ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.03.2016 Провадження №2-а/425/2/16

Справа №414/1875/15-а

місто Рубіжне Луганської області

Рубіжанський міський суд Луганської області, у складі головуючого - судді Коваленка Д.С., секретар - Кравченко Л.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні, у приміщенні Рубіжанського міського суду Луганської області, адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певну дію,

в с т а н о в и в:

ОСОБА _1 звернулась до Кремінського районного суду Луганської області з адміністративним позовом до Управління Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області, яким, фактично просила скасувати рішення названого Управління від 06 жовтня 2015 року про відмову у переведенні її з пенсії за віком на пенсію державного службовця, що призначається відповідно до статті 37 закону України «Про державну службу» та зобов'язати управління призначити їй з ІНФОРМАЦІЯ_1 року пенсію державного службовця, що призначається відповідно до статті 37 закону України «Про державну службу».

Ухвалою судді Кремінського районного суду Луганської області Харченка Г.А. від 21 жовтня 2015 року, справу було передано на розгляд Рубіжанського міського суду Луганської області.

У призначені місце, день та час судового засідання, для розгляду справи по суті сторони не з'явились, але повідомлялись належним чином. Подали письмові заяви, якими просили суд розглянути справу без їх участі.

В силу положень частини шостої статті 12 та частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі за текстом - КАС України), розгляд справи здійснювався за відсутності осіб, які беруть участь у справі, за наявними у справі матеріалами, а фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Позиція позивача полягала у тому, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року, у зв'язку із виповненням їй 65 років, вона набула право на переведення з пенсії за віком на пенсію, що призначається державним службовцям, відповідно до статті 37 закону України «Про державну службу». Але через те, що Верховна Рада України прийняла постанову про її звільнення у зв'язку із досягненням нею 65 років тільки 16 липня 2015 року, вона змогла звернутись до Управління Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області із заявою про переведення її з пенсії за віком на пенсію державного службовця, тільки у вересні 2015 року. При цьому, назване управління відмовило їй у переведенні, застосувавши норму права, що не підлягає застосуванню та не взявши до уваги норми Конституції України і рішення Конституційного Суду України щодо гарантій незалежності судді. Вважаючи порушеним своє право на отримання пенсії у належному розмірі, просила його захистити шляхом зобов'язання відповідача призначити їй пенсію державного службовця з ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

Відповідач заперечував проти задоволення позову. Із посиланням на статтю 37 Закону України «Про державну службу», представник відповідача вказував на те, що однією з обов'язкових умов для призначення пенсії державного службовця є його звільнення з посади. Але оскільки позивача було звільнено постановою Верховної Ради України тільки 16 липня 2015 року, то тільки з цієї дати, а не з часу виповнення позивачу 65 років (ІНФОРМАЦІЯ_1 року), у неї виникло право на переведення з пенсії за віком на пенсію державного службовця, яка призначається на підставі статті 37 Закону України «Про державну службу». Проте, станом на 16 липня 2015 року, в силу дії положень пункту 5 прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», норми статті 37 закону України «Про державну службу» фактично скасовані. І саме тому відповідач, відмовив позивачу у переведенні з пенсії за віком на пенсію державного службовця. Отже, у задоволенні позову слід відмовити.

Зважаючи на те, що позивач та відповідач доводили свої вимоги і заперечення тільки письмовими доказами, які є в матеріалах справи, без використання інших засобів доказування, суд, на основі всебічного, повного, об'єктивного та безпосереднього дослідження, кожного наявного у матеріалах справи доказу окремо, а також у їх сукупності, встановив наступні обставини:

Другого жовтня 1995 року, ОСОБА_1 було призначено на посаду судді Кремінського районного суду Луганської області, а у серпні 2000 року її було обрано на посаду судді цього ж суду безстроково (а.с.8-11).

З 28 січня 2005 року, Управлінням Пенсійного фонду України у Кремінському районі Луганської області ОСОБА_1 було призначено пенсію за віком на загальних підставах (а.с.73-97), яка збільшувалась декілька разів у зв'язку із її перерахунком у бік збільшення, через збільшення стажу та заробітку ОСОБА_1 (а.с.98-201).

У квітні 2014 року, матеріали на звільнення ОСОБА_1 із посади судді, у зв'язку із досягненням нею граничного строку перебування на посаді судді, були надіслані до Вищої ради юстиції (а.с.218).

ІНФОРМАЦІЯ_1 року, ОСОБА_1 виповнилось 65 років (а.с.8).

На підставі постанови Верховної ради України від 16 липня 2015 року №632-VIII «Про звільнення суддів», Голова Кремінського районного суду Луганської області Акулов Є.М. звільнив з 06 серпня 2015 року ОСОБА_1 з посади судді, наказом №24-ос від 06 серпня 2015 року (а.с.168).

Двадцять восьмого вересня 2015 року, ОСОБА_1 звернулась до Управління Пенсійного фонду України у Кремінському районі Луганської області із заявою, якою просила призначити їй пенсію з ІНФОРМАЦІЯ_1 року на підставі статті 37 закону України «Про державну службу» (а.с.202-203).

Рішенням цього Управління від 06 жовтня 2015 року №15, у переведенні на пенсію, що призначається згідно статті 37 Закону України «Про державну службу», ОСОБА_1 відмовлено (а.с.204-205).

Вважаючи, що назване Управління неправомірно відмовило їй у переведенні на інший вид пенсії, ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про скасування вказаного рішення та зобов'язання управління призначити їй з ІНФОРМАЦІЯ_1 року пенсію державного службовця на підставі статті 37 закону України «Про державну службу» (а.с.1-14).

Ухвалою Рубіжанського міського суду Луганської області від 14 березня 2016 року позовні вимоги в частині захисту порушеного права за період з ІНФОРМАЦІЯ_1 року по 19 квітня 2015 року - залишені без розгляду, у зв'язку із пропуском строку звернення до суду.

Із встановлених обставин вбачається, що між позивачем та відповідачем, як фізичною особою та суб'єктом владних повноважень, виник публічно-правовий спір в межах якого позивач, вважає що відповідач своїм рішенням про відмову у переведенні з одного виду пенсії на інший, порушив її право на отримання соціального захисту в аспекті права на отримання пенсії державного службовця, у належному розмірі. А тому, оспорює таку відмову.

Для вирішення спору, суд застосовує такі норми матеріального і процесуального права, виходячи при цьому з наступних мотивів:

Положеннями частини 1 статті 46 Конституції України громадянам гарантується право на соціальний захист, що включає у тому числі право на забезпечення їх у старості.

Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 96 Конституції України основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення визначаються виключно законами.

Зокрема, закон України від 09 липня 2003 року №1058-ІV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», визначає види пенсії та умови набуття права на їх отримання.

Разом з цим, частиною 1 статті 4 цього ж закону було передбачено, що законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України та складається не тільки з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, вказаного закону, закону про недержавне пенсійне забезпечення, а й з інших законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення.

Станом на 04 червня 2004 року, тобто на дату виповнення позивачу 55 років, одним з таких законів був закон України від 16 грудня 1993 року №3723-ХІІ «Про державну службу», статтею 37 якого були передбачені інші умови пенсійного забезпечення для державних службовців, ніж для громадян, які не забезпечували під час своєї трудової діяльності практичного виконання завдань і функцій держави.

Як вбачається з преамбули названого закону, цей закон регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу. Він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті.

А стаття 1 цього ж закону чітко встановлює, що державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

І з огляду на зміст статті 1, частини 2 статті 5, статті 6, частини 1 статті 124, статей 126-128, статті 130 Конституції України у їх взаємозв'язку із положеннями статті 1 закону України від 15 грудня 1992 року №2862-ХІІ «Про статус суддів» (який діяв до 01.01.2011 року), та статті 51 Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (який діє з 30 липня 2010 року) суддя місцевого суду загальної юрисдикції вважався державним службовцем, хоча і з особливим статусом.

Тому, за загальним правилом на такого суддю поширюються норми закону України «Про державну службу», у тому числі і норми статті 37 щодо його пенсійного забезпечення, як державного службовця, якщо інші умови його забезпечення (такі як, наприклад, щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці чи пенсія судді у відставці) не поширюються на нього згідно спеціального Закону України «Про статус суддів» та «Про судоустрій і статус суддів» (з 30 липня 2010 року).

Спеціальні правила фінансового забезпечення (у тому числі можливість отримання пенсії або щомісячного довічного грошового утримання) врегульовані розділом Х закону України «Про судоустрій і статус суддів», та унормовують статус судді у відставці, для отримання якого, в силу статті 120 цього ж закону, треба мати стаж роботи на посаді судді не менше 20 років.

Судом встановлено, що позивач за весь час перебування на посаді судді, стаж роботи на посаді судді не менше 20 років, не здобула. Таким чином, спеціальні правила фінансового забезпечення, які передбачені нормами закону України «Про судоустрій і статус суддів» на позивача, оскільки він не набув статусу судді у відставці, не поширюються, однак загальні умови пенсійного забезпечення, передбачені законом України «Про державну службу», так.

За змістом статті 37 закону України «Про державну службу» (в редакції, чинній на час виповнення позивачу 55 років - 04 червня 2004 року) жінки, на одержання пенсії державних службовців мали право, за таких умов: якщо вони досягли встановленого законодавством пенсійного віку (а це, згідно з положеннями статті 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", було 55 років); мають загальний трудовий стаж не менше 20 років; мають стаж державної служби не менш як 10 років; на час досягнення зазначеного віку вони працювали на посадах державних службовців. При цьому за наявності таких умов, пенсія призначалась в розмірі 80 відсотків від суми їх заробітної плати, на які нараховувався збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, і за кожний повний рік роботи понад 10 років на державній службі пенсія збільшувалась на 1% заробітку, але не більше 90% заробітної плати, без обмеження граничного розміру пенсії.

При виповненні позивачу 55 років, тобто 04 червня 2004 року, такої умови, як наявність стажу державної служби не менше як 10 років, у неї не було, оскільки на посаді судді вона працювала з 02 жовтня 1995 року, а до того державним службовцем не працювала (а.с.9-11). Інші умови були дотримані (а.с.8,73,80-83).

Проте вже 02 жовтня 2005 року, у віці 56 років, у зв'язку із здобуттям стажу роботи на посаді судді 10 років та наявністю всіх інших умов, з якими стаття 37 Закону України «Про державну службу» пов'язувала виникнення права на одержання пенсії державного службовця, ОСОБА_1 набула означене право.

Судом встановлено, що станом на 02 жовтня 2005 року, ОСОБА_1 вже була призначена і виплачувалась пенсія за віком, на загальних підставах (а.с.73-97), але заяву про її переведення з цієї пенсії на пенсію державного службовця вона подала тільки 28 вересня 2015 року (а.с.202-203).

При цьому суд констатує, що і закон України «Про державну службу» і закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» не встановлювали строків на протязі яких, особа, що набула право на отримання пенсії державного службовця повинна його реалізувати.

Тому, незважаючи на те, що ОСОБА_1 названим правом скористалась тільки 28 вересня 2015 року (шляхом звернення до відповідача), саме 02 жовтня 2005 року вона набула означене право, і саме тому, 02 жовтня 2005 року у неї виникло законне сподівання отримати пенсію саме на тих умовах, що були передбачені статтею 37 Закону України «Про державну службу», в редакції, що діяла на момент виникнення в неї права на пенсію.

Встановлюючи факт виникнення у ОСОБА_1 «законного сподівання» на отримання пенсії згідно умов статті 37 Закону України «Про державну службу», в редакції положень, що діяли на момент виникнення в неї права на пенсію, суд керувався загальновизнаною практикою Європейського Суду з прав людини щодо застосування поняття «законне сподівання на актив» та «майно», у розумінні статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

При цьому суд констатує, що і закон України «Про державну службу» і закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» за наявності умов для призначення пенсії державного службовця, не встановлювали обмежень щодо можливості призначення такої пенсії, якщо державний службовець продовжував перебувати на посаді і не звільнявся. А обмеження розміру пенсії, яка виплачувалась у такому разі працюючому державному службовцю, були встановлені пізніше.

Як наслідок, суд вважає помилковими висновки і позивача, і відповідача, в тій частині, що обов'язковою умовою для отримання пенсії на підставі статті 37 Закону України «Про державну службу» є факт звільнення з посади особи, яка має право на отримання пенсії державного службовця. І тому, також, суд вважає неправильним висновок відповідача про день набуття позивачем права на одержання пенсії державного службовця.

За період з 02 жовтня 2005 року (день виникнення у позивача права на одержання пенсії) по 28 вересня 2015 року (день звернення позивача із заявою про переведення її на пенсію державного службовця), положення статті 37 Закону України «Про державну службу» та положення статті 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» змінювались неодноразово. Як наслідок, змінювались умови призначення пенсії державним службовцям (у тому числі вік особи, яка може отримати пенсію державного службовця, мінімальний стаж роботи та стаж роботи на посадах державної служби) а також розмір відсотків від суми заробітної плати, який брався для підрахунку конкретного розміру пенсії особі, що набула означене право.

На момент звернення ОСОБА_1 до відповідача із заявою (28 вересня 2015 року) умови призначення пенсії державного службовця для жінок, згідно цих же норм права, порівняно з 02 жовтня 2005 року (днем виникнення у позивача права на отримання пенсії державного службовця) вже змінились і стали такими: досягнення пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (а це - 60 років); наявність страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі, передбаченого абзацом першим частини першої статті 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (а це - 30 років); наявність стажу державної служби не менш як 10 років; на час досягнення зазначеного віку праця на посаді державного службовця. При цьому за наявності таких умов, пенсія призначалась вже не у розмірі 80, а у розмірі 60 відсотків суми їх заробітної плати, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, і цей розмір не міг перевищувати 10 прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.

Отже, на момент звернення ОСОБА_1 28 вересня 2015 року до Управління Пенсійного фонду України у Кремінському районі Луганської області із заявою для отримання пенсії державного службовця, формально, умови призначення пенсії державного службовця у порівнянні з умовами призначення цієї ж пенсії, що діяли на момент набуття нею права на одержання такої пенсії 02 жовтня 2005 року, змінились у бік погіршення.

Тобто формально, її право на соціальне забезпечення в аспекті права на одержання пенсії державного службовця звузилось за обсягом, у зв'язку із обмеженням бази для нарахування пенсії (через зменшення відсотка для обрахунку: було 80%, а стало 60%), а в частині одержання пенсії без обмеження граничного розміру - скасовано (через виключення норми щодо можливості одержання пенсії без обмеження граничного розміру пенсії та появою норми щодо обмеження розміру пенсії десятьма прожитковими мінімумами).

Проте, надаючи правову оцінку встановленим обставинам, суд виходить з такого.

В України визнається і діє принцип верховенства права, який з огляду на зміст статті 8 Конституції України полягає в тому числі і у тому, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на її основі та повинні відповідати їй.

Крім того, положення частини 1 статті 58 Конституції України імперативно встановлюють, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

У своєму рішенні від 13 травня 1997 року (у справі щодо несумісності депутатського мандату), Конституційний Суд України зазначив, що «стаття 58 Конституції України закріплює один з найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права - закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності. Закріплення названого принципу на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього закону чи іншого нормативно-правового акта.».

Отже, положення статті 37 Закону України «Про державну службу» (що діяли на момент звернення позивача із заявою про переведення її на пенсію державного службовця - 28 вересня 2015 року), у тому числі умови щодо віку з якого та стажу роботи за наявності якого, особи набувають право на одержання такої пенсії, розміру відсотків суми заробітної плати, яка береться для визначення розміру пенсії та обмеження її розміру десятьма прожитковими мінімумами, у взаємозв'язку із статтею 58 Конституції України, застосовуються до тих відносин, що виникли після набуття чинності законом України №1166-VII, а потім законом України №76-VIII від 28 грудня 2014 року, оскільки зміна положень статті 37 названого закону, у спірний період, відбувалась саме цими законами.

Тобто, вказані нові умови набуття права на пенсію державного службовця (збільшений стаж і вік особи) та нові умови її обрахунку (не 80% від заробітку, а 60%), з урахуванням обмеження її граничного розміру (десятьма прожитковими мінімумами), повинні застосовуватись до тих осіб, які ще не набули право на одержання пенсії державного службовця.

А у позивача, право на отримання пенсії державного службовця виникло ще 02 жовтня 2005 року за час дії положень статті 37 закону України «Про державну службу» (в редакції положень закону України від 31 травня 2005 року №2593-IV, які діяли з 23 червня 2005 року), що встановлювали інші умови набуття права на одержання пенсії державного службовця. І це право передбачало кращі умови обрахунку її пенсії та не мало обмежень щодо розміру пенсії десятьма прожитковими мінімумами, установленими для осіб, які втратили працездатність.

Таким чином принцип верховенства права, в аспекті застосування нормативно-правових актів у часі, вимагав від відповідача, для вирішення питання щодо переведення позивача на пенсію державного службовця, застосувати статтю 37 закону України «Про державну службу» в редакції, що діяла на момент виникнення у позивача права на одержання пенсії державного службовця, тобто в редакції закону України від 31 травня 2005 року №2593-IV, незважаючи на те, що позивач звернувся із заявою тільки 28 вересня 2015 року.

Таке застосування є правильним, з огляду і на те, що право на одержання пенсії державного службовця позивач набула раніше, а тому і умови визначення конкретного розміру пенсії, як складової цього права, слід застосовувати в обсязі, в якому це право і передбачало на момент його виникнення.

Додатковим аргументом є і те, що чинне законодавство (на момент набуття позивачем права на пенсію державного службовця) не обмежувало пенсіонера у строках реалізації його права. Тому наслідком не реалізації свого права одразу є тільки призначення пенсії не з моменту набуття права на її отримання, а з моменту звернення до пенсійного органу, як це передбачено статтею 45 закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», в залежності від того за призначенням, переведенням чи перерахунком пенсії звернувся пенсіонер.

Доводи відповідача про неможливість переведення позивача на пенсію державного службовця, яка призначається на підставі статті 37 закону України «Про державну службу», в силу дії положень пункту 5 Прикінцевих положень закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» №213-VIII від 02 березня 2015 року та неприйняттям закону щодо призначення всіх пенсій у загальному порядку, суд вважає серйозними, і такими, що заслуговують на окрему увагу.

Дійсно, на момент звернення позивача до відповідача із заявою, діяли положення пункту 5 Прикінцевих положень закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» №213-VIII від 02 березня 2015 року, які передбачали, що у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України.

Але суд знову констатує, що принцип верховенства права (в аспекті застосування нормативно-правових актів у часі) свідчить про неможливість застосування положень пункту 5 вказаного закону до позивача, оскільки позивач вже набув право на одержання пенсії згідно закону України «Про державну службу».

Зворотній підхід, тобто застосування положень пункту 5 вказаного закону до позивача буде призводити до звуження змісту та обсягу його права на одержання пенсії, що є неприпустимим з точки зору частини 3 статті 22 Конституції України, яка гарантує, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Тут суд відзначає, що він не аналізує положення пункту 5 Прикінцевих положень закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» №213-VIII від 02 березня 2015 року, на предмет їх відповідності Конституції України, зокрема положенням статті 22. І погоджується з доводами відповідача, що вказана норма права не конституційною не визнана, і питання щодо її конституційності є виключною компетенцією Конституційного Суду України.

Однак суд констатує, що в силу положень пункту 3 частини 1 статті 161 КАС України, під час прийняття постанови суд вирішує яку правову норму належить застосувати до встановлених судом правовідносин. Що, зобов'язує суд не тільки відшукати норму права, яка підлягає застосуванню і встановити точний її зміст, а й надати оцінку щодо суб'єктів, на яких вона поширюється й період її використання у часі. Що і було зроблено судом.

Відповідно до положень частини 3 статті 45 Закону України «Про пенсійне забезпечення» переведення з одного виду пенсії на інший здійснюється з дня подання заяви на підставі документів про страховий стаж, заробітну плату (дохід) та інших документів, що знаходяться на час переведення з одного виду пенсії на інший в пенсійній справі, а також додаткових документів, одержаних органами Пенсійного фонду.

Судом встановлено, що позивач звернулась до відповідача 28 вересня 2015 року із заявою, якою по суті (що правильно встановив відповідач під час розгляду цієї заяви), просила перевести її з пенсії за віком на пенсію державного службовця на підставі статті 37 Закону України «Про державну службу» (а.с.202,13). При цьому матеріали пенсійної справи, копію яких надано відповідачем, містили документи, які у своїй сукупності являються достатніми для переведення позивача з пенсії за віком на пенсію державного службовця.

Отже, 06 жовтня 2015 року, за наявності всіх підстав для переведення позивача на пенсію державного службовця на підставі статті 37 Закону України «Про державну службу», відповідач в супереч положенням статей 8,22 та 58 Конституції України і статті 37 названого закону, шляхом прийняття рішення №15, протиправно відмовив позивачу у переведенні її на пенсію державного службовця.

Вказаним рішенням відповідач порушив право позивача на отримання соціального захисту в аспекті права на отримання пенсії державного службовця, у належному розмірі. І тому це право підлягає судовому захисту.

Скасування рішення відповідача №15 від 06 жовтня 2015 року, як спосіб захисту порушеного права позивача суд вважає належним, а тому позовні вимоги в указаній частині підлягають задоволенню.

Що стосується інших вимог позовної заяви, то суд вважає їх такими, що не підлягають задоволенню, оскільки вони не відповідають змісту і характеру порушеного права.

Дійсно, згідно положень пункту 2 частини 2 статті 162 КАС України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про зобов'язання відповідача вчинити певні дії.

Але як вже вказувалось, порушеним є право позивача на переведення з одного виду пенсії на інший вид - пенсія державного службовця, право на одержання якої позивач набула. І оскільки пенсія позивачу вже була призначена одного разу (пенсія за віком), то реалізація її права на одержання пенсії державного службовця можлива тільки шляхом переведення з одного виду пенсії на інший. Тому суд не може зобов'язати відповідача призначити їй пенсію згідно статті 37 Закону України «Про державну службу», а тим більше згідно статті 138 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», оскільки така не поширюється на позивача, навіть в редакції від 07 липня 2010 року, з мотивів, що були викладені вище, зокрема через відсутність у позивача статусу судді у відставці.

Тому, оскільки положення частини 2 статті 11 КАС України дають суду право вийти за межі позовних вимог, а задоволення тільки вимоги позивача про скасування рішення відповідача не забезпечить повного захисту права позивача на отримання пенсії у належному розмірі, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати відповідача здійснити з 28 вересня 2015 року переведення ОСОБА_1 з пенсії за віком на пенсію державного службовця, на умовах визначених частиною другою і п'ятою статті 37 Закону України від 16 грудня 1993 року №3723 - ХІІ «Про державну службу», в редакції, що діяла станом на 02 жовтня 2005 року.

При цьому визначаючи редакцію статті 37, яку відповідачу слід застосувати, суд виходив із того, що у своїх запереченнях відповідач вказував на те, що підлягає застосуванню редакція від 28 березня 2015 року, що не є правильним.

Обраний судом спосіб захисту, відповідає змісту та характеру порушеного права, узгоджується з положеннями частини 3 статті 45 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та дозволить не втручатись у компетенцію відповідача на визначення конкретного розміру пенсії, що належить до виплати позивачу.

Зобов'язати відповідача здійснити це раніше, зокрема з 20 квітня 2015 року, суд не має правових підстав, оскільки щодо більш раннього строку (період з ІНФОРМАЦІЯ_1 року по 19 квітня 2015 року) залишив позовні вимоги позивача без розгляду.

А щодо періоду з 20 квітня 2015 року, то як вказувалось вище, переведення з одного виду пенсії на інший, в силу положень частини 3 статті 45 Закону України «Про пенсійне забезпечення» здійснюється не раніше дня подання заяви про це до органу пенсійного фонду України. А позивач подав заяву про це тільки 28 вересня 2015 року. Тому саме з цієї дати суд і бачить можливим зобов'язати відповідача здійснити переведення.

Таким чином позовні вимоги підлягають задоволенню частково.

Відповідно до положень частини 1 і 3 статті 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав стороною у справі, або якщо стороною у справі виступала його посадова чи службова особа. Якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Тому з огляду на те, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково, а судовий збір, як різновид судових витрат, що понесений позивачем у справі складає 487 гривень 20 копійок (а.с.1), суд вважає що за рахунок бюджетних асигнувань відповідача слід присудити на користь позивача 243 гривні 60 копійок, тобто пропорційно до задоволених вимог.

Отже, керуючись статтями 1-7,17-20,23,24,69-86,122-154,158-163,167,254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

Позов ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певну дію - задовольнити частково.

Скасувати рішення Управління Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області від 06 жовтня 2015 року №15 про відмову у переведенні ОСОБА_1 на інший вид пенсії.

Зобов'язати Управління Пенсійного фонду України в Кремінському районі Луганської області здійснити з 28 вересня 2015 року переведення ОСОБА_1 з пенсії за віком на пенсію державного службовця, на умовах визначених частиною другою і п'ятою статті 37 Закону України від 16 грудня 1993 року №3723 - ХІІ «Про державну службу», в редакції, що діяла станом на 02 жовтня 2005 року.

У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

За рахунок бюджетних асигнувань Управління Пенсійного фонду України Кремінському районі Луганської області стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 243 (двісті сорок три) гривні 60 (шістдесят) копійок.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.

Постанова може бути оскаржена шляхом подання апеляційної скарги до Донецького апеляційного адміністративного суду через Рубіжанський міський суд Луганської області протягом десяти днів з дня отримання копії повного тексту постанови.

Суддя - Д.С. Коваленко