15 від 28.11.2012р., укладений між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс», додаток №1 до договору факторингу від 28.11.2012р. в частині передачі (відступлення) прав вимоги за кредитним договором №0301/0608//88-123 від 20.06.2008 року, від первинного кредитора ПАТ «Сведбанк» до нового кредитора ТОВ «Факторингова компанія «Вектор плюс» стосовно вимог до ОСОБА_1

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач, змушена звернутись з цим позовом до відповідача-1 про визнання частково недійсним договору стосовно відступлення прав вимоги відповідно до неї за договором факторингу та визнання незаконними дій відповідача-1 в частині розголошення персональних даних позивача, банківської таємниці та передання третім особам інформації, що стосується позивача, оскільки такими незаконними діями з боку відповідача-1 порушено права позивача. 20.06.2008р. між позивачем та ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ«Сведбанк» укладено кредитний договір №0301/0608//88-123, відповідно до якого позивачу було надано кредит в іноземній валюті у розмірі 40000 доларів США зі сплатою за користування ним 11,9% річних за весь час користування кредитом. Строк користування кредитом - по 19.06.2018р. включно. В рахунок забезпечення виконання зобов’язань позивача за кредитним договором між ОСОБА_2 та ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк» укладено іпотечний договір №0301/0608//88-123-Z-1 від 20.06.2008р., яким відповідачу-1 було передано в іпотеку квартиру АДРЕСА_1. Згодом позивач дізналася, що між «Факторинговою компанією «Вектор плюс» та ПАТ Сведбанк», 28.11.2012р., було укладено договір факторингу №15, згідно якого банк відступає фактору свої права вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з боржниками, зазначених у реєстрі заборгованості боржників, право на вимогу якої належить банку на підставі документації, та Договір про відступлення прав за іпотечними договорами. Як вбачається з так званого договору факторингу, укладеного між банком та фактором, предметом даного договору було відступлення відповідачем-1 (клієнтом) фактору права вимоги банку за кредитним договором у зв’язку з наданням фактором клієнту (банку) грошових коштів. За змістом цього ж договору, фактор стає кредитором за кредитним договором. Таким чином, до Фактора (третьої особи) переходять всі права і обов’язки банку за кредитним договором. Як вбачається з п.1.1 кредитного договору, даний договір укладений в іноземній валюті - в доларах США. кредитним договором передбачено обов’язок позичальника (позивача) по поверненню отриманих кредитних коштів у безпосередньо у валюті договору, тобто - у доларах США. За змістом договору факторингу виходить, що банк (відповідач-1) як клієнт відступив фактору право вимоги за кредитним договором, що був укладений із зазначенням платежів саме в іноземній валюті - дол. США. Причому позивача, а ні фактором, а ні клієнтом про таке відступлення не було повідомлено. Крім того, в кредитному договорі, що був складений між позивачем та відповідачем-1 абсолютно ніде не зазначено, що позичальник (позивач) надає згоду банку на передання інформації, персональних даних право відступу третім особам. Відповідно, ставши кредитором у зобов’язанні, фактор отримав право на отримання від позичальника платежів саме, і виключно, у іноземній валюті, оскільки валютою договору є долар США. Тобто, сам кредитний договір передбачає розрахунки між сторонами договору у іноземній валюті, жодних змін до кредитного договору між первісним кредитором (банком) і позичальником (позивачем) як сторонами договору, щодо валюти договору та валюти виконання договору, до моменту відступлення права вимоги фактору - не вносилося. Відтак, отримавши саме право вимоги за договором факторингу, що оскаржується фактор був обмежений у можливості реалізації цього права, оскільки не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності юридичної особи, а саме: не мав ні генеральної, ні індивідуальної ліцензії НБУ на право здійснення валютних операцій, як це передбачено валютним законодавством України, відтак не мав права приймати від боржника передбачених Кредитним договором коштів у іноземній валюті, а відповідно і укладати відносно позивача договору факторингу. Для виконання умов кредитного договору, валютою якого є іноземна валюта - долар США, обіг якої на території України є обмеженим, сторони договору повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, а саме - генеральну (або індивідуальну, за відсутності генеральної) ліцензію НБУ на здійснення операцій з іноземною валютою, в тому числі з валютними цінностями. Отримання фактором на власний рахунок грошових коштів (заборгованості позичальника) та проведення позивачем дій відносно виконання своїх обов’язків в іноземній валюті (в тому числі, оплата процентів за користування кредитом, різного роду комісій та пені) за своєю правовою природою є валютною операцією. Враховуючи валюту кредитного договору, вказаний договір відступлення права вимоги передбачає розрахунки між фактором і позичальником у іноземній валюті. Для проведення операцій за договором про відступлення права вимоги відповідачу-2 необхідно було отримати Генеральну ліцензію НБУ, згідно п.8.12 «Правил використання готівкової іноземної валюти на території України», затверджених Постановою Правління НБУ №200 від 30.05.2007р. і зареєстрованих Міністерством юстиції 18.06.2007р. за № 656/13923: 8.12. Фінансові установи, які одержали генеральну ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій, і національний оператор поштового зв'язку можуть використовувати готівкову іноземну валюту для проведення валютних операцій відповідно до отриманих генеральних ліцензій Національного банку на здійснення валютних операцій. Іншими словами, для можливості стягнення іноземної валюти з боржників за кредитами, вираженими в іноземній валюті, фактору необхідно було отримати Генеральну ліцензію НБУ. Проте, в момент ініціювання на укладення договору факторингу одна з сторін, а саме фактор не володів достатнім обсягом цивільної дієздатності для вчинення даного правочину - не мав Генеральної ліцензії НБУ на право здійснення валютних операцій. За умови відсутності у фактора Генеральної ліцензії НБУ для здійснення прийому платежів у іноземній валюті від боржників, фактору та/чи боржнику, як учасникам валютної операції, необхідно було отримати індивідуальну ліцензію НБУ. Проте, ні фактор, ні боржник за кредитним договором (позивач) не мали та не мають індивідуальної ліцензії НБУ на право здійснення валютних операцій в момент укладення договору факторингу між банком та фактором. Не було такої ліцензії і пізніше. Тобто, незважаючи на правомірність самого відступлення права вимоги за кредитним договором за договором факторингу, ТОВ «Факторингова компанія «вектор плюс» не мала права отримувати іноземну валюту за кредитним договором, оскільки не мала ліцензій НБУ на право здійснення валютних операцій. Відтак, не володіла правоздатністю (не мала можливості) реалізації отриманого права вимоги.

У судове засідання представник позивача не з’явився. Від нього надійшла заява, у якій позовні вимоги підтримує у повному обсязі, просить розглядати справу за його відсутності, проти заочного розгляду справи не заперечує.

Відповідачі у судові засідання не з'явились. Про дату, час та місце розгляду справи були повідомлений належним чином, про причини неявки суд не повідомили, заяви про розгляд справи за своєї відсутності не подали.

У судове третя особа не з’явилася. Від неї надійшла заява, у якій позовні вимоги підтримує у повному обсязі, просить розглядати справу за її відсутності, проти заочного розгляду справи не заперечує.

У зв’язку з неявкою осіб, які беруть участь у справі, суд розглядає справу у відповідності до ч.2 ст.197 ЦПК України, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив такі обставини і визначені відповідно до них правовідносини.

20 червня 2008 року між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 0301/0608/88-123, згідно з яким ОСОБА_1 було надано кредит в іноземній валюті у розмірі 40000 доларів США зі сплатою за користування ним щомісячно 11,9% річних за весь строк фактичного користування кредитом до 19 червня 2018 року.

Згідно з умовами п.3.1 додатку 1 до кредитного договору, позичальник здійснює погашення кредиту щомісячно 20 числа, в сумах, що визначені в додатку 1 до кредитного договору (платіж за користування кредитом) та погашення відсотків відповідно до п.3.3 кредитного договору.

На забезпечення виконання кредитного договору 20 червня 2008 року укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було передано в іпотеку банку квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, що їм належить на праві спільної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло, видане виробничим об'єднанням «Південний машинобудівний завод» 20 червня 1997 року.

15 вересня 2009 року між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір про внесення змін та доповнень №1 до кредитного договору № 0301/0608/88-123 від 20.06.2008р. (а.с.13-16).

17 вересня 2009 року між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 було укладено договір про внесення змін та доповнень №2 до кредитного договору № 0301/0608/88-123 від 20.06.2008р. (а.с.17).

Вищевказані кредитний договір, договір іпотеки та договори про внесення змін та доповнень №1, №2 до кредитного договору № 0301/0608/88-123 від 20.06.2008р. підписані сторонами позивачем та відповідачем-1 у справі, що свідчить про те, що сторони на момент підписання спірних договорів досягли згоди щодо всіх істотних умов укладених між ними договорів.

28 листопада 2012 року між «Факторинговою компанією «Вектор плюс» та ПАТ Сведбанк» було укладено договір факторингу №15, згідно якого банк відступає фактору свої права вимоги заборгованості по кредитних договорах, укладених з боржниками, зазначених у реєстрі заборгованості боржників, право на вимогу якої належить банку на підставі документації, та договір про відступлення прав за іпотечними договорами (а.с.68-92).

Як вбачається з договору факторингу, укладеного між банком та фактором, предметом даного договору було відступлення відповідачем-1 (клієнтом) фактору права вимоги банку за кредитним договором у зв’язку з наданням фактором клієнту (банку) грошових коштів. За змістом цього ж договору, фактор стає кредитором за кредитним договором.

Позивач вважає, що банком при укладенні договір факторингу №15 порушено вимоги чинного законодавства та безпосередньо права позивача, як позичальника та споживача, порушення є значними.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з ч.ч.1,3,5,6 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з ч.1 ст.627 ЦК України відповідно до ст.6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до ст.19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Згідно з положеннями ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно із п.п.2 п.1 розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03 квітня 2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» до фінансової послуги факторингу віднесено набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників-суб'єктів господарювання за договором, на якому базується таке відступлення.

Відповідно до п.1 ч.1 ст.512 ЦК України (тут і далі у редакції на дату вчинення договору факторингу) підставою заміни кредитора у зобов'язанні є передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 514 ЦК України встановлено, що до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно із ст.517 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.

Згідно із ч.2 ст.1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг від 28 травня 1988 року «договір факторингу» означає договір, укладений між однією стороною (постачальником) та іншою стороною (фактором), відповідно до якого: (a) постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання.

Згідно із ч.1 ст.1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За вимогами ч.2 ст.203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

За змістом ст.1079 ЦК України, сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Згідно із ст.1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Таким чином, закон не обмежує передачу прав кредитора у зобов'язанні за договором факторингу категорією боржників, право вимоги до яких відступається за цим договором.

Розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03 квітня 2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», на недотримання якого посилається позивач як на підставу недійсності договору факторингу, прийнято на підставі п.6 ч.1 ст.28 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», за яким Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України дає висновки про віднесення операцій до того чи іншого виду фінансових послуг.

Таким чином, п.п. 2 п. 1 розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03 квітня 2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» операцію щодо набуття відступленого права грошової вимоги до боржників-суб'єктів господарювання віднесено до фінансової послуги факторингу (набуття відступленого права грошової вимоги до боржників-суб'єктів господарювання є фінансовою послугою факторингу, а не будь-якою іншою фінансовою послугою).

Поняття «факторингу» не обмежується, а доповнюється вчиненням операцій з фінансовими активами, що визначені п.1 вказаного розпорядження.

Враховуючи викладене, розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України № 231 від 03 квітня 2009 року «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» не встановлює вимог, які мали бути додержані сторонами договору факторингу № 1 від 12 грудня 2011 року при його вчиненні.

Крім того, пункт 1 розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року №231 виключено на підставі розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, № 352 від 06 лютого 2014 року.

Згідно із ч.1 ст.516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 1 ст.517 ЦК України передбачено, що первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Статтею 1080 ЦК України передбачено, що договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження. У цьому разі клієнт не звільняється від зобов'язань або відповідальності перед боржником у зв'язку із порушенням клієнтом умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги.

Що стосується обґрунтування позовної заяви в частинні отримання відповідачем-2 ліцензії НБУ, суд виходить з такого.

Згідно із п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова установа - юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» кредитною установою є юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку.

Згідно із ч.2 ст.2 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансові установи в Україні діють відповідно до цього Закону з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансовими вважаються такі послуги: надання коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов'язані з наданням фінансових послуг.

Отже, відповідач правомірно, не порушуючи норми чинного законодавства України, надає фінансові послуги з кредитування фізичних та юридичних осіб в установленому законодавством порядку; що має статус фінансової установи, яка зареєстрована відповідно до Розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Так, відповідно до ст. 6 Розділу 1 Положення «Про Державний реєстр фінансових установ» юридична особа набуває статусу фінансової установи з дати внесення відповідного запису про неї до Реєстру. Датою внесення відповідного запису до Реєстру для набуття юридичною особою статусу фінансової установи є дата прийняття Нацкомфінпослуг рішення про внесення фінансової установи до Реєстру.

Згідно із ст.7 Розділу 1 Положення документом, що підтверджує статус фінансової установи, є свідоцтво.

Відповідно до ст.ст.10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Позивачем на підтвердження своєї позиції щодо відсутності у відповідача-2 такого свідоцтва та ліцензії не було надано жодних доказів.

Ураховуючи те, що нормами чинного законодавства не передбачено отримання згоди боржника на заміну кредитора у зобов'язанні та не передбачено отримання його згоди на передачу новому кредиторові документів, які засвідчують права, що передаються, та інформації, яка є важливою для їх здійснення, згідно ст.1080 ЦК України договір факторингу є дійсним незалежно від наявності домовленості між клієнтом та боржником про заборону відступлення права грошової вимоги або його обмеження, суд доходить висновку про відсутність правових підстав для визнання частково недійсним договору факторингу.

Таким чином, на підставі вищевикладеного, суд доходить висновку, що цивільний позов не підлягає задоволенню.

Вирішуючи питання щодо стягнення судових витрат, суд виходить із положень ст.88 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 10, 60, 57-60, 88, 209, 212-215 ЦПК України,

у х в а л и в:

У задоволенні цивільного позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Сведбанк» в особі Дніпропетровського відділення № 4 публічного акціонерного товариства «Сведбанк», товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Вектор плюс», третя особа – ОСОБА_2 про визнання договору факторингу частково недійсним відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до апеляційного суду Дніпропетровської області через Красногвардійський районний суд м.Дніпропетровська протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя І.В. Тітова