ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 травня 2016 року м. Київ

Судові палати у цивільних та адміністративних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого

Яреми А.Г.,

суддів:

Гриціва М.І.,

Маринченка В.Л.,

Романюка Я.М.,

Гуменюка В.І.,

Охрімчук Л.І.,

Самсіна І.Л.,

Кривенди О.В.,

Панталієнка П.В.,

Сімоненко В.М.,

Лященко Н.П.,

Прокопенка О.Б.,

Терлецького О.О.,

на засіданні справу за позовом Володимир-Волинського міжрайонного прокурора в інтересах держави до Головного управління Держземагентства у Волинській області, ОСОБА_14, треті особи: Державна інспекція сільського господарства у Волинській області, реєстраційна служба Володимир-Волинського міськрайонного управління юстиції, фермерське господарство "ОСОБА_13", про визнання незаконними та скасування наказів Головного управління Держземагентства у Волинській області про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою та її затвердження, визнання недійсними договорів оренди землі та скасування їх державної реєстрації, повернення земельних ділянок у державну власність за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області від 31 березня

2015 року, ухвали Апеляційного суду Волинської області від 7 травня 2015 року, ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 29 липня 2015 року,

в с т а н о в и л и:

У березні 2015 року Володимир-Волинський міжрайонний прокурор (далі - прокурор) в інтересах держави звернувся до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що наказами Головного управління Держземагентства у Волинській області ОСОБА_14 надано дозвіл на розроблення документації із землеустрою; затверджено документацію із землеустрою та передано ОСОБА_14 в оренду п'ять земельних ділянок. 20 та 26 серпня 2014 року між Головним управлінням Держземагентства у Волинській області та ОСОБА_14 укладено п'ять договорів оренди земельних ділянок, які зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Однак у наслідок проведення міжрайонною прокуратурою перевірки встановлено порушення вимог законодавства при наданні в оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення із земель державної власності для створення та ведення фермерського господарства. Прокурор зазначає, що ОСОБА_14 звернувся до Головного управління Держземагентства у Волинській області із заявами про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельних ділянок в оренду за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності з метою надання їх в оренду для створення та ведення фермерського господарства загальною площею 99,1883 га, які розташовані не єдиним масивом і на значній відстані одна від одної, а саме за межами населених пунктів на території Рогожанської (3 масиви - 42,77 га), Лудинської (1 масив - 24,0135 га) сільських та Устилузької міської (1 масив - 42,4075 га) рад Володимир-Волинського району Волинської області. У зазначених заявах

ОСОБА_14, порушивши вимоги статті 7 Закону України від 19 червня 2003 року № 973-IV «Про фермерське господарство» (далі - Закон № 973-IV), не обґрунтував розмірів указаних земельних ділянок з урахуванням можливості їх обробітку, необхідності отримання таких великих площ земельних ділянок, не зазначив перспектив діяльності фермерського господарства, не підтвердив наявності необхідної для обробітку землі сільськогосподарської техніки, не зазначив кількості членів фермерського господарства та наявності у них права на безоплатне отримання земельних ділянок у власність. Згідно з інформацією Державної інспекції сільського господарства у Волинській області у власності та користуванні ОСОБА_14 немає належної сільськогосподарської техніки для обробітку зазначених площ земельних ділянок. Крім того, на час подання ОСОБА_14 зазначених заяв у останнього перебували на праві приватної власності дві земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які він передав в оренду товариству з обмеженою відповідальністю «П'ятидні» (далі - ТОВ «П'ятидні»), працівником якого він є і на даний час.

Вважаючи, що земельні ділянки передані ОСОБА_14 в оренду в порушенням вимог земельного законодавства, прокурор просив: визнати незаконними та скасувати накази Головного управління Держземагентства у Волинській області про надання ОСОБА_14 дозволу на розроблення документації із землеустрою, накази Головного управління Держземагентства у Волинській області про затвердження документації із землеустрою та передачу ОСОБА_14 в оренду п'яти земельних ділянок; визнати недійсними п'ять договорів оренди земельних ділянок, укладених з ОСОБА_14; скасувати рішення про державну реєстрацію договорів оренди; зобов'язати

ОСОБА_14 повернути спірні земельні ділянки Рогожанській, Лудинській сільським та Устилузькій міській радам.

Володимир-Волинський міський суд Волинської області рішенням

від 31 березня 2015 року в задоволенні позову прокурора відмовив.

Апеляційний суд Волинської області ухвалою від 7 травня 2015 року, залишеною без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року, зазначене рішення суду першої інстанції залишив без змін.

У заяві заступника Генерального прокурора України про перегляд судових рішень порушується питання про скасування зазначених судових рішень та ухвалення нового рішення про задоволення позову, з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави, - неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 123 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та статті 7 Закону України

№ 973-IV.

На підтвердження наявності зазначеної підстави подання заяви

заступник Генерального прокурора України посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 8 червня 2015 року у справі за позовом заступника прокурора Вінницької області до Головного управління Держземагентства у Вінницькій області, реєстраційної служби Літинського районного управління юстиції Вінницької області, фізичної особи про заборону вчинення дій, визнання недійсним договору оренди землі, скасування рішення про реєстрацію права оренди земельної ділянки та повернення землі (№ 6-18088ск15), а також на ухвали колегії суддів Вищого адміністративного суду України від:

18 серпня 2015 року у справі за позовом прокурора Віньковецького району Хмельницької області до Головного управління Держземагентства України в Хмельницькій області про визнання дій протиправними та скасування наказів

(№ 822/3512/14);

17 вересня 2015 року у справі за позовом прокурора Ружинського району Житомирської області до Головного управління Держземагентства в Житомирській області про визнання протиправними та скасування наказів

(№ 806/4363/14);

22 жовтня 2015 року у справі за позовом фізичної особи до Головного управління Держземагентства у Львівській області про визнання протиправним рішення, зобов'язання вчинити дії (№ 813/2909/14);

11 листопада 2015 року у справі за позовом заступника прокурора Вінницької області до Головного управління Держземагентства у Вінницькій області про визнання протиправним та скасування наказу (№ 802/4133/14-а).

Так, за результатами розгляду касаційних скарг у справах № 822/3512/14, № 806/4363/14, № 802/4133/14-а, № 813/2909/14 суд касаційної інстанції виходив з того, що уповноважений орган, приймаючи рішення про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду з метою ведення фермерського господарства, зобов'язаний перевірити зміст поданої особою заяви на відповідність, як вимогам статті 123 ЗК України, так і вимогам статті 7 Закону № 973-IV. При цьому відсутність у заяві однієї з умов, передбачених статтею 7 цього Закону, є підставою для скасування рішення уповноваженого органу про надання дозволу на розроблення проекту відведення земельної ділянки в оренду.

Постановляючи ухвалу № 6-18088ск15, суд касаційної інстанції, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив з того, що при зверненні особи до управління Держземагентства у Вінницькій області про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою і її затвердження та надання земельних ділянок в оренду було порушено вимоги частин першої, сьомої статті 7 Закону № 973-IV, оскільки земельні ділянки, які планувалися передати в оренду не становлять єдиний масив і розташовані на територіях двох сільських рад на значній віддаленості одна від одної; не було обґрунтовано надання земельних ділянок в оренду з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові, керувався тим, що підстави відмови в наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою передбачені частиною третьою статті 123 ЗК України, а недотримання в заяві вимог частини першої статті 7 № 973-IV не може слугувати підставою для скасування оспорюваних наказів відповідача. ОСОБА_14 створював фермерське господарство особисто, тому не міг указати кількість його членів та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок. Крім того, за змістом частини сьомої статті 7 цього Закону надання земельних ділянок єдиним масивом передбачається у випадку, коли уповноважений орган приймає рішення про надання в оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення лісового та водного фондів єдиним масивом, а не окремо по кожній категорії земель для ведення фермерського господарства. Посилання позивача на те, що відповідачу на час звернення із заявою про надання в оренду земельних ділянок належали на праві власності дві земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які останній передав в оренду ТОВ «П'ятидні», спростовуються повідомленням цього товариства про те, що вказані земельні ділянки були повернуті в користування їх власнику - ОСОБА_14 у зв'язку зі створенням фермерського господарства. Крім того, суди послалися на висновки, які містяться в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року, «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» від 5 листопада 2002 року, «Гаші проти Хорватії» від 13 грудня 2007 року, «Трґо проти Хорватії» від 17 червня 2009 року.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судом норм матеріального права (статті 123 ЗК України, статті 7 Закону

№ 973-IV), покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, в наданих для порівняння судових рішеннях у справах № 6-18088ск15, № 822/3512/14, № 806/4363/14, № 813/2909/14,

№ 802/4133/14-а.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Суди у справі, яка переглядається, встановили, що 23 січня 2014 року ОСОБА_14 звернувся до Головного управління Держземагентства у Волинській області із заявою про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо встановлення меж земельних ділянок у натурі на місцевості в оренду для створення та ведення фермерського господарства площею

99,1883 га, які розташовані на територіях Лудинської, Рогожанської сільських та Устилузької міської рад Володимир-Волинського району Волинської області за рахунок земель сільськогосподарського призначення державної власності, до якої долучив: викопіювання з кадастрової карти (плану); довідку форми № 6-зем; копію паспорта; копію диплома про сільськогосподарську освіту; копію трудової книжки.

Наказами Головного управління Держземагентства у Волинській області від 27 березня 2014 року ОСОБА_14 надано дозволи на розробку технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж п'яти земельних ділянок у натурі (на місцевості) загальною площею 99,19 га, які розташовані на територіях Лудинської, Рогожанської сільських та Устилузької міської рад Володимир-Волинського району Волинської області за межами населених пунктів (землі державної власності сільськогосподарського призначення (рілля)) з метою надання їх в оренду для створення та ведення фермерського господарства.

Наказами Головного управління Держземагентства у Волинській області від 18 серпня 2014 року затверджено документацію із землеустрою та передано ОСОБА_14 в оренду строком на 7 років п'ять земельних ділянок загальною площею 107,16 га для створення та ведення фермерського господарства із земель державної власності сільськогосподарського призначення, які розташовані на територіях Рогожанської, Лудинської сільських та Устилузької міської рад Володимир-Волинського району Волинської області за межами населених пунктів.

20 та 26 серпня 2014 року між Головним управлінням Держземагентства у Волинській області та ОСОБА_14 укладено п'ять договорів оренди землі, які 29 серпня 2014 року зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

30 вересня 2014 року в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців здійснено запис про реєстрацію фермерського господарства «ОСОБА_13».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України виходять з такого.

З огляду на положення статей 22, 31, 93, 124 ЗК України землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися громадянам для ведення фермерського господарства та використовуватися цим господарством, зокрема, на умовах оренди. За правилом статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється за результатами проведення земельних торгів.

Частинами другою та третьою статті 134 ЗК України визначені випадки, коли земельні торги не проводяться, а передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється в порядку, встановленому статтею 123 цього Кодексу. Зокрема, земельні торги не проводяться при передачі громадянам земельних ділянок для ведення фермерського господарства.

Відповідно до частини другої статті 123 ЗК України особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, в якому зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Органам, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Частиною третьою статті 123 ЗК України передбачено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже, стаття 123 ЗК України врегульовує загальний порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування в тих випадках, коли згідно із законом земельні торги не проводяться; визначає вимоги до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; забороняє компетентним органам вимагати інших, крім установлених цією статтею, матеріалів і документів; установлює загальні підстави для відмови в наданні такого дозволу.

Разом з тим відносини, пов'язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, крім

ЗК України, Законом № 973-IV та іншими нормативно-правовими актами України (стаття 2 Закону № 973-IV). У таких правовідносинах Закон № 973-IV є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України - загальним.

Відповідно до частин першої та другої статті 1 Закону № 973-IV фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян зі створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до закону. Фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону.

Можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (стаття 8 Закону № 973-IV).

Порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства передбачений спеціальним Законом № 973-IV.

Так, згідно з абзацом 1 частини першої статті 7 цього Закону (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) для отримання (придбання) у власність або в оренду земельної ділянки державної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до відповідної районної державної адміністрації. Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель комунальної власності з метою ведення фермерського господарства громадяни звертаються до місцевої ради.

У заяві зазначаються: бажаний розмір і місце розташування ділянки, кількість членів фермерського господарства та наявність у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність, обґрунтування розмірів земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства. До заяви додаються документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (абзац 2 частини першої статті 7 Закону № 973-IV).

Частинами другою та четвертою статті 7 цього Закону передбачено, що заяву громадянина про надання земельної ділянки у власність або в оренду районна або міська державні адміністрації або орган місцевого самоврядування розглядають у місячний строк і в разі її задоволення дають згоду на підготовку землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Проект відведення земельної ділянки погоджується та затверджується відповідно до закону. У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом.

Отже, спеціальний Закон № 973-IV визначає обов'язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які дещо відрізняються від загальних вимог, передбачених статтею 123 ЗК України, до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Зокрема, в заяві про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства слід зазначити не лише бажаний розмір і місце розташування ділянки, але й обґрунтувати розміри земельної ділянки з урахуванням перспектив діяльності фермерського господарства.

Зазначені вимоги відповідають загальним принципам земельного законодавства (стаття 5 ЗК України) та меті правового регулювання земельних відносин у сфері діяльності фермерських господарств, яка полягає у створенні умов для реалізації ініціативи громадян щодо виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України (преамбула Закону № 973-IV).

Крім того, цей Закон передбачає, що заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна бути розглянута по суті. При цьому норми Закону № 973-IV не містять імперативної вимоги про задоволення заяви за наявності певних формальних умов, допускаючи можливість прийняття органом державної влади чи органом місцевого самоврядування рішення про відмову в задоволенні заяви без визначення виключного переліку підстав для такої відмови.

З огляду на зазначене, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що при вирішенні позовних вимог щодо законності рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягає порядок надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства, визначений статтею 7 Закону

№ 973-IV як спеціального щодо до статті 123 ЗК України.

Таким чином, за змістом статей 1, 7, 8 Закону № 973-IV заява громадянина про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства повинна відповідати вимогам, передбаченим частиною першою статті 7 цього Закону. У свою чергу, розглядаючи заяву громадянина по суті, орган виконавчої влади чи місцевого самоврядування (а в разі переданого на судовий розгляд спору - суд) повинен дати оцінку зазначеним у заяві обставинам і фактам, перевірити доводи заявника, наведені на обґрунтування розміру земельної ділянки з урахуванням перспектив розвитку фермерського господарства, в тому числі щодо наявності трудових і матеріальних ресурсів.

За наслідками зазначеної перевірки орган державної виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування повинен пересвідчитися в дійсності волевиявлення заявника, наявності в нього бажання створити фермерське господарство та спроможності вести господарство такого виду - виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства. Натомість відсутність належної перевірки, формальний підхід до вирішення заяви громадянина створює передумови для невиправданого, штучного використання процедури створення фермерського господарства як спрощеного, пільгового порядку одержання іншими приватними суб'єктами в користування земель державної чи комунальної власності поза передбаченою законом обов'язковою процедурою - без проведення земельних торгів.

У справі, яка переглядається, прокурор, обґрунтовуючи позовні вимоги зазначав, крім іншого, що ОСОБА_14 одержав в оренду для створення фермерського господарства п'ять земельних ділянок загальною площею

107,16 га. При цьому він не аргументував у заяві необхідності одержання землі такої значної площі з урахуванням можливості її обробітку, не вказав перспектив діяльності фермерського господарства, наявності в нього техніки для обробітку землі, не зазначив кількості членів фермерського господарства та наявності у них права на безоплатне одержання земельних ділянок у власність.

Суд відмовив у задоволенні позову, помилково застосувавши до спірних правовідносин виключно статтю 123 ЗК України без зв'язку із частиною першої статті 7 Закону № 973-IV. Неправильно застосувавши норми матеріального права, суд не встановив і не зазначив у рішенні обставин і фактів, які підлягали встановленню, не зробив висновків по суті спору з огляду на положення статті 7 Закону № 973-IV, не надав оцінки обставинам та умовам, зазначеним у заяві ОСОБА_14, не перевірив, як відповідач обґрунтовував розмір земельної ділянки - 99,1883 га, про яку просив у заяві, не з'ясував які перспективи розвитку фермерського господарства він наводив при цьому та які з них були враховані під час прийняття рішення Головним управління Держземагентства у Волинській області про надання йому в оренду земельних ділянок значної площі - 107,16 га. Зокрема, чи має ОСОБА_14 можливість самостійно, силами та працею членів фермерського господарства вести фермерську діяльність, чи має він власну техніку для обробітку землі, ресурси для залучення найманих працівників чи оренди сільськогосподарської техніки, чи має він потенційних контрагентів, ресурси яких можна на договірних засадах залучити для ведення фермерського господарства, а також загалом, чи проводить діяльність на наданих йому земельних ділянках саме його фермерське господарство.

Зазначені порушення, допущені судом, не дають можливості пересвідчитися в дійсності волевиявлення ОСОБА_14 на створення фермерського господарства та раціональне використання земельних ділянок, наданих йому відповідно до закону, що є процесуальною перешкодою для ухвалення Верховим Судом України нового рішення по суті спору.

Крім того, у справі, яка переглядається, суд також застосував статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (далі - Перший протокол до Конвенції, Конвенція відповідно), та практику ЄСПЛ, зокрема рішення від 24 червня 2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» з посиланням на рішення в справах «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», «Гаші проти Хорватії» та «Трго проти Хорватії».

Суд зазначив, що згідно з рішенням ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції було констатовано, оскільки заявника позбавили права на майно лише з тих підстав, що порушення закону були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина. Отже, визнання недійсним договору, згідно з яким покупець отримав майно від держави, і подальше позбавлення особи цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим. Посилаючись на наведене, суд дійшов висновку, що задоволення позову прокурора суперечитиме висновкам ЄСПЛ і становитиме непропорційне втручання в право ОСОБА_14 на мирне володіння майном, оскільки останній вчинив необхідні дії для правомірного набуття в оренду земельних ділянок і створив фермерське господарство на них, не допустивши зі свого боку протиправних дій.

Судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України підтверджують можливість застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Однак у справі, яка переглядається, практика ЄСПЛ застосована невиправдано з огляду на таке.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави. У контексті цієї норми під майном розуміється ціла низка інтересів економічного характеру, до яких можна віднести й право оренди земельної ділянки для створення фермерського господарства.

У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати щодо сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи вважається втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи вважається такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним до визначених цілей.

Критерій пропорційності, використаний судом у справі, яка переглядається, передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Поняття справедливої рівноваги передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між поставленою метою та засобами, які при цьому використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому в питаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу ЄСПЛ, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.

Оцінюючи можливість захисту права особи за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності відбулося у зв'язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами, в яких особи позбавлені права власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або щодо якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Раймондо проти Італії» від 22 лютого 1994 року, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Отже, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність. В оцінці дотримання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Крім того, згідно з усталеною практикою ЄСПЛ Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 30 травня 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України

(пункт 32)). У розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції «майном» визнаються активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання» на отримання можливості ефективно здійснити майнове право (рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» (пункт 32)).

Ухвалюючи рішення в справі, яка переглядається, суд не пересвідчився в дійсності волевиявлення ОСОБА_14 на створення фермерського господарства з метою вироблення товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації для отримання прибутку на земельних ділянках, наданих для ведення фермерського господарства, не перевірив, чи обробляє орендовані землі створене ОСОБА_14 фермерське господарство, чи досягається фактично законна мета оренди земельних ділянок, тобто чи насправді виникли та існують законні сподівання ОСОБА_14 на здійснення майнового права - оренду землі, чи вважаються такі сподівання практичними у своїй реалізації. Тому висновок суду про необхідність захисту права ОСОБА_14 на мирне володіння майном з огляду на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції є передчасним.

Крім того, відповідно до частини сьомої статті 7 Закону № 973-IV земельні ділянки надаються громадянам для ведення фермерського господарства єдиним масивом з розташованими на них водними джерелами та лісовими угіддями, наближеними до існуючих шляхів, електро- і радіотелефонних мереж, газо- і водопостачальних систем та інших видів інженерної інфраструктури.

Суд, застосовуючи зазначену норму, дійшов висновку, що надання земельних ділянок єдиним масивом передбачається лише в тому випадку, якщо орган, уповноважений розпоряджатися землями, приймає рішення про надання в оренду громадянину земельних ділянок сільськогосподарського призначення лісового та водного фондів єдиним масивом, а не окремо по кожній категорії земель для ведення фермерського господарства. При цьому суд не надав оцінки установленим фактам передачі ОСОБА_14 для ведення фермерського господарства п'яти окремих земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які розташовані в різних місцях на території двох сільських рад - Лудинської й Рогожанської та однієї міської ради - Устилузької Володимир-Волинського району за межами населених пунктів.

Таким чином, у справі, яка переглядається, суд першої інстанції не встановив зазначених вище фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення спору, що позбавляє Верховний Суд України, у повноваження якого не входить встановлення фактичних обставин та надання оцінки чи переоцінки зібраних у справі доказів, ухвалити нове рішення у справі.

За таких обставин відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України ухвалені у справі рішення судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 360³ , 360⁴ ЦПК України, судові палати у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и:

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити частково.

Рішення Володимир-Волинського міського суду Волинської області

від 31 березня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Волинської області

від 7 травня 2015 року та ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 липня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Судді Верховного Суду України:

А.Г. Ярема

М.І. Гриців

П.В. Панталієнко

В.І. Гуменюк

О.Б. Прокопенко

О.В. КривендаЯ.М. Романюк

Н.П. Лященко

І.Л. Самсін

В.Л. МаринченкоВ.М. Сімоненко

Л.І. Охрімчук

О.О. Терлецький