ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 січня 2016 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Волкова О.Ф.,суддів:Гриціва М.І., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Терлецького О.О., при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,

за участю представників: позивача - ОСОБА_9,

відповідача - Сомик Т.В., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_11 до Головного управління Державного агентства земельних ресурсів України у Київській області, відділу Державного агентства земельних ресурсів України у Згурівському районі Київської області про скасування наказів, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

в с т а н о в и л а:

У серпні 2010 року ОСОБА_11 звернулася до суду з позовом, у якому просила скасувати наказ Головного управління Державного комітету України із земельних ресурсів у Київській області від 3 серпня 2010 року № 289-к «Про звільнення ОСОБА_1.» (далі - наказ № 289-к, ГУ Держкомзему, Держкомзем відповідно), поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

На обґрунтування позову зазначила, що в серпні 2010 року її звільнили з посади заступника начальника відділу земельних ресурсів у Згурівському районі Київської області (далі - відділ земресурсів) згідно зі статтею 4 Закону України від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ «Про державну службу» (далі - Закон № 3723-ХІІ). Вважає, що її звільнено незаконно.

Суди встановили, що наказом Головного управління земельних ресурсів у Київській області від 29 вересня 2007 року № 72к позивача з 1 жовтня 2007 року призначено на посаду заступника начальника відділу земресурсів.

Наказом Держкомзему від 22 квітня 2008 року № 15 «Про реорганізацію територіальних органів земельних ресурсів» відділ земресурсів реорганізовано шляхом перетворення у відділ Держкомзему у Згурівському районі Київської області (далі - відділ Держкомзему).

Перетворення було завершено 27 серпня 2009 року з державною реєстрацією змін у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Разом з цим ОСОБА_11 із займаної посади заступника начальника відділу земресурсів звільнена не була і продовжувала виконувати покладені на неї обов'язки до серпня 2010 року.

Відповідач неодноразово попереджував позивача про можливе вивільнення з займаної посади та одночасно пропонував зайняти посаду головного спеціаліста сектору правової роботи та із зверненням громадян відділу Держкомзему.

Із зазначеними попередженнями ОСОБА_11 ознайомлено, однак від підпису вона відмовилась, про що складено акти від 12 квітня та 1 червня 2010 року.

Наказом № 289-к позивача звільнено з посади заступника начальника відділу земресурсів з посиланням на статтю 4 Закону № 3723-ХІІ.

У вказаному наказі зазначено, що підставою для його винесення є лист відділу Держкомзему від 30 липня 2010 року № 429, довідка про результати перевірки ГУ Держкомзему Головним управлінням державної служби України в місті Києві та Київській області. Так, у ході зазначеної перевірки було встановлено, що ОСОБА_11 не має освіти відповідного професійного спрямування для зайняття посади заступника начальника відділу земресурсів, у зв'язку з чим у подальшому позивачу були запропоновані вакантні посади, що відповідали її професійному спрямуванню, оскільки вона не мала переважного права для залишення на займаній посаді.

Київський окружний адміністративний суд постановою від 17 січня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 7 червня 2011 року, позов задовольнив частково: визнав протиправним і скасував наказ № 289-к в частині визначення підстав звільнення ОСОБА_11 з посади заступника начальника відділу земресурсів, визнав ОСОБА_11 звільненою з посади заступника начальника відділу земресурсів за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) у зв'язку з ліквідацією відділу земресурсів. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 19 березня 2013 року постанову Київського окружного адміністративного суду від 17 січня 2011 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 7 червня 2011 року скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції.

Київський окружний адміністративний суд постановою від 1 жовтня 2013 року, залишеною без змін ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2013 року та Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2015 року, позов задовольнив частково: визнав протиправним і скасував наказ № 289-к в частині визначення підстав звільнення ОСОБА_11 з посади заступника начальника відділу земресурсів, визнав ОСОБА_11 звільненою з посади заступника начальника відділу земресурсів за пунктом 1 статті 40 КЗпП у зв'язку з ліквідацією відділу земресурсів. У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, касаційний суд погодився з їх висновками про те, що ОСОБА_11 звільнено з дотриманням вимог трудового законодавства, попереджено про можливе звільнення у встановлені законом строки, запропоновано вакантні посади для працевлаштування, від яких вона відмовилась.

Не погоджуючись з ухвалою Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2015 року, ОСОБА_11 з підстав, передбачених пунктами 1, 5 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), звернулась із заявою про його перегляд Верховним Судом України, у якій просить скасувати постанову Київського окружного адміністративного суду від 1 жовтня 2013 року, ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2013 року та Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2015 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування наведених у заяві доводів надала копії рішень Вищого адміністративного суду України від 9 липня 2008 року, 5 червня 2014 року (справа № К/9991/66104/12), 21 серпня 2014 року (справа № К/800/21604/14), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування касаційним судом норм матеріального права, а саме статей 40, 492 КЗпП.

Також на підтвердження наведених у заяві доводів додала копію постанови Верховного Суду України від 17 жовтня 2011 року (справа № 21-237а11), висновку якої щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, на думку заявника, не відповідає ухвала Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2015 року, про перегляд якої подано заяву.

Перевіривши наведені у заяві доводи, заслухавши в судовому засіданні представників позивача та відповідача, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

У рішеннях, наданих заявником на підтвердження наведених у заяві доводів, касаційний суд, приймаючи рішення про поновлення позивачів на роботі, виходив із того, що роботодавець при звільненні особи не виконав вимоги частини другої статті 40 та статті 492 КЗпП в частині процедури звільнення працівника, а саме не запропонував іншу роботу.

Верховний Суд України у постанові від 17 жовтня 2011 року (справа № 21-237а11) висловив позицію, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 частини першої цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно з частинами першою і третьою статті 492 КЗпП про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» містяться роз'яснення, згідно з якими при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

У справі, що розглядається суди встановили, що наказом Держкомзему від 22 квітня 2008 року № 15 «Про реорганізацію територіальних органів земельних ресурсів» відділ земресурсів реорганізовано шляхом перетворення у відділ Держкомзему.

Відповідно до положень частини першої статі 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняє свою діяльність, передаючи все своє майно, права та обов'язки іншим юридичним особам - правонаступникам внаслідок реорганізації (через злиття, приєднання, поділ, перетворення) або ліквідації.

Тобто, при реорганізації юридична особа припиняється, але її права та обов'язки в порядку правонаступництва переходять до нової (іншої) юридичної особи. При цьому до правонаступника переходять обов'язки не тільки в частині майнових прав, а й трудових відносин, в тому числі обов'язок щодо працевлаштування працівника (переведення працівника на іншу роботу).

Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. У зв'язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права, про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить, крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників, з'ясовувати фактичність такої ліквідації (чи мала місце у цьому випадку реорганізація). При вирішенні зазначеної категорії спорів підлягає оцінці і правовий акт, що став підставою ліквідації, зокрема: припинено виконання функцій ліквідованого органу чи покладено виконання цих функцій на інший орган.

Встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

У справі, яка розглядається, суди належним чином не дослідили вищезазначені обставини.

Верховний Суд України, розглядаючи справу в межах наданих йому повноважень, позбавлений процесуальної можливості встановлювати обставини та давати оцінку доказам.

Ураховуючи наведене, ухвали Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2015 року, Київського апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2013 року та постанову Київського окружного адміністративного суду від 1 жовтня 2013 року слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

постановила:

Заяву ОСОБА_11 задовольнити.

Ухвали Вищого адміністративного суду України від 19 травня 2015 року, Київського апеляційного адміністративного суду від 17 грудня 2013 року та постанову Київського окружного адміністративного суду від 1 жовтня 2013 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий О.Ф. ВолковСудді: М.І. ГрицівО.В. Кривенда В.В. КривенкоВ.Л. Маринченко П.В. ПанталієнкоО.Б. Прокопенко О.О. Терлецький