ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 травня 2016 року

Справа № 920/1567/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючий суддя : Данилова Т.Б. (доповідач)

судді: Данилова М.В., Корсак В.А.

розглянувши матеріали касаційної скарги

товариства з обмеженою відповідальністю "Технічний центр радіо системи"

на постанову

Харківського апеляційного господарського суду від 14.03.2016р.

у справі господарського суду

№920/1567/15 Сумської області

за позовом

товариства з обмеженою відповідальністю "Технічний центр радіо системи"

до

комунального підприємства "Сумижитло" Сумської міської ради

про за участю представників сторін: позивача - відповідача -

визнання договору недійсним не з'явився не з'явився

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2015 року товариство з обмеженою відповідальністю "Технічний центр радіо системи" звернувся до господарського суду Сумської області з позовом до комунального підприємства "Сумижитло" Сумської міської ради про визнання недійсним з моменту укладення договору №011113-1 про надання послуг з права доступу до інфраструктури, укладений між сторонами 01.11.2013р.

Позовні вимоги були обґрунтовані тим, що предмет договору суперечить Законам України "Про житлово-комунальні послуги" та "Про телекомунікації".

Рішенням господарського суду Сумської області від 13.01.2016р. (суддя Зраженський Ю.О.), залишеними без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 14.03.2016р. (судді Могилєвкін Ю.О., Пушай В.І., Барбашова С.В.) в задоволенні позовних вимог відмовлено, з посиланням на відсутність доказів щодо невідповідності договору нормам чинного законодавства.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, товариство з обмеженою відповідальністю "Технічний центр радіо системи" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення і постанову та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні і постанові та доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 01.11.2013р. між товариством з обмеженою відповідальністю "Технічний центр радіо системи" (замовником) та комунальним підприємством "Сумижитло" Сумської міської ради (виконавцем) був укладений договір №011113-1 про надання послуг з права доступу до інфраструктури, предметом якого є надання права доступу до інфраструктури, що включає у себе можливість розмістити телекомунікаційне обладнання на конструктивних елементах будівель та споруд для реалізації прав споживачів на отримання телекомунікаційних послуг. Разом із розміщенням телекомунікаційного обладнання замовнику надається право користування каналами, нішами, замоноліченими трубами, трубами-стояками, закладними деталями, шафами для електропроводок в будинках, прокладати телекомунікаційні мережі, які з'єднуватимуть розміщене телекомунікаційне обладнання з абонентським обладнанням, а також телекомунікаційне обладнання між собою.

Пунктом 2.2 договору встановлено, що перелік об'єктів, на яких розміщується телекомунікаційне обладнання замовника, визначається у додатку №2 до договору.

Відповідно до п.5.1 договору за надання права, передбаченого у п.2.1 договору замовник вносить плату на користь виконавця в розмірі та на умовах, зазначених у п.5.2 до цього Договору.

Згідно із п.5.2 оплата здійснюється шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на поточний рахунок виконавця у наступному порядку: щомісячно на підставі акту приймання-передачі наданих виконавцем замовнику послуг не пізніше останнього календарного дня наступного за звітним місяця, перераховує на поточний рахунок виконавця 11020,25грн. із розрахунку 0,25грн. за кожне домогосподарство.

Пунктом 5.3 договору передбачено, що виконавець надає замовнику акт наданих послуг щомісячно не пізніше останнього календарного дня звітного місяця.

Відповідно до п.6.1 договору строк дії договору встановлюється терміном на 2 (два) роки.

Проаналізувавши зміст спірного договору та виходячи з приписів ч.1 ст.3 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", згідно якої предметом регулювання цього закону є правовідносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг, суди дійшли до висновку, що порядок розміщення, встановлення технічних засобів телекомунікацій та телекомунікаційних мереж в багатоквартирних житлових будинках взагалі не відноситься до житлово-комунальних послуг і не регулюється зазначеним Законом України, а тому посилання позивача на те, що договір №011113-1 суперечить нормам цього Закону, визнано судами безпідставним.

Приймаючи оскаржувані рішення, суди також виходи з того, що відповідно до ч.1 ст.5 Закону України "Про телекомунікації", дія цього Закону поширюється на відносини суб'єктів ринку телекомунікації щодо надання та отримання телекомунікаційних послуг і використання телекомунікаційних мереж загального користування.

Згідно із ст.1 зазначеного Закону, суб'єкти ринку телекомунікацій - оператори, провайдери телекомунікацій, споживачі телекомунікаційних послуг, виробники та/або постачальники технічних засобів телекомунікацій.

Таким чином, дія Закону України "Про телекомунікації" не поширюється на суб'єктів господарювання, які є балансоутримувачами, управителями або виконавцями житлово-комунальних послуг, а також на порядок розміщення, встановлення технічних засобів телекомунікацій та телекомунікаційних мереж в багатоквартирних житлових будинках із врахуванням права спільної сумісної власності на таке майно, а тому посилання позивача на суперечність дії договору зазначеному вище Закону визнано судами необґрунтованим.

Щодо посилання позивача на те, що уклавши договори зі споживачами (власниками квартир та співвласниками допоміжних приміщень житлового будинку), він вже отримав право доступу для прокладення телекомунікаційних мереж ще до укладення спірного договору, з посиланням на норми ст.31 Закону України "Про телекомунікації" (в редакції на моменту укладення договору), якою визначено, що суб'єкти господарювання, які здійснюють будівництво телекомунікаційних мереж загального користування, можуть установлювати в приміщеннях, що їм належать на правах найму, телекомунікаційне обладнання, використовувати дахи будинків і технічні приміщення для встановлення антен та необхідного обладнання на підставі договору з власником приміщення. Крім того, позивач посилався на рішення Конституційного суду України від 02.03.2004р. №4-рп/2004 (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), яким вирішено, що допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладочки, горища, колясочні та інше) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема, створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень на рівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності, то суди виходили з того, що позивачем не враховані норми діючого законодавства, зокрема ст.ст.319, 368, 369, 382 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ч.1 ст.368 Цивільного кодексу України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Частиною 2 статті 369 ЦК України встановлено, що розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.

Згідно із ч.5 ст.319 Цивільного кодексу України, власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Відповідно до ч.2 ст.382 Цивільного кодексу України, усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Отже, ст.382 та ч.2 ст.369 ЦК України є загальними правовими нормами щодо вирішення питання власності приміщень загального користування у дво- або багатоквартирному житловому будинку, а також розпорядження у цьому випадку спільним сумісним майном.

Спеціальних правових норм, які б регулювали порядок розпорядження спільною сумісною власністю мешканців, дво- або багатоповерхового житлового будинку до моменту набрання законної сили 01.07.2015р. Законом України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку", не існувало.

При цьому, судами встановлено, що під час прокладання телекомунікаційних мереж та встановлення технічних засобів телекомунікацій необхідним є не доступ до окремих конструктивних елементів та приміщень будинку як такий, а доступ для влаштування в них отворів, в тому числі в несучих та міжповерхових перекриттях, переміщення покрівлею, що завдає шкоди матеріалам покрівлі та призводить до їх пошкодження, руйнування внутрішнього оздоблення під'їздів, інших дій з метою прокладання телекомунікаційних мереж, що можуть привести до пошкодження конструктивних елементів будинку та/або матеріалів, з яких їх виготовлено.

Врегулювання таких відносин жодним чином не передбачається договором про надання телекомунікаційних послуг між позивачем та абонентами, як і не передбачається механізм відшкодування збитків, завданих у разі пошкодження конструктивних елементів будинку, які є спільною сумісною власністю і належать не лише абонентам позивача, а і іншим співвласникам, які не є його абонентами.

В матеріалах справи відсутні інші договори, які містили б положення щодо надання згоди співвласників на користування позивачем конструктивними елементами будинку та допоміжними приміщеннями, як це передбачено положеннями ст.31 Закону України "Про телекомунікації".

Щодо посилань позивача на те, що КП "Сумижитло" Сумської міської ради при укладенні договору та під час його дії не мало та не має необхідного обсягу цивільної дієздатності, то вони були предметом розгляду судів попередніх інстанцій і визнані судами безпідставними, оскільки відповідно до копій актів прийняття-передачі основних засобів, підписаних та скріплених печатками повноважних представників сторін, житлові будинки, у тому числі ті, перелік яких міститься у додатку до договору, передані в господарське відання та на баланс відповідача на підставі рішень, прийнятих Сумською міською радою.

Пунктом 3.8 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" роз'яснено, що цивільна правоздатність юридичної особи, за загальним правилом, є універсальною, тобто відповідна особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині (частина перша статті 91 ЦК України), а відтак вправі вчиняти будь-які не заборонені законом правочини.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли до висновку, що сама лише відсутність у статутних документах чи в положеннях, якими регулюється діяльність, зокрема, суб'єктів господарювання, записів щодо можливості здійснення ними певної діяльності та, відповідно, вчинення тих чи інших правочинів не тягне за собою визнання таких правочинів за їх участю недійсними.

Позивачем не надано судам доказів наявності заборони укладення відповідачем подібних договорів ані на підставі нормативно-правових актів, ані актів органів місцевого самоврядування, чи з будь-яких інших підстав.

Відповідно до ст.627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно із ч.1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (ч.2 ст.180 Господарського кодексу України).

Пунктом 2 частини 1 статті 638 Цивільного кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

В матеріалах справи відсутні будь-які заперечення чи пропозиції щодо змісту договору зі сторони позивача під час його укладання або протягом строку його дії, договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений їх печатками, копії актів здачі-прийняття робіт (надання послуг за період з листопада 2013 року по липень 2015 року включно), підписані представниками обох сторін, підтверджують факт виконання сторонами своїх обов'язків по договору.

Відповідно до ст.203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із ч.ч.1, 2 ст.215 підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до роз'яснень, наданих Пленумом Вищого господарського суду України та викладених у п.2 постанови №11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

За таких підстав, суди попередніх інстанцій дійшли до висновку, що позивачем не доведено факту суперечності договору чинному законодавству, зокрема, Законам України "Про житлово-комунальні послуги", "Про телекомунікації", посилання позивача на те, що комунальне підприємство "Сумижитло" Сумської міської ради при укладенні договору та під час його дії не мало та не має необхідного обсягу цивільної дієздатності, - не підтверджується наявними у справі матеріалами, факт відсутності у відповідача наміру на реальне настання правових наслідків при укладені вищезазначеного правочину спростовується наявними у справі доказами, та відсутній факт недодержання відповідачем в момент вчинення правочину вимог, передбачених ст.203 Цивільного кодексу України, а тому обґрунтовано відмовили у задоволенні позову про визнання недійсним з моменту укладення договору №011113-1.

Статтею 111^{7 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.}

^{Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.}

^{З огляду на викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Технічний центр радіо системи", оскільки доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів по справі, а судами було повно та всебічно з'ясовано обставини, що мають значення для даної справи, їм надано належну правову оцінку та прийнято рішення і постанову з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави залишити їх без змін.}

^{Судові витрати, сплачені касатором до бюджету під час подання касаційної скарги, у зв'язку з відмовою в задоволенні касаційної скарги на підставі ст.49 ГПК України залишаються на касаторі.}

^{Враховуючи наведене, та керуючись ст.ст.1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -}

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Технічний центр радіо системи" залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 14.03.2016р. у справі №920/1567/15 господарського суду Сумської області залишити без змін.

Головуючий суддя Т. Данилова

Судді М. Данилова

В. Корсак