ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 березня 2016 року м. Київ К/800/1558/16

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого Заїки М.М.,

суддів Загороднього А.Ф.,

Кочана В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2015 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування висновку,

встановила:

У вересні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якому з урахуванням уточнень просить: скасувати висновок про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Російської Федерації ОСОБА_2 від 25 серпня 2015 року; зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області здійснити громадянину Російської Федерації ОСОБА_2 (АДРЕСА_3 ідентифікаційний номер НОМЕР_1) обмін посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку із досягненням 45 річного віку.

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2015 року, позовні вимоги задоволено. Скасовано висновок про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Російської Федерації ОСОБА_2 від 25 серпня 2015 року. Зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області здійснити громадянину Російської Федерації ОСОБА_2 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) обмін посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку із досягненням 45 річного віку.

У касаційній скарзі представник Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області просить рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, а за справою прийняти нове рішення про відмову в задоволені позовних вимог ОСОБА_2, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій щодо правильності застосування ними норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 року у м. Араміль Сисертського району Свердловської області СРСР.

09 лютого 1984 року позивач отримав паспорт громадянина Союзу Радянських Соціалістичних Республік серії НОМЕР_2 Паспортний документ виданий за місцем проживання позивача, а саме відділом внутрішніх справ Розсошанського райвиконкому Воронезької область.

Судами також було встановлено, що позивач з 11 серпня 1987 року працював на Розсошанському електроапаратному заводі.

У листопаді 1989 року підприємство Розсошанський електроапаратний завод направило ОСОБА_2 на навчання до Харківського інституту радіоелектроніки.

На підставі наказу ректора Харківського інституту радіоелектроніки №313 ст від 13 липня 1990 року позивач отримував стипендію за рахунок підприємства.

На період навчання у вищому навчальному закладі ОСОБА_2 зареєстрував своє тимчасове проживання у гуртожитку за адресою: АДРЕСА_4 гуртожиток, у якому проживав у період з 19 грудня 1989 року по 01 серпня 1990 року та з 05 жовтня 1990 року по 01 липня 1995 року.

У червні 1995 року позивач закінчив вищий навчальний заклад, отримав диплом НОМЕР_3 і був відрахований 01 серпня 1995 року з інституту у зв'язку із закінченням терміну навчання згідно з наказом 271-ст від 01 серпня 1995 року.

Разом з тим, судами першої та апеляційної інстанції було встановлено, що згідно відтиску печатки про реєстрацію у паспорті ОСОБА_2 вбачається, що він повернувся до місця свого постійного проживання до Російської Федерації за адресою: Російська Федерація, АДРЕСА_2.

З паспорту громадянина Союзу Радянських Соціалістичних Республік ОСОБА_2 також вбачається, що на підставі частини першої статті 13 Закону РСФСР «Про громадянство РСФСР» від 28 листопада 1991 року він є громадянином Російської Федерації.

08 серпня 1998 року позивач уклав шлюб з громадянкою України ОСОБА_6, що зареєстрований Жовтневим відділом актів громадянського стану м. Харкова, актовий запис № 484, що підтверджується свідоцтвом про одруження.

01 червня 1999 року ОСОБА_2 був знятий з реєстраційного обліку за місцем свого постійного проживання за адресою: Російська Федерація, АДРЕСА_2.

26 червня 2001 року позивач, маючи намір проживати в України, звернувся до відповідача (на той час ВПР та МР УАСМ УМВС України в Харківській області) із відповідною заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну згідно положень Закону України «Про тимчасовий статус іноземців та осіб без громадянства» (у редакції Закону 1991 року).

На підставі висновку ВПР та МР УАСМ УМВС України в Харківській області від 10 жовтня 2001 року ОСОБА_2 документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_4 від 10 жовтня 2001 року терміном до 10 березня 2003 року, а 05 листопада 2003 року термін дії посвідки продовжено безстроково.

Судами також було встановлено, що у зв'язку із досягненням 45-річного віку позивач 24 травня 2015 року звернувся до Жовтневого РВ у м. Харкові Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про обмін посвідки.

Проте, листом від 01 вересня 2015 року №04/1-18478 відповідач повідомив ОСОБА_2 про те, що рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 25 серпня 2015 року скасовано рішення ВПР та МР УАСМ УМВС України в Харківській області від 10 жовтня 2001 року про надання йому дозволу на імміграцію в Україну, а видану на підставі цього рішення посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_4 від 10 жовтня 2001 року визнано недійсною та такою, що підлягає вилученню.

Так, Законом України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року передбачено, що всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України, є громадянами України.

Положеннями Закону України «Про громадянство України» визначається правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про громадянство України» громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках.

Згідно пункту 3 частини першої статті 1 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року №2235-ІІІ громадянин України - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року №2235-ІІІ громадянство України набувається: 1) за народженням; 2) за територіальним походженням; 3) внаслідок прийняття до громадянства; 4) внаслідок поновлення у громадянстві; 5) внаслідок усиновлення; 6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя; 7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства; 10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Пунктом 8 частини першої статті 1 зазначеного Закону передбачено, що реєстрація громадянства України - це внесення запису про набуття особою громадянства України спеціально уповноваженим на те органом у відповідні облікові документи.

Разом з тим, пунктами 1, 3 частини першої статті 2 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року №2235-ІІІ закріплено, що законодавство України про громадянство ґрунтується, серед іншого, на принципах єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України; неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Відповідно до пункту 1, 2 частини першої статті 3 цього Закону України громадянами України є, окрім інших, усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав.

В свою чергу, порядок надання жилої площі в гуртожитках підприємств, установ, організацій, користування цими гуртожитками та їх утримання регулює Примірне положення про гуртожитки, затверджене постановою Ради Міністрів УРСР від 03 червня 1986 року №208 (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Так, пунктом 2 Примірного положення про гуртожитки визначено, що гуртожитки призначаються для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання.

Положеннями пункту 3 вказаного Примірного положення визначено поняття гуртожитку, а саме: гуртожиток - це спеціально споруджений або переобладнай для цієї мети будинок.

Відповідно до пункту 40 Примірного положення про гуртожитки сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням.

Водночас, пунктом 3 Постанови Ради Міністрів СРСР «Про деякі правила прописки громадян» від 28 серпня 1974 року №678 визначено, що «независимо от размера жилой площади разрешается прописка прибывших для временного проживания: а) студентов (слушателей) учебных заведений, отнесенных в установленном порядке к высшим или средним специальным учебным заведениям, а также аспирантов, адъюнктов, ординаторов, слушателей курсов по подготовке и переподготовке кадров или повышению квалификации - на время учебы» (мова оригіналу).

Таким чином, студенти вищих навчальних закладів прописувались у гуртожитках тимчасово на період їх навчання.

Отже, позивач на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) не проживав постійно в Україні, а тимчасово перебував на її території у період навчання, як студент вищого навчального закладу.

В свою чергу, пунктом 1 постанови Верховної Ради України «Про затвердження положень про паспорт громадянина України та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон» від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ передбачено, що паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу власника та підтверджує громадянство України.

В постанові Кабінету Міністрів України «Про паспорти громадян України, що оформлені з використанням бланків паспортів колишнього Союзу РСР» від 28 жовтня 2004 року №1429 зазначено, що дійсними вважаються паспорти громадян України, що оформлені з використанням бланків паспортів колишнього Союзу РСР, до 01 січня 2005 року.

В свою ж чергу, ОСОБА_2 до паспорта громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України не було внесено напис «Україна» у відповідності до розпорядження Президента України «Про прискорення реалізації Закону України «Про громадянство України».

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли до правильного висновку, що відповідно до статті 2 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року №2235-ІІІ позивач не може бути визнаний громадянином України, а тому відповідач не мав правових підстав встановлювати його належність до громадянства України.

Разом з тим, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області приймаючи оскаржуваний висновок та скасовуючи посвідку ОСОБА_2 на постійне проживання в Україні, залишив поза увагою той факт, що до громадян України належать усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України, тоді як позивач проживав на території України тільки в період свого навчання у вищому навчальному закладі, після закінчення якого повернувся до місця свого постійного проживання, де здобув громадянство Російської Федерації.

Відповідно до Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2012 року №251, визначено механізм оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання іноземцям та особам без громадянства, які іммігрували в Україну на постійне проживання або прибули в Україну на тимчасове проживання.

Пунктом 9 зазначеного Порядку передбачено, що строк дії посвідки на постійне проживання не обмежується. Посвідка на постійне проживання підлягає обміну в разі досягнення особою 25- і 45-річного віку.

Згідно з пунктом 11 Порядку оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання за результатами розгляду заяви протягом семи днів (для оформлення посвідки на постійне проживання) або не більш як 15 днів (для оформлення посвідки на тимчасове проживання) з дня подання всіх визначених цим Порядком документів приймається рішення про видачу або відмову у видачі посвідки, яке затверджується Головою ДМС, а у разі його відсутності - заступником Голови ДМС чи начальником територіального органу або підрозділу ДМС чи його заступником.

Відповідно до пункту 12 цього Порядку посвідка видається іноземцеві та особі без громадянства під розписку після пред'явлення паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, в якому на останній вільній сторінці проставляється відмітка про отримання посвідки за встановленим МВС зразком, що скріплюється печаткою (за бажанням іноземця та особи без громадянства така відмітка може проставлятися у вкладному талоні).

Згідно пункту 17 Порядку рішення про відмову у видачі посвідки іноземцеві та особі без громадянства приймається в разі: 1) необхідності забезпечення національної безпеки або охорони громадського порядку; 2) необхідності охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні; 3) коли паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, підроблений, зіпсований або не відповідає встановленому зразку чи належить іншій особі; 4) подання завідомо неправдивих відомостей або підроблених документів; 5) коли виявлено факти невиконання ними рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або вони мають інші майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи ті, що пов'язані з попереднім видворенням за межі України, у тому числі після закінчення строку заборони подальшого в'їзду в Україну (для осіб, що отримують посвідку на тимчасове проживання); 6) інших випадках, передбачених законами.

На підставі викладеного, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що для відновлення прав позивача необхідно скасувати висновок Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Російської Федерації ОСОБА_2 від 25 серпня 2015 року.

Разом з тим, колегія суддів суду касаційної інстанції не може погодитися з висновками судів попередніх інстанцій в частині зобов'язання відповідача здійснити громадянину Російської Федерації ОСОБА_2 обмін посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку із досягненням 45 річного віку з огляду на наступне.

Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - ключовим завданням якого є - здійснення правосуддя. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішення.

Таким чином, вказана позовна вимога є формою втручання в дискреційні повноваження відповідача та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

Колегія суддів зазначає, що при розгляді справи за адміністративними позовами про зобов'язання органів Державної міграційної служби України здійснити іноземцям обмін посвідки на постійне проживання в Україні, суд вправі зобов'язати відповідний орган розглянути зазначене питання, а не приймати рішення про обмін такої посвідки, що не належить до компетенції суду.

Отже, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився і апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про задоволення позову в цій частині.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи згідно зі статтею 19 Конституції України зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Відповідно до вимог частини другої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у поєднанні із частиною другою статті 11 цього Кодексу, колегія суддів Вищого адміністративного суду України вважає належним способом захисту, необхідним для поновлення прав позивача, зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про обмін посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку із досягненням 45 річного віку, з урахуванням встановлених судом обставин.

З огляду на викладене та враховуючи, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно встановлені фактичні обставини справи, але неправильно застосовані норми матеріального права, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду апеляційної інстанції та зміну рішення суду першої інстанції.

Відповідно до статті 225 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції має право змінити судове рішення, якщо у справі немає необхідності досліджувати нові докази або встановлювати обставини, а судове рішення, яке змінюється, є помилковим тільки в частині.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або проведення додаткової перевірки доказів, обставини справи судами встановлені повно й правильно, але допущена помилка в застосуванні норм матеріального права, суд касаційної інстанції згідно зі статтею 223 Кодексу адміністративного судочинства України вважає за необхідне скасувати рішення суду апеляційної інстанції та змінити рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 220, 222, 223, 225, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

постановила:

Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області задовольнити частково.

Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування висновку скасувати.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2015 року змінити, виклавши абзац третій резолютивної частини постанови у наступній редакції: «Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_2 про обмін посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку із досягненням 45 річного віку, з урахуванням висновків суду».

В іншій частині постанову Харківського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2015 року залишити без змін.

Постанова може бути переглянута Верховним Судом України у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України.

Головуючий М.М. Заїка

Судді А.Ф. Загородній

В.М. Кочан