ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 квітня 2016 року Справа № 906/1246/15 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

головуючого Овечкіна В.Е.,суддівКорнілової Ж.О., Чернова Є.В.,за участю представників:позивача -Максименко Ю.Ф.,відповідача третьої особи-не з`явились, -не з`явились,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу малого приватного підприємства фірми "Альфа-М" (далі МПП фірма "Альфа-М")на постановуРівненського апеляційного господарського суду від 16.02.2016у справі№906/1246/15 за позовомМПП фірми "Альфа-М"до (третя особавійськової частини А-3258 - Управління Державної казначейської служби України у Радомишльському районі Житомирської області)про стягнення 394081,85 грн. заборгованості за мировою угодоювстановив:

Рішенням господарського суду Житомирської області від 21.10.2015 (суддя Прядко О.В.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 16.02.2016 (судді: Розізнана І.В., Грязнов В.В., Мельник О.В.), позов задоволено частково шляхом стягнення з відповідача на користь позивача, 56292,87 грн. інфляційних втрат та 3% річних у сумі 9608,77 грн. У частині позовних вимог про стягнення 95648,68 грн. основного боргу провадження у справі припинено на підставі п.2 ч.1 ст.80 ГПК України з посиланням на вирішення господарським судом Житомирської області спору в справі №4/3553 між тими ж сторонами, про той же предмет та з тих же підстав. У задоволенні позовних вимог про стягнення 74717,49 грн. основного боргу, 32210,88 грн. пені, 103510,60 грн. інфляційних втрат, 3% річних у сумі 17593,96 грн. та 4498,60 грн. збитків у вигляді неодержаного доходу відмовлено у зв`язку з їх необґрунтованістю.

МПП фірма "Альфа-М" в поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати, справу направити на новий розгляд до господарського суду Житомирської області, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права, а саме ст.ст.11,12,204,604,625,629 ЦК України та ст.ст.22,35,80,83,84 ГПК України. Зокрема, скаржник наголошує на неврахуванні судами першої та апеляційної інстанцій тих обставин, що предмет і підстави позову у справі №4/3553 та №906/1246/15 є різними, в зв`язку з чим, неправомірним є припинення провадження у даній справі в частині позовних вимог про стягнення 95648,68 грн. основного боргу. Так само різними є предмет та підстави позову у справі №4/170 і №906/1246/15, тому позивач не позбавлений права відмовитися від примусового виконання мирової угоди №2/3 від 01.04.2010 та укласти з відповідачем мирову угоду, відтак, неправомірним є посилання суду першої інстанції на те, що позивач не позбавлений права звернутись до суду з позовом про спонукання відповідача до виконання мирової угоди №2/3, як на підставу відмови у стягненні 67249,48 грн. основного боргу. Заявник також вказує на те, що сума судових витрат, відшкодування якої встановлено судовим рішенням у справі №4/3553, а також 3% річних у сумі 7468,01 грн., які були враховані в загальній сумі основного (первісного) грошового зобов`язання за мировою угодою №3/3 від 29.03.2010, змінили свою природу внаслідок новації, а надалі були враховані в загальній сумі основного (первісного) грошового зобов`язання за мировою угодою №1/4 від 28.04.2012. Місцевий господарський суд неправильно визначив базову суму основного грошового зобов`язання за мировою угодою №1/4 від 28.04.2012, на яку здійснюються нарахування пені, інфляційних втрат та 3% річних, як наслідок, допустив помилки в перерахунках нарахованих позивачем сум заборгованості. На думку позивача, укладена між сторонами мирова угода №1/4 від 28.04.2012 є новацією, внаслідок якої припинилися попередні грошові зобов`язання за мировими угодами №3/3 від 29.03.2010 та №2/3 від 01.04.2010. Разом з тим, не врахувавши презумпцію правомірності правочину та безпідставно вийшовши за межі позовних вимог, суди фактично розглядали питання про дійсність чи недійсність певних частин мирових угод №1/4 від 28.04.2012 та №3/3 від 29.03.2010 (зокрема, в частині визначення 170366,17 грн. основного боргу) за умов відсутності зустрічного позову відповідача. Крім того, скаржник вважає, що постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 28.01.2016 в аналогічній справі №906/1274/15 (між тими ж сторонами) встановлено преюдиціальні факти правомірності здійснення додаткових нарахувань (пені, інфляційних втрат та 3% річних) не на суму основного зобов`язання, яке виникло з первісного договору (№106 від 30.10.2001), а саме на суму основного зобов`язання, яке виникло з нового зобов`язання (новації) - мирової угоди №1/3 від 29.03.2010, якою були замінені зобов`язання за первісним договором на нові і яка була затверджена ухвалою господарського суду Житомирської області від 15.04.2010 у справі №5/16.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення присутнього у засіданні представника позивача, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувані рішення та постанова - скасуванню в частині припинення провадження у справі щодо стягнення 95648,68 грн. основного боргу та в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 74717,49 грн. основного боргу, 32210,88 грн. пені, 103510,60 грн. інфляційних втрат та 3% річних у сумі 17593,96 грн., з передачею справи на новий розгляд в цій частині позову до господарського суду Житомирської області з наступних підстав.

Залишаючи без змін первісне рішення про часткове задоволення позову, апеляційний господарський суд виходив з того, що:

Між МПП фірмою "Альфа-М" (позивач) та військовою частиною А-3258 (відповідач) було укладено договір №112 від 25.08.2002, за умовами п.1.1 якого замовник передає, а виконавець бере на себе зобов`язання виконати роботи по налагодженню систем зв`язку К-60П на опорних ВЗ ЗС України для забезпечення виконання організаційних вказівок начальника Генерального штабу ЗС України №113/3/07 навчальних від 03.06.2002р. з підготовки і проведення ДКШН "Форпост-2002" та розпорядження начальника зв`язку - заступника начальника Генерального штабу ЗС України, у терміни та на умовах, визначених цим договором (т.1, а. с.146-147).

Сторонами підписано акт приймання виконаних робіт за липень-жовтень №1 від 31.10.2002, яким виконавець передав замовнику роботи на загальну суму 60013,72 грн. (т.1, а.с.153).

Пізніше сторони уклали мирову угоду №15 від 28.08.2003 про реструктуризацію боргу за договором № 112 від 25.07.2002 з відстрочкою його сплати до 31.10.2003р. (т.1, а.с.157).

У зв`язку з простроченням відповідачем виконання зобов`язань по сплаті коштів у термін, визначений в мировій угоді №15 від 28.08.2003р., позивач звернувся з позовом до суду про стягнення суми основного боргу, інфляційних нарахувань та пені.

Рішенням господарського суду Житомирської області від 16.01.2007 у справі №4/3553, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 16.05.2007, позов МПП "Фірма "Альфа -М" до ВЧ А-3258 задоволено; стягнуто з відповідача на користь позивача 60013,72 грн. основного боргу, 31745,42 грн. інфляційних нарахувань за період з листопада 2002р. по грудень 2006р., 2825,69 грн. пені за період з 01.11.2003р. по 30.04.2004р., 945,85 грн. витрат з державного мита та 118,00 грн. витрат з інформаційно-технічного забезпечення судового процесу (т.1, а.с.164-165).

На виконання рішення місцевого суду та постанови суду апеляційної інстанції видано судовий наказ від 11.06.2007р., який не був пред`явлений позивачем для примусового виконання у межах трирічного строку пред`явлення, а зобов`язання по сплаті вище вказаних коштів були включені сторонами до умов мирової угоди №3/3 від 29.03.2010 про реструктуризацію боргу, за якою було визначено новий строк погашення заборгованості - до 31.03.2011р. (т.1, а.с.11).

В процесі розгляду справи №4/170 за позовом МПП "Фірма "Альфа -М" про стягнення з ВЧ А-3258 інфляційних нарахувань, 3% річних, пені та збитків від неодержаного доходу, за період, що не врахований в рішенні суду від 16.01.2007 у справі №4/3553, сторонами було укладено мирову угоду №2/3 від 01.04.2010 про реструктуризацію боргу, яка була подана на затвердження господарському суду Житомирської області у справі № 4/170 (т.1, а.с.10).

Ухвалою господарського суду Житомирської області від 15.04.2010 у справі №4/170 затверджено укладену між сторонами мирову угоду у справі №4/170 від 01.04.2010 на визначених у ній умовах та припинено провадження у справі на підставі п.7 ч.1 ст.80 ГПК України (т.1, а. с166).

Згідно п.1.1 мирової угоди №2/3 від 01.04.2010 відповідач зобов`язався погасити позивачу заборгованість у сумі 66349,98 грн., з яких: 60652,79 грн. - сума збільшення первісного боргу за рахунок індексу інфляції за період з 01.01.2007р. до 28.02.2010р. та 5697,19 грн. - сума 3% річних, нарахованих за аналогічний період, а також відшкодувати позивачу 899,50 грн. витрат на одержання боргу та відновлення порушеного права (судових витрат), з яких: 663,50 грн. сума сплаченого мита та 236 грн. сума оплачених витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Всього відповідач зобов`язався сплатити за цією мировою угодою 67249,48 грн. до 31.03.2011р.

Крім того, сторонами було погоджено, що позивач відмовляється від стягнення пені, нарахованої до 31.12.2009р. та від відшкодування збитків від неодержаного доходу (упущеної вигоди), нарахованих до 31.12.2009р. (п.3.1 мирової угоди) (т.1, а.с.10).

Апеляційним судом також встановлено, що напередодні укладення мирової угоди №2/3 від 01.04.2010 між сторонами було укладено мирову угоду №3/3 від 29.03.2010 (т.1, а.с.11), в якій сторони визначили розмір заборгованості відповідача за виконані роботи за договором №112 від 25.07.2002, з урахуванням умов мирової угоди №15 від 28.08.2003, рішення господарського суду Житомирської області від 16.01.2007 та постанови Житомирського апеляційного господарського суду від 16.05.2007 у справі №4/3553 на суму 103116,69 грн., з яких: 60013,72 грн. - сума первісного боргу, 31745,42 грн. - сума збільшення первісного боргу за рахунок індексу інфляції за період з 08.11.2002р. до 31.12.2006р., 7468,01 грн. - сума 3 % річних, нарахованих за період з 01.01.2007р. до 31.12.2009р., 2825,69 грн. - сума пені та 1063,85 грн. - сума відшкодування витрат на відновлення свого порушеного права (судових витрат). Дана мирова угода, яка була укладена сторонами з метою зменшення витрат бюджетних коштів, не затверджена судом.

У зв`язку з тим, що грошові зобов`язання за рішенням господарського суду Житомирської області від 16.01.2007 у справі №4/3553, мировими угодами 3/3 від 29.03.2010 та №2/3 від 01.04.2010 виконані не були, 28.04.2012р. сторони уклали мирову угоду №1/4 про реструктуризацію грошових зобов`язань, які виникли з умов мирових угод №2/3 та №3/3 на 31.03.2011р. та безпосередньо з рішення суду від 16.01.2007 (т.1, а.с.12).

Відповідно до п.п.1.1,2.1,4.1 мирової угоди №1/4 від 28.04.2012 відповідач зобов`язаний погасити позивачу заборгованість в сумі 170366,17 грн., яка складається з: 103116,69 грн. заборгованості, яка виникла за мировою угодою №3/3 від 29.03.2010, та 67249,48 грн. заборгованості, яка виникла за мировою угодою №2/3 від 01.04.2010, строком до 31.10.2012р. з урахуванням індексу інфляції за період з 01.03.2010р. до дня перерахування, якщо за цей період індекс інфляції перевищує 100%, та 3% річних за період з 01.03.2010р. до дня перерахування, згідно ст.625 ЦК України (п.2.1 угоди). При порушенні строків платежів позивач самостійно нараховує та сплачує одночасно з сумою платежу пеню у розмірі облікової ставки НБУ за кожен день прострочення платежу від суми простроченого платежу до дня погашення боргу.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначає, що оскільки відповідач зобов`язання, визначені мировою угодою №1/4 від 28.04.2012, у визначені строки не виконав, тому з нього підлягає стягненню борг у розмірі 394081,85 грн., з яких 170366,17 грн. - сума основного (первісного) грошового зобов`язання без урахування індексу інфляції, де 103116,69 грн. заборгованості, яка виникла за мировою угодою №3/3 від 29.03.2010, а 67249,48 грн. заборгованості, яка виникла за мировою угодою №2/3 від 01.04.2010; 159803,47 грн. сума збільшення основного (первісного) зобов`язання за рахунок індексу інфляції (сума інфляційних втрат) за період з 01.03.2010р. до 30.06.2015р.; 27202,73 грн. сума 3% річних, нарахованих за період з 01.03.2010р. до 30.06.2015р.; 32210,88 грн. сума пені, нарахованої за період з 01.07.2014р. до 30.06.2015р.; 4498,60 грн. сума збитків від неодержаного доходу, нарахованих за період з 01.11.2012р. до 31.12.2012р.

Судом першої інстанції правильно зазначено, що в матеріалах справи відсутні докази подання мирової угоди №1/4 від 28.04.2012 на затвердження суду, а також затвердження її судом. На відміну від звичайної угоди, мирова угода, що укладається в процесі виконавчого провадження, укладається у формі та на умовах, передбачених процесуальним законодавством, не лише змінює матеріально-правові відносини, а й припиняє процесуально-правові відносини; якщо мирова угода не виконується добровільно, вона виконується в порядку, встановленому для виконання судового акта.

Укладена між сторонами спору мирова угода, яка судом не затверджена, не може вважатись мировою угодою у розумінні ст.ст.78,121 ГПК України та є звичайним правочином.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо є рішення господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

Як встановлено судом першої інстанції, частина позовних вимог в сумі 94584,83 грн., з яких: 60013,72 грн. основного боргу, 31745,42 грн. інфляційних втрат, 2825,69 грн. пені, згідно п.1 мирової угоди №1/4 від 28.04.2012 виникли з правовідносин сторін за договором №112 від 25.07.2002, які вже були предметом судового розгляду та з цих підстав є рішення господарського суду Житомирської області від 16.01.2007 та постанова Житомирського апеляційного господарського суду від 16.05.2007 у справі №4/3553, які набрали законної сили та є обов`язковими до виконання в силу ст.115 ГПК України.

МПП фірма "Альфа-М" мало право звернутись до примусового виконання даного судового рішення з метою одержання з боржника присудженої заборгованості. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про припинення провадження у цій частині на підставі п.2 ч.1 ст.80 ГПК України.

Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача сум відшкодування витрат на відновлення свого порушеного права, які визначені сторонами в мировій угоді №3/3 від 29.03.2010 як судові витрати та включені до суми основного зобов`язання за мировою угодою №1/4 від 28.04.2012, то суд першої інстанції вірно зазначив, що правова природа цих нарахувань визначена ст.44 ГПК України і не є основним боргом.

Разом з тим, оскільки мирова угода №1/4 від 28.04.2012 не затверджена судом, тобто не є такою у розумінні ст.ст.78,121 ГПК України, тому вона не може породжувати зобов`язання відповідача щодо оплати судових витрат, які не пов`язані з її розглядом та затвердженням в судовому порядку.

Згідно з п.3.19 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" роз`яснено, що наказ господарського суду про примусове виконання мирової угоди не може бути видано, оскільки провадження зі справи припинено. У разі ж ухилення однієї зі сторін від виконання мирової угоди після закінчення строку (настання терміну) виконання нею своїх обов`язків за цією угодою: якщо ухвала господарського суду про затвердження мирової угоди відповідає вимогам статті 18 Закону України "Про виконавче провадження", то вона є виконавчим документом у розумінні пункту 2 частини другої статті 17 названого Закону і підлягає виконанню державною виконавчою службою, тому за наявності зазначеної умови позовна заява про спонукання до виконання мирової угоди не підлягає розгляду в господарських судах; якщо ж ухвала суду про затвердження мирової угоди не містить усіх даних, зазначених у статті 18 названого Закону, то така ухвала не має статусу виконавчого документа, і інша сторона у справі не позбавлена права звернутися з позовом про спонукання до виконання мирової угоди, у випадку задоволення якого господарський суд видає наказ. Відповідний позов може мати як майновий, так і немайновий характер у залежності від змісту умов мирової угоди.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що вимоги позивача про стягнення 67249,48 грн. заборгованості за зобов`язаннями, що первісно виникли з мирової угоди №2/3 від 01.04.2010, яка затверджена ухвалою господарського суду Житомирської області від 15.04.2010 у справі №4/170, не підлягають задоволенню з огляду на те, що позивач не позбавлений права звернутись до суду з вимогою про спонукання до виконання такої мирової угоди в передбаченому ГПК України порядку, оскільки вказана ухвала суду не відповідає вимогам ст.19 Закону України "Про виконавче провадження".

Апеляційна інстанція зазначила про правомірну відмову суду першої інстанції у стягненні 7468,01 грн. 3% річних, які включені позивачем у суму основного зобов`язання за мировою угодою №3/3 від 29.03.2010, оскільки вимога про стягнення 3% річних за період по даній угоді вже включена сторонами до зобов`язань по сплаті 3 % річних у мировій угоді №2/3 від 01.04.2010, яка затверджена судом, що не позбавляє позивача права звернутись до суду з позовом про виконання угоди №2/3 від 01.04.2010, та, як було зазначено раніше, позивачем не надано доказів про внесення змін до угоди №3/3 від 29.03.2010 в частині періоду нарахування 3% річних.

Приписи ч.2 ст.625 ЦК України поширюються на правовідносини з прострочення виконання основного грошового зобов`язання, а відтак інфляційні втрати і відсотки річних нараховуються саме на суму основного боргу.

Як встановлено апеляційним судом та вбачається з наявного в матеріалах справи розрахунку (т.1, а.с.9), позивач просить стягнути з відповідача інфляційні втрати в сумі 159803,47 грн. за період з 01.03.2010р. по 30.06.2015р., нараховані на суму боргу 170366,17 грн., а також 27202,73 грн. 3 % річних за аналогічний період.

Перевіривши розрахунок інфляційних втрат та 3% річних за період з 01.03.2010р. по 30.06.2015р., апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги в цій частині є законними та обґрунтованими у розмірі 56292,87 грн. інфляційних втрат та 9608,77 грн. 3% річних, оскільки законодавством не передбачено нарахування інфляційних та 3% річних на суму основного боргу з нарахованою інфляцією та річними, а лише на суму основного зобов`язання, тобто в даному випадку на суму 60013,72 грн., стягнуту за рішенням господарського суду Житомирської області від 16.01.2007 у справі №4/3553, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 16.05.2007.

Позивач, керуючись п.4.1 угоди, нарахував до стягнення з відповідача 32210,88 грн. пені, яка була нарахована за період з 01.07.2014р. по 30.06.2015р. на суму боргу 170366,17 грн., який виник за мировою угодою №3/3 від 29.03.2010 та мировою угодою №2/3 від 01.04.2010 (т.1, а.с.9).

Суд першої інстанції правомірно зазначив, що законом не надано права сторонам зобов`язання встановлювати відповідальність у вигляді сплати штрафних санкцій за несплату чи несвоєчасну сплату відповідачем боргу за рішенням суду чи ухвалою, якою було закінчено судовий розгляд справи, оскільки правові наслідки невиконання боржником рішення суду, в т. ч. і щодо стягнення грошових коштів, встановлені, зокрема, ст.625 ЦК України, ст.89 Закону України "Про виконавче провадження" та не можуть замінюватися кредитором шляхом встановлення в укладеному правочині додаткового зобов`язання за невиконання рішення суду.

Відповідно до ч.3 ст.35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Разом з тим, обставини, які встановлені у постанові Рівненського апеляційного господарського суду від 28.01.2016 по справі №906/1274/15, не стосуються предмету спору у даній справі (щодо зобов`язань, які виникли з договору №112 від 25.08.2002) та не можуть бути преюдиціальними в розумінні ч.3 ст.35 ГПК України для даної справи.

При цьому, суд апеляційної інстанції звернув увагу скаржника на те, що згідно зі ст.604 ЦК України зобов`язання припиняється за домовленістю сторін. Зобов`язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами (новація). Новація припиняє додаткові зобов`язання, пов`язані з первісним зобов`язанням, якщо інше не встановлено договором.

Застосування новації як способу припинення зобов`язань допускається виключно за наявності таких ознак: взаємна згода сторін про припинення дії попереднього зобов`язання та щодо умов нового зобов`язання; наявності умов про припинення попереднього зобов`язання; припинення всіх додаткових зобов`язань; виникнення між тими ж особами нового зобов`язання, яке, як правило, містить умову про інший предмет чи спосіб виконання. Характерною ознакою новації є не зміна частини первісного зобов`язання, а укладення між тими ж сторонами нового зобов`язання.

Однак, в даному випадку укладення мирових угод між позивачем та відповідачем не є новацією в розумінні ч.2 ст.604 ЦК України, оскільки при їх укладенні сторони не припинили первісні зобов`язання, строк виконання яких відповідачем вже закінчився, замінивши їх новими зобов`язаннями між тими ж сторонами, а лише організували порядок погашення простроченої заборгованості відповідача.

Касаційна інстанція погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав для відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення 4498,60 грн. збитків у вигляді неодержаного доходу, а саме з мотивів недоведеності їх завдання відповідачем, оскільки належних обґрунтувань на спростування цих висновків позивач не надав.

Згідно приписів ч.3 ст.35 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Як роз`яснено в абзацах 1 та 3 пункту 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", не потребують доказування преюдиціальні обставини, тобто встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.

Колегія суддів відхиляє недоречні посилання скаржника на неврахування судами преюдиціальних фактів правомірності здійснення додаткових нарахувань (пені, інфляційних втрат та 3% річних) не на суму основного зобов`язання, яке виникло з первісного договору (№106 від 30.10.2001), а саме на суму основного зобов`язання, яке виникло з нового зобов`язання (новації) - мирової угоди №1/3 від 29.03.2010, як таких, що встановлені постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 28.01.2016 в аналогічній справі №906/1274/15 (між тими ж сторонами), оскільки заявник помилково ототожнює конкретні преюдиціальні факти (припинення первісного зобов`язання внаслідок новації з певного моменту) з оціночними судженнями (правовими висновками) судів про правомірність стягнення коштів, зробленими за результатами правової оцінки фактичних обставин по справі.

Однак, касаційна інстанція не може погодитися з передчасними висновками судів щодо припинення провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення 95648,68 грн. основного боргу та в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 74717,49 грн. основного боргу, 32210,88 грн. пені, 103510,60 грн. інфляційних втрат та 3% річних у сумі 17593,96 грн., з огляду на таке.

Відповідно до ст.43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно з ч.2 ст.101 ГПК України апеляційний господарський суд не зв`язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Відповідно до п.7 ч.2 ст.105 ГПК України у постанові мають бути зазначені обставини справи, встановлені апеляційною інстанцією, доводи, за якими апеляційна інстанція відхиляє ті чи інші докази, мотиви застосування законів та інших нормативно-правових актів.

Згідно приписів ст.604 ЦК України зобов`язання припиняється за домовленістю сторін. Зобов`язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами (новація). Новація припиняє додаткові зобов`язання, пов`язані з первісним зобов`язанням, якщо інше не встановлено договором.

Новацію характеризують наступні ознаки: наявність взаємної згоди сторін щодо припинення дії попереднього зобов`язання та щодо умов нового зобов`язання; наявність умови про припинення попереднього зобов`язання; припинення всіх додаткових зобов`язань; виникнення між тими ж особами нового зобов`язання, яке, як правило, містить умову про інший предмет чи спосіб виконання.

Оцінюючи спірні правовідносини сторін, колегія суддів зазначає, що судами попередніх інстанцій залишено поза увагою та без відповідної правової оцінки пункт 7.2 мирової угоди №1/4 від 28.04.2012 (а.с.12 на звороті, том 1), яким встановлено, що з моменту набрання чинності цієї мирової угоди втрачають чинність зобов`язання сторін, які виникли за мировими угодами 3/3 від 29.03.2010 та №2/3 від 01.04.2010 про реструктуризацію боргу, укладеними до договору №112 від 25.07.2012, згідно п.2 ст.604 Цивільного кодексу України.

Наведене не виключає наявність достатніх підстав вважати помилковим покладений в основу оскаржуваної постанови висновок апеляційної інстанції про те, що укладення між сторонами мирових угод (в тому числі мирової угоди №1/4 від 28.04.2012) не є новацією в розумінні ч.2 ст.604 ЦК України, оскільки при їх укладенні сторони не припинили первісні зобов`язання, строк виконання яких відповідачем вже закінчився, замінивши їх новими зобов`язаннями між тими ж сторонами, а лише організували порядок погашення простроченої заборгованості відповідача.

Колегія суддів враховує, що такий висновок суду апеляційної інстанції не відповідає численній практиці однакового вирішення аналогічної категорії господарських спорів за участю МПП фірми "Альфа-М", викладеній у постановах ВГСУ від 01.12.2014 у справі №902/391/14, від 19.02.2015 у справі №914/1202/14 від 02.06.2015 у справі №902/304/14 та постановах Одеського апеляційного господарського суду від 14.10.2014 у справі №916/1267/14, від 09.09.2014 у справі №916/1266/14, постанові Рівненського апеляційного господарського суду від 28.01.2016 в справі №906/1274/15.

Дійсно, згідно з п.2 ч.1 ст.80 ГПК України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо є рішення господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.

Однак, висновок суду першої інстанції про тотожність предмета і підстав позовів у справах №4/3553 та №906/1246/15, який став підставою для припинення провадження у справі №906/1246/15 в частині позовних вимог про стягнення 95648,68 грн. основного боргу, суперечить фактичним обставинам справи №4/3553, предметом позову у якій було стягнення 60013,72 грн. основного боргу за договором №112 від 25.07.2002, 31745,42 грн. інфляційних втрат та 2825,69 грн. пені, нарахованих на цю суму боргу, в той час предметом позову в даній справі є, зокрема, стягнення 170366,17 грн. основного боргу за мировою угодою №1/4 від 28.04.2012.

Отже, предмет та підстави спору у вищевказаних справах є різними, що за змістом п.2 ч.1 ст.80 ГПК України виключає можливість припинення провадження у справі №906/1246/15.

Так само різними є предмет та підстави позову у справі №4/170 і №906/1246/15, тому позивач не позбавлений права відмовитися від примусового виконання мирової угоди №2/3 від 01.04.2010, та укласти з відповідачем мирову угоду, відтак, передчасним є посилання суду першої інстанції на те, що позивач не позбавлений права звернутись до суду з позовом про спонукання відповідача до виконання мирової угоди №2/3, як на підставу відмови у стягненні 67249,48 грн. основного боргу.

При цьому, колегія суддів зауважує суперечливість висновку місцевого господарського суду про те, що, з одного боку, мирова угода №2/3 від 01.04.2010, яка затверджена ухвалою господарського суду Житомирської області від 15.04.2010 у справі №4/170, не підлягає примусовому виконанню як виконавчий документ, оскільки не відповідає вимогам ст.19 Закону України "Про виконавче провадження", а, з другого боку, про можливість судового захисту прав позивача виключно шляхом звернення з позовом спонукання відповідача до виконання мирової угоди №2/3, який (позов), з огляду на п.3.19 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 №18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", може мати як майновий, так і немайновий характер у залежності від змісту умов мирової угоди.

Адже, по-перше, згідно з ч.1 ст.12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. По-друге, позивач якраз скористався своїм правом, подавши позов майнового характеру у даній справі, тобто про стягнення заборгованості за мировою угодою №1/4 від 28.04.2012, яка за правильними висновками судів є звичайним правочином, а не виконавчим документом в розумінні ст.ст.78,121 ГПК України та ст.19 Закону України "Про виконавче провадження".

Що стосується позовних вимог про стягнення з відповідача 32210,88 грн. пені, нарахованої позивачем на підставі п.4.1 мирової угоди №1/4 від 28.04.2012 за період з 01.07.2014р. по 30.06.2015р. на суму основного боргу 170366,17 грн., то колегія суддів вважає безпідставним висновок суду першої інстанції про відмову в позові в цій частині виключно з тих мотивів, що законом не надано права сторонам зобов`язання встановлювати відповідальність у вигляді сплати штрафних санкцій за несплату чи несвоєчасну сплату відповідачем боргу за рішенням суду чи ухвалою, якою було закінчено судовий розгляд справи, оскільки правові наслідки невиконання боржником рішення суду про стягнення грошових коштів встановлені ст.625 ЦК України та ст.89 Закону України "Про виконавче провадження". Такий висновок місцевого суду ґрунтується на помилковому ототожненні мирової угоди як правочину та рішення суду, які відповідно до п.1 ч.2 та ч.5 ст.11 ЦК України є різними підставами виникнення цивільних прав та обов`язків.

Відтак, апеляційним судом належним чином не спростовано доводи позивача про те, що нарахування пені здійснено за прострочення сплати основного грошового зобов`язання, передбаченого пунктом 1.1 мирової угоди №1/4 від 28.04.2012, а не судовим рішенням у конкретній справі, жодних посилань на існування якого оскаржувані рішення та постанова не містять.

Разом з тим, судами не враховано того, що відповідно до ч.6 ст.232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено договором або законом, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Пунктом 4.1 мирової угоди №1/4 від 28.04.2012 передбачено, що при порушенні строків платежів позивач самостійно нараховує та сплачує одночасно з сумою платежу пеню у розмірі облікової ставки НБУ за кожен день прострочення платежу від суми простроченого платежу до дня погашення боргу. При цьому, період нарахування кредитором спірної суми пені становить з 01.07.2014р. по 30.06.2015р., тобто перевищує 6 місяців.

Проте, судами не досліджено, чи можна вважати вказану умову мирової угоди №1/4 від 28.04.2012 договірним застереженням в розумінні ч.6 ст.232 ГК України, яке встановлює інший (більший) термін нарахування пені, а саме до дня погашення боргу.

Адже, як роз`яснено в п.2.5 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань", умова договору про сплату пені за кожний день прострочення виконання зобов`язання не може розцінюватися як установлення цим договором іншого, ніж передбачений ч.6 ст.232 ГК України, строку, за який нараховуються штрафні санкції.

Водночас, стосовно передчасних висновків судів попередніх інстанцій неправомірність включення 31745,42 грн. інфляційних втрат, 3% річних у сумі 7468,01 грн., а також суми судових витрат, відшкодування якої встановлено судовим рішенням у справі №4/3553, до складу загальної суми основного (первісного) грошового зобов`язання (170366,17 грн.), передбаченої п.1.1 мирової угоди №1/4 від 28.04.2012, як такого, що суперечить приписам ч.2 ст.625 ЦК України і ст.44 ГПК України, та обумовленого цим здійснення судами перерахунку розміру інфляційних втрат та 3% річних виходячи з основного боргу в меншій сумі (60013,72 грн.), касаційна інстанція вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ч.1 ст.14 та ст.629 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статтею 204 ЦК України, на яку заявник посилається в поданій касаційній скарзі, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Водночас, згідно з п.1 ст.83 ГПК України господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов`язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Відповідно до ч.2 ст.99 та ч.2 ст.101 ГПК України апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції. Апеляційний господарський суд не зв`язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Як роз`яснено в п.2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 №11, якщо, вирішуючи господарський спір, суд встановить, що зміст договору, пов`язаного з предметом спору, суперечить законодавству, чинному на момент укладення договору, він, керуючись п.1 ч.1 ст.83 ГПК, вправі за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині із застосуванням за необхідності й наслідків визнання недійсним нікчемного правочину (абзац 2 ч.5 ст.216 ЦК України). Реалізація господарським судом цього права здійснюється незалежно від наявності відповідного клопотання сторони (на відміну від припису п.2 ч.1 тієї ж статті ГПК).

Разом з тим, за змістом п.1 ст.83 ГПК України, визнання договору недійсним повністю або у певній частині за власною ініціативою господарського суду є його правом, а не обов`язком. При цьому, з матеріалів справи не вбачається реалізації судами такого права стосовно мирової угоди №1/4 від 28.04.2012 як в цілому, так і в частині узгодженого визначення сторонами розміру основного боргу, в тому числі за рахунок певних сум інфляційних втрат, 3% річних та судових витрат.

Відповідно до ст.ст.6,627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

При цьому, апеляційною інстанцією помилково залишено поза увагою положення ст.204 ЦК України.

Адже, з матеріалів справи не вбачається, судами не встановлено та відповідачем не доведено визнання недійсним п.1.1 мирової угоди №1/4 від 28.04.2012, як такого, що не відповідає чинному законодавству, зокрема, приписам ч.2 ст.625 ЦК України і ст.44 ГПК України.

Колегія вважає, що за умов дійсності мирової угоди №1/4 від 28.04.2012 (до набрання законної сили судовим рішенням про визнання такого правочину недійсним), самі по собі передчасні посилання судів на неправомірність включення сторонами 31745,42 грн. інфляційних втрат, 3% річних у сумі 7468,01 грн., а також суми судових витрат до складу основного боргу (170366,17 грн.), визначеного пунктом 1.1 мирової угоди №1/4 від 28.04.2012, не спростовують твердження позивача про доведеність позовних вимог у відповідній частині, які (вимоги) ґрунтуються на вказаній угоді.

Адже, дослідивши той факт, що формування сторонами основного боргу при укладенні мирової угоди №1/4 від 28.04.2012 вчинено з порушенням вимог закону, місцевий та апеляційний господарські суди не скористалися правом на вихід за межі позовних вимог, передбаченим п.1 ст.83 ГПК України, та не визнали вказаний правочин недійсним, відтак, передчасно дійшов висновку про необґрунтованість задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості, які (вимоги) ґрунтуються на невиконанні наразі дійсної мирової угоди.

З огляду на відсутність заявлення відповідачем зустрічного позову про визнання недійсною мирової угоди №1/4 від 28.04.2012 повністю чи частково та відсутність встановлення її недійсності за результатами розгляду інших господарських спорів, колегія суддів вважає, що в силу презумпції правомірності правочину, закріпленої ст.204 ЦК України, вказаний правочин на даний час є чинним та обов`язковим до виконання його сторонами.

Відтак, судом апеляційної інстанції не відхилено належним чином наведені в апеляційній скарзі доводи заявника про те, що, не врахувавши презумпцію правомірності правочину та безпідставно вийшовши за межі позовних вимог, суд першої інстанції фактично розглядав питання про дійсність чи недійсність окремих частин мирової угоди №1/4 від 28.04.2012 за умов відсутності зустрічного позову відповідача.

Наведене не виключає наявність підстав вважати, що місцевий господарський суд, з висновками якого погодилася апеляційна інстанція, неправильно визначив базовий розмір основного грошового зобов`язання за мировою угодою №1/4 від 28.04.2012, обмеживши таким чином нарахування інфляційних втрат та 3% річних сумою основного боргу (60013,72 грн.), стягнутою за судовим рішенням у справі №4/3553, як наслідок, допустив істотні помилки в розрахунках сум заборгованості.

Отже, в порушення вимог ст.ст.204,629 ЦК України і ст.ст.43,83,84,101,105 ГПК України судами першої та апеляційної інстанцій належним чином не відхилено та не спростовано твердження позивача про те, за умовами чинної мирової угоди №1/4 від 28.04.2012 відбулася новація, внаслідок якого припинилися попередні зобов`язання відповідача за мировими угодами №3/3 від 29.03.2010 та №2/3 від 01.04.2010 і виникли нові зобов`язання, передбачені мировою угодою №1/4 від 28.04.2012.

Як роз`яснено в абзаці 1 п.1.12 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань", з огляду на вимоги ч.1 ст.47 і ст.43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з`ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов`язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов`язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).

Отже, наведене вище вимагає від суду касаційної інстанції встановлювати фактичні обставини справи, зокрема, щодо встановлення дійсного розміру пені, інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих за зобов`язаннями, що виникли з мирової угоди №1/4 від 28.04.2012, з проведенням їх перерахунку що безумовно виходить за межі перегляду справи в порядку касації (ч.2 ст.1117 ГПК України) та є підставою для часткового скасування оскаржуваних рішення та постанови з передачею справи на новий розгляд до місцевого господарського суду у зв`язку з неповним встановленням та з`ясуванням обставин справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до п.3 ст.1119 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Зважаючи на те, що вищезгадані порушення норм процесуального права (ст.ст.43,84,101,105 ГПК України), які унеможливили достеменне встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені судами першої та апеляційної інстанцій, колегія вбачає правові підстави для часткового задоволення касаційної скарги шляхом скасування рішення та постанови в частині позовних вимог про стягнення 170366,17 грн. основного боргу, 32210,88 грн. пені, 103510,60 грн. інфляційних втрат та 3% річних у сумі 17593,96 грн. і передачі справи на новий розгляд в цій частині позову до місцевого господарського суду.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115,1117-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу МПП фірми "Альфа-М" задовольнити частково.

Рішення господарського суду Житомирської області від 21.10.2015 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 16.02.2016 у справі №906/1246/15 скасувати в частині припинення провадження у справі щодо стягнення 95648,68 грн. основного боргу та в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 74717,49 грн. основного боргу, 32210,88 грн. пені, 103510,60 грн. інфляційних втрат та 3% річних у сумі 17593,96 грн. з передачею справи на новий розгляд в цій частині позову до господарського суду Житомирської області.

В решті позовних вимог (в частині стягнення 56292,87 грн. інфляційних втрат, 3% річних у сумі 9608,77 грн. та відмови у стягненні 4498,60 грн. збитків у вигляді неодержаного доходу) рішення та постанову залишити без змін.

Головуючий, суддя В.Овечкін

Судді: Ж.Корнілова

Є.Чернов