ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 березня 2016 року

Справа № 911/1372/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів

головуючого судді

Гоголь Т.Г. (доповідач),

суддів

Дроботової Т.Б., Швеця В.О.

розглянувши у судовому засіданні за участю представників: прокуратури: Насадчук Ж.Д. - прокурор відділу ГПУ, посв. №035987, позивача: Калусенко В.В. - дов. від 12.02.15, Кропот О.О. - дов. від 22.01.16, відповідача-1: Матура О.І. - дов. від 30.10.15, відповідача-2: Николаєнко М.О. - адвокат, третьої особи-1: Дудник А.О. - дов. від 04.01.16, третьої особи-2: Марущак Т.О. - дов. від 11.02.16,

касаційну скаргу

Заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства економічного розвитку та торгівлі України

на постанову

Київського апеляційного господарського суду

від

10.11.15

у справі

№911/1372/15 Господарського суду Київської області

за позовом

Заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства економічного розвитку та торгівлі України

до

1. Державної акціонерної холдингової компанії "Артем" 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Дитячий оздоровчий заклад санаторного типу "Славутич"

треті особи

1. Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській області 2. Державне підприємство "Український державний науково-технічний і проектний інститут промислових технологій"

про

зобов'язання повернути майно

Заступник Генерального прокурора України звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Міністерства економічного розвитку та торгівлі України до Державної акціонерної холдингової компанії "Артем" і Товариства з обмеженою відповідальністю "Дитячий оздоровчий заклад санаторного типу "Славутич" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, а саме: зобов'язати відповідача-2 повернути державі в особі Державного підприємства "Український державний науково-технічний і проектний інститут промислових технологій" нерухоме майно Дитячого оздоровчого комплексу санаторного типу "Славутич", розташоване у с. Циблі, Переяслав-Хмельницького району Київської області, загальною площею 2141,02 кв.м, та інше майно, визначене в акті приймання-передачі від 07.09.10. Прокурор посилався на те, що укладений між відповідачами у справі договір оренди №36ВА-10 від 07.09.10 не відповідає вимогам чинного законодавства та є нікчемним. Прокурор наголошував на тому, що ДАХК "Артем" не мав повноважень самостійно розпоряджатися державним майном санаторію, оскільки підприємства є орендодавцями щодо нерухомого майна, загальна площа якого не перевищує 200 квадратних метрів на одне підприємство, між тим, площа переданого в оренду нерухомого майна складає 2142,02 кв.м; що такий договір оренди укладений без дотримання процедури передачі державного майна в оренду на конкурентних засадах. Крім того, прокурор зазначав, що вказаний договір порушує публічний порядок та спрямований на незаконне заволодіння майном держави, а тому за приписами статті 228 Цивільного кодексу України він є нікчемним. Позов обґрунтований приписами статей 16, 202, 203, 216, 216, 228, 236, 257, 267, 387 Цивільного кодексу України, статей 20, 207, 208 Господарського кодексу України, статей 5, 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статті 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", статті 72 Закону України "Про Державний бюджет України на 2010 рік".

Прокурор 14.05.15 звернувся до господарського суду із поясненнями, в яких просив визнати нікчемний правочин недійсним та застосувати наслідки недійсного правочину, а саме: зобов'язати ТОВ "Дитячий оздоровчий заклад санаторного типу "Славутич" повернути державі в особі Державного підприємства "Український державний науково-технічний і проектний інститут промислових технологій" нерухоме майно Дитячого оздоровчого комплексу санаторного типу "Славутич", розташоване у с. Циблі, Переяслав-Хмельницького району Київської області, загальною площею 2141,02 кв.м, та інше майно, визначене в акті приймання-передачі від 07.09.10.

Рішенням Господарського суду Київської області від 18.05.15 (суддя Бабкіна В.М.) позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди №36ВА-10 від 07.09.10, укладений між ДАХК "Артем" та ТОВ "Дитячий оздоровчий заклад санаторного типу "Славутич". Зобов'язано ТОВ "Дитячий оздоровчий заклад санаторного типу "Славутич" повернути державі в особі ДП "Український державний науково-технічний і проектний інститут промислових технологій" нерухоме майно"Дитячого оздоровчого комплексу санаторного типу "Славутич" у с. Циблі Переяслав-Хмельницького району Київської області, загальною площею 2142,02 кв. м, та інше майно, визначене в акті приймання-передачі від 07.09.10. Місцевий господарський суд виходив з того, що відповідач-1 не мав повноважень самостійно розпоряджатися державним майном ДОКСТ "Славутич", тобто не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності; що при укладенні спірного договору не було дотримано процедуру передачі державного майна в оренду на конкурентних засадах, а тому вказаний договір оренди суперечить вимогам статті 203 Цивільного кодексу України. Водночас суд дійшов висновку про те, що вказаний договір порушує публічний порядок та спрямований на незаконне заволодіння майном держави, а відтак, за приписами статті 228 Цивільного кодексу України, він є нікчемним та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.11.15 (судді: Станік С.Р., Власов Ю.Л., Гончаров С.А.) перевірене рішення місцевого господарського суду скасовано. У позові відмовлено. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, виходив з помилковості прийняття місцевим господарським судом після початку розгляду справи заяви прокурора від 14.05.15 щодо зміни предмету позову. Апеляційний господарський суд зазначив, що за відсутності позовної вимоги про визнання нікчемного правочину недійсним, у суду відсутні правові підстави для визнання його недійсним з власної ініціативи. Суд апеляційної інстанції установив, що спірний правочин не є нікчемним у розумінні приписів статті 228 Цивільного кодексу України); що він є оспорюваним з огляду на підстави заявленого позову, і наведене унеможливлює застосування наслідків його недійсності за приписами статті 216 Цивільного кодексу України.

Заступник Генерального прокурора України звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, поданою в інтересах держави в особі Міністерства економічного розвитку та торгівлі України, в якій просить скасувати постанову у справі, а рішення залишити в силі. Прокурор посилається на порушення судом апеляційної інстанції приписів статей 203, 215, 216, 228, 236 Цивільного кодексу України, статті 287 Господарського кодексу України, статей 5, 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статті 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", статті 72 Закону України "Про Державний бюджет України на 2010 рік", статей 33, 34, 43, 83 Господарського процесуального кодексу України. Він наголошує на тому, що підставою для нікчемності спірного договору є те, що він укладений без законних на те підстав, з порушенням порядку встановленого Законом України "Про оренду державного та комунального майна", Законом України "Про управління об'єктами державної власності", особою, яка не мала права розпоряджатися державним майном, за відсутності відповідного дозволу уповноважених органів. Наведене, на думку прокурора, свідчить про спрямованість такого правочину на заволодіння державним майном, а тому він є нікчемним у розумінні приписів статті 228 Цивільного кодексу України. Прокурор також зазначає, що у різі, коли суд, вирішуючи господарський спір, установить, що зміст договору, пов'язаного з предметом спору, суперечить законодавству, чинному на момент укладення договору, він, керуючись пунктом 1 частини першої статті 83 Господарського процесуального кодексу України, вправі за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині із застосуванням за необхідності й наслідків визнання недійсним нікчемного правочину, як то передбачено статтею 216 Цивільного кодексу України.

Від позивача судом отримано відзив на касаційну скаргу, в якому міністерство підтримує доводи касаційної скарги прокурора та просить її задовольнити.

Від відповідача-2 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому він просить залишити без змін постанову у справі, а касаційну скаргу - без задоволення.

Від відповідача-1 відзиву на касаційну скаргу судом не отримано.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Гоголь Т.Г., пояснення учасників процесу, переглянувши матеріали справи та доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Судом апеляційної інстанції установлено та підтверджено матеріалами справи, що Дитячий оздоровчий комплекс санаторного типу "Славутич", який знаходиться в с. Циблі Переяслав-Хмельницького району Київської області, належав до сфери управління корпорації "Укрбудматеріали" та згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10.08.04 №575-р був переданий в управління Міністерства промислової політики України. В подальшому, Міністерство промислової політики України передало майно оздоровчого комплексу на баланс Державної акціонерної холдингової компанії "Артем" (наказ №179 від 08.04.10, акт приймання-передачі від 22.04.10), а остання прийняла його та ввела до структури Департаменту з соціальних питань як підрозділу без права юридичної особи (наказ ДАХК "Артем" №46 від 09.04.10). Суд апеляційної інстанції також установив, що 07.09.10 між ДАХК "Артем" - орендодавцем та ЗАТ "Дитячий оздоровчий комплекс санаторного типу "Славутич" - орендарем (в подальшому перетворений у ТОВ "Дитячий оздоровчий комплекс санаторного типу "Славутич") укладений договір оренди №36ВА-10. За умовами цього договору орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування нерухоме майно для використання з метою дитячого оздоровлення, що розташоване за адресою: с. Циблі, Переяслав-Хмельницький район, Київська обл., загальною площею 2142,02 кв.м, та інше майно, визначене в акті приймання - передачі Дитячого оздоровчого комплексу санаторного типу "Славутич". Строк дії договору згідно з додатковою угодою від 02.07.13 сторонами визначений до 30.05.14. Апеляційний господарський суд установив, що зазначений договір оренди не є нікчемним; та недійсним у встановленому порядку не визнавався. Як убачається з матеріалів справи, предметом даного судового розгляду є вимога Заступника Генерального прокурора України заявлена в інтересах держави в особі Міністерства економічного розвитку та торгівлі України до Державної акціонерної холдингової компанії "Артем" і Товариства з обмеженою відповідальністю "Дитячий оздоровчий заклад санаторного типу "Славутич" про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, зобов'язавши відповідача-2 повернути державі в особі Державного підприємства "Український державний науково-технічний і проектний інститут промислових технологій" нерухоме майно Дитячого оздоровчого комплексу санаторного типу "Славутич", розташоване у с. Циблі, Переяслав-Хмельницького району Київської області, загальною площею 2141,02 кв.м, та інше майно, визначене в акті приймання-передачі від 07.09.10. Як на підставу позову прокурор посилався на приписи статті 216 Цивільного кодексу України, якими передбачені наслідки недійсності правочину, та вказував на нікчемність договору оренди від 07.09.10, укладеного між відповідачами у справі, як такого, що порушує публічний порядок (стаття 228 Цивільного кодексу України). Скасовуючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для їх задоволення. Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону унормовані у параграфі 2 глави 16 Цивільного кодексу України. У відповідності до приписів статі 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. У розумінні приписів наведеної норми недійсність правочину може наступати лише за певні порушення закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення, тобто нікчемні, та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Оспорюваними є правочини, які Цивільний кодекс України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. Статтею 216 Цивільного кодексу України унормовані правові наслідки недійсності правочину. За приписами наведеної норми недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. За змістом статті 216 Цивільного кодексу України та виходячи із загальних засад цивільного законодавства, суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 Цивільного кодексу України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. Як вже зазначалося, прокурор вважав спірний правочин нікчемним (абсолютно недійсним) з огляду на приписи статті 228 Цивільного кодексу України, як такий, що порушує публічний порядок, та просив застосувати наслідки недійсності такого. При цьому, визнання недійсним спірного договору не було предметом даного спору. Відповідно до приписів статті 228 Цивільного кодексу України (у редакції, що діяла на момент укладання спірного договору) правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Вказаною нормою визначений перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.09 №9. В процесі розгляду спору судом апеляційної інстанції було установлено, що договір оренди від 07.09.10, про застосування наслідків недійсності якого прокурор звернувся до суду, не є нікчемним у розумінні приписів статей 215, 228 Цивільного кодексу України (судом не установлено ознак, необхідних для кваліфікації спірного правочину як такого, що порушує публічний порядок). Суд апеляційної інстанції установив і те, що спірний договір недійсним у встановленому порядку також не визнавався та, як вже зазначалося, визнання його недійсним не було предметом і даного спору. Крім того, звертаючись з позовом у цій справі, поданим в інтересах держави в особі Міністерства економічного розвитку та торгівлі України, прокурор просив застосувати наслідки недійсності нікчемного договору оренди від 07.09.10, укладеного між відповідачами, та повернути державі в особі Державного підприємства "Український державний науково-технічний і проектний інститут промислових технологій" спірне нерухоме майно. Тобто, прокурором фактично позов заявлено на користь третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Державного підприємства "Український державний науково-технічний і проектний інститут промислових технологій". Проте, задоволення позовних вимог на користь третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору господарським процесуальним законодавством не передбачено. З огляду на встановлене та приписи наведених норм, підстави для застосування наслідків недійсності нікчемного правочину та задоволення вимог даного позову відсутні. Відповідно до частини 1 статті 111⁷ Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судами норм матеріального і процесуального права. Довід касаційної скарги про те, що суд за приписами пункту 1 частини 1 статті 83 Господарського кодексу України має право визнати недійсним пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству, що і було зроблено місцевим господарським судом, визнається неспроможним, оскільки (і це установив суд апеляційної інстанції) у рішенні місцевого господарського суду відсутні посилання на цю норму, тобто вона не застосовувалася судом першої інстанції. Інші доводи касаційної скарги теж не знайшли свого підтвердження та спростовуються викладеним.

Керуючись статтями 111^{5, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -}

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 10.11.15 у справі №911/1372/15 залишити без змін.

Касаційну скаргу Заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства економічного розвитку та торгівлі України залишити без задоволення.

Головуючий суддя Т. Гоголь

Судді Т. Дроботова

В. Швець