ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 лютого 2016 року м. Київ справа № 800/84/16 (800/130/15)

Провадження № П/800/84/16

Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:

головуючого - Мойсюка М.І.,

суддів: Головчук С.В., Іваненко Я.Л., Тракало В.В., Черпака Ю.К.,

при секретарі - Крапивка Л.А.,

за участю:

позивачів: ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3,

представників позивачів: ОСОБА_2, ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_2 до Президента України, треті особи: ОСОБА_10, ОСОБА_11 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,

у с т а н о в и л а :

У квітні 2015 року ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_2 (далі - позивачі) звернулись до суду із зазначеним позовом, у якому з урахуванням уточнених вимог просили: визнати протиправною бездіяльність Президента України, що полягає у незастосуванні (неналежній організації) у передбачений законом спосіб оборони України, легалізації введених у зв'язку з анексією Криму, збройного конфлікту (війною) на Сході України обмежень прав людини відповідно до статті 64 Конституції України шляхом прийняття передбаченого пунктом 20 статті 106 Конституції України, частиною 1 статті 4 Закону України від 6 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-XII) рішення про введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та подання цього рішення (Указу) Верховній Раді України на затвердження; зобов'язати Президента України застосувати (організувати) у передбачений законом спосіб оборону України та здійснити легалізацію обмежень прав людини, введених у зв'язку з анексією Криму та збройним конфліктом (війною) на Сході України, у відповідності до статті 64 Конституції України шляхом невідкладного прийняття передбаченого пунктом 20 статті 106 Конституції України, частиною 1 статті 4 Закону № 1932-ХІІ рішення про введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях і подати це рішення (Указ) Верховній Раді України на затвердження.

В обґрунтування своїх вимог позивачі посилались не те, що Президент України, незважаючи на реальну існуючу загрозу територіальній цілісності України, її суверенітету і незалежності, в умовах збройної агресії Російської Федерації та захоплення, окупації частини її територій, зокрема Автономної республіки Крим, міст Донецька, Антрациту та Алчевську Луганської області, не вчинив передбачені пунктом 20 статті 106 Конституції України і частиною 1 статті 4 Закону № 1932-ХІІ дії, що призвело до порушення їхніх прав, зокрема, недодержання відповідачем конституційного правопорядку, наявність і дотримання якого гарантує права всіх громадян України.

Також позивачі зазначали, що деякі з них мають спеціальний статус і є особами, переміщеними з тимчасово окупованих територій України та районів проведення антитерористичної операції (ОСОБА_5, - переміщена з м. Євпаторія Автономної Республіки Крим; ОСОБА_7, - переміщена з м. Антрацит Луганської області; ОСОБА_3, - переміщений з м. Донецьк; ОСОБА_1, - переміщений з м. Алчевськ Луганської області), однак внаслідок протиправної бездіяльності відповідача вони були позбавлені державних гарантій захисту у вигляді евакуації та розміщення на проживання з боку держави.

Вважають, що не вчинення Президентом наведених дій, відповідно з вимогами Конституції та законів України, свідчить про недостатній рівень захисту їх прав та інтересів, як громадян України, а тому просять задовольнити позов.

В судовому засіданні позивачі та їх представники позов підтримали і дали пояснення, аналогічні його змісту.

Представник відповідача в письмових запереченнях і в судовому засіданні просить відмовити в задоволенні позову посилаючись на те, що Конституцією та законами України передбачено право, а не обов'язок Президента України вносити на затвердження до парламенту рішення про введення військового стану. Такі повноваження відповідача є дискреційними, здійснюються ним в межах та в порядку, встановленому Конституцією та законами України з урахуванням, серед іншого, політичних обставин та складових як зовнішньої так і внутрішньої політики держави, відтак, рішення, яке може бути прийняте Президентом України, в межах повноважень у сфері національної безпеки та оборони, залежить від обставин у їх сукупності в кожному конкретному випадку.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі та їх представників, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні позову з таких підстав.

Відповідно до статті 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Пунктами 1, 3, 17-20 статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України: забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України; вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Ці положення Основного Закону України визначають лише функції держави, які є найважливішими, в тому числі у сферах національної безпеки та оборони держави, і не встановлюють будь-яких вимог щодо їх реалізації, що узгоджується з висновками Конституційного Суду України, викладеними в його ухвалі від 3 червня 2008 року № 13-у/2008.

Тобто, порядок реалізації Президентом України наданих йому конституційних повноважень у сферах національної безпеки та оборони держави може встановлюватись законами України, прийнятими у відповідності та на виконання положень Конституції України.

Так, зміст правового режиму воєнного стану (порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб) та відповідальність за порушення вимог або невиконання заходів правового режиму воєнного стану визначає Закон України від 6 квітня 2000 року № 1647-ІІІ «Про правовий режим воєнного стану» (далі - Закон № 1647-ІІІ).

Статтею 5 зазначеного Закону передбачено, що воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України. Указ Президента України про введення воєнного стану, затверджений Верховною Радою України, негайно оголошується через засоби масової інформації. Пропозиції щодо введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях Президентові України подає Рада національної безпеки і оборони України.

За визначенням статті 1 Закону № 1647-ІІІ воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

В свою чергу, згідно абзаців 4-10 статті 1 Закону України від 6 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закон № 1932-XII) збройна агресія - застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; блокада портів, узбережжя або повітряного простору, порушення комунікацій України збройними силами іншої держави або групи держав; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України; засилання іншою державою або від її імені озброєних груп регулярних або нерегулярних сил, що вчиняють акти застосування збройної сили проти України, які мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно переліченим в абзацах п'ятому - сьомому цієї статті діям, у тому числі значна участь третьої держави у таких діях; дії іншої держави (держав), яка дозволяє, щоб її територія, яку вона надала в розпорядження третьої держави, використовувалася цією третьою державою (державами) для вчинення дій, зазначених в абзацах п'ятому - восьмому цієї статті; застосування підрозділів збройних сил іншої держави або групи держав, які перебувають на території України відповідно до укладених з Україною міжнародних договорів, проти третьої держави або групи держав, інше порушення умов, передбачених такими договорами, або продовження перебування цих підрозділів на території України після припинення дії зазначених договорів.

За правилами частини 1 статті 4 Закону № 1932-XII у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни.

Таким чином, реалізації Президентом України повноважень, передбачених пунктом 20 статті 106 Конституції України і частиною 1 статті 4 Закону № 1932-XII, передує встановлена законом процедура прийняття рішення у разі настання конкретних умов в сукупності, однієї або декількох з таких умов, а саме: збройної агресії проти України; загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.

Водночас, прийняття Президентом України рішення про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях можливе лише після подачі відповідної пропозиції Радою національної безпеки і оборони України.

Встановлений порядок прийняття Президентом України рішення про введення воєнного стану необхідний для всебічного і повного аналізу причин, які можуть бути підставою для введення воєнного стану, виявлення несприятливих наслідків, загроз, або інших негативних факторів, ризиків, пов'язаних з прийняттям такого рішення і узгоджується з приписами Конституції України.

Зокрема, згідно з частиною 2 статті 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

У своєму Рішенні від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 Конституційний Суд України зазначив, що положення «носієм суверенітету... є народ» закріплює принцип народного суверенітету, згідно з яким влада Українського народу є первинною, єдиною і невідчужуваною, тобто органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють владу в Україні, що походить від народу. У Рішенні Конституційного Суду України від 11 липня 1997 року № 3-зп (справа щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України) зазначено, що прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини).

У пункті 4.2 цього ж Рішення також зазначено, що «Воля народу, - наголошується в Загальній декларації прав людини, - повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні провадитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування» (частина третя статті 21).

За Основним Законом України народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії (стаття 69) (зокрема вибори народних депутатів України, Президента України, депутатів представницьких органів місцевого самоврядування, сільських, селищних, міських голів, всеукраїнський та місцеві референдуми) в порядку, встановленому Конституцією та законами України.

Здійснення народного волевиявлення у зазначених формах безпосередньої демократії є реалізацією народом своєї влади шляхом затвердження відповідних рішень (законів) і формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні.

Основним Законом України гарантовано здійснення народом влади також через сформовані у встановленому Конституцією та законами України порядку органи законодавчої, виконавчої, судової влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5).

Пунктом 1 резолютивної частини наведеного Рішення встановлено, що положення частини другої статті 5 Конституції України «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» треба розуміти так, що в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України.

Результати народного волевиявлення у визначених Конституцією та законами України формах безпосередньої демократії є обов'язковими.

Частина 1 статті 103 Конституції України закріплює, що Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Частинами 2, 3 статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам. Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

Крім того, за змістом статті 107 Конституції України Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України який її очолює, формує її персональний склад. Компетенція та функції Ради національної безпеки і оборони України визначаються законом.

На виконання наведених норм Конституції України відповідачем видано Указ від 30 серпня 1996 року № 772/96 «Про Раду національної безпеки і оборони України» (далі - Указ № 772/96), яким утворено Раду національної безпеки і оборони України, затверджено її персональний склад.

В свою чергу, 5 березня 1998 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 183/98 ВР «Про Раду національної безпеки і оборони України» (далі - Закон № 183/98 ВР), яким визначено правові засади організації та діяльності Ради національної безпеки і оборони України, її склад, структуру, компетенцію і функції.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 3 Закону № 183/98 ВР функціями Ради національної безпеки і оборони України є, зокрема, внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони.

Компетенція Ради національної безпеки і оборони України встановлена статтею 4 Закону № 183/98 ВР, згідно абзаців 7, 11 пункту 1 частини 1 якої, відповідно до функцій, визначених Конституцією України та цим Законом, Рада національної безпеки і оборони України розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до Конституції та законів України, Стратегії національної безпеки України, Воєнної доктрини України належать до сфери національної безпеки і оборони, та подає пропозиції Президентові України, приймає рішення щодо заходів політичного, економічного, соціального, воєнного, науково-технологічного, екологічного, інформаційного та іншого характеру відповідно до масштабу потенційних та реальних загроз національним інтересам України, а також питань оголошення стану війни, загальної або часткової мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях, оголошення в разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації.

Одночасно, за змістом частини 3 статті 10 Закону № 183/98 ВР прийняті Радою національної безпеки і оборони України рішення вводяться в дію указами Президента України.

Системний аналіз правових норм наведених Законів і Конституції України з урахуванням їх юридичних зв'язків дає підстави колегій суддів для висновку, що народ України, як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, здійснює свою владу через Президента України, обраного на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, який, діючи на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, створив Раду національної безпеки і оборони України.

Саме до компетенції Ради національної безпеки і оборони України, головою якої є Президент України, належить розгляд на її засіданнях питань, зокрема, і щодо оголошення стану війни, загальної або часткової мобілізації, введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або окремих її місцевостях, прийняття рішення з цих питань і подання Президенту України відповідної пропозиції.

При цьому, Президент України, як голова Ради національної безпеки і оборони України, може ініціювати розгляд таких питань, і ввести в дію своїм Указом рішення, зокрема і щодо оголошення воєнного стану, в разі надходження відповідної пропозиції.

Відтак, звернення з даним адміністративним позовом до Президента України з метою захисту публічного інтересу, який полягає у примушуванні його дотримуватися вимог Конституції України, свідчить про намір позивачів реалізувати свою владу, як її єдиних носіїв в Україні, шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії. Однак такий спосіб захисту не узгоджується з вищевикладеними правовими нормами законів та Конституції України.

Зобов'язання Президента України здійснювати певні повноваження у судовому порядку суперечать принципам здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову і може зашкодити інтересам інших громадян, які не поділяють позиції позивачів.

На думку колегії суддів позивачі не позбавлені можливості висловити свій протест, нехіть або незгоду з певними діями або рішеннями Президента України в інший, встановлений Конституцією та законами України спосіб, який би узгоджувався з тим, що кожен громадянин зобов'язаний неухильно додержуватися вимог Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина перша статті 68 Конституції України).

Під час розгляду справи судом встановлено, що позивачі безпосередньо не звертались до Президента України у будь-якій формі з приводу порушених у позовній заяві питань.

Доводи позивачів про те, що вони звертались до Президента України на мітингах, в інтернет мережі тощо, не свідчать про офіційне звернення з питання, порушеного у позові. Отже їх доводи щодо бездіяльності Президента України у правовідносинах з позивачами безпідставні.

Разом з тим, відповідно до статей 107 і 112 Конституції України Указом виконуючого обов'язки Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 уведено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» (далі - Указ № 405/2014).

За визначенням статті 1 Закону України від 2 вересня 2014 року № 1669-VІІ «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» період проведення антитерористичної операції - час між датою набрання чинності Указом № 405/2014 та датою набрання чинності Указом Президента України про завершення проведення антитерористичної операції або військових дій на території України.

Територія проведення антитерористичної операції - територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу № 405/2014.

Міста Антрацит і Алчевськ Луганської області, а також Донецьк, з яких переміщені позивачі ОСОБА_7, ОСОБА_3 та ОСОБА_1 належать до переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, про що прийняте відповідне рішення Уряду.

Названі населені пункти визнаються територією України і мають особливий статус - району проведення антитерористичної операції, при цьому їхній правовий режим відмінний від того, який встановлюється для окупованих або анексованих територій.

Така територія не визнана окупованою або анексованою, як Україною так і міжнародною спільнотою, зокрема, пунктом 1 резолюції, прийнятою Генеральною асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 27 березня 2014 року, підтверджено її прихильність суверенітету, політичній незалежності, єдності і територіальній цілісності України у її міжнародною визнаних межах.

Крім того, на виконання повноважень, наданих пунктом 3 частини 1 статті 106 Конституції України та як гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України 11 лютого 2015 року у Мінську Президент України та Президенти Російської Федерації, Франції, Канцлер Німеччини підписали декларацію на підтримку комплексу заходів з виконання мінських угод.

Комплекс заходів з виконання мінських угод включав 13 пунктів та передбачав «негайне та всеосяжне припинення вогню в окремих районах Донецької та Луганської областей України і його суворе виконання» з 00:00 15 лютого за київським часом, відведення важких озброєнь обома сторонами на рівні відстані з метою створення зони безпеки, а також моніторинг та верифікацію ОБСЄ режиму припинення вогню та відведення важкого озброєння із застосуванням всіх необхідних технічних систем, включаючи супутники, БПЛА та радіолокаційні системи.

12 лютого 2015 року була підписана Мінська угода (2015), яка була узгоджена Президентом України, Президентом Російської Федерації, Канцлером Німеччини, Президентом Франції.

Необхідно також зазначити, що за змістом статті 3 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VІІ «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (далі - Закон № 1207-VІІ) тимчасово окупованою територією визначається: 1) сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій; 2) внутрішні морські води і територіальне море України навколо Кримського півострова, територія виключної (морської) економічної зони України вздовж узбережжя Кримського півострова та прилеглого до узбережжя континентального шельфу України, на які поширюється юрисдикція органів державної влади України відповідно до норм міжнародного права, Конституції та законів України; 3) повітряний простір над територіями, зазначеними у пунктах 1 і 2 цієї частини.

Цим же законом визначено статус території України, тимчасово окупованої внаслідок збройної агресії Російської Федерації, встановлено особливий правовий режим на цій території, визначено особливості діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах цього режиму, додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб.

З огляду на закріплення на законодавчому рівні територіально визначених меж окупованої території, можна зробити висновок про настання передумов для реалізації Президентом України повноважень, передбачених пунктом 20 статті 106 Конституції України і частиною 1 статті 4 Закону № 1932-XII, однак прийняття визначених цими нормами рішень повинно відбуватись у встановленому законом порядку, в тому числі і статті 5 Закону № 1647-ІІІ, за змістом якої видання Указу Президента України щодо введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях має відбуватись за пропозицією, яку подає йому на розгляд Рада національної безпеки і оборони України.

Під час розгляду справи судом не встановлено будь-яких фактичних даних щодо прийняття на засіданні Ради національної безпеки і оборони України, в порядку встановленому Законом № 183/98 ВР, такої пропозиції і подання її на розгляд Президенту України.

Окрім цього, Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

За приписами статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Водночас, згідно з положеннями частини 2 статті 106 Конституції України Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.

При цьому, як зазначено у пункті 4.5 мотивувальної частини Рішенні Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 розглядаючи положення частини четвертої статті 5 Конституції України "ніхто не може узурпувати державну владу" у системному зв'язку з положеннями частин другої, третьої цієї статті, іншими положеннями Основного Закону України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що узурпація державної влади означає неконституційне або незаконне її захоплення органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об'єднаннями тощо.

Гарантією недопущення узурпації державної влади є, зокрема, закріплені Конституцією України принципи здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6) та положення, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19). Про це йдеться і в Рішенні Конституційного Суду України у справі про фінансування судів від 24 червня 1999 року N 6-рп/99 (абзац перший пункту 2 мотивувальної частини).

Зміст наведених правових норм і Рішення Конституційного Суду України у їх системному зв'язку дає підстави колегії суддів для висновку, що виключно Президентом України і ніяким іншим органом або посадовою особою не можуть здійснюватись повноваження і прийматись рішення, які згідно Конституції України належать до компетенції глави держави, в тому числі і судами, які не відносяться до гілок законодавчої або виконавчої влади.

З огляду на положення Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.

В даному випадку, мова іде про зобов'язання Президента України вчинити дії, шляхом прийняття відповідного рішення, передбаченого пунктом 20 статті 106 Конституції України і частиною 1 статті 4 Закону № 1932-XII, водночас згадані правові норми не встановлюють автоматичного та одноособового обов'язку глави держави щодо вчинення таких дій.

Колегія суддів вважає, що прийняттю таких рішень обов'язково передує виконання Президентом України встановленого законом порядку реалізації наданих йому повноважень і тільки за умов настання визначених у Конституції та законах України обставин. При цьому, приймаючи рішення, Президент України діє в інтересах і від імені всієї держави, зобов'язаний дотримуватись необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи, суспільства в цілому і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення з урахуванням політичних, економічних і соціальних чинників, які склались як в середині держави так і на міжнародній арені стосовно України.

Оскільки питання щодо прийняття рішення про введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях Президентом України не розглядалось, а відповідної пропозиції від Ради національної безпеки і оборони України не надходило, колегія суддів не втручається та не може втручатися у дискрецію (вільний розсуд) відповідача поза межами перевірки за критеріями відповідності прийняття ним рішень (вчинення дій), передбаченими частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

За наведених обставин, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення даного адміністративного позову.

Керуючись статтями 159-163, 171-1 Кодексу адміністративного судочинства України колегія суддів,

п о с т н о в и л а :

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_2 до Президента України, треті особи: ОСОБА_10, ОСОБА_11 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.

Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про її перегляд Верховним Судом України, якщо таку скаргу не було подано та може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: М.І. Мойсюк

Судді: С.В. Головчук

Я.Л. Іваненко

В.В. Тракало

Ю.К. Черпак