-
скопійовано
-
-
-
-
-
скопійовано
-
-
Провадження № 2-а/448/1/16
П О С Т А Н О В А
Іменем України
23.02.2016 року Мостиський районний суд Львівської області в особі :
головуючого – судді Борисенко В.В.,
при секретарі – Рушеляк Г.С.,
за участю:
позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,
представника позивача – ОСОБА_4,
представника відповідачів (ОСОБА_5 міської ради та виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради) – ОСОБА_6,
представників третьої особи релігійної громади УГКЦ в м.Мостиська – о.ОСОБА_7 та ОСОБА_8
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м.Мостиська справу за адміністративним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_9 до ОСОБА_5 міської ради Львівської області та Виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради Львівської області, треті особи – релігійна громада УГКЦ в м.Мостиська, АТ закритого типу «Ремонтно –будівельна компанія «Гарант-1», Самбірське бюро технічної інвентаризації, про визнання протиправними та скасування рішень,
В С Т А Н О В И В :
У серпні 2008 року позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_9 звернулися до суду з адміністративним позовом, в якому просили суд (з урахуванням уточнених позовних вимог) визнати протиправним та скасувати рішення ОСОБА_5 міської ради від 10.06.1993року «Про повернення майна Грекокатолицької громади м.Мостиська», визнати протиправним та скасувати рішення виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради від 25.02.2003року про надання дозволу громаді ОСОБА_5 церкви ОСОБА_10 на проведення реконструкції нежитлового приміщення в житлове та на виготовлення проекту реконструкції даного приміщення.
В обґрунтування своїх вимог покликалися на те, що на підставі рішення XIV сесії ХХІ скликання ОСОБА_5 міської ради від 10.06.1993р. зобов’язано АТЗТ «Ремонтно-будівельна компанія «Гарант-1» вивільнити приміщення будинку № 49 по вул. А. Міцкевича в м. Мостиська Львівської області, де проживає та зареєстрована уся їх сім’я. Крім цього, рішенням виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради від 25.02.2003р. за № 33 релігійній громаді УГКЦ в м. Мостиська було надано дозвіл на реконструкцію вищезазначеного будинку.
Вказували, що спірний будинок був наданий їм для проживання АТЗТ «Ремонтно-будівельна компанія «Гарант-1» ще в 1978р., так як їх батько – ОСОБА_1, працював у вищевказаній компанії більшу частину свого життя. На час прийняття рішення будинок був власністю АТЗТ «Ремонтно-будівельна компанія «Гарант-1», а тому ОСОБА_5 міська рада не мала права приймати будь-які рішення зобов’язального характеру по відношенню до цього будинку. Також на момент прийняття рішення виконавчим комітетом ОСОБА_5 міської ради у релігійної громади УГКЦ в м. Мостиська не було оформлене свідоцтво про право власності на будинок, що позбавляло їх права звертатися за наданням дозволу на реконструкцію будинку.
Зазначали, що під час прийняття вищевказаних рішень не було враховано факт їхнього проживання в цьому будинку, факт проживання там малолітніх дітей та їхню реєстрацію. Так як в судовому порядку ніхто не позбавляв їх права проживання в ІНФОРМАЦІЯ_1, будь-які рішення з передачі та реконструкції будинку, прийняті без їхнього відома та без вирішення питання про їх відселення в інше приміщення, вважають незаконними та такими, що порушують їхнє конституційне право на житло.
Постановою Мостиського районного суду Львівської області від 05.08.2009року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.10.2010року, даний позов було задоволено частково та визнано протиправним та скасовано рішення виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради від 25.02.2003року «Про надання дозволу громаді ОСОБА_5 церкви ОСОБА_10 на проведення реконструкції».
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 14.12.2011року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Мостиського районного суду Львівської області від 05.08.2009року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 26.10.2010року скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Постановою Мостиського районного суду Львівської області від 25.04.2012 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 10.12.2014року, у задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 22.04.2015року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Мостиського районного суду Львівської області від 25.04.2012року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 10.12.2014року у цій справі - скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
В судовому засіданні при новому розгляді справи, позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 та представник позивача ОСОБА_2 – ОСОБА_4 позовні вимоги підтримали з підстав викладених у позовній заяві. Надали пояснення аналогічні тим, які надавали при попередніх розглядах справи.
Крім того, представник позивача ОСОБА_2 – ОСОБА_4 пояснив, що приміщення квартир у будинку №49 по вул.А.Міцкевича в м.Мостиська Львівської області є житловими, оскільки жодними документами не підтверджено інше, а нежитлове приміщення – контора, як вказано в документах, зокрема в акті прийому передачі від 10.09.1996року, знаходиться в іншій частині будинку. Також в обґрунтування незаконності спірних рішень покликається на те, що релігійна громада УГКЦ в м.Мостиська не набула права власності на будинок №49 по вул.А.Міцкевича в м.Мостиська Львівської області, у зв’язку з наявністю угоди від 06.09.1996року укладеної між АТ РБК «ОСОБА_11 - 1» і греко-католицькою церквою м.Мостиська, якою релігійна громада УГКЦ в м.Мостиська зобов’язалася не виселяти позивачів - мешканців будинку №49 по вул.А.Міцкевича в м.Мостиська Львівської області без надання їм іншого житла та умови якої сторонами не було дотримано. Саме на підставі цієї угоди Самбірське МБТІ повинно було зареєструвати право власності на будинок №49 по вул.А.Міцкевича в м.Мостиська Львівської області за релігійною громадою УГКЦ в м.Мостиська, а не на підставі рішення ОСОБА_5 міської ради від 10.06.1993року, оскільки на момент винесення цього рішення міська рада не була власником цього будинку, а тому не могла розпоряджатися таким. Також при наданні дозволу громаді ОСОБА_5 церкви ОСОБА_10 на проведення реконструкції не було вирішено питання виселення мешканців будинку та поселення їх в інше житлове приміщення, тому рішення виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради від 25.02.2003року є незаконним.
Позивачка ОСОБА_9 в судове засідання не з’явилася, проте подала до суду заяву (т.2, а.с.236), в якій просить суд справу розглядати у її відсутності із врахуванням пояснень своєї матері – позивачки ОСОБА_2, з якою у них спільні інтереси та правова позиція по справі.
Ухвалою суду від 14.08.2015року (т.2, а.с.243) залучено Виконавчий комітет ОСОБА_5 міської ради до участі у справі в якості другого відповідача.
Представник відповідачів ОСОБА_5 міської ради та Виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради – ОСОБА_6 в судовому засіданні позов визнала в повному обсязі, з підстав наведених у поданому нею письмовому відношенні до позову. Зокрема, стверджує, що спірне рішення ОСОБА_5 міської ради від 10.06.1993року не відповідає закону, бо прийняте безпідставно та не у спосіб, що передбачений законодавством України, оскільки таке прийняте ОСОБА_5 міською радою, яка не мала повноважень на повернення майна релігійним громадам, спірна будівля не належала на той час територіальній громаді м.Мостиська. Щодо спірного рішення Виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради Львівської області від 25.02.2003року «Про надання дозволу громаді ОСОБА_5 церкви ОСОБА_10 на проведення реконструкції, надання дозволу на зміну нежитлового приміщення в житлове та на виготовлення проекту реконструкції даного приміщення» зазначає, що таке є похідним від попереднього, тому, виходячи із необґрунтованості та протиправності останнього, також повинно бути скасоване. Крім того, заперечила щодо клопотання представника третьої особи – ОСОБА_8 щодо застосування наслідків пропущення позивачами строків звернення до адміністративного суду із даним позовом та подала з цього приводу письмові заперечення, в яких зазначає, що до суду не було надано доказів, які б свідчили про те, що позивачі були повідомлені про прийняття спірних рішень, зокрема не надано доказів про отримання листа нотаріальної контори з повідомленням про виселення позивачів.
Представники третьої особи - релігійної громади УГКЦ в м.Мостиська – о.ОСОБА_7 та ОСОБА_8 в судовому засіданні заперечили проти позову з підстав наведених у письмових запереченнях проти позову (т.1, а.с.46-48). Надали пояснення аналогічні тим, які надавали при попередніх розглядах справи. Зокрема, зазначили, що будинок №49 по вул.А.Міцкевича в м.Мостиська не є житловим, а тому не відомо, на якій правовій підставі була проведена свого часу прописка, а згодом і реєстрація позивачів у даному приміщенні. Згідно акту прийому-передачі такого від 10.09.1996року на підставі укладеної угоди від 06.09.1996 року приміщення контори передано у власність релігійної громади УГКЦ в м.Мостиська. Вказали, що з позивачами неодноразово проводилися зустрічі, де перед ними ставилася вимога залишити займане приміщення. Більше того, позивачам запропоновано на час ремонтних робіт переселитися у тимчасове приміщення, а після завершення ремонту повернутися в відремонтоване приміщення, проте позивачі не дали жодної відповіді на таку пропозицію. Згідно довідки Самбірського міжміського БТІ від 20.08.2008року релігійна громада УГКЦ в м.Мостиська в цілому має право власності на будинок №49 по вул..А.Міцкевича в м.Мостиська, а тому мала право звертатися за дозволом на проведення реконструкції спірного приміщення. Виходячи з наведеного, як вважають представники релігійної громади УГКЦ в м.Мостиська, міська рада жодним чином не порушила майнових чи житлових прав позивачів, оскільки усі прийняті рішення стосувалися нежитлового приміщення – контори АТЗТ «РБК Гарант-1».
Крім того, представник третьої особи – ОСОБА_8 наголосив на тому, що оскаржувані рішення жодним чином не впливають на житлові чи будь-які інші законні права позивачів, оскільки останні були вселенні та проживають у спірному будинку без жодної правової підстави, а спірний будинок відноситься до нежитлових приміщень. Також подав клопотання щодо застосування наслідків пропущення позивачами строків звернення до адміністративного суду із даним позовом, покликаючись на те, що про винесення спірних рішень позивачів дізналися ще у 1995 році, отримавши заяву через ОСОБА_5 державну нотаріальну контору, і з цього часу до моменту подачі даного позову до суду не зверталися за захистом своїх прав чи інтересів.
Представник третьої особи - АТ закритого типу «Ремонтно –будівельна компанія «Гарант-1 був своєчасно і належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, однак в суд не з’явився і не повідомив про причини своєї неявки, а також від нього не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Представник третьої особи – Самбірського бюро технічної інвентаризації надав до суду оригінал інвентаризаційної справи на нерухоме майно за адресою: м.Мостиська, вул.Міцкевича, 49, Львівської області, а також заяву, в якій просить суд справу розглядати без його участі.
Представник третьої особи – ОСОБА_5 державної нотаріальної контори в судове засідання не з’явився, проте подав до суду заяву, в якій просить справу розглядати у його відсутності.
Заслухавши пояснення сторін, їх представників та представників третьої особи, показання свідків, дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з’ясувавши всі фактичні обставини справи, суд приходить до висновку, що адміністративний позов слід задовольнити з наступних підстав.
У відповідності до ч. 2 ст. 17 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” введеного в дію 6.06.1991року культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішенням обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим –Уряду Республіки Крим.
Розпорядженням Президента України від 22.06.1994 № 53/94-рп „Про повернення релігійним організаціям культового майна” зобов’язано місцеві органи державної виконавчої влади забезпечити до 1 грудня 1997 року передачу у безоплатне користування або повернення безоплатно у власність релігійних організацій культових будівель і майна, які перебувають у державній власності та використовуються не за призначенням.
Згідно Указу Президента України «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» №125/92 від 04.03.1992 року, ОСОБА_12 Кримської АРСР, виконавчим комітетам обласних, Київської та Севастопольської міських ОСОБА_12 народних депутатів: протягом 1992 - 1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безоплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням; організувати інвентаризацію культового майна, що зберігається у фондах державних музеїв і архівів, для вирішення у встановленому порядку питання про можливість його подальшого використання за призначенням; сприяти релігійним організаціям у зведенні культових будівель, створенні матеріальної бази добродійної діяльності, організації центрів соціальної адаптації громадян, що повернулися з місць позбавлення волі.
Відповідно до Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації” у власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, інші об’єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності.
Згідно статті 18 цього Закону релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом.
Судом встановлено, що позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, а також позивачка ОСОБА_9 разом зі своїми двома дітьми – неповнолітньою дочкою ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_2, та малолітнім сином ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_3, проживають та є зареєстрованими у ІНФОРМАЦІЯ_4, при чому ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 1977року, що підтверджується копією Будинкової книги (т.1, а.с.17-22), копіями паспортів громадян України позивачів, з відмітками про реєстрацію місця проживання (т.1 а.с.10-13), копіями адресних листків прибуття (т.2, а.с.37), довідками адресного бюро ГУМВС України у Львівській області (т.2, а.с.38-40) та іншими матеріалами справи.
Як слідує із показань свідків ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_15 та вбачається із матеріалів справи, зокрема із довідки Городоцького РБУ №9 про склад сім’ї ОСОБА_1 (т.1, а.с.129), на час вселення позивачів у вищевказаний будинок та їхньої прописки за вказаною адресою, а саме у 1977 році, будинок №49 по вул.Міцкевича в м.Мостиська Львівської області перебував на балансі Городоцького ремонтно – будівельного управління №9 (юр.адреса: м.Городок, вул.Перемишлська, 95, Львівської області) та використовувався як сімейний гуртожиток.
Із довідки Городоцького РБУ №9 від 10.09.1979 року №158 (т.1, а.с.131) видно, що позивач ОСОБА_1 на час вселення у вищевказаний будинок працював у Городоцькому РБУ №9 на посаді каменщика та знаходився на даній посаді з 08.04.1975 року.
Рішенням виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради від 14.03.1980 року (т.1, а.с.114) ОСОБА_1 як особу, що працює в ОСОБА_5 рембудільниці Городоцького РБУ та його родину, яка мешкає у відомчому будинку Городоцького РБУ, поставлено на квартирний облік на одержання житлової площі.
Згідно довідки виданої виконавчим комітетом ОСОБА_5 міської ради №326 від 25.07.2008року (т.1,а.с.6) ОСОБА_1 та його сім’я перебувають на квартирному обліку для отримання житлових приміщень при виконкомі ОСОБА_5 міської ради з 1980 року.
На звернення громади греко-католицької церкви м.Мостиська спірним рішенням XIV сесії ХХІ скликання ОСОБА_5 міської ради народних депутатів від 10.06.1993року «Про повернення майна Грекокатолицької громади м.Мостиська» (т.1, а.с.8) вирішено Городоцькому Ремонтно – будівельному управлінню вивільнити приміщення ОСОБА_5 рембудільниці до 01.07.1993року, доручено виконкому міської ради вирішити питання вивільнення житла на території плебанії до 01.09.1993року однієї квартири із послідуючим вивільненням другої, а також зобов’язано Самбірське БТІ зареєструвати будинок №49 по вул.Міцкевича за громадою УГКЦ м.Мостиська та видати документи на право власності.
Згідно довідки Самбірського МБТІ №363 від 23.07.2008 року, копія якої міститься в матеріалах інвентаризаційної справи, будинок № 49 по вул.А.Міцкевича, в м.Мостиська Львівської області був зареєстрований на праві власності в цілому за релігійною громадою УГКЦ в м.Мостиська саме на підставі зазначеного вище спірного рішення ОСОБА_5 міської ради від 10.06.1993 року.
Вказане рішення відповідача було у добровільному порядку виконане АТЗТ «РБК «ОСОБА_11 - 1» як правонаступником Городоцького РБУ і право власності на приміщення по вул.А.Міцкевича, 49 в м.Мостиська Львівської області в цілому було зареєстровано за церковною громадою УГКЦ м.Мостиська. Передача будинку №49 по вул.Міцкевича в м.Мостиська у власність церковної громади УГКЦ м.Мостиська була проведена на підставі ОСОБА_15 прийому – передачі від 10.09.1996 року (т.1, а.с.57).
З ОСОБА_15 прийому – передачі від 10.09.1996року (т.1, а.с.57) вбачається, що спірна будівля №49 по вул.Міцкевича в м.Мостиська Львівської області є приміщенням контори – цегляним, одноповерховим будинком загальною площею 188,4 кв.м.
Як слідує із пояснень представників третьої особи - релігійної громади УГКЦ в м.Мостиська, з огляду на необхідність проведення капітального ремонту вищезазначеної будівлі громада ОСОБА_5 церкви ОСОБА_10 25.02.2003року звернулася до виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради із заявою про надання дозволу на проведення реконструкції нежитлового приміщення по вул.А.Міцкевича, 49 в м.Мостиська, Львівської області в житлове (т.1 а.с.137).
Спірним рішенням Виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради «Про надання дозволу громаді ОСОБА_5 церкви ОСОБА_10 на проведення реконструкції» №33 від 25.02.2003 року (т.1 а.с.7) надано дозвіл громаді ОСОБА_5 церкви ОСОБА_16 на проведення реконструкції нежитлового приміщення по вул.Міцкевича, 49 в житлове та зобов’язано виготовити проект реконструкції даного приміщення і подати його на затвердження у міську раду.
Із акту обстеження житлово – побутових умов мешканців будинку по вул.Міцкевича, 49 в м.Мостиська від 28.07.2008року (т.1, а.с.58) та наданих в судовому засіданні пояснень позивачів слідує, що 14.07.2008 року громада ОСОБА_5 церкви ОСОБА_16 розпочала будівельні роботи з реконструкції і з вищевказаного будинку було знято покрівлю.
Із актів обстеження сім’ї ОСОБА_1 від 21.07.2008року та від 22.07.2008року (т.1, а.с.14,15) видно, що «на момент виїзду комісії, враховуючи попередні погодні умови (опади дощів) помешкання набрало вологи, на дерев’яній стелі в багатьох місцях надалі протікає вода, підлога та меблі мокрі. В квартирі важке повітря через надмірну вологість. Є загроза, що в будь-який момент дерев’яна стеля може впасти від набрання води».
Не погоджуючись із спірними рішеннями позивачі скористалися своїм правом оскаржити їх у судовому порядку, звернувшись із даним позовом до суду.
Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).
Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
З огляду на зазначену норму суд під час розгляду справи щодо оскаржень рішень, дій чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинен перевірити їх відповідність усім зазначеним вимогам.
Відповідно до п.1 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" від 06.03.2008 року N2 встановлення невідповідності діяльності суб'єкта владних повноважень хоча б одному із критеріїв, встановлений ч.3 ст.2 КАС України для оцінювання його рішень, дій та бездіяльності може бути підставою для задоволення адміністративного позову, однак лише за умови, що встановлено порушення прав, свобод та інтересів позивача.
Надаючи правову оцінку спірному рішенню ОСОБА_5 міської ОСОБА_12 народних депутатів від 10.06.1993 року «Про повернення майна греко-католицькій парафії м.Мостиська» суд виходить із наступного.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За положеннями ч.4 ст.2 Закону України від 07.02.1991року № 697-XII "Про власність"(чинного на момент винесення спірного рішення ОСОБА_5 міської ради від 10.06.1993року) власність в Україні виступала в таких формах: приватна, колективна, державна.
Частинами 1 та 2 статті 4 цього Закону було передбачено, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.
Відповідно до ч.1 ст.31 Закону України "Про власність" (в редакції станом на 10.06.1993року) до державної власності в Україні належать загально-державна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).
Згідно ч. 2 ст.32 цього ж Закону, суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських ОСОБА_12 народних депутатів.
Відповідно до ст.35 цього ж Закону об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних ОСОБА_12 і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.
Статтею 37 Закону України "Про власність"(в редакції станом на 10.06.1993року) встановлено, що майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків, передбачених законодавством України. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України.
Відповідно до положень статті 7 Закону України "Про місцеві ОСОБА_12 народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування" (чинного на час прийняття оспорюваного у справі рішення) комунальна власність становить основу місцевого господарства. Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі сільських, селищних, міських, районних, обласних ОСОБА_12 народних депутатів. Управління комунальною власністю здійснюють від імені населення адміністративно-територіальних одиниць відповідні місцеві ОСОБА_12 народних депутатів та в межах, визначених ОСОБА_4, уповноважені ними органи.
Органи місцевого самоврядування мають право, серед іншого, передавати об'єкти комунальної власності у тимчасове або постійне користування, оренду, продавати їх підприємствам (об'єднанням), організаціям і установам, окремим громадянам та об'єднанням громадян відповідно до законів про приватизацію, а також перерозподіляти об'єкти комунальної власності на договірній та конкурсній основі між власними підприємствами (об'єднаннями), організаціями і установами.
Водночас, Указом Президента України від 04.03.1992року №125/92 «Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна» доручено протягом 1992-1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безоплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням саме ОСОБА_12 Кримської АРСР, виконавчим комітетам обласних, Київської та Севастопольської міських ОСОБА_12 народних депутатів.
Як вбачається із матеріалів справи, зокрема із копії Договору купівлі – продажу державного майна Городоцького ПС РБУ №014/94 від 22.04.1994року, копії списку основних засобів по Городоцькому ПС РБУ, копії інвентаризаційного опису (т.1, а.с.171-183), будинок №49 по вул.Міцкевича в м.Мостиська (приміщення контори) станом на момент прийняття ОСОБА_5 міською радою спірного рішення від 10.06.1993року перебував на балансі Городоцького підрядно – спеціалізованого ремонтно – будівельного управління (юр.адреса: м.Городок, вул.Перемишлська, 95, Львівської області), відносився до державної форми власності та належав до комунальної власності Львівської обласної ОСОБА_12 народних депутатів.
Крім того, сторонами та третіми особами, в тому числі представником відповідачів – ОСОБА_5 міської ради Львівської області та Виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради, визнаються обставини про те, що вищевказаний будинок №49 по вул.Міцкевича в м.Мостиська не належав на час прийняття спірного рішення до комунальної власності міста ОСОБА_5.
За таких обставин суд приходить до висновку, що ОСОБА_5 міська ОСОБА_12 народних депутатів на момент винесення спірного рішення від 10.06.1993 року не була наділеною повноваженнями щодо розпорядження будинком №49 по вул.Міцкевича в м.Мостиська та прийняття рішення щодо передачі цього об’єкта релігійній громаді УГКЦ в м.Мостиська, а відтак, приймаючи таке рішення вона діяла за межами повноважень, що були передбачені Законом України "Про місцеві ОСОБА_12 народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування", що свідчить про протиправність цього рішення.
Оскільки право власності релігійної громади УГКЦ в м.Мостиська на будинок №49 по вул.Міцкевича в м.Мостиська виникло на підставі вищевказаного спірного рішення ОСОБА_5 міської ОСОБА_12 народних депутатів від 10.06.1993 року, яке є протиправним, то рішення Виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради Львівської області №33 від 25.02.2003 року «Про надання дозволу громаді ОСОБА_5 церкви ОСОБА_10 на проведення реконструкції», яке є похідним від попереднього, слід також визнати протиправним.
Крім того, розглядаючи спір в частині правомірності рішення Виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради Львівської області №33 від 25.02.2003 року, слід зазначити, що надаючи дозвіл на проведення реконструкції даного будинку, при прийнятті даного рішення Виконавчим комітетом ОСОБА_5 міської ради не було взято до уваги факт невиконання однієї із умов рішення ОСОБА_5 міської ОСОБА_12 народних депутатів від 10.06.1993 року «Про повернення майна греко-католицькій парафії м.Мостиська», а саме пункту 2 цього рішення, яким на виконавчий комітет було покладено обов’язок вирішити питання вивільнення житла на території плебанії до 01.09.1993року однієї квартири з послідовним вивільненням другої, що виконано не було.
Більше того, приймаючи спірне рішення Виконавчий комітет не вирішив питання про звільнення вказаного приміщення (виселення позивачів чи надання їм іншого житла, в тому числі тимчасового на час проведення реконструкції). При цьому, Виконавчий комітет залишив поза увагою те, що у вищевказаному будинку разом із позивачкою ОСОБА_9 проживають та є зареєстрованими її діти – неповнолітня дочка ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_2, та малолітній син ОСОБА_14, ІНФОРМАЦІЯ_3, які з початком проведення будівельних робіт з реконструкції (зняття покрівлі будинку) залишились без фактичного місця проживання, так як перебування у вказаному приміщенні стало небезпечним для здоров’я та життя дітей, а іншим житлом їх забезпечено не було.
З урахуванням вищенаведеного, оцінюючи спірне рішення Виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради №33 від 25.02.2003 року на відповідність вищевказаним критеріям закріпленими у ч.3 ст.2 КАС України, суд вважає, що дане рішення хоча і прийняте Виконавчим комітетом в межах своїх повноважень, проте необґрунтовано, тобто без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення, нерозсудливо та без дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
Таким чином суд приходить до висновку, що спірні рішення є протиправними.
Представником відповідачів – ОСОБА_5 міської ради Львівської області та Виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради визнається протиправність спірних рішень як і адміністративний позов в цілому.
Що ж стосується доводів представника третьої особи - релігійної громади УГКЦ в м.Мостиська ОСОБА_8 про те, що оскаржувані рішення жодним чином не впливають на житлові чи будь-які інші законні права позивачів, оскільки останні були вселені та проживають у спірному будинку без жодної правової підстави, а спірний будинок відноситься до нежитлових приміщень, що є підставою для відмови в задоволенні позову, то суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Приписами частини першої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтерес.
Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
З урахуванням положень наведених правових норм суд зазначає, що об'єктом судового захисту є права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб.
У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року N 18-рп/2004 дав визначення поняттю "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "право" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
З урахуванням наведених вище міркувань Конституційний Суд України вирішив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Отже, охоронюваний законом інтерес полягає у прагненні особи набути певних матеріальних або нематеріальних благ з метою задоволення певних потреб, якщо такі прагнення є абстрактними, тобто випливають із певного суб'єктивного права у конкретних правовідносинах. Тому порушення охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, є створення об'єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага.
Враховуючи викладене, суд вважає, що спірні рішення, якими, зокрема, зобов’язано Городоцьке РБУ (правонаступником якого є АТЗТ «РБК Гарант-1») вивільнити та передати будинок №49 по вул.Міцкевича в м.Мостиська у власність релігійній громаді та надано дозвіл на проведення його реконструкції, унеможливлюють подальше фактичне користування позивачами квартирою у даному будинку, а також об’єктивно перешкоджають можливості (прагненню) позивачів в майбутньому набути у власність (приватизувати) чи у користування дану квартиру як відомчу квартиру АТЗТ «РБК Гарант-1» в якості членів сім’ї колишнього працівника даного підприємства (ОСОБА_1Ю.).
З цими обставинами пов'язаний та обґрунтований інтерес позивачів до визнання протиправними та скасування спірних рішень, що відповідає офіційному тлумаченню, наданому Конституційним судом України в рішенні від 01 грудня 2004 року N 18-рп/2004.
При цьому, суд бере до уваги обґрунтування позивачами своїх вимог наявністю угоди від 06.09.1996 року укладеної між АТЗТ «РБК «ОСОБА_11 - 1» як правонаступником Городоцького РБУ, релігійною громадою УГКЦ м.Мостиська, та ОСОБА_5 міською радою, існування якої визнано сторонами та третіми особами, підтверджено наданими в судовому засіданні показаннями свідка о.ОСОБА_17 як одного із підписантів даної угоди, та про яку зазначено у ОСОБА_15 прийому-передачі від 10.09.1996року (т.1 а.с.57), відповідно до умов якої новий власник будинку №49 по вул.Міцкевича в м.Мостиська - релігійна громада УГКЦ м.Мостиська зобов’язувалась не виселяти позивачів із даного будинку без надання їм іншого житла.
Також суд враховує і те, що позивачі проживають у вищевказаному будинку (квартирі) вже тривалий час (в тому числі позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - більше 30 років), добросовісно вселилися туди як у відомчу квартиру Городоцького РБУ в якості членів сім’ї працівника даного підприємства (ОСОБА_1Ю.) та заволоділи такою з дозволу власника цього майна, продовжували користуватися даною квартирою безперервно та відкрито, оскільки іншого житла у них немає, за період їх тривалого проживання у квартирі ніхто не ставив питання щодо неправомірності їхнього проживання та користування нею, в судовому порядку питання про законність вселення чи про виселення позивачів із даної квартири не вирішувалось.
З огляду на наведене, суд прийшов до переконання, що покликання позивачів на порушення їх охоронюваних законом інтересів при прийнятті спірного рішення про передачу належного Городоцькому РБУ будинку по вул.А.Міцкевича, 49 у м.Мостиська релігійній громаді УГКЦ м.Мостиська та рішення про надання дозволу громаді ОСОБА_5 церкви ОСОБА_10 на проведення реконструкції такого, є підставними та обґрунтованими.
Вирішуючи питання наявності чи відсутності підстав для застосування положень ст.100 КАС України, на що звернув увагу Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 22.04.2015року (№К/800/2525/15), суд зазначає наступне.
Згідно ч.2 ст.99 КАС України (в редакції чинній на час звернення позивачів до суду із даним адміністративним позовом – 04.08.2008року) для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Положеннями статті 100 КАС України ( в редакції чинній на час розгляду справи) передбачено, що адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала. Позовна заява може бути залишена без розгляду як на стадії вирішення питання про відкриття провадження в адміністративній справі без проведення судового засідання, так і в ході підготовчого провадження чи судового розгляду справи.
Згідно ч.1 ст.69 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Відповідно до положень ч.2 ст.69 КАС України докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.
Відповідно до ч.1 ст.70 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Згідно з ч.4 ст.70 КАС України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Так, із матеріалів справи вбачається, що позивачі оскаржують рішення ОСОБА_5 міської ради, яке було винесене у 1993 році, та рішення Виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради винесене у 2003 році. При цьому стверджують, що до моменту отримання з прокуратури Мостиського району Львівської області листа №103(3) від 21.07.2008року їм не було відомо про існування спірних рішень. До суду із даним адміністративним позовом позивачі звернулися 04.08.2008року.
Як слідує із тексту листа Прокуратури Мостиського району Львівської області №103(3) від 21.07.2008року (т.1 а.с.5), у даному листі, зокрема, було зазначено, що позивачку ОСОБА_2 було повідомлено про спірне рішення ОСОБА_5 міської ради від 10.06.1993року та скеровано заяву державної нотаріальної контори Мостиського району про вивільнення приміщення №79 від 20.10.95року.
Однак, у витребуваних судом у прокуратури Мостиського району Львівської області матеріалах наглядового провадження №103 (3) – 08 (за результатами проведеної перевірки звернення ОСОБА_2 від 16.07.2008 року з приводу скарг на дії громади греко-католицької церкви м.Мостиська), відсутні докази повідомлення позивачки ОСОБА_2 (чи інших позивачів) про існування спірних рішень у 1995 році, а також докази отримання позивачкою (позивачами) заяви державної нотаріальної контори Мостиського району про вивільнення приміщення №79 від 20.10.95року, зокрема, відсутні розписки адресатів (позивачів) про отримання даної заяви чи поштові зворотні повідомлення про вручення тощо.
Згідно наданої на запит суду відповіді Львівського державного нотаріального архіву №2501/01-30 від 04.12.2015року «в Реєстрі для реєстрації нотаріальних дій за 1995 рік ОСОБА_5 державної нотаріальної контори Львівської області запису від 20.10.1995року за №79 щодо заяви ОСОБА_5 державної нотаріальної контори про вивільнення приміщення не міститься. Номенклатурою справ державної нотаріальної контори визначений термін зберігання для Журналу реєстрації вихідних документів – 3 роки».
Допитані в судовому засіданні в якості свідків позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1, а також свідок ОСОБА_11, що проживає по сусідству з позивачами у будинку №49 по вул.А.Міцкевича в м.Мостиська, пояснили, що ні ОСОБА_5 міською радою, ні громадою церкви ОСОБА_10, ні ОСОБА_5 державною нотаріальною конторою, їм не надсилалися жодні повідомлення про прийняття спірних рішень та про необхідність виселення їх з будинку. Стверджують, що про існування спірних рішень їм стало відомо лише після отримання з прокуратури Мостиського району Львівської області листа у липні місяці 2008 року. Також свідки заперечили отримання ними заяви державної нотаріальної контори Мостиського району про вивільнення приміщення №79 від 20.10.95року.
Інших належних та допустимих доказів на підтвердження обставин того, що позивачам про спірне рішення ОСОБА_5 міської ради від 10.06.1993року було відомо ще у 1995 році та на спростування тверджень позивачів про те, що про існування спірних рішень їм не було відомо до моменту отримання з прокуратури Мостиського району Львівської області листа №103(3) від 21.07.2008року, судом не знайдено, з чого суд робить висновок про відсутність таких обставин, а відтак і підстав для застосування положень ст.100 КАС України.
Таким чином, підсумовуючи усе вищенаведене при новому розгляді справи судом було встановлено, що на момент винесення спірного рішення ОСОБА_5 міської ради від 10.06.1993року «Про повернення майна Грекокатолицької громади м.Мостиська», тобто станом на 10.06.1993року, спірний будинок №49 по вул.А.Міцкевича в м.Мостиська не перебував у комунальній власності міста ОСОБА_5, а отже ОСОБА_5 міська ОСОБА_12 народних депутатів не була наділеною повноваженнями щодо розпорядження цим майном та прийняття рішення щодо передачі цього об’єкта релігійній громаді, що свідчить про протиправність спірних рішень, якими порушуються охоронювані законом інтереси позивачів, а тому є всі підстави до задоволення позовних вимог та скасування спірних рішень.
Керуючись ст.ст. 6, 11, 69-71, 86, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
П О С Т А Н О В И В:
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення ХІV сесії ХХІ скликання ОСОБА_5 міської ОСОБА_12 народних депутатів Мостиського району Львівської області від 10.06.1993 року «Про повернення майна греко-католицькій парафії м.Мостиська».
Визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчого комітету ОСОБА_5 міської ради Львівської області №33 від 25.02.2003 року «Про надання дозволу громаді ОСОБА_5 церкви ОСОБА_10 на проведення реконструкції».
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Львівського апеляційного адміністративного суду (м. Львів, вул. Саксаганського, 13) через Мостиський районний суд шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання копії постанови.
Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а в разі її оскарження – з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції.
Суддя (підпис) В.В.Борисенко
З оригіналом згідно:
Суддя В.В.Борисенко
Постанова набрала законної сили
«___» ______________ 20 р.
Суддя В.В.Борисенко
скопійовано
-
скопійовано
-
