Провадження №22-ц/784/606/16

Суддя у 1 інстанції - Корнешова Т.В. Доповідач апеляційного суду - Шолох З.Л.

Категорія 5

Рішення

Іменем України

29 березня 2016 року м. Миколаїв

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області у складі:

головуючого - Шолох З.Л.,

суддів: Довжук Т.С., Коломієць В.В.,

із секретарем судового засідання - Богуславській О.М.,

за участю:

-прокурора Цвікілевич Н.В.

-представника відповідачки ОСОБА_2 - ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою

представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3

на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 27 січня 2016 року у справі

за позовом

прокурора м. Миколаєва в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та її витребування,

в с т а н о в и л а:

У червні 2015 року прокурор м. Миколаєва в інтересах держави звернувся з позовом до Миколаївської міської ради та ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та її витребування.

В обгрунтування позову посилався на те, що рішенням Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року (пункти 11, 11.1 розділу 4) про затвердження проекту землеустрою у власність ОСОБА_2 передана земельна ділянка, площею 920 кв. м, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1

На підставі цього рішення 28 жовтня 2009 року ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером НОМЕР_1.

Прокурор вказував, що під час здійснення прокурорської перевірки у 2013 році встановлено, що проект відведення земельної ділянки для будівництва житлового будинку ОСОБА_2 погоджено та затверджено з порушенням водного, земельного та містобудівного законодавства, враховуючи те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель комунальної власності рекреаційного призначення та знаходиться в межах зони прибережної захисної смуги Бузького лиману, який належить до водних об'єктів загальнодержавного значення.

Відповідно до схеми місцезнаходження та кадастрового плану проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, вона знаходиться на території м. Миколаєва в межах двокілометрової зони прибережної захисної смуги Бузького лиману, а тому не могла бути передана у приватну власність.

У проекті землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки відсутнє урахування розмірів і меж прибережної захисної смуги Бузького лиману у відповідності до вимог ст. 60 ЗК України та ст. 88 ВК України.

Крім того, генеральним планом м. Миколаєва, затвердженого рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, земельні ділянки, розташовані по АДРЕСА_2 номери віднесені до території зелених насаджень загального користування та до території зелених насаджень спеціального призначення, які не можуть передаватися у власність громадян для здійснення будівництва.

До того ж, зазначені земельні ділянки, до складу яких входить і спірна земельна ділянка, згідно із Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради № 15/41 від 17 жовтня 2003 року, належать до ландшафтно - рекреаційної зони загальноміського значення та до зони туристично-рекреаційного комплексу. Здійснення будівництва в межах вказаної території заборонено Державними будівельними нормами (пункти 5.1- 5.2 розділу 5; 10.1, 10.4 розділу 10 ДБН 360-92 «Планування і забудова міських і сільських поселень»), а також пунктом 4.2 Державних санітар правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України № 173 від 19 червня 1996 року.

Посилаючись на викладені обставини та уточнюючи позовні вимоги, прокурор остаточно просив:

- визнати незаконними та скасувати пункти 11, 11.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року про затвердження проекту землеустрою та передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, площею 920 кв. м, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1

- визнати недійсним державний акт на право власності, виданий ОСОБА_2 28 жовтня 2009 року на вказану земельну ділянку;

- витребувати у ОСОБА_2 спірну земельну ділянку та повернути її у комунальну власність територіальної громади м. Миколаєва.

Заперечуючи проти позову, представники відповідачів посилались на те, що прокурором без поважних причин пропущено строк позовної давності для звернення до суду з цим позовом, окрім іншого інтереси держави не порушені й станом на час виникнення спірних правовідносин містобудівна документація та чинне законодавство порушено не було.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 27 січня 2016 року поновлено прокурору строк позовної давності та задоволено його позовні вимоги.

Визнано незаконними та скасовано пункти 11, 11.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року про затвердження проекту землеустрою та передачу у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 920 кв. м по АДРЕСА_1

Визнано недійсним державний акт серії НОМЕР_2, виданий ОСОБА_2 на право власності на вказану земельну ділянку. Витребувано у ОСОБА_2 спірну земельну ділянку та повернуто її у комунальну власність територіальної громади м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову прокурора.

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які брали участь у справі, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.

Задовольняючи позовні вимоги прокурора, суд першої інстанції виходив з того, що спірна земельна ділянка має загальнодержавне значення, оскільки розташована в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману та належить до ландшафтно - рекреаційної зони загальноміського значення й до зони туристично-рекреаційного комплексу, а тому її неправомірно передано у власність ОСОБА_2 для індивідуального будівництва. Водночас суд поновив прокурору строк позовної давності, вважаючи його пропущеним з поважних причин.

Погоджуючись вцілому з висновками суду щодо вирішення спору, колегія суддів не погоджується з його висновком щодо пропуску прокурором позовної давності, вважаючи його помилковим.

Відповідно до п. б ч. 1 ст. 58 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами.

Частиною 1 ст. 60 ЗК України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Відповідно до ч. 5 ст. 88 Водного кодексу України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води.

Згідно із ч. 3 ст. 60 ЗК України, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації.

За змістом п. «д» ч. 4 ст. 84 та ч. 4 ст. 59 ЗК України землі водного фонду можуть передаватися лише в оренду і не можуть передаватися у власність громадян.

Як вбачається із матеріалів справи, спірна земельна ділянка, перебувала у складі земель міста не наданих у власність або в користування. Рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/91, земельна ділянка, загальною площею 39542 кв.м, була виділена в оренду строком на 10 років ТОВ «Миколаївбудпроект» як землі комерційного використання для обслуговування придбаного майна. Договір оренди не укладався.

В той же день, 19 червня 2009 року рішенням Миколаївської міської ради № 35/70, було надано дозвіл ОСОБА_2 на складання проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки для будівництва житлового будинку на підставі її заяви від 27 травня 2009 року, площею 920 кв.м, за рахунок земель комерційного використання, які перебувають в оренді ТОВ «Миколаївбудпроект» (а.с. 11, 14).

Наступним рішенням Миколаївської міської ради № 36/61 від 4 вересня 2009 року (пункти 11, 11.1 розділу 4) затверджено проект землеустрою та передана у власність ОСОБА_2, в межах норм безоплатної приватизації, земельна ділянка, площею 920 кв. м, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 в м. Миколаєві, як зазначено в цьому ж рішенні, за рахунок земель комерційного використання ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням її до земель житлової забудови (а.с. 11).

Із висновку управління Держкомзему у м. Миколаєві щодо погодження вказаного проекту землеустрою вбачається, що спірна земельна ділянка відведена за рахунок земель комерційного використання, загальною площею 920 кв. м, із яких: 84 кв. м - проходи, проїзди, площадки, 863 кв.м. - зелені насадження, і вона не має обмежень у використанні (а.с. 16).

На підставі вказаного рішення міської ради ОСОБА_2 28 жовтня 2009 року отримала державний акт (серії НОМЕР_2) на право власності на земельну ділянку, площею 0,0920 га, з кадастровим номером НОМЕР_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1

Відповідно до схеми місцезнаходження спірної земельної ділянки, кадастрового плану проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність, остання знаходиться в межах м. Миколаєва, в межах законодавчо визначеної двокілометрової смуги прибережної захисної смуги Бузького лиману: відстань від урізу Бузького лиману до крайніх точок спірної земельної ділянки становить 130,9 м, 133,5 м, 143,9м, 165 м.

Зазначене підтверджується кадастровим планом проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, а також і матеріалами топографічно-геодезичної зйомки, виконаної КП «Госпрозрахункове проектно-виробниче архітектурно-планувальне бюро» на запит прокурора (а.с. 25-26).

Згідно із ч. 4 ст. 59 ЗК України, ст. 85 Водного кодексу України як громадянам, так і юридичним особам, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування можуть передаватися земельні ділянки прибережної захисної смуги лише на умовах оренди для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Крім того, згідно із генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР № 403 від 21 листопада 1986 року земельні ділянки по АДРЕСА_2 (куди віднесена і спірна земельна ділянка) належали до території спеціального призначення, території зелених насаджень загального користування та до території пляжів, водних просторів.

Згідно із Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, які затверджені рішенням Миколаївської міської ради № 15/41 від 17 жовтня 2003 року, ці земельні ділянки (з 9 по 44 номери) належать до ландшафтно - рекреаційної зони загальноміського значення та до зони туристично-рекреаційного комплексу.

Згідно із генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року (тобто до передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_2.) земельні ділянки по АДРЕСА_2 віднесені до території зелених насаджень загального користування та до території зелених насаджень спеціального призначення (а.с. 22).

Здійснення будівництва в межах вказаної території заборонено Державними будівельними нормами (пункти 5.1- 5.2 розділу 5; 10.1, 10.4 розділу 10 ДБН 360-92 «Планування і забудова міських і сільських поселень»), а також пунктом 4.2 Державних санітар правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України № 173 від 19 червня 1996 року.

Отже, відповідно до містобудівної документації та вимог ст. 51 ЗК України спірна земельна ділянка віднесена до земель рекреаційного призначення (а.с. 22).

При цьому посилання в оскаржуваному рішенні міської ради на те, що спірна земельна ділянка передається за рахунок земель комерційного використання ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням її до земель житлової забудови для індивідуального будівництва житлового будинку та обслуговування господарських споруд по АДРЕСА_1 в м. Миколаєві, не має правового значення для встановлення (зміни) її статусу. Оскільки віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які уповноважені розпоряджатися земельними ділянками, з урахуванням її певного місця розташування, природних властивостей, фізичних, технічних, економічних характеристик.

Так, відповідні категорії земель за їх основним цільовим призначенням зазначені у ст. 19 ЗК України, зокрема визначені такі категорії земель як землі житлової та громадської забудови, землі рекреаційного призначення, землі водного фонду.

Стаття 19 ЗК України не містить такої категорії земель, як землі комерційного використання.

Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (ч. 1 ст. 20 ЗК України).

Згідно із ст. 21 ЗК України, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсним рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

В порушення вимог ст. 60 ЗК України та ч. 5 ст. 88 Водного кодексу України, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, у затвердженому проекті землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_2 не враховані законодавчо визначені розміри та межі прибережної захисної смуги Бузького лиману, хоча це унеможливлювало відведення цієї земельної ділянки у її власність для здійснення індивідуального будівництва.

До того ж, в порушення ст. 9 Закону України від 17 червня 2004 року «Про державну експертизу землевпорядної документації» про те, що проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок водного фонду, оздоровчого та рекреаційного призначення підлягають обов'язковій державній експертизі, така експертиза не проводилась.

Згідно із ч. 10 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Суд визнає незаконними та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права та інтереси (ч. 1 ст. 21 ЦК України).

За такого, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що Миколаївська міська рада, приймаючи рішення про передачу у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, порушила вимоги чинного законодавства щодо підстав та порядку її надання, а також права територіальної громади м. Миколаєва й законні інтереси держави, виходячи з того, що стан та збереження прибережних захисних смуг має загальнодержавне значення. Отже, суд вірно вважав, що оскаржувані пункти рішення міської ради є незаконними та підлягають скасуванню, а державний акт, виданий на підставі вказаного рішення, як наслідок, повинен бути визнаний недійсним, тому й відсутні правові підстави збереження земельної ділянки за ОСОБА_2

Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правої підстави заволоділа ним.

Такий спосіб захисту порушеного права передбачений п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України, зокрема, визнання незаконним рішення органів місцевого самоврядування. До того ж, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом ( ст. 16 ЦК України ).

Доводи представника ОСОБА_2 в апеляційній скарзі про те, що прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою і фактично на місцевості не визначені, не давало законних підстав не брати до уваги визначені законом розміри прибережної захисної смуги при виготовленні та затвердженні вказаної технічної документації із землеустрою.

В порушення п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), наданих земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього середовища України від 5 листопада 2004 року № 434, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 листопада 2004 року за № 1470/10069, при відведенні спірної земельної ділянки не враховано наявність законодавчо визначеної прибережної захисної смуги. Хоча вказаним порядком передбачено, що у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження, враховуючи нормативні розміри прибережних захисних смуг, встановлені ст. 88 Водного кодексу України та орієнтовні розміри і межі водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них» при розгляді матеріалів щодо визначення (викупу) надання цих земельних ділянок з урахуванням конкретної ситуації.

Щодо дотримання прокурором строку позовної давності, колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до ст.ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється у три роки. Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача (постанова Верховного Суду України від 29жовтня 2014 року № 6-152/цс14).

Із матеріалів справи вбачається, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави у червні 2015 року, а об'єктивна можливість дізнатися про те, що земельна ділянка незаконно вибула з володіння власника (територіальної громади м. Миколаєва) поза його волею шляхом порушення органом місцевого самоврядування прав територіальної громади, а також і інтересів держави, під час реалізації ним своїх повноважень, виникла у березні 2013 року під час проведення перевірки Миколаївським міжрайонним прокурором з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері (а.с. 29, 72-75).

Так, за результатами повідомлень у засобах масової інформації про масове знищення зелених насаджень у зеленій зоні на узбережжі Бузького лиману у Заводському районі м. Миколаєва та проведення підготовчих будівельних робіт, 11 березня 2013 року винесена постанова прокурора про проведення перевірки, за результатами якої виявлені факти грубих порушень щодо незаконного надання в оренду та у приватну власність фізичним і юридичним особам земель на узбережжі Бузького лиману, загальною площею 31,7 га, та пред'явлено 19 позовних заяв до суду щодо повернення земельних ділянок, які знаходяться у Заводському районі м. Миколаєва у в власність територіальної громади міста.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що прокурор був присутній на сесії Миколаївської міської ради під час прийняття спірного рішення, не впливає на перебіг позовної давності у даній справі, оскільки з прийнятого міською радою рішення не можна певно судити про наявність порушення законодавства, яке можна було встановити лише при системній і детальній перевірці землевпорядної документації.

За такого, про порушення прав та інтересів держави та територіальної громади м. Миколаєва прокурор дізнався у березні 2013 року, а до суду з цим позовом звернувся 25 червня 2015 року. Отже, трирічний строк позовної давності, передбачений ст. 257 ЦК України, ним не пропущений, а тому й підстави для його поновлення відсутні.

З урахуванням викладеного, посилання в апеляційній скарзі на порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (щодо права особи на справедливий суд), є безпідставними.

Предметом судового спору у цій справі є законність передачі у власність ОСОБА_2 земельної ділянки для здійснення індивідуального будівництва, а не вилучення земельної ділянки, набутої на законних підставах.

Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільнозначимого питання про безоплатну передачу у власність земельної ділянки з комунальної власності у приватну та повернення у власність територіальної громади землі, яка вибула з її власності незаконно, шляхом порушення цілого ряду норм чинного законодавства органом місцевого самоврядування.

При цьому, створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов'язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості. До того ж, правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п. 54 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року).

З урахуванням викладеного та на підставі п. 1 ч. 4 ст. 309 ЦПК України рішення суду першої інстанції слід змінити, виключивши із нього висновок щодо пропуску позовної давності та поновлення позовної давності.

Керуючись ст.ст. 303, 309, 316 ЦПК України, колегія суддів

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 27 січня 2016 року змінити, виключивши із рішення суду висновок про пропуск прокурором позовної давності та поновлення позовної давності.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржене в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий Судді: