ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 лютого 2016 року

Справа № 910/8452/15-г

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий (доповідач), судді Львов Б.Ю. і Палій В.В.

розглянув касаційну скаргу державного підприємства "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України, м. Київ (далі - Підприємство),

на рішення господарського суду міста Києва від 22.06.2015 та

постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.09.2015

зі справи № 910/8452/15-г

за позовом Підприємства

до товариства з обмеженою відповідальністю "Арт-мастер", м. Київ (далі - Товариство),

про визнання договору недійсним,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Міністерство юстиції України, м. Київ.

Судове засідання проведено за участю представників:

позивача - не з'яв.,

відповідача - Бородкіна Д.І.,

третьої особи - Тищенка А.В.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ВСТАНОВИВ:

Позов було подано про визнання недійсним авторського (ліцензійного) договору від 26.12.2012 № А-4/26.12.12 про надання виключного права на використання комп'ютерної програми (далі - Договір).

Рішенням господарського суду міста Києва від 22.06.2015 (суддя Бондарчук В.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 28.09.2015 (колегія суддів у складі: Пантелієнко В.О. - головуючий, Гарник Л.Л. і Остапенко О.М.), у позові відмовлено.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України Підприємство просить скасувати рішення та постанову попередніх судових інстанцій з даної справи і прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Скаргу мотивовано прийняттям оскаржуваних судових рішень з порушенням норм матеріального і процесуального права.

У відзиві на касаційну скаргу Товариство заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх необґрунтованість та невідповідність чинному законодавству України, і просить скаргу залишити без задоволення.

Від Міністерства юстиції України відзив на касаційну скаргу не надходив.

Учасників судового процесу відповідно до статті 111⁴ Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Судові інстанції у розгляді справи виходили з таких обставин та висновків.

26.12.2012 Підприємством та Товариством укладено Договір, відповідно до умов якого:

- Товариство надає, а Підприємство отримує право на використання комп'ютерної програми (ліцензію) в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі, та виплачує відповідачу в порядку та на умовах Договору роялті;

- під терміном "комп'ютерна програма" для цілей цього договору розуміється об'єкт авторського права (набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, придатній для зчитування комп'ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату): "Програмний комплекс "Єдиний державний реєстр осіб, які вчинили корупційні правопорушення" (пункт 1.1);

- строк дії договору 5 років, починаючи з 01.01.2013, та він діє до 31.12.2017 (включно). У разі якщо жодна із сторін не заявить у письмовій формі про свій намір розірвати даний договір за 20 календарних днів до закінчення строку його дії, він вважається пролонгованим на кожний наступний п'ятирічний строк (пункт 13.1).

З акта Державної фінансової інспекції України від 05.11.2013 № 08-21/21 вбачається, що фінансовий план на 2012 рік і пояснювальна записка, яка додавалася до проекту фінансового плану на 2012 рік, не передбачають такого виду витрат, як сплата роялті - авторської винагороди за надання права на користування програмним забезпеченням.

Згідно з фінансовим планом на 2013 рік у складі розділу 014 "Адміністративні витрати" - 014/5 "Інші адміністративні витрати", згідно з розшифруванням на аркуші 10 фінансового плану (Інформація до фінансового плану на 2013 рік, таблиця 5), позивачем заплановані витрати на операційну оренду та роялті (014/5/6).

В обґрунтування заявлених позовних вимог Підприємство посилалося на те, що: позивач як адміністратор реєстру не мав права укладати ліцензійний договір, при цьому самостійно не створюючи програмного забезпечення, яке перебувало у державній власності; спірний договір укладено позивачем з перевищенням меж цивільної дієздатності.

Пунктом 1.1 Положення про Єдиний державний реєстр осіб, які вчинили корупційні правопорушення, затвердженого наказом Міністерством юстиції України від 11.01.2012 № 39/5 (далі - Положення), регламентовано порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення (далі - Реєстр), а також надання відомостей з нього.

Відповідно до пунктів 1.6 та 1.7 Положення адміністратор реєстру - Підприємство забезпечує технічне і технологічне створення та супроводження програмного забезпечення Реєстру, надання реєстраторам доступу до нього, збереження і захист даних, що містяться у Реєстрі, проводить навчання щодо наповнення та користування Реєстром, а також виконує інші функції, передбачені цим положенням.

Водночас відповідний порядок не регулює правовідносин, що виникають під час створення Реєстру та під час укладення договорів, у тому числі з приводу розроблення Реєстру, а відтак зміст та умови Положення не можуть ставитися в залежність від наявності у позивача повноважень укладати Договір, за умовами якого позивач не є розробником Реєстру бланків.

Пункт 1.6 Положення лише встановлює, що створення Реєстру покладається на Держінформ'юст, проте не визначає, в який спосіб позивач має забезпечити таке створення - самостійно чи за допомогою залучення третіх осіб, у тому числі на підставі договору, укладеного з такими особами, або у будь-який інший спосіб.

Положення також не містить жодних обов'язкових умов щодо того, хто має бути власником комп'ютерної програми "Програмний комплекс "Єдиний державний реєстр осіб, які вчинили корупційні правопорушення".

Чинне законодавство не передбачає прямого обов'язку позивача самостійно створювати Реєстр без залучення третіх осіб, а також положень щодо належності права власності на розроблену комп'ютерну програму виключно державі чи самому позивачу.

Причиною спору в даній справі стало питання про наявність або відсутність підстав для визнання Договору недійсним.

Згідно з частиною першої статті 1109 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.

У відповідності до статті 433 ЦК України до об'єктів авторського права відносяться твори, зокрема комп'ютерні програми, компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності.

Згідно з положеннями статті 1 Закону України "Про авторське право і суміжні права":

комп'ютерна програма - це набір інструкцій у вигляді слів, цифр, кодів, схем, символів чи у будь-якому іншому вигляді, виражених у формі, придатній для зчитування комп'ютером, які приводять його у дію для досягнення певної мети або результату (це поняття охоплює як операційну систему, так і прикладну програму, виражені у вихідному або об'єктному кодах);

база даних (компіляція даних) - це сукупність творів, даних або будь-якої іншої незалежної інформації у довільній формі, в тому числі - електронній, підбір і розташування складових частин якої та її упорядкування є результатом творчої праці, і складові частини якої є доступними індивідуально і можуть бути знайдені за допомогою спеціальної пошукової системи на основі електронних засобів (комп'ютера) чи інших засобів.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, частиною першою статті 203 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У відповідності до приписів частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

На підставі статті 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Згідно з приписами статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

З огляду на відповідні законодавчі приписи та з урахуванням встановлених обставин справи суди попередніх інстанцій, встановивши, що позивач мав достатній обсяг цивільної дієздатності для укладення оспорюваного договору; врахувавши, що чинне законодавство не передбачає прямого обов'язку позивача самостійно, без залучення третіх осіб, створювати Реєстр, а також не містить положення щодо належності права власності на розроблену комп'ютерну програму виключно державі чи безпосередньо позивачу, - дійшли не спростовуваного доводами касаційної скарги висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Що ж до посилання скаржника на те, що фінансовий план Підприємства на 2012 рік не передбачав таких видатків, як сплата роялті, то, як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, фінансовий план на 2012 рік жодним чином не стосується Договору, строк дії якого починається з 01.01.2013; фінансовий план державного підприємства відображає обсяги надходжень і спрямування коштів у відповідному році з метою забезпечення потреб діяльності та розвитку підприємства, виконання його зобов'язань, включаючи зобов'язання щодо сплати податків та обов'язкових платежів. Фінансовий план є документом, що стосується планування фінансової діяльності підприємства та жодним чином не обмежує цивільну дієздатність юридичної особи, у тому числі право юридичної особи набувати цивільні права та обов'язки шляхом вчинення правочинів.

Водночас перевірка доводів скаржника, пов'язаних з установленням фактичних обставин справи та здійсненням оцінки доказів у ній, перебуває поза межами перегляду справи в касаційній інстанції, визначеними частиною другою статті 111⁷ ГПК України, за якою названа судова інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Визначених процесуальним законом підстав для скасування оскаржуваних судових рішень не вбачається.

Керуючись статтями 111⁷, 111⁹, 111¹¹ ГПК України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Рішення господарського суду міста Києва від 22.06.2015 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 28.09.2015 зі справи № 910/8452/15-г залишити без змін, а касаційну скаргу державного підприємства "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України - без задоволення.

Суддя В. Селіваненко

Суддя Б. Львов

Суддя В. Палій