ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

29 липня 2016 року № 826/3832/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Шулежка В.П., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Громадської організації «Український суспільно-правовий рух: Демократія через право» до директора Національного антикорупційного бюро України Ситника Артема Сергійовича, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, про визнання протиправними дій,

В С Т А Н О В И В:

З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась Громадська організація «Український суспільно-правовий рух: Демократія через право» (далі - позивач, ГО «УСПР: ДчП») до директора Національного антикорупційного бюро України Ситника Артема Сергійовича (далі - відповідач, директор НАБУ), в якому просить визнати протиправними дії відповідача щодо поширення інформації про формування суддівських досьє, збирання та використання інформації щодо суддів як доказу вчинення ними можливих корупційних правопорушень/злочинів.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю та просив позов задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнав та просив відмовити у задоволенні позову повністю.

Представник третьої особи звернувся до суду з поясненнями, в яких просив розглядати справу без його участі.

З урахуванням викладеного, адміністративна справа відповідно до ч.ч. 4, 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) розглядається у порядку письмового провадження.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

З розміщеної на офіційному веб-сайті Національного антикорупційного бюро України (далі - НАБУ) за посиланням https://nabu.gov.ua/novyny/nabu-formuye-dosye-na-pivtory-tysyachi-suddiv вбачається, що 11.02.2016 директор НАБУ повідомив, що аналітики НАБУ формують досьє на 1,5 тисячі суддів. Також останній зазначив: «Ми збираємося використати цю інформацію не лише для реєстрації кримінальних проваджень, якщо будуть встановлені ознаки злочину, але й для передачі компетентним органам, які займатимуться проведенням судової реформи. Це - Вища кваліфікаційна комісія суддів та Вища рада юстиції».

При цьому, позивач посилається на те, що дана заява набула поширення у багатьох ЗМІ, зокрема: https://yur-gazeta.com/golovna/nabu-formue-dose-na-pivtori-tisyachi-suddiv/comment.html; http://zib.com.ua/ua/121606-antikorupciyne_byuro_formue_dose_na_15_tisyachi_suddiv.html.

Таким чином, позивач стверджує, що НАБУ здійснює збирання, зберігання та використання інформації щодо 1,5 тисячі осіб, що займають посаду судді, натомість інформація про формування НАБУ суддівських досьє відсутня у звіті НАБУ за серпень 2015-лютий 2016 року (https://nabu.gov.ua/sites/default/files/reports/NAB_report_02_2016_site.pdf), під час презентації якого директор НАБУ зробив відповідну заяву. При цьому, на думку позивача вказана заява відповідача свідчить про те, що відповідна інформація збирається щодо 1,5 тисячі осіб виключно з підстав, що вони займають посаду судді.

Крім того, позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що такий підхід не лише не відповідає чинному законодавству, але і додатково свідчить про вибірковість в діяльності НАБУ, з огляду на те, що в Україні понад 8 тисяч суддів, що додатково також може вказувати на те, що 1,5 тисячі суддів є корупціонерами, оскільки НАБУ збирає на них досьє. В свою чергу діяльність НАБУ є предметом суддівського контролю, а тому такі заяви не лише применшують незалежність судової влади та руйнують довіру суспільства до неї, але і є засобом тиску на тих суддів, що розглядають відповідні клопотання НАБУ.

З огляду на наведене, позивач, з посиланням на Закон України «Про судоустрій і статус суддів» та Закон України «Про запобігання корупції», вважає, що законодавством визначено вичерпний перелік органів, які формують суддівське досьє та перевіряють інформацію щодо тих чи інших даних досьє відносно судді, а НАБУ не входить до органів, які здійснюють формування суддівського досьє, у зв'язку з чим дії НАБУ щодо збирання, зберігання та використання інформації порушують принцип поваги та дотримання прав і свобод людини і громадянина.

Так, згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Статтею 3 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» передбачено, що основними принципами діяльності Національного бюро є, зокрема: верховенство права; повага та дотримання прав і свобод людини і громадянина; законність; безсторонність та справедливість.

Водночас, згідно з п. 12 ч. 1 ст. 101 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вища кваліфікаційна комісія суддів України забезпечує ведення суддівського досьє.

Частиною 3 названого Закону встановлено, що суддівське досьє має містити: 1) копії всіх заяв судді, пов'язані з його кар'єрою, та доданих до них документів; 2) копії всіх рішень, прийнятих щодо судді Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, Вищою радою юстиції, Президентом України, Верховною Радою України; 3) інформацію про результати участі судді у конкурсах на зайняття посади судді; 4) інформацію про результати проходження в Національній школі суддів України спеціальної підготовки кандидата на посаду судді, підготовки судді упродовж перебування на посаді судді; 5) інформацію про результати кваліфікаційного оцінювання судді та регулярної оцінки судді упродовж перебування на посаді; 6) інформацію про здійснення викладацької діяльності в Національній школі суддів України; 7) інформацію про зайняття суддею адміністративних посад з копіями рішень про обрання на ці посади та звільнення з них; 8) інформацію про обрання судді до органів суддівського самоврядування, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Вищої ради юстиції; 9) інформацію про ефективність здійснення судочинства суддею, а саме: а) загальну кількість розглянутих справ; б) кількість скасованих судових рішень та підстави їх скасування; в) наявність та кількість рішень, що стали підставою для винесення рішень міжнародними судовими установами та іншими міжнародними організаціями, якими встановлено порушення Україною міжнародно-правових зобов'язань; г) кількість змінених судових рішень та підстави їх зміни; ґ) дотримання строків розгляду справ; д) середню тривалість виготовлення тексту вмотивованого рішення; е) судове навантаження порівняно з іншими суддями у відповідному суді, регіоні з урахуванням інстанційності, спеціалізації суду та судді; 10) інформацію про дисциплінарну відповідальність судді, а саме: а) кількість скарг на дії судді; б) кількість дисциплінарних проваджень та їх результати; 11) дані щодо відповідності судді етичним та антикорупційним критеріям, а саме: а) відповідність витрат і майна судді та членів його сім'ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих суддею відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції; б) інші дані щодо відповідності судді вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; в) дані щодо відповідності поведінки судді правилам суддівської етики. Ведення суддівського досьє забезпечує Вища кваліфікаційна комісія суддів України на підставі положення, затвердженого Радою суддів України. Таке положення може передбачати електронну форму ведення суддівського досьє.

В той же час, згідно з ч. 2 ст. 57 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» з метою встановлення відповідності рівня життя судді наявному у нього та членів його сім'ї майну і одержаним ними доходам стосовно судді проводиться моніторинг способу життя відповідно до закону. Інформація, отримана за результатами моніторингу, включається до суддівського досьє.

Разом з тим, статтею 51 Закону України «Про запобігання корупції» встановлено, що Національне агентство здійснює вибірковий моніторинг способу життя суб'єктів декларування з метою встановлення відповідності їх рівня життя наявним у них та членів їх сім'ї майну і одержаним ними доходам згідно з декларацією особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що подається відповідно до цього Закону. Моніторинг способу життя суб'єктів декларування здійснюється Національним агентством на підставі інформації, отриманої від фізичних та юридичних осіб, а також із засобів масової інформації та інших відкритих джерел інформації, яка містить відомості про невідповідність рівня життя суб'єктів декларування задекларованим ними майну і доходам. Порядок здійснення моніторингу способу життя суб'єктів декларування визначається Національним агентством. Моніторинг способу життя здійснюється із додержанням законодавства про захист персональних даних та не повинен передбачати надмірного втручання у право на недоторканність особистого і сімейного життя особи. Встановлення невідповідності рівня життя суб'єкта декларування задекларованим ним майну і доходам є підставою для здійснення повної перевірки його декларації. У разі встановлення невідповідності рівня життя Національним агентством надається можливість суб'єкту декларування протягом десяти робочих днів надати письмове пояснення за таким фактом. У разі виявлення за результатами моніторингу способу життя ознак корупційного правопорушення або правопорушення, пов'язаного з корупцією, Національне агентство інформує про них спеціально уповноважені суб'єкти у сфері протидії корупції.

З аналізу викладених норм вбачається, що чинним законодавством України встановлено вичерпний перелік органів, які забезпечують створення, формування та ведення суддівського досьє, до яких НАБУ не входить.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, суд приходить до висновку, що НАБУ не наділене повноваженнями збирати, зберігати та використовувати відповідну інформацію з метою створення, формування та ведення суддівського досьє та, відповідно, передавати такі досьє будь-яким органам, в тому числі Вищій кваліфікаційній комісії суддів України та Вищій раді юстиції.

Разом з тим, відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС України.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Звідси, поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «право» має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявники вважають, що начебто певні обставини впливають на їх правове становище. Саме до такого правового висновку дійшов Верховний Суд України в постанові від 15.12.2015 у справі № 800/206/15. Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 21.01.2016 у справі № К/800/38720/15.

Відповідно до ч. 1 ст. 2, п.п. 6, 8 ч. 1 ст. 3, ч. 1 ст. 6 КАС України предметом захисту в адміністративному судочинстві є саме порушені рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, їхніх посадових чи службових осіб права та інтереси юридичних осіб, тобто суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 26.03.2013 у справі № 21-438а12.

При цьому, у постанові Верховного суду України від 10.04.2012 № 21-1115во10, за результатами аналізу положень ч. 1 ст. 2 та ст. 17 КАС України, висловлено наступну правову позицію: «суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цим рішенням».

Згідно з ч. 2 ст. 244² КАС України висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Отже, під час розгляду справи адміністративної юрисдикції, позивач повинен зазначити, які саме його права або законні інтереси порушено рішенням та діями суб'єкта владних повноважень. Аналогічна позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 01.10.2013 у справі № К/800/30785/13.

Натомість позивач обґрунтовує позовні вимоги метою усунення можливих порушень прав будь-яких осіб на справедливий суд, у зв'язку з чим суд приходить до висновку, що відповідач у рамках публічно-правових відносин з ГО «УСПР: ДчП» не порушував права позивача.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Позивач достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його позовні вимоги, суду не надав.

За таких обставин позовні вимоги визнаються судом необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Враховуючи положення ст. 94 КАС України, судовий збір сплачений позивачем відшкодуванню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 94, 158-163 КАС України, суд,

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні позову Громадської організації «Український суспільно-правовий рух: Демократія через право» відмовити повністю.

Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подачі до Окружного адміністративного суду міста Києва апеляційної скарги на постанову протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає до Київського апеляційного адміністративного суду.

Якщо апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений ст. 186 КАС України, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку.

Суддя В.П. Шулежко