ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"01" лютого 2016 р. Справа № 922/3652/15

Колегія суддів у складі:

головуючий суддя Істоміна О.А., суддя Гребенюк Н. В., суддя Слободін М.М.

при секретарі - Кохан Ю.В.

за участю прокурора Ногіної О.М., службове посвідчення № 032167 від 11.02.2015 року та представників сторін:

2-го позивача Антонюк В.М., за довіреністю № 491 від 31.12.2015 року;

4-го відповідача Лопатін В.В., за довіреністю б/н від 29.01.2016 року;

4-ї третьої особи Тітов І.Б., за довіреністю № 1743 від 11.08.2015 року.

Представники 1-го позивача, 1-го, 2-го, 3-го відповідачів, 1-ї, 2-ї, 3-ї, 5-ї, 6-ї, 7-ї, 8-ї, 9-ї, 10-ї, 11-ї, 12-ї, 13-ї, 14-ї, 15-ї, 16-ї, 17-ї, 18-ї третіх осіб у призначене судове засідання не з'явилися хоча належним чином були повідомлені про час і місце проведення судового засідання.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Прокурора Харківської області (вх. № 5313 Х/3-10) на рішення господарського суду Харківської області від 27 жовтня 2015 року по справі № 922/3652/15,

за позовом:

Заступника прокурора Харківської області м. Харків в інтересах держави в особі: 1.Дергачівської районної державної адміністрації, м.Дергачі, 2. Фонду державного майна України, м. Київ,

до: третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні: відповідачів:

1.Дочірнього підприємства "Клінічний санаторій "Курорт Березівські мінеральні води", с. Березівське, 2.Пересічанської селищної ради Дергачівського району, сел. Пересічне, 3.Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок "Укрпрофоздоровниця", м. Київ, 4.Публічного акціонерного товариства "Точприлад", м. Харків, 1.ОСОБА_1., м. Харків, 2.ОСОБА_2., м. Харків, 3.ОСОБА_3., м. Харків, 4.ОСОБА_4., м. Харків, 5.ОСОБА_5., м. Харків, 6.ОСОБА_6., м. Харків, 7.ОСОБА_7., м. Харків, 8.ОСОБА_8., м. Харків, 9.ОСОБА_9., м. Харків, 10.ОСОБА_10., м. Дергачі, 11.ОСОБА_11., м. Харків, 12.ОСОБА_12., м. Данилівка, 13.ОСОБА_13., м. Дергачі, 14.ОСОБА_14., м. Дергачі, 15.ОСОБА_15., сел. Пісочин, 16.ОСОБА_16., м. Харків, 17.ОСОБА_17., м. Харків, 18. Реєстраційна служба Дергачівського районного управління юстиції в Харківській області, м. Дергачі,

про

визнання недійсними рішень, договорів оренди, державної реєстрації договорів оренди, зобов'язання передати земельну ділянку та зобов'язання внести запис,-

ВСТАНОВИЛА:

Рішенням господарського суду Харківської області від 27.10.2015 року по справі №922/3652/15 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Хотенець П.В., суддя Суярко Т.Д., суддя Макаренко О.В.) в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, прокуратура Харківської області звернулась до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Харківської області від 27.10.2015 року по справі №922/3652/15 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В апеляційній скарзі прокурор посилається на те, що оскаржуване рішення прийняте з порушенням норм чинного законодавства України і що суд першої інстанції не в повному обсязі з'ясував обставини справи, які мають значення для правильного вирішення господарського спору, неправильно та неповно дослідив докази, що призвело до невідповідності висновків суду обставинам справи, а також на те, що суд невірно застосував норми як матеріального, так і процесуального права, що потягло за собою неправильне вирішення господарського спору та згідно статті 104 Господарського процесуального Кодексу України є підставою для його скасування.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 16.11.2015 року по справі №922/3652/15 апеляційна скарга Прокурора Харківської області прийнята до провадження та призначена до розгляду.

Дочірнє підприємство "Клінічний санаторій "Курорт Березівські мінеральні води" у запереченні на апеляційну скаргу зазначає, що прокурором у апеляційній скарзі не спростовано обставини, які встановлено судом першої інстанції, не доведено порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права. Просить рішення господарського суду Харківської області від 27.10.2015 року по справі №922/3652/15 залишити без змін, а апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Фонд державного майна України у відзиві на апеляційну скаргу зазначає, що оскаржуване рішення не ґрунтується на повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд першої інстанції порушив норми матеріального та процесуального права. Просить рішення господарського суду Харківської області від 27.10.2015 року по справі №922/3652/15 скасувати, а апеляційну скаргу - задовольнити.

Пересічанська селишна рада у запереченні на апеляційну скаргу зазначає, що прокурором у апеляційній скарзі не спростовано обставини, які встановлено судом першої інстанції, не доведено порушення судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права.

ПАТ «Точприбор» через канцелярію Харківського апеляційного господарського суду надало відзив на апеляційну скаргу, в якому проти доводів викладених в апеляційній скарзі заперечує, вважає оскаржуване рішення суду першої інстанції таким, що прийнято з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права та всебічним дослідженням обставин справи, просить рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу прокурора залишити без задоволення.

Представники 1-го позивача, 1-го, 2-го, 3-го відповідачів, 1-ї, 2-ї, 3-ї, 5-ї, 6-ї, 7-ї, 8-ї, 9-ї, 10-ї, 11-ї, 12-ї, 13-ї, 14-ї, 15-ї, 16-ї, 17-ї, 18-ї третіх осіб у призначене судове засідання не з'явилися хоча належним чином були повідомлені про час і місце проведення судового засідання.

У відповідності до статті 22 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що прийняття участі у судовому засіданні є правом сторони. При цьому, норми вказаної статті зобов'язують сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Аналогічні вимоги статті 27 Господарського процесуального кодексу України покладено також і на третіх осіб.

Статтею 77 зазначеного Кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Згідно із пунктом 3.9.2 Постанови №18 від 26.12.2011 року Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Одночасно, застосовуючи положення Господарського процесуального кодексу України та Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи колегія суддів зазначає, що частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку, який кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 року Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

За висновками суду апеляційної інстанції, незважаючи на те, що 1-й позивач, 1-й, 2-й, 3-й відповідач, 1-ї, 2-ї, 3-ї, 5-ї, 6-ї, 7-ї, 8-ї, 9-ї, 10-ї, 11-ї, 12-ї, 13-ї, 14-ї, 15-ї, 16-ї, 17-ї, 18-ї третя особа своїх представників у дане судове засідання не направили, у відповідності до вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу України справа може бути розглянута за наявними у ній документами, неявка вказаних учасників судового спору не перешкоджає вирішенню справи по суті.

Колегія суддів дослідивши матеріали справи, перевіривши повноту встановлених судом першої інстанції обставин справи та докази на їх підтвердження, їх юридичну силу, розглянувши доводи апеляційної скарги, письмові докази, долучені до матеріалів справи, встановила наступне.

Згідно статті 101 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі. В апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено в ході апеляційного розгляду справи, згідно державного акту на право постійного користування землею серії НОМЕР_1, виданого 26.11.1997 року на підставі рішення Пересічанської селищної ради № 254 від 14.10.1997 року Дочірнє підприємство "Санаторій "Березівські мінеральні води" було постійним користувачем земель оздоровчого призначення загальною площею 62,3 га. Даний акт зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №6.

Рішенням Пересічанської селищної ради Дергачівського району від 07.04.2005 року, на підставі статті 142 Земельного кодексу України, припинено право постійного користування Дочірнім підприємством "Санаторій "Березівські мінеральні води" Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" частиною земельної ділянки загальною площею 45,7475 га. на території с. Березівське Пересічанської селищної ради Дергачівського району та вирішено внести зміни до державного акту на право постійного користування землею серії НОМЕР_1 Дочірнім підприємством "Санаторій "Березівські мінеральні води", який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 6. (а. с. 190, том 1).

Рішенням Пересічанської селищної ради Дергачівського району від 28.02.2006 року на підставі статті 142 Земельного кодексу України припинено право постійного користування Дочірнім підприємством "Санаторій "Березівські мінеральні води" Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" земельної ділянки загальною площею 16,5525 га. на території с. Березівське Пересічанської селищної ради Дергачівського району та вирішено скасувати державний акт на право постійного користування землею серії НОМЕР_1 Дочірнім підприємством "Санаторій "Березівські мінеральні води", який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 6. (а. с 194,том 1).

Також, даним рішенням Пересічанської селищної ради Дергачівського району від 28.02.2006 року вищевказану земельну ділянку загальною площею 16,5525 га. передано в оренду Дочірньому підприємству "Санаторій "Березівські мінеральні води" із земель оздоровчого призначення комунальної власності строком на 25 років.

На виконання вказаного рішення від 28.02.2006 року між Пересічанською селищною радою Дергачівського району та Дочірнім підприємством "Санаторій "Березівські мінеральні води" Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" укладено договір оренди земельних ділянок оздоровчого призначення площею 16,5525 га, які знаходяться за адресою с. Березівське Дергачівського району. Договір зареєстровано 06.04.2006 року за № НОМЕР_2 у Державному реєстрі земель.

Згідно інформації відділу Держземагентства у Дергачівському районі від 19.05.2015 року № 20.18.-10-07-1701/0-15 встановлено, що запис в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 6 щодо реєстрації державного акту на право постійного користування землею серії НОМЕР_1 Дочірнього підприємства "Санаторій "Березівські мінеральні води" скасований на підставі вказаних рішень Пересічанської селищної ради.

Також, Пересічанською селищною радою Дергачівського району на підставі рішення від 04.06.2009 року укладено договір з Публічним акціонерним товариством "Точприлад" щодо оренди земельної ділянки оздоровчого призначення площею 0,5959 га. (кадастровий номер НОМЕР_3), яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1, Договір зареєстровано 29.02.2012 року за № НОМЕР_4 у Державному реєстрі земель.

Прокурор, обґрунтовуючи свої вимоги, зокрема, посилається на те, що Пересічанська селищна рада, приймаючи вище вказані рішення та укладаючи спірний договір з Публічним акціонерним товариством "Точприлад" та Дочірнім підприємством "Санаторій "Березівські мінеральні води", діяв поза межами власних повноважень та не у спосіб, визначений законом, з порушенням норм земельного законодавства України, позаяк, селищна рада не є органом, до компетенції і повноважень якого віднесено вирішення питань регулювання земельних відносин, зокрема, щодо припинення та надання в оренду земельних ділянок, а відтак прийняті рішення та укладення на його підставі договори оренди є незаконними.

Колегія суддів, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судовому засіданні з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв'язок, не погоджується з висновками, з яких виходив місцевий господарський суд при прийнятті оскаржуваного рішення з наступних підстав.

Главою VI Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 року визначено, що весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради України від 30.08.1991 року № 1452 «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави», Закону України від 10.09.1991 року № 1540 «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України, в зв'язку з чим, рішення державних органів, органів громадських, політичних, кооперативних, інших організацій і підприємств, посадових осіб, а також договори та інші угоди, прийняті чи здійснені на основі законодавства СРСР щодо зміни власника і форми власності, а також створення акціонерних та спільних підприємств за участю органів влади та управління Союзу РСР після прийняття Постанови ВРУ від 24.08.1991 року «Про проголошення незалежності України» без узгодження з відповідними органами, визначеними Кабінетом Міністрів України, вважаються недійсними.

Згідно із пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» від 05.11.1991 року за № 311, яка прийнята на виконання постанов Верховної Ради УРСР «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування» від 08.12.1990 року та «Про введення в дію Закону Української РСР «Про власність» від 26.03.1991 року, затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності). Установлено, що державне майно України, крім майна, яке належить до комунальної власності, є загальнодержавною (республіканською) власністю.

Постановою Верховної Ради України від 10.04.1992 року № 2268-ХП «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» визначено, що майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР вирішено передати Фонду державного майна України.

Так, згідно пункту 1 Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 07.07.1992 року (далі - Положення), Фонд державного майна України є державним органом, який здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.

Відповідно до пункту 4 Положення до повноважень Фонду державного майна України входить продаж майна, що перебуває у загальнодержавній власності у процесі його приватизації, включаючи майно ліквідованих підприємств і об'єктів незавершеного будівництва.

Отже, з урахуванням постанови Верховної Ради України «Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності» від 14.02.1992 року функція по управлінню державним майном була покладена на Кабінет Міністрів України, а після набрання чинності постановою Верховної Ради України «Про Тимчасове положення про Фонд державного майна України» від 07.07.1992 року - на Фонд державного майна України.

Конституцією Української РСР в редакції 1978 року було встановлено, що майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань є соціалістичною власністю. Соціалістична власність на засоби виробництва є у формі державної (загальнонародної) і колгоспно-кооперативної власності.

Цивільний кодекс Української РСР, дублюючи положення Конституції, визначив, що власність профспілкових та інших громадських організацій є соціалістичною та передбачав можливість передачі профспілкам майна державних організацій. Профспілкові та інші громадські організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, що належить їм на праві власності, відповідно до їх статутів (положень) (стаття 91, 97).

Згідно пунктом 13 статті 97, статті 102 Конституції України 1978 року, до виключного відання Верховної Ради України, як єдиного органу законодавчої влади України, належить здійснення законодавчого регулювання відносин власності шляхом прийняття законів, постанов та інших актів.

Пунктами 1, 3 Постанови Верховної Ради України від 04.02.1994 року № 3943-ХП «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» встановлено, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, це майно є загальнодержавною власністю.

Вищезазначена постанова Верховної Ради України є загальнообов'язковою та законною, про що свідчить розпорядження Президента України від 24.05.1996 року № 123/96-рп "Про заходи щодо майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР", яким доручалось уряду у двомісячний термін проінформувати главу держави про стан виконання парламентських постанов та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо вирішення питань права власності на майно зазначених організацій.

На виконання Постанови Верховної Ради України «Про проект Постанови Верховної ради України про тлумачення Постанови Верховної Ради України «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» Фонд разом з громадськими організаціями, за участю відповідних органів державної влади, склав Перелік організацій, установ і підприємств, які станом на 24.08.1991 року знаходились у віданні загальносоюзних громадських організацій (об'єднань), розташованих на території України. Санаторій «Бермінводи» (базовий санаторій «Березівські мінеральні води»), що розташований за адресою: Харківська область, Дергачівський район, с. Березівське, значиться у Переліку організацій, установ і підприємств, які станом на 24.08.1991 року знаходиться у віданні Української Республіканської ради по управлінню курортами профспілок Федерації профспілок Загальної федерації профспілок СРСР (а.с. 5, том 3).

16.06.1992 року прийнятий Закон України "Про об'єднання громадян" , введений в дію 18.07.1992 року.

Згідно статті 1 Закону України "Про об'єднання громадян", об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно до цього Закону визнається політичною партією або громадською організацією. Особливості правового регулювання діяльності профспілок визначаються Законом України про профспілки.

Закон України про профспілки прийнятий значно пізніше, а саме: особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок в Україні були визначені Законом України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" від 15.09.1999 року, із змінами і доповненнями (далі скорочено - ЗУ "Про профспілки"). Дія цього Закону поширюється на діяльність профспілок, їх організацій, об'єднань профспілок, профспілкових органів і на профспілкових представників у межах їх повноважень, на роботодавців, їх об'єднання, а також на органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже до набуття чинності ЗУ "Про профспілки", профспілки в Україні діяли відповідно до ЗУ "Про об'єднання громадян".

Відповідно до статті 21 ЗУ "Про об'єднання громадян" об'єднання громадян може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності. Об'єднання громадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.

Законом України "Про власність" від 07.02.1991 року, із змінами і доповненнями (втратив чинність 20.06.2007, Закон України № 997) зокрема, його статтею 20 було визначено, що професійні спілки та їхні громадські об'єднання є суб'єктами права колективної власності.

Відповідно до статті 21 ЗУ "Про власність" право колективної власності виникає на підставі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

В розрізи наведених норм права, відсутні підстави вважати, що права власності громадського об'єднання виникає шляхом передачі майна від загальносоюзних громадських організацій новоствореним в Україні громадським організаціям або в порядку правонаступництва загальносоюзної громадської організації новоствореною республіканською громадською організацією.

Статтею 34 Закону України "Про профспілки" встановлено: "Профспілки, їх об'єднання можуть мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення їх статутної діяльності. Право власності профспілок, їх об'єднань виникає на підставі: - придбання майна за рахунок членських внесків, інших власних коштів, пожертвувань громадян, підприємств, установ та організацій або на інших підставах, не заборонених законодавством; - передачі їм у власність коштів та іншого майна засновниками, членами профспілки, органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Профспілки, їх об'єднання мають право власності також на майно та кошти, придбані в результаті господарської діяльності створених ними підприємств та організацій. Втручання у статутну діяльність профспілок, їх об'єднань органів державної влади, громадських організацій не допускається, крім випадків, передбачених законами України. Позбавлення профспілок права власності, а також права володіння та користування майном, переданим їм у господарське відання, може мати місце лише за рішенням суду на підставах, визначених законами. Від імені членів профспілки розпорядження коштами, іншим майном профспілок, їх об'єднань, що належить їм на праві власності, здійснюють керівні органи профспілки або об'єднання, створені відповідно до їх статуту чи положення (загальні збори, конференції, з'їзди тощо).

Поняття „власність профспілкових та інших громадських організацій " увійшло в обіг з 01.01.1964 року дати набрання чинності Цивільним кодексом Української РСР.

В подальшому, 20.04.1978 року, на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради Української РСР дев'ятого скликання прийнято Конституцію (Основний Закон) України, згідно статті 10 якої основу економічної системи України становить соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної), до якої віднесено майно профспілкових та інших громадських організацій, необхідне їм для здійснення статутних завдань, і колгоспно-кооперативної власності.

Проте, безпідставним слід вважати, що власність, із введенням поняття „майно профспілкових громадських організацій" , яку було передано у відання Української республіканської Ради профспілок до фактичної появи такого поняття, автоматично перетворилась з майна державної форми власності на майно профспілкової організації.

В той же час, в тексті діючої Конституції України, що її прийнято на п'ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 року, таке поняття як соціалістична (загальнонародна) власність відсутнє.

Згідно статті 41 Конституції України 1996 року власність в Україні існує у трьох формах приватна, державна та комунальна.

Відсутні будь-які правові підстави вважати, що спірні земельні ділянки відноситься до іншої, ніж державна, форми власності в розумінні ст. 41 Конституції України 1996 року.

Згідно пункту 7 статті 92 Конституції України 1996 року правовий режим власності в Україні визначається виключно законами України.

Законність відчуження об'єктів права державної власності, визнання права власності на основні фонди і обороти об'єктів колишнього союзного підпорядкування є на сьогодні однією з актуальних та важливих проблем економічного розвитку держави.

Постанова Ради Міністрів УРСР від 23.04.1960 року №606 «Про передачу профспілкам санаторіїв та будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР» не передбачала переходу власності на об'єкти санаторно-курортного призначення від держави до профспілкових органів, які відповідно до статті 86 ЦК України (в редакції 1963 року) вправі лише володіти і користуватися, а не розпоряджатись державним майном.

Така правова позиція, щодо статусу майна колишнього союзного підпорядкування викладена в постанові Верховного Суду України по справі за позовом прокурора Орджонікідзевського району м.Запоріжжя в інтересах держави з особі РВ ФДМ України по Запорізькій області до ЗАТ «Славутич-А», ТОВ «Хортиця-Тур» про визнання недійсним договору купівлі-продажу і повернення державі бази відпочинку та інших будівель, що належали ВЛКСМ.

Верховний Суд України дійшов висновку, що постановою Верховної Ради Української РСР «Про захист суверенних прав власності Української РСР» від 29.11.1990 року встановлено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна до введення в дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.

Статтею 1 Закону України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» встановлено, що майно установ, підприємств, організацій союзного, підпорядкування є державної власністю України в особі Фонду державного майна України згідно зі статтею 1 Тимчасового положення «Про фонд державного майна України», затвердженого постановою Верховної Ради України від 07.07.1992 року.

Правонаступником Української республіканської Ради профспілок стала Рада Федерації незалежних профспілок України, правонаступником якої, в свою чергу, є Федерація професійних спілок України.

Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради м. Києва №1971 від 23.12.1991 року зареєстроване ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", яке створено на майні засновників Федерації професійних спілок України та Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності. При цьому вкладом Федерації професійних спілок України є основні фонди та оборотні кошти санаторно-курортних закладів, підприємств і організацій профспілок загальною вартістю 751 234 350 грн., що становить 92,92% розміру статутного фонду.

Постановою Верховної Ради УРСР «Про захист суверенних прав власності Української РСР» від 29.11.1990 року встановлено мораторій на території республіки на будь-які зміни форми власності і власника державного майна».

Зазначена позиція знайшла своє відображення і в постанові Вищого господарського суду від 07.04.2010 року у справі № 20-3-30/475-05-11719, якою залишено без змін судові рішення про задоволення позову прокурора Одеської області, в інтересах Міністерства охорони здоров'я України до ЗАТ ЛОЗП «Укрпрофоздоровниця» та ТОВ «Кварта» про визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Таким чином, положеннями судової практики підтверджено відсутність повноважень установ, які входять до системи ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» самостійно, без згоди Фонду державного майна України, розпоряджатись належним майном.

Статтею 10 ЗУ «Про підприємства в Україні» (який був чинний на момент виникнення створення ЗАТ "Укрпрофоздоровниця") визначено, що майно підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

Аналогічне положення закріплено і в статті 66 Господарського кодексу України, який почав діяти з 01.01.2004 року.

Постановою Кабінету міністрів України № 250 від 03.04.1993 року (втратила чинність 28.02.2000 року) затверджено Положення про організацію бухгалтерського обліку і звітності в України, пунктом 49 якого передбачено, що у складі нематеріальних активів, серед іншого, відображаються придбані підприємством, установою права користування землею.

Наказом Міністерства фінансів України № 92 від 27.04.2000 року затверджено Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», який діє і на цей час.

Так, пунктом 4 вказаного Положення визначено, що основні засоби - це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

Пунктом 5 зазначеного вище Положення затверджено класифікацію основних засобів, до яких віднесено також і земельні ділянки.

Указом Президента України від 16.06.1999 року № 666/99 «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно» визначено, що нерухомим майном є земельні ділянки та все, що розташоване на них.

Також аналогічне визначення поняття «майно» міститься і в Указі Президента України № 641/99 від 14.06.1999 року «Про іпотеку», і в наказі Мінюсту України від 09.06.1999 року № 31/5 «Про внесення змін і доповнень до нормативно-правових актів Міністерства та про затвердження Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об'єктів нерухомого майна».

Положення про те, що до складу підприємства як єдиного майнового комплексу, входять і земельні ділянки, закріплено і положеннями статей 181, 191 Цивільного кодексу України, який набув чинності з 01.01.2004 року.

Системний аналіз положень зазначених норм законодавства, дозволяє дійти висновку про те, що земельні ділянки за своєю правовою природою є різновидом майна, отже припинення права користування ними повинно відбуватись також з додержанням законодавства, яке регулює майнові відносини.

Між Радою незалежних профспілок України та Фондом соціального страхування України 04.121991 року укладено установчий договір про створення ЗАТ «Укрпрофздоровниця», яким визначено, що завданням товариства є удосконалення та розвиток матеріальної бази оздоровниць професійних рад, підвищення рівня комплексного санаторного лікування, відпочинку та послуг громадян України, формування нових економічних основ лікувально-оздоровчого процесу.

Зазначена мета діяльності підприємства знайшла своє відображення в пункті 1.1 статуту ЗАТ ЛОЗПУ «Укрпрофоздоровниця» в редакції 1999 року, в якому, крім названого, зазначено також, що метою діяльності є і ефективне використання наявної матеріальної бази, будівництво нових та реконструкція існуючих санаторіїв, пансіонатів та будинків відпочинку.

Пунктом 2.1 статуту ЗАТ ЛОЗПУ «Укрпрофоздоровниця» в редакції 2007 року передбачено, що метою діяльності є надання громадянам комплексного санаторно-курортного та реабілітаційного лікування, послуг оздоровлення, відпочинку, рекреації на відповідній лікувально-діагностичній базі.

Таким чином, погодження керівником санаторію вилучення земельної ділянки та подальше припинення права землекористування, суперечить меті діяльності ЗАТ «Укрпрофоздоровниця», оскільки скорочує матеріально-технічну базу, необхідну для здійснення статутної діяльності.

Враховуючи наведені нормативні акти стосовно права власності держави Україна після розпаду СРСР, історії створення спірного майна, суд вважає, що з проголошенням незалежності 24.08.1991 року право власності на спірний об'єкт (земельні ділянки) набула держава Україна в особі органу, якому відповідно до Постанов Верховної Ради України від 10.04.1992 року та від 01.03.1994 року № 3943-ХІІ надані повноваження прийняти це майно та розпоряджатись ним до визначення суб'єктів його права, тобто Фонду державного майна України.

З відомостей що містяться у Державному акті на право постійного користування землею, що наданий санаторію «Березівські мінеральні води», вбачається, що земельна ділянка площею 62,3 га надана у постійне користування для лікувально - оздоровчого призначення.

Відповідно до частини 9 статті 149 Земельного кодексу України вилучення земельних ділянок рекреаційного, оздоровчого та іншого природоохоронного призначення державної форми власності, наданих у постійне користування, відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України.

Отже, спірне майно (земельна ділянка) - санаторію «Березівські мінеральні води», на момент його передачі належав до державної форми власності та передавався Українській республіканській Раді профспілок, правонаступником якої є Федерація незалежних профспілок України, лише у відання, тобто у володіння та користування без права ним розпоряджатися.

Згідно частини 1 статті 140 Земельного кодексу України (в редакції, що діяла на момент прийняття спірного рішення) підставами припинення права власності на земельну ділянку є, зокрема, добровільна відмова власника від права на земельну ділянку.

Відповідно до частини 1 статті 141 Земельного кодексу України (в редакції, що діяла на момент прийняття спірного рішення) підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

Однак, з матеріалів справи вбачається, що заяви про відмову від земельної ділянки площею 45,7475 (а.с. 192, том 1) га та 16,5525 га (а. с. 196, том 1), що були подані Пересічанській селищній раді, підписано не власником майна Фондом державного майна України, і навіть не ПрАТ лікувальнооздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», а головним лікарем ДП «Санаторій «Березівські мінеральні води».

Отже ДП «Санаторій «Березівські мінеральні води» діяло з перевищенням наданих їй повноважень.

В даному випадку державне майно вибуло з володіння держави без її волі та згоди (не надано також доказів делегування державою права розпорядження спірним майном іншим особам), тобто відсутній правочин, за яким власником чи особою, якій власником делеговано право розпорядження майном, здійснено відчуження майна.

Таким чином, погодження на вилучення земельних ділянок без відповідної згоди Фонду державного майна України були надані керівником санаторія незаконно.

Як наслідок, рішення відповідних рад про припинення права користування земельними ділянками прийняті на підставі незаконних відмов.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

В силу частини 1 статті 57 Закону України «Про власність», діючого на момент прийняття Пересічанською сільською радою спірних рішень, якщо в результаті видання акта органом державного управління або місцевим органом державної влади, що не відповідає законові, порушуються права власника та інших осіб щодо володіння, користування чи розпорядження належним їм майном, такий акт визнається недійсним за позовом власника або особи, права якої порушено.

У відповідності до статті 393 Цивільного кодексу України, правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Відповідно до статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечитьактам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Аналогічні вимоги зафіксовані у пункті 2 Роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» від 26.01.2000 року № 02-5/35, відповідно до якого підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Частиною 3 статті 152 Земельного кодексу України, встановлено, що захист прав громадян і юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Тобто, при оскарженні рішень, дій або без дій органів місцевого самоврядування або виконавчої влади, віднесених до їх компетенції, суд в разі задоволення позову визнає рішення, дію або бездіяльність неправомірним і зобов'язує, залежно від характеру спору, зробити певні дії на захист порушеного права або сам визнає це право за позивачем.

Враховуючи, що власником спірного майна (земельних ділянок) є держава в особі уповноваженого нею ФДМУ, прокурор обґрунтовано вимагає визнати незаконними рішення Пересічанської селищної ради, як такі, що не відповідають вимогам чинного законодавства і порушує права власності на спірний об"єкт держави в особі ФДМУ.

Тому вимоги прокурора щодо визнання недійсним рішення Пересічанської селищної ради від 07.04.2005 року та від 28.02.2006 року, є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Щодо вимог прокурора відносно визнання договору оренди спірної земельної ділянки, що укладений між Пересічанською селищною радою та ДП «Березівські мінеральні води» недійсним судова колегія вважає за необхідним зауважити наступне.

Відповідно до частини 5 статті 93 Земельного кодексу України (в редакції, що діяла на момент укладення спірного договору) орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

З матеріалів справи вбачається, що Фонд державного майна України, як власник майна, згоди на передачу спірної земельної ділянки в оренду ДП «Березівські мінеральні води» не надавав.

Відповідно до частини 1 та 3 статті 215 підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до частини 1 статті 227 Цивільного кодексу України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Вищий Господарський суд України у своєму Розясненні №02-5/111 від 12.03.1999 року "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" (далі - Роз'яснення про визнання угод недійсними) роз'яснив, що господарським судам у вирішенні спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними, необхідно враховувати, що угоди, які містять порушення закону, не породжують будь-яких бажаних сторонами результатів, незалежно від рішення суду і волі сторін та їх вини в укладенні протизаконної угоди. Правові наслідки таких угод настають лише у вигляді повернення сторін у початковий стан або в інших формах, передбачених законом.

Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити Цивільному Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Таким чином, за статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Таким чином, укладання договору оренди з особою, яка не є власником земельної ділянки та не наділена правом, без дозволу власника, розпорядження земельною ділянкою є порушенням закону, а тому колегія суддів має всі підстави визнати цей договір оренди недійсним як такий, що не відповідає вимогам закону.

Таким чином, враховуючи визнання рішення Пересічанської селищної ради від 07.04.2005 року та від 28.02.2006 року, судова колегія не вбачає підстав для відмови прокурору в задоволенні вимог щодо застосування наслідків недійсності правочинів, та вважає за необхідним визнати недійсним договір оренди землі від 06.04.2006 року за НОМЕР_2.

Посилання першого відповідача та третьої особи (ОСОБА_4.) на пропуск прокурором строку позовної давності є безпідставні і судовою колегією до уваги не приймаються з наступних підстав.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11.09.1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Відповідно до пункту 1.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України, від 29.05.2013 року № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" зазначено, що позовна давність, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

У справі «Рисовський проти України» (рішення від 20.10.2011 року, остаточне від 20.01.2012 року, офіційний переклад повного тексту опублікований в Офіційному віснику України № 12 від 22.02.2013 року) Європейський суд з прав людини наголосив на важливості принципу належного урядування. Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Принцип належного урядування, як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є власна недбалість.

У контексті наведеного, принцип належного урядування покладає на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку.

Отже, органи державної влади з метою ефективного захисту прав та інтересів держави, правомірно та на законних підставах, звернулись до суду із даним позовом.

Разом з тим слід зауважити, що з часу звернення прокурора до суду, ФДМУ набув статусу позивача і саме він повинен обґрунтувати та підтвердити належними та допустимими доказами поважність причин пропуску звернення за судовим захистом, про що зазначено у пункті 2.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів».

Як свідчать матеріали справи, Фонд державного майна України у 1996 році, складаючи Перелік установ, організацій і підприємств, які станом на 24.08.1991 року знаходились у віданні Української республіканської ради по туризму та екскурсіях Федерації профспілок України Загальносоюзної конфедерації профспілок (колишнього ВЦПРС), не міг припустити, що керівник санаторія «Березівські мінеральні води» може добровільно відмовитись від права користування земельними ділянками, які перебувають у державній власності та можуть бути відчужені без наявності згоди Фонду державного майна України.

Відомості про інформованість Фонду державного майна України про прийняття оскаржуваних рішень Пересічанською селищною радою відсутні.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним рішення Пересічанської селищної ради від 04.06.2009 року про надання в оренду земельної ділянки площею 0,5959 га ПАТ «Точприлад» та договору оренди землі від 29.02.2012 року за НОМЕР_4 укладеного між зазначеними контрагентами, то колегія суддів звертає увагу на те, що в даному випадку прокурором не було враховано, що оскаржуване ним рішення Пересічанської селищної ради від 04.06.2009 року про надання в оренду земельної ділянки площею 0,5959 га ПАТ «Точприлад», реалізоване та повністю виконано. На підставі останнього був укладений відповідний договір оренди, який в подальшому припинив свою дію.

На дату подання прокуратурою позову, дію договору від 30.12.2011 року було припинено, а земельна ділянка у належному стані була повернута орендодавцеві - Пересічанській селишній раді.

Крім того, в судовому засіданні представник ПАТ «Точприлад» підтвердив, що дія договору оренди була припинена, земельна ділянка площею 0,5959 га була повернута орендодавцеві за договором.

В матеріалах справи наявна копія витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, за змістом якого вбачається, що 14.02.2014 року на підставі рішення державного реєстратора, внесено запис про закріплення за ПАТ «Точприлад» право оренди земельної ділянки на строк 20 років з правом пролонгації (а. с. 261, том 1).

У відповідності до вказаного Витягу інше речове право (оренда земельної ділянки) припинено 28.02.2014 року, підстава внесення запису - рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексійний номер:11347309 від 03.03.2014 року.

У зв'язку з викладеним, враховуючи, що земельна ділянка площею 0,5959 га була повернута ДП «Санаторій «Березівські мінеральні води» є безпідставними позовні вимоги щодо визнання недійсним державної реєстрації договору оренди земельної ділянки площею 0,5959 га, зобов'язання реєстраційну службу Дергачівського районного управління юстиції внести запис в Державній реєстр речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права про скасування запису від 29.02.2012 року за НОМЕР_4.

Що стосується вимоги прокурора про визнання недійсними державної реєстрації договору оренди земельної ділянки оздоровчого призначення площею 16,5525 га, який зареєстровано 06.04.2006 року за № НОМЕР_2 в Державному реєстрі земель та зобов'язання реєстраційну службу Дергачівського районного управління юстиції внести запис в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно про скасування запису від 06.04.2006 року за НОМЕР_2 про право оренди ДП «Санаторій «Березівські мінеральні води» ЗАТ лікувальних оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» щодо земельної ділянки площею 16,5525 га, то зазначені вимоги на даний час задоволенню не підлягає з огляду на те, що вони є передчасними оскільки відповідний обов'язок відповідача 5 здійснити дії на виконання судового рішення передбачені чинним законодавством України, і відповідно на даний час відсутні докази, які б свідчили про протилежні дії або бездіяльність даних органів при виконанні даного судового рішення.

У відповідності з пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України та статті 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування господарським судом доказів.

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 43 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

З огляду на зазначене вище, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення в порушення вимог статті 43 Господарського процесуального кодексу України прийняте без всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності. Доводи апеляційних скарг спростовують висновки суду першої інстанції.

На підставі викладеного колегія суддів вважає, що рішення господарського суду Харківської області від 27.10.2015 року по справі №922/3652/15 прийняте при не належному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим наявні підстави для його скасування, та відповідно - часткового задоволення апеляційної скарги Прокурора Харківської області.

Керуючись статтями 22, 85, 99, 101, пунктом 2, 4 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Прокурора Харківської області задовольнити частково.

Рішення господарського суду Харківської області від 27.10.2015 року по справі №922/3652/15 скасувати.

Позов задовольнити частково.

Визнати недійсним рішення Пересічанської селищної ради Дергачівського району від 07.04.2005 року про припинення права постійного користування ДП «Санаторій «Березівські мінеральні води» ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» частиною земельної ділянки загальною площею 45,7475 га на території с. Березівське Пересічанської селищної ради Дергачівського району.

Визнати недійсним рішення Пересічанської селищної ради Дергачівського району від 28.02.2006 року про припинення права постійного користування ДП «Санаторій «Березівські мінеральні води» ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» частиною земельної ділянки загальною площею 16,5525 га на території с. Березівське Пересічанської селищної ради Дергачівського району.

Визнати недійсним договір оренди землі між Пересічанською селищною радою та ДП «Санаторій «Березівські мінеральні води» ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» щодо оренди земельних ділянок оздоровчого призначення площею 16,5525 га, який зареєстрований 06.04.2006 року за НОМЕР_2.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Постанова може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня набрання судовим рішенням апеляційного господарського суду законної сили.

Головуючий суддя Істоміна О.А.

Суддя Гребенюк Н. В.

Суддя Слободін М.М.