АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Провадження № 22-ц/774/193/16 Справа № 202/4181/15-ц

Головуючий у 1 й інстанції - Бєльченко Л. А. Доповідач - Ткаченко І.Ю.

Категорія 2

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2016 року м. Дніпропетровськ

22 березня 2016 року Апеляційний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого - судді Ткаченко І.Ю.

суддів - Рудь В.В., Повєткіна В.В.

при секретарі - Сахарову Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу

за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - шоста Дніпропетровська державна нотаріальна контора, про визнання права власності в порядку спадкування та за набувальною давністю

за апеляційною скаргою ОСОБА_2

на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 липня 2015 року, -

В С Т А Н О В И В:

07 травня 2015 року позивач звернулась до суду з позовом про визнання права власності в порядку спадкування за законом на жилий будинок АДРЕСА_1 загальною площею 53,9 кв.м., позначеного на плані літ.А-1, що складається з приміщень №1 загальною площею 9,2 кв.м., №2 загальною площею 6,5 кв.м., № 3 загальною площею 3,9 кв.м., № 4 загальною площею 5,9 кв.м., № 5 загальною площею 6,4 кв.м., № 6 загальною площею 12,6 кв.м., № 7 загальною площею 9,4 кв.м., прибудови літ.а-1 загальною площею 12,50 кв.м., ганку з козирком літ. А загальною площею 2,0 кв.м.,літньої кухні літ.Б загальною площею 34,50 кв.м., літньої кухні літ. Б загальною площею14,4 кв.м., ганку з козирком літ.б1 загальною площею 1,7 кв.м., сараю літ.В загальною площею 8,20 кв.м., сараю літ.Г загальною площею 11,10 кв.м., погребу літ.Г загальною площею 6,50 кв.м., убиральні літ.д загальною площею 1,50 кв.м., гаражу літ.Е загальною площею 30,4 кв.м., оглядової ями літ.Е загальною площею 3,2 кв.м. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько, ОСОБА_5. Після його смерті залишилося спадкове майно у вигляді вказаного жилого будинку та автомобілю марки ВАЗ. Вона, позивач, та її брат, ОСОБА_3, звернулись до нотаріальної контори в установлений законом строк за оформленням спадкових прав та 06.04.1988 року отримали свідоцтво про право на спадщину на автомобіль марки ВАЗ в рівних частинах кожний. Їх сестра, ОСОБА_4 , відмовилась від оформлення спадкових прав. 14.12.2013 року вона, позивач, звернулась до державної нотаріальної контори з заявою про отримання спадкових прав на домоволодіння. Але їй було відмовлено нотаріусом у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв'язку з відсутністю правовстановлюючого документу на спадковий жилий будинок на ім'я померлого батька. Ще у 1988 році її брат, ОСОБА_2 , отримав від неї 4000 карбованців за свою частку у домоволодінні. Спірний жилий будинок належав її померлому батькові на підставі договору купівлі-продажу права на забудову від27.05.1948 року у гр. ОСОБА_6 При цьому останньому на підставі договору про забудову від 29.03.1946 року була виділена земельна ділянка розміром 720 кв.м. під забудову жилого будинку. Позивач також зазначала, що постановою Кабінету Міністрів України від 05.08.1992 року № 499 "Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів державного замовлення" було встановлено порядок та умови прийняття в експлуатацію об'єктів будівництва. Тобто до цього часу не передбачалась процедура введення приватних жилих будинків в експлуатацію при оформлені права власності. Документом, який засвідчує відповідність закінчених будівництвом до 05 серпня 1992 року індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських - (присадибних) будівель і споруд, прибудованих до них, які не підлягають прийняттю в експлуатацію, вимогам законодавства, будівельних норм, державних стандартів і правил, зокрема для потреб державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, є технічний паспорт, складений за результатом технічної документації. Вточнивши позовні вимоги, просила суд визнати за нею право власності в порядку спадкування за законом на ? частину спірного житлового будинку і господарських споруд, а на іншу ? частину спірного житлового будинку позивач просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на підставі ст. 344 ЦК України, обґрунтовуючи позовні вимоги в даній частині позову тим, що вона з моменту прийняття спадщини відкрито, добросовісно, безперервно володіла спірним жилим будинком. Відповідно до ч.4 ст. 344 ЦК України право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду (а.с. а.с. 2-5, 58-63)

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 липня 2015 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_2 - відмовлено в повному обсязі (а.с.80-82).

В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі (а.с. 86-91).

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід відхилити, а рішення суду залишити без змін, виходячи з наступних підстав.

Судом 1 інстанції встановлено, що 27.05.1948 року ОСОБА_5 придбав у гр. ОСОБА_6 право забудови, укладеного міськжитуправлінням та останнім на забудову житлового будинку на підставі договору про забудування від 29.03.1946 року. Згідно цього договору гр.ОСОБА_6 була виділена земельна ділянка розміром 790 кв.м. для забудови будинку шлакового, вкритого залізом розміром - 6,0 х 9, 7 х3,0 п.м. та сараю шлакового, вкритого залізом( а.с.11).

Згідно сводного оціночного акту по домоволодінню № 69 (а.с. 16) вбачається, що ОСОБА_5 придбав у гр. ОСОБА_6 недобудований жилий будинок літА-1.

Згідно копії технічного паспорту від 21.05.2014 року, на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 розташований житловий будинок під літ. А-1 розміром 5,96х9,65х6,53, а також літня кухня літ. Б, сарай літ. В, сарай літ. Г, убиральня літ. Д, гараж літ. Е, споруди та замощення № 1-12 ( а.с.8,9).

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5 ( а.с.6).

Сторони по справі відповідно до ст. 529 ЦК України 1963 року є спадкоємцями першої черги за законом, оскільки є дочкою та сином ОСОБА_5( а.с. 19,39).

Позивач, ОСОБА_2 та відповідач, ОСОБА_3, у квітні 1988 року звернулись до Шостої Дніпропетровської державної нотаріальної контори за оформленням спадкових прав після смерті ОСОБА_5 та 06.04.1988 року отримали свідоцтво про право на спадщину за законом на автомобіль марки ВАЗ-2102 в рівних частинах кожний (а.с.50.54). ОСОБА_4 від прийняття спадщини відмовилась ( а.с. 49 зворотна сторона).

Постановою від 04.12.2013 року державним нотаріусом Шостої Дніпропетровської державної нотаріальної контори позивачеві, ОСОБА_2, відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на домоволодіння АДРЕСА_1 у зв'язку з відсутністю правовстанолвюючого документу на домоволодіння ( а.с.18).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині визнання права власності в порядку спадкування за законом на ? частину спірного житлового будинку і господарських споруд, суд першої інстанції виходив із того, що спірний житловий будинок та господарські споруди побудовані спадкодавцем не у відповідності до договору про забудування від 29 березня 1946 року, без відповідного дозволу, тобто самовільно. Відповідних дозвільних документів на побудову житлового будинку та господарських споруд у тому вигляді, в якому вони є на даний час, ні у спадкодавця, ні у позивача немає. Відсутні також дані про відповідність спірного житлового будинку і господарських споруд будівельно-технічним нормам. Спадкодавець ОСОБА_5 під час свого життя не набув в установленому законом порядку право власності на спірний житловий будинок та господарські споруди, які були побудовані не у відповідності з договором про забудову.

Щодо відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на ? частину спірного житлового будинку і господарських споруд за набувальною давністю, суд 1 інстанції виходив з того, що підстави задоволення позову в цій частині, в розумінні ст.. 344 ЦК України, відсутні, оскільки позивач ОСОБА_2 та відповідач ОСОБА_3 у квітні 1988 року разом звернулись до Шостої Дніпропетровської державної нотаріальної контори про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 та 06.04.1988 року отримали свідоцтво про право на спадщину за законом на автомобіль ВАЗ-2102 державний номерний знак НОМЕР_1 в рівних частинах кожний, відповідно відповідач є таким що прийняв спадщину, однак зазначена ? частина домоволодіння фактично відповідачу не належить, оскільки нотаріусом було відмовлено у видачі свідоцтва та право власності належним чином на нього не зареєстроване (а.с. 49-54).

Вказані висновки зроблені судом без порушення норм матеріального та процесуального права, а оскаржуване рішення, є обґрунтованим й відповідає вимогам закону.

Так , відповідно до ч. 3 ст. 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнано за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під вже забудоване нерухоме майно.

Як роз'яснено у п. 4 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 6 від 30.03.2012 року "Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)" при розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил. Також роз'яснено, що під належним дозволом слід розуміти передбачений Законом України № 3038-VI дозвільний документ (статті 35-37), що дає право виконувати підготовчі та будівельні роботи саме того об'єкту і на тій земельній ділянці, яка передана з цією метою певній особі.

У пункті 6 вищезгаданої Постанови вказано, що право власності на самочинно збудовані житлові будинки, будівлі, споруди, інше нерухоме майно не набувають як особи, які здійснили це будівництво, так і їхні спадкоємці.

У своєму листі № 24-753/0/4-13 від 16.05.2013 року "Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування" Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК).

Норми статті 392 ЦК України не застосовуються щодо вимог про визнання права власності на об'єкт самочинного будівництва (ч. 3 ст. 376 ЦК), оскільки особа не є власником, а лише заявляє вимогу про встановлення права власності на об'єкт самочинного будівництва.

Відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Як роз'яснено у пункті 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Відповідно до ст. 549 ЦК України 1963 року, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, спадкоємець визнається таким, що прийняв спадщину: якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Згідно з пунктом 122 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій державними нотаріальними конторами Української РСР від 31.10.1975 року № 45/5 в редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, заяви про прийняття спадщини не можуть бути повернені спадкоємцям або скасовані ними. Прийняття і відмова від спадщини можуть мати місце відносно всього спадкового майна. Спадкоємець не вправі прийняти одну частину спадщини, а від іншої відмовитись. Спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідно до інструкції яка діяла на час коли було побудовано домоволодіння, воно не підлягало вводо в експлуатацію та право власності не підлягало державній реєстрації, колегія суддів до уваги не приймає, оскільки спірне домоволодіння було побудовано з порушенням умов договору про забудування від 29 березня 1946 року, а тому дана інструкція на спірні правовідносини не поширюється.

Інші доводи, приведені в апеляційній скарзі фактично повторюють зміст позовної заяви, зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду 1 інстанції, яким у досить повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка, а відповідно до ст. 212 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Порушень норм матеріального та процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування чи зміни рішення - не встановлено, тому апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду відповідає вимогам ст. 213, 214 ЦПК України, і його слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 307, 308 ЦПК України, апеляційний суд, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 липня 2015 року - залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Судді: