ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

33013 , м. Рівне, вул. Набережна, 26А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

14 березня 2016 р. Справа № 918/31/16

за позовом Релігійної громади Свято-Успенської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви с. Птича Дубенського району

до Птицької сільської ради

третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Релігійна громада Свято-Успенської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви - Київський патріархат с. Птича Дубенського району

про визнання незаконним та скасування рішення

Суддя Андрійчук О.В.

Представники учасників судового процесу:

від позивача: ОСОБА_1, дов. від 02.06.2015 року

від відповідача: ОСОБА_2, НОМЕР_1 від 05.02.2004 року

від третьої особи: не з'явився

Статті 20, 22, 91, 93 ГПК України сторонам роз'яснені.

Відводи з підстав, передбачених ст. 20 ГПК України, відсутні.

Протокол судового засідання складено відповідно до ст. 81¹ ГПК України.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У січні 2016 року Релігійна громада Свято - ОСОБА_3 парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви с. Птича звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до Птицької сільської ради про визнання незаконним та скасування рішення.

Позовні вимоги позивача мотивовані тим, що:

17.11.2015 року відповідач на 2 позачерговій сесії 7 скликання прийняв рішення № 25, згідно з яким, керуючись ст.ст. 26, 38 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", вирішив надати дозвіл жителям територіальної громади села Птича (релігійній громаді УПЦ та УПЦ КП) на використання храму Свято-Успенської церкви, встановив черговість проведення богослужінь.

Позивач вважає, що вказане рішення прийняте з перевищенням повноважень, а також таким, що суперечить чинному законодавству та правопорядку, чим грубо порушує та обмежує право приватної власності та охоронюваний законом інтерес позивача.

У матеріально-правове обґрунтування позовних вимог позивач посилається на ст.ст. 19, 41, 55 Конституції України, ст.ст. 321, 386 ЦК України, ст.ст. 3, 18 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", ст. 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" тощо.

Ухвалою суду від 20.01.2016 року суддею Павленко Є.В. порушено провадження, справу призначено до розгляду на 17.02.2016 року.

У зв'язку з прийняттям Указу Президента України № 21/2016 від 23.01.2016 року "Про переведення суддів", який набрав чинності з моменту його прийняття, суддю Господарського суду Рівненської області Павленка Євгена Валерійовича переведено на роботу на посаду судді Господарського суду міста Києва, на підставі розпорядження в.о. керівника апарату від 17.02.2016 року № 01-04/67/2016 призначено повторний автоматизований розподіл, за результатами якого справу № 918/31/16 передано на розгляд судді Андрійчук О.В.

Ухвалою суду від 17.02.2016 року справу № 918/31/16 прийнято до свого провадження суддею Андрійчук О.В.

Ухвалою суду від 17.02.2016 року розгляд справи відкладено на 14.03.2016 року.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши копії документів на їх відповідність оригіналам, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються первісний та зустрічний позови, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

17.11.2015 року рішенням відповідача № 25 "Про надання згоди на спільне користування та проведення богослужінь у Свято-Успенському храмі в селі Птича по вул. Львівська,27а Релігійною громадою УПЦ і УПЦ КП" вирішено надати дозвіл жителям територіальної громади села Птича (релігійній громаді УПЦ та УПЦ КП) на використання храму Свято-Успенської церкви згідно з поданими пропозиціями від настоятелів релігійних громад до остаточного рішення суду. У разі не надходження пропозиції від однієї із релігійних громад або відмови у пропозиції в проведенні богослужінь, день та час проведення богослужінь встановити у такому порядку: у неділю та святкові дні з 8.00 год. до 11.00 год. громадою УПЦ КП, з 11.00 год., до 14.00 год. громадою УПЦ, з чергуванням годин у наступні неділі та святкові дні календарного місяця. Вказане рішення надано представникам релігійних громад для надання пропозицій щодо конкретних дат та часу використання храму.

Зазначене рішення відповідач прийняв на підставі ст. 26, підп. 2 п. б ст. 38 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", розглянувши звернення жителів села Птича від 16.11.2015 року у кількості 512 чол., зважаючи на наявність конфлікту серед жителів територіальної громади УПЦ і УПЦ КП села Птича, для запобігання конфлікту, що може спричинити шкоду життю і здоров'ю громадян, а також у зв'язку з фактичним невикористанням протягом року будівлі храму, що призводить до його руйнації.

Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що його предметом було надання дозволу релігійним громадами УПЦ та УПЦ КП на використання храму - Свято-Успенської церкви, а також встановлення порядку та черговості проведення богослужінь двома релігійними громадами (до надання ними конкретних дат та часу використання храму (без зазначення строків надання таких пропозицій) та до остаточного вирішення вказаного питання в суді (без конкретизації конкретної справи та суду, який вирішує спірне питання)).

Як зазначалося, вказане рішення ґрунтується, зокрема на підп. 2 п. б ст. 38 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", за яким до делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить вжиття у разі надзвичайних ситуацій необхідних заходіввідповідно до закону щодо забезпечення державного і громадського порядку, життєдіяльності підприємств, установ та організацій, врятування життя людей, захисту їх здоров'я, збереження матеріальних цінностей.

У свою чергу, за визначенням, наведеним у п. 24 ч. 1 ст. 2 Кодексу цивільного захисту України, надзвичайна ситуація - обстановка на окремій території чи суб’єкті господарювання на ній або водному об’єкті, яка характеризується порушенням нормальних умов життєдіяльності населення, спричинена катастрофою, аварією, пожежею, стихійним лихом, епідемією, епізоотією, епіфітотією, застосуванням засобів ураження або іншою небезпечною подією, що призвела (може призвести) до виникнення загрози життю або здоров’ю населення, великої кількості загиблих і постраждалих, завдання значних матеріальних збитків, а також до неможливості проживання населення на такій території чи об’єкті, провадження на ній господарської діяльності.

Тобто, за наведеним визначенням, суперечки релігійних громад щодо використання будівлі церкви (у контексті вказаної справи) до надзвичайних ситуацій не відносяться.

Крім того, вжиття будь-яких заходів має відбуватися відповідно до закону.

Забезпечення виконання та додержання законодавства про свободу совісті, світогляду, віросповідання та релігійні організації здійснюють у межах компетенції центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері релігії, інші центральні органи виконавчої влади, органи прокуратури, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування (ст. 28 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

У зв'язку з цим слід зазначити, що за ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" лише культова будівля і майно, що є державною власністю, може передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. При відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.

За вказаною нормою вбачається, що почергове користування може мати місце лише щодо культової будівлі і майна, що є державною власністю, а у випадку конфлікту - вирішення вказаного питання відноситься до компетенції державного органу.

Разом з тим, будівля Свято-Успенської церкви не є будівлею, що передана позивачу чи третій особі на договірних засадах державним органом, а відтак відповідач чи його виконавчий орган не мають права визначати порядок користування вказаною церквою.

Відповідно до ст.ст. 13 і 14 Закону України "Про свободу совісті і релігійні організації" релігійні громади одержують правоздатність юридичної особи з моменту реєстрації їх статуту (положення) у обласній, Київській і Севастопольській міських державних адміністраціях, а в Автономній Республіці Крим - в Уряді цієї Республіки.

Так , як встановлено судом, 25.09.1991 року зареєстрований Статут Української православної церкви, діяльність якої поширюється на с. Птича Дубнівського району, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію статуту релігійної громади № 114, виданим Виконавчим комітетом Рівненської обласної ОСОБА_4 народних депутатів, за адресою парафії - 265020, с. Птича, Дубнівський район, Рівненська область, Свято - ОСОБА_3 храм.

Згідно з п. 1 Статуту Свято - ОСОБА_3 парафія є релігійне об'єднання (релігійна спілка), первинний структурний підрозділ Української Православної Церкви, який безпосередньо входить до складу Рівненської єпархії.

Отже , вказана релігійна громада є окремою юридичною особою, яка зареєстрована рішенням Виконавчого комітету Рівненської обласної ОСОБА_4 народних депутатів від 25.09.1991 року №173. У подальшому, зазначена юридична особа на підставі розпорядження голови Рівненської обласної державної адміністрації від 25.02.2013 року № 89 перереєстровувала свої установчі документи та змінила юридичну назву - Релігійна громада Свято ОСОБА_3 парафії Рівненської Єпархії Української Православної Церкви с. Птича Дубенського району.

Рішенням Виконавчого комітету Рівненської обласної ради № 173 від 25.09.1991 року будівля церкви у с. Птича передана на праві власності Релігійній громаді УПЦ Свято - ОСОБА_3 церкви, що зареєстровано Рівненським обласним бюро технічної інвентаризації в реєстровій книзі № 1-3 за реєстровим № 7 та підтверджується реєстраційним посвідченням від 03.09.1996 року.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про свободу совісті і релігійні організації" релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Одним із видів релігійних організацій в Україні є релігійні громади.

Згідно зі ст. 8 Закону України "Про свободу совісті і релігійні організації" релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

За ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" культові будівлі і майно, які складають державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішенням обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій, Уряду АР Крим.

У п. 6 Постанови Верховної ОСОБА_4 України "Про порядок введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" вказано Кабінету Міністрів України, Уряду Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям забезпечити відповідно до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" повернення у власність чи передачу у безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням: прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави; прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном у встановленому законом порядку; вкладення коштів релігійними громадами у спорядження, переобладнання культової будівлі і тривалості користування нею; наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культових будівель та їх використання релігійними громадами відповідних віровизнань; інших суттєвих обставин у їх сукупності.

У роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 29.02.1996 року № 02-5/109 зазначено, що передача культових будівель у власність релігійних громад, які не були їх власниками, можлива за умови, якщо в населеному пункті немає законного претендента на ці будівлі, тобто релігійної громади тієї конфесії (віросповідної приналежності), якій належала будівля на момент переходу у власність держави.

За відомостями 1912 року церква - дерев'яна на кам'яному фундаменті з такими же колонами, 15.08.1912 року здійснена закладка нового кам'яного храму.

Протоколом № 5 від 02.12.1945 року зборів прихожан ОСОБА_3 церкви с. Птича Вербського району Рівненської області постановили вибрати членів церковної ради та затвердили акт ревізійної комісії від 27.11.1945 року.

12.12.1945 року між громадянами села Птича та Виконавчим комітетом Вербської ради депутатів трудящих укладений Типовий договір про передачу у користування приходу православної церкви церковної будівлі і культового майна, відповідно до умов якого громадяни села Птича прийняли від Вербського виконкому ОСОБА_4 депутатів трудівників у безстрокове безоплатне користування одноповерхову кам'яну церкву зі сторожкою й предметами культу, що знаходиться в с. Птича.

На підставі рішення ОСОБА_4 у справах російської православної церкви при СНК СРСР від 05.05.1946 року ОСОБА_4 зареєстрована за №43 приходська православна община ОСОБА_3 церкви у с. Птича Вербського району Рівненської області з наданням общині у користування церковної будівлі і культового майна, що підтверджується довідкою № 43-19 від 05.05.1946 року.

За реєстровим № 43-21 від 05.05.1946 року зареєстрований список Церковної ради церкви с. Птича Вербського району, що також підтверджується довідкою про реєстрацію церковної ради №43-21 від 05.05.1946.

24.12.1968 року за № 43 зареєстрований виконавчий орган та ревізійна комісія релігійного товариства с. Птича Дубенського району Рівненської області.

На підставі рішення обласної районної ради від 25.09.1991 року культова будівля у с. Птича Дубенського району Рівненської області належить УПЦ св. ОСОБА_3 церкви, про що зареєстровано Рівненським обласним бюро технічної інвентаризації в реєстрову книгу № 1-3 за реєстровим № 7 та підтверджується реєстраційним посвідченням від 03.09.1996 року.

На дату проведення державної реєстрації (03.09.1996 року) рішення Виконкому Рівненської обласної ради № 173 від 25.09.1991 року включене до переліку правовстановлюючих документів, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав власності на нерухоме майно. При реєстрації об'єктів нерухомого майна за юридичними особами видавалось реєстраційне посвідчення, що підтверджується довідкою № 19 від 23.07.2015, виданою Рівненським обласним бюро технічної інвентаризації.

25.09.1996 року Релігійній громаді Української православної церкви с. Птича Дубенського району видано Птицькою сільською ОСОБА_4 народних депутатів Дубенського району Рівненської області України державний акт на право постійного користування землею площею 0,25 га для розміщення культових споруд, житлових та громадських будівель відповідно до рішення Птицької сільської ОСОБА_4 народних депутатів від 13.09.1996 року № 19, що підтверджується Державним актом на право постійного користування землею серії РВ 00097.

Отже , Свято-Успенська церква належить позивачу на праві власності, передача її у власність є законною, оскільки здійснена з урахуванням прав єдиної релігійної громади на території с. Птича, яка існувала станом на день передачі будівлі у власність та користувалась культовою будівлею до введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

На час передачі культової будівлі у с. Птича Дубенського району Рівненської області, права та охоронювані законом інтереси третьої особи не могли бути порушені, оскільки лише 12.01.2015 року зареєстрована Релігійна громада Успіння Пресвятої Богородиці парафії Рівненської Єпархії Української Православної Церкви - Київський Патріархат с. Птича Дубенського району, що підтверджується Випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.

Наведене також стверджується рішенням Господарського суду м. Києва у справі № 918/585/15 від 02.09.2015 року, яке залишене без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 02.12.2015 року та Вищого господарського суду України від 26.01.2016 року, а також рішенням Господарського суду Рівненської області у справі № 918/11/15 від 08.04.2015 року.

Обставини , встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч. 3 ст. 35 ГПК України).

У силу вимог ст. 18 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом. Право власності релігійних організацій охороняється законом.

Згідно зі ст.1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 41 Конституції гарантує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За приписами ч. 1 ст. 316, ч. 1 ст. 317, ч. 1 ст. 319, ч. 321 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" врегульовано, що держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається. Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань. Релігійна організація зобов'язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.

Згідно зі ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Право на свободу світогляду і віросповідання є складовою системи конституційних прав і свобод людини. Воно класифікується як особистісне, немайнове право, спрямоване на конкретизацію свободи і вільний розвиток особи. Свобода світогляду означає право мати власну позицію сприйняття світу, навколишнього середовища, сповідувати будь-яку релігію, або не сповідувати взагалі. Вільно, на власний розсуд виховувати своїх дітей і прищеплювати їм те світобачення, яке батьки вважають найкращим. Це право забезпечується охороною держави, оскільки ніхто немає права нав’язувати іншій людині свою точку зору, примушувати до певного світогляду і релігії. У демократичній державі наявність таких прав і свобод є важливим компонентом, який забезпечує реалізацію правової політики саме при такому політичному режимі. Саме це право дозволяє громадянину обирати, а не підкорятись тому, що вже запроваджено або що визнається більшістю.

У ст. 9 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини задекларовано, що кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Зміст ст. 9 Конвенції ґрунтується на розрізненні двох сфер існування свободи думки, совісті й віросповідання. Перша – внутрішній елемент цієї свободи, тобто свобода особи щодо власних думок, совісті та віросповідання, тим часом як друга – зовнішній елемент, тобто свобода вираження своєї релігії чи вірування, яка, власне, може підлягати обмеженню. Відповідно, ніяке обмеження не може бути застосоване щодо першого елементу цієї свободи, який є абсолютним та необмеженим з огляду на свою природу.

В умовах правової держави заборона надмірного державного втручання у свободу особи розглядається як аксіоматична вимога: держава має право обмежувати права людини лише тоді, коли це дійсно необхідно, і тільки в такому обсязі, в якому її заходи будуть розмірними до переслідуваної мети. Іншими словами, у цій сфері проголошується та діє принцип пропорційності (розмірності, адекватності). В його основу покладена ідея, згідно з якою загальний інтерес, яким керується держава, не може бути таким, що придушує свободу окремої особи.

Як зазначив Європейський суд у справах «Коккінакіс проти Греції», «Бускаріні та інші проти Сан-Марино», «Евейда та інші проти Сполученого Королівства» тощо, закріплена в ст. 9 Конвенції свобода думки, совісті та віросповідання є однією з основ «демократичного суспільства» в значенні Конвенції. Вона у своєму релігійному вимірі є одним із невід'ємних елементів, що визначають належність віруючих та їхній світогляд, але вона також є цінним надбанням для атеїстів, агностиків, скептиків і тих, хто не визначився. Від неї залежить плюралізм, невідривний від демократичного суспільства та здобутий дорогою ціною впродовж століть. Хоча свобода віросповідання є насамперед справою особистого сумління, вона також передбачає, серед іншого, свободу сповідувати релігію як індивідуально, так й спільно з іншими».

Хоча Суд визнає можливість загострення відносин, коли відбувається поділ релігійних або інших громад, однак він вважає, що це один з неминучих наслідків плюралізму. Роль органів влади у подібних ситуаціях полягає не в тому, що усунути причину загострення відносин, ліквідувавши плюралізм, а в тому, щоб забезпечити взаємну толерантність груп, які конкурують між собою.

З наведених вимог чинного законодавства вбачається, що держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій, усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом, релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності, релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом.

Враховуючи викладене вбачається, що відповідач, прийнявши оскаржуване рішення, втрутився у право власності позивача, а також вирішив питання, які згідно з чинним законодавством до його компетенції не відносяться.

Слід також зазначити, що у демократичних суспільствах державі не слід вживати заходів з метою забезпечення єдиного керівництва релігійних громад, остання повинна дотримуватися принципу нейтральності, який вимагає від держави неупередженості до існуючих релігій чи вірувань. Цей принцип тісно пов’язаний з принципом неототожнення і є фактично наслідком відокремлення держави від релігійних організацій. Одним з ключових підходів при оцінці дій органів влади із цієї точки зору є дотримання принципів недискримінації, неупередженості та рівного ставлення до усіх релігійних організацій.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).

У силу вимог ст. 4 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах, зокрема законності.

Згідно з ч.ч. 1, 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.

Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто індивідуальні.

Нормативний акт - це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово. Що ж до актів ненормативного характеру (індивідуальних актів), то вони породжують права і обов'язки тільки у того суб'єкта (чи визначеного ними певного кола суб'єктів), якому вони адресовані.

Форми , найменування і порядок прийняття актів державними чи іншими органами (далі - акти) залежать від місця цього органу в системі відповідних органів та його компетенції і регламентуються Конституцією України, відповідними законами України та положенням (статутом) про такий орган.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

За ч. 1, 2 ст. 16 ЦК України, ч. 2 ст. 20 ГК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ст. 21 ЦК України).

Зважаючи на викладене, судом встановлено, що рішення відповідача не відповідає вимогам чинного законодавства та визначеній законом компетенції, а також порушує права позивача, а тому підлягає визнанню незаконним та скасуванню.

Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь - які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановляє наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Згідно з вимогами ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК України).

Статтею 43 ГПК України передбачено, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Зважаючи на викладене, враховуючи, що позивач належними та достатніми доказами, як того вимагають приписи ст.ст. 33, 34 ГПК України, довів невідповідність оскаржуваного рішення відповідача вимогам закону, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення вимоги позивача.

Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати покладаються на відповідача.

Керуючись ст.ст. 33, 34, 43, 49, 82-85 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати рішення Птицької сільської ради Дубенського районного Рівненської області № 25 від 17.11.2015 року "Про надання згоди на спільне користування та проведення богослужінь у Свято-Успенському храмі в селі Птича по вул. Львівська,27а Релігійною громадою УПЦ і УПЦ КП".

Стягнути з Птицької сільської ради Дубенського району Рівненської області (вул. Львівська,32, с. Птича, Дубенський район, Рівненська область, 35645) на користь Релігійної громади Свято-Успенської парафії Рівненської єпархії Української Православної Церкви с. Птича Дубенського району (вул. Львівська,27а, с. Птича, Дубенський район, Рівненська область, 35645) 1 378,00 грн. судового збору.

Після набрання рішенням законної сили видати наказ.

Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 ГПК України. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 93 ГПК України.

Повне рішення складено 14.03.2016 року.

Суддя Андрійчук О.В.