П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 802/130/15-а

Головуючий у 1-й інстанції: Мультян М. Б.

Суддя-доповідач: ОСОБА_1

31 травня 2016 року

м . Вінниця

Вінницький апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Ватаманюка Р.В.

суддів: Мельник-Томенко Ж. М. Сторчака В. Ю.

за участю:

секретаря судового засідання: Марцісь Ю.А.,

позивача: ОСОБА_2,

представника позивача: ОСОБА_3,

представника відповідача: ОСОБА_4,

представника відповідача: ОСОБА_5,

представника відповідача: ОСОБА_6

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 21 березня 2016 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 (далі - позивач) до Вінницької районної державної адміністрації, голови Вінницької районної державної адміністрації ОСОБА_7, Управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації (далі - відповідачі 1,2,3) про визнання бездіяльності протиправною, визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

В С Т А Н О В И В :

У січні 2015 року позивач звернулася до суду з позовом до відповідачів про визнання протиправним та скасування розпорядження, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку та моральної шкоди.

Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 12.10.2015, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 25.11.2015 у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 02.02.2016 постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 12.10.2015 та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 25.11.2015 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 21.03.2016 у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить суд скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Позивач та її представник в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримали в повному обсязі та просили колегію суддів їх задовольнити.

Представники відповідачів заперечили проти задоволення вимог апеляційної скарги, посилаючись на їх безпідставність та просили залишити оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати, а адміністративний позов задовольнити частково з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 195 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.

Так, судом встановлено, що розпорядженням голови Вінницької районної державної адміністрації від 21.10.2013 № 445 до повноважень управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації включено функції відділу у справах сім’ї та молоді, після його ліквідації та з 24 грудня 2013 року збільшено граничну чисельність працівників управління з 46 одиниць на 47 одиниць. В зв’язку із даними змінами, головою райдержадміністрації затверджено штатний розпис управління.

Розпорядженням голови Вінницької районної державної адміністрації від 17.12.2013 №126-рк ОСОБА_2 призначено на посаду заступника начальника управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації. Наказом начальника управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації від 19.06.2014 затверджено розподіл обов’язків між начальником і заступниками начальника управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації, згідно з яким основними обов’язками заступника начальника управління ОСОБА_2 було забезпечення реалізації на території району державної політики з питань сім’ї та молоді, дітей та молоді та організація роботи щодо поліпшення становища сімей, попередження насильства в сім’ї, оздоровлення та відпочинку дітей, забезпечення тендерної рівності та протидії торгівлі людьми.

Разом з тим Управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації 19.06.2014 видало наказ № 12 "Про зміни в структурі та штатному розписі управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації", згідно з яким вносились зміни в штатний розпис, зокрема було виведено зі штатного розпису посаду заступника начальника управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації, яку займала ОСОБА_2, та введено посаду головного спеціаліста з питань сім'ї та молоді. ОСОБА_2 попереджено про майбутні зміни у штатному розписі та було запропоновано посаду головного спеціаліста з питань сім'ї та молоді управління праці та соціального захисту, зі зменшенням розміру заробітної плати.

Додатком 1 до наказу начальника управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації 19.06.2014 № 12 було затверджено Список працівників, які попереджаються про зміни в структурі та штатному розписі управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації з 01.11.2014.

Відповідно до зазначеного Додатку 1 позивачу було запропоновано посаду головного спеціаліста з питань сім'ї та молоді управління праці та соціального захисту від якої вона відмовилась, що підтверджується її підписом в Додатку 1.

При цьому згідно з додатком до розпорядження Вінницької районної державної адміністрації від 23.06.2014 № 331 "Про попередження працівників про вивільнення у зв’язку зі змінами в штатному розписі", працівникам надано пропозиції майбутнього працевлаштування та запропоновано ознайомитись під розпис з майбутніми змінами в штатному розписі. Позивач відмовилась від ознайомлення із зазначеним розпорядженням, про що складено акт № 2 від 17.07.2014 "Про відмову від ознайомлення з розпорядженням голови Вінницької районної державної адміністрації від 23.06.2014 № 331".

31 жовтня 2014 року розпорядженням голови Вінницької районної державної адміністрації №87-рк "Про звільнення ОСОБА_2 ", позивача звільнено із займаної посади у зв’язку зі зміною істотних умов праці на підставі ст. 32, п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що процедура звільнення позивача здійснена у порядку, в спосіб та межах, передбачених чинним законодавством, відповідачем було вжито всіх доступних заходів задля надання можливості позивачу продовжувати свою трудову діяльність за спеціальністю у даній установі, а тому позовні вимоги про визнання протиправним і скасування оскаржуваного розпорядження та поновлення на роботі і стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу відсутні.

Колегія суддів Вінницького апеляційного адміністративного суду не погоджується з висновками суду першої інстанції з таких підстав.

Стаття 43 Конституції України передбачає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

При цьому Законом України "Про державну службу" № 3723- ХІІ від 16.12.1993 (далі - Закон № 3723- ХІІ) регулюються суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу, що є складовою права громадян на працю.

Відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону № 3723-ХІІ (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) підстави припинення державної служби можуть бути загальними, тобто передбаченими КЗпП України, та спеціальними, які наведені в цьому Законі. Таким чином, до правовідносин, які становлять предмет розгляду справи, підлягають застосування норми Кодексу законів про працю України, якими передбачено загальні підстави припинення державної служби.

Загальні підстави припинення трудового договору передбачені ст. 36 КЗпП України і такими підставами є: 1) угода сторін; 2) закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення; 3) призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу; 4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45); 5) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду; 6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці; 7) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи; 7-1) укладення трудового договору (контракту), всупереч вимогам Закону України "Про запобігання корупції", встановленим для осіб, які звільнилися або іншим чином припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, протягом року з дня її припинення; 7-2) з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади"; 8) підстави, передбачені контрактом.

За приписами ч. 3 ст. 32 КЗпП України у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Відповідно до ч. 4 ст. 32 КЗпП України, якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за п. 6 ст. 36 цього КЗпП України.

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці.

Припинення трудового договору за п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України при відмові працівника від продовження роботи зі зміненими істотними умовами праці може бути визнане обґрунтованим, якщо зміна істотних умов праці при провадженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою викликана змінами в організації виробництва і праці (раціоналізацією робочих місць, введенням нових форм організації праці, у тому числі перехід на бригадну форму організації праці, і, навпаки, впровадженням передових методів, технологій тощо).

Отже, звільнення, в зв’язку зі змінами істотних умов праці, може бути визнана законною тільки в тому випадку, якщо буде доведена наявність таких змін.

Відтак варто відмітити, що одне лише зменшення розміру заробітної плати не може породжувати змін істотних умов праці в організації виробництва та праці.

Окрім цього, ч. 3 ст. 40 КЗпП України передбачено, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за п.5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації. Аналогічні правила застосовуються і до випадків звільнення працівника з підстав, передбачених ст. 41 КЗпП України.

Так, 19.06.2014 УП СЗН Вінницької РДА видало наказ №12 "Про зміни в структурі та штатному розписі управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації" згідно з яким вносились зміни в штатний розпис, про що попереджували працівників та пропонували їм посади.

Водночас розроблено та подано на затвердження Перелік змін №1 до штатного розпису працівників апарату УП СЗН Вінницької РДА, які будуть введені в дію з 01.11.2014, що підтверджується листом №2128 від 19.06.2014.

19 червня 2014 року УП СЗН Вінницької РДА подано клопотання за вих. №2129 щодо попередження ОСОБА_8 та ОСОБА_2 про майбутні зміни у штатному розписі.

Разом з тим відповідач 2 прийняв розпорядження № 331 від 23.06.2014 "Про попередження працівників про вивільнення у зв'язку зі змінами в штатному розписі". У додатку до розпорядження працівникам надано пропозиції майбутнього працевлаштування та запропоновано ознайомитись під розпис з майбутніми змінами в штатному розписі. Позивач відмовилась від ознайомлення з зазначеним розпорядженням, про що складений акт № 2 від 17.07.2014 "Про відмову від ознайомлення з розпорядженням голови Вінницької районної державної адміністрації №331 від 23.06.2014 "Про попередження працівників про вивільнення у зв'язку зі змінами в штатному розписі".

31 жовтня 2014 року начальник УП СЗН Вінницької РДА звернулася до голови Вінницької РДА ОСОБА_7 про вирішення питання щодо звільнення ОСОБА_2 з посади заступника начальника УП СЗН Вінницької РДА.

Розпорядженням голови Вінницької РДА ОСОБА_7 №87-рк від 31.10.2014 на підставі ст. 32, п. 6 ст. 36 Кодексу законів про працю України, та відмови ОСОБА_2 від 15.07.2014 ОСОБА_2 звільнено із займаної посади у зв’язку зі зміною істотних умов праці.

15 липня 2014 року ОСОБА_2 було надіслано цінний лист за №01-37/2342 з повідомленням про звільнення та проханням з’явитися до районної державної адміністрації для отримання трудової книжки.

Однак, колегія суддів зауважує, що звільняючи ОСОБА_2 з роботи за п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, відповідач не взяв до уваги, що зміни істотних умов праці є лише наслідком змін в організації виробництва та праці й лише за наявності останніх допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою (ч. 3 ст. 32 КЗпП України).

Як встановлено з матеріалів справи в управлінні праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації зміни в організації виробництва та праці не відбулись, а лише дана посада була перейменована, а також зменшувався розмір оплати праці.

Відповідно до п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (далі – Постанова №9) Верховний Суд України роз’яснив, що при розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з'ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.

Пунктом 10 цієї ж Постанови передбачено, що зміною в організації виробництва праці визнається раціоналізація робочих місць, введення нових форм організації праці, у т. ч. перехід на бригадну або на індивідуальну форму, впровадження передових методів, технологій тощо.

Таким чином, при змінах в організації виробництва праці власник має право без згоди працівника змінювати істотні умови праці, а саме: системи та розміри оплати праці, зменшувати надані пільги, змінювати режим роботи, встановлювати або скасовувати неповний робочий час, суміщення професій, змінювати розряди і найменування посад тощо (ч. 3 ст. 32 КЗпП України).

У п. 31 Постанови № 9 визначено, що згідно з ч. 3 ст. 32 КЗпП України у межах спеціальності, кваліфікації і посади, обумовленої трудовим договором, зміна істотних умов праці допускається, якщо це викликано змінами в організації виробництва праці і працівник був повідомлений про ці зміни не пізніше ніж за два місяці до їх запровадження. Якщо при розгляді трудового спору буде встановлено, що істотні умови трудового договору було змінено не у зв’язку із зміною в організації виробництва праці на підприємстві, в установі, організації, то така зміна з урахуванням конкретних обставин може бути визнана судом неправомірною з покладенням на власника обов’язку поновити працівникові попередні умови праці.

Отже, в даному випадку зміни в організації виробництва та праці не відбулись, а відповідачем фактично виправлялись допущені порушення постанови Кабінету міністрів України від 12.03.2005 №179 "Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій".

Окрім цього, варто зазначити, що приймаючи оскаржуване розпорядження відповідач 2 порушив процедуру звільнення позивача з роботи, адже звільнив її в період тимчасової непрацездатності всупереч ч. 2 ст. 40 КЗпП України.

Факт звільнення позивача з роботи у період її тимчасової непрацездатності підтверджена лікарняним листом від 27.10.2014 наявним в матеріалах справи та не заперечувався сторонами в судових засіданнях.

Законодавством визначено, що тимчасова непрацездатність - це непрацездатність особи внаслідок захворювання, травми або з інших причин, що не залежить від факту втрати працездатності (пологи, карантин, догляд за хворим тощо), яка має тимчасовий зворотний характер під впливом лікування та реабілітаційних заходів, триває до відновлення працездатності або встановлення групи інвалідності, а в разі інших причин - до закінчення причин відсторонення від роботи. Згідно п. 1.3 Положення про експертизу тимчасової непрацездатності, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров’я України № 189 від 09.04.2008 тимчасова непрацездатність застрахованих осіб засвідчується листком непрацездатності.

Отже, виходячи з вищенаведеного, звільнення працівника, який знаходиться на лікарняному, тобто, в період тимчасової непрацездатності, заборонене законодавством, окрім випадків, коли такий працівник не з'являвся на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і пологах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні.

Слід також вказати, що до таких висновків дійшов і ВАС України в своїй ухвалі від 02.02.2016, якою скасовано постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 12.10.2015 та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 25.11.2015 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Відповідно до ч. 5 ст. 227 КАС України висновки і мотиви касаційного суду, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при розгляді справи.

Таким чином, розпорядження голови Вінницької районної державної адміністрації ОСОБА_7 "Про звільнення ОСОБА_2К." № 87-рн від 31.10.2014 прийняте всупереч норм КЗпП України та є протиправним, а тому підлягає скасуванню з одночасним поновленням позивача на попередній посаді.

Разом з тим, щодо позовної вимоги про стягнення з Управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з дня незаконного звільнення по день поновлення на посаді, то колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно п. 32 Постанови № 9 при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав у цей час.

Водночас, в даній постанові зазначено, що у випадку стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи, невиконанням рішення про поновлення на роботі, розрахунок визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку виходячи із заробітку за останні два календарних місяці роботи.

В п. 10.4 постанови пленуму Вищого адміністративного суду України № 7 від 20.05.2013 "Про судове рішення в адміністративній справі" роз’яснено, що у рішенні про стягнення з відповідача на користь позивача певної суми грошових коштів суди повинні зазначати розмір грошових коштів, що підлягають стягненню, цифрами та у дужках словами.

Така ж правова позиція зі спірного питання вже була висловлена Верховним Судом України у справі № 21-395а13 від 14.01.2014, де зроблено висновок, що суд ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку

Оскільки позовна заява про поновлення на роботі позивача розглядається більше одного року не з вини працівника, а тому позивачу має бути виплачено середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, тобто з дня незаконного звільнення по день поновлення на роботі, в розмірі 71 157. 81 грн., що підтверджено наданим позивачем розрахунку, які підлягають стягненню з Управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації на користь позивача.

Відносно позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди колегія суддів зазначає наступне.

Загальні підстави відшкодування моральної шкоди визначені Цивільним кодексом України.

Так, відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК України, моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" розмір відшкодування моральної шкоди суд повинен визначати залежно від характеру та обсягу страждань, немайнових витрат, які зазнав позивач.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб (п.3 вказаної постанови).

Позивачем вказано, що моральна шкода завдана їй в спірних правовідносинах полягає в тому, що вона зазнала сильних душевних страждань внаслідок протиправної поведінки щодо неї відповідачів, що підтверджується лікарнями листами, втраті нормальних життєвих зв'язків, необхідності докладати додаткові зусилля для організації свого життя.

Апеляційний суд погоджується з тим, що незаконним звільнення позивачу завдано моральної шкоди, однак вважає, що достатнім та розумним розміром її компенсації буде сума - 5000 грн., які слід стягнути з Вінницької районної державної адміністрації, а тому позовна вимога про відшкодування позивачу моральної шкоди підлягає частковому задоволенню.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат апеляційний суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб’єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа.

Окрім цього, п. 1 ч. 3 ст. 87 КАС України встановлено, що до судових витрат належать витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги і у разі задоволення позову вони підлягають стягненню з відповідачів на користь позивача, оскільки документально їх підтвердження і розрахунок до суду надано, а тому вони підлягають стягненню з відповідачів в рівних частинах на користь позивача у розмірі 9 872 грн.

Разом з цим, колегія суддів зазначає, що в силу п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" позивач звільнений від сплати судового збору, а тому відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 вказаного Закону слід повернути ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 394,88 грн., який нею був сплачений при поданні адміністративного позову та при апеляційному оскарженні ухвал про залишення адміністративного позову без розгляду.

Водночас суд апеляційної інстанції зазначає, що в силу ст. 256 КАС України має бути допущено до негайного виконання постанови суду щодо поновлення позивача на посаді і стягнення середнього заробітку з Управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації за один місяць в розмірі 3 773, 52 грн.

Так, відповідно до п. 2, 3 ч. 1 ст. 256 КАС України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць, поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

В іншій частині в задоволенні адміністративного позову слід відмовити.

Крім того, з врахуванням характеру спірних правовідносин, та враховуючи, що відповідно до ст. 209 КАС України після закінчення апеляційного провадження справа не пізніш як у семиденний строк направляється до адміністративного суду першої інстанції, який її розглянув, апеляційний суд не вважає за необхідне задовольнити клопотання позивача про зобов’язання відповідача у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

З огляду на зазначене, колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги дають підстави для висновку про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання, тобто прийнята постанова не відповідає матеріалам справи та вимогам закону, і підлягає скасуванню з постановленням нової про часткове задоволення адміністративного позову.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати її та прийняти нову постанову суду;

Відповідно до статті 202 КАС України, підставами для скасування постанови суду першої інстанції та ухвалення нового рішення: є неповне з’ясування судом обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Керуючись ст.ст. 160, 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 21 березня 2016 року скасувати та прийняти нову.

Адміністративний позов ОСОБА_2 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати розпорядження голови Вінницької районної державної адміністрації ОСОБА_7 "Про звільнення ОСОБА_2К." №87-рн від 31.10.2014 року.

Поновити ОСОБА_2 на посаді заступника начальника управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації з дня незаконного звільнення - 31.10.2014 року.

Стягнути з Управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня незаконного звільнення по день поновлення на посаді - 71 157. 81 грн. (сімдесят одну тисячу сто п'ятдесят сім гривень вісімдесят одну копійку.)

Стягнути з Вінницької районної державної адміністрації на користь позивача моральну шкоду в сумі 5 000 грн. (п'ять тисяч гривень.)

Допустити негайне виконання постанови суду щодо поновлення позивача на посаді і стягнення середнього заробітку з Управління праці та соціального захисту населення Вінницької районної державної адміністрації за один місяць в розмірі 3 773. 52 грн. (три тисячі сімсот сімдесят три гривні п'ятдесят дві копійки.)

Повернути ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 394. 88 грн. (триста дев'яносто чотири грн. 88 коп.), сплачений згідно квитанції №2710003 від 20.01.2015 року на р/р 10022271900980 в філії "Центральне РУ" АТ "Банк" Фінанси та Кредит", код платежу НОМЕР_1 в розмірі 200 грн. (двісті грн.), квитанції №2710002 від 20.01.2015 року на р/р 10022271900980 в філії "Центральне РУ" АТ "Банк" Фінанси та Кредит" код платежу НОМЕР_1 в розмірі 73.08 грн. (сімдесят три грн. 08 коп.), квитанції № 2710035 від 19.02.2015 року на р/р 10022271900980 в філії "Центральне РУ" АТ "Банк" Фінанси та Кредит", код платежу НОМЕР_1 в розмірі 60.90 грн. (шістдесят грн. 90 коп.), квитанції №0.0.401655098.1 від 23.06.2015 року р/р 31212206781002 в ГУ ДКСУ у Вінницькій області, МФО 802015, ЄДРПОУ 26286152 в розмірі 60.90 грн. (шістдесят грн. 90 коп.).

Стягнути з відповідачів в рівних частинах на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу в розмірі 9 872 грн. (дев'ять тисяч вісімсот сімдесят дві грн.)

В іншій частині в задоволенні позову відмовити.

Постанова суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст. 212 КАС України.

Постанова суду складена в повному обсязі 07 червня 2016 року.

Головуючий

ОСОБА_1

Судді

ОСОБА_9 ОСОБА_10