ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"03" лютого 2016 р. м. Київ К/800/66788/14

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

Лосєва А.М.,

Бившевої Л.І.,

Шипуліної Т.М.,

за участю секретаря Титенко М.П.

представників сторін:

позивача Вдовиченко О.А., Гайдаржий А.В.

відповідача не з'явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу

Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у м. Одесі Міжрегіонального головного управління Міндоходів

на постанову

Миколаївського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2013 року

та ухвалу

Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2015 року

у справі

814/2568/13-а

за позовом

Публічного акціонерного товариства «Миколаївобленерго»

до

Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у м. Одесі Міжрегіонального головного управління Міндоходів

про

визнання протиправними та скасування податкових повідомлень - рішень,

В С Т А Н О В И В:

Публічне акціонерне товариство «Миколаївобленерго» (далі по тексту - позивач, ПАТ «Миколаївобленерго») звернулось до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовом до Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Одесі Державної податкової служби, правонаступником якої є Спеціалізована державна податкова інспекція з обслуговування великих платників у м. Одесі Міжрегіонального головного управління Міндоходів (далі по тексту - відповідач, СДПІ з ОВП у м. Одесі МГУ Міндоходів), в якому просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення - рішення від 27 травня 2013 року №0000031520 та №0000041520.

Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2013 року, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2015 року, позов задоволено.

Вважаючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій такими, що прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2013 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2015 року і постановити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Позивач в письмових запереченнях на касаційну скаргу просив у її задоволенні відмовити.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем проведено документальну планову виїзну перевірку ПАТ «Миколаївобленерго» з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01 жовтня 2011 року по 31 грудня 2012 року.

За результатами такої перевірки складено акт №83/15-2/23399393 від 15 травня 2013 року, в якому зафіксовано порушення позивачем, зокрема:

- підпунктів 14.1.27, 14.1.36, 14.1.108 пункту 14.1 статті 14, пункту 138.2, підпункту 138.8.5 пункту 138.8, пункту 138.9 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139, пунктів 146.4, 146.5 статті 146, пункту 154.8 статті 154 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено податок на прибуток в сумі 2406091 грн.;

- підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14, пункту 188.1 статті 188, пункту 198.2 статті 198, пункту 200.1 статті 200, пункту 201.4 статті 201 Податкового кодексу України, що призвело до заниження податку на додану вартість на загальну суму 2158511 грн.

На підставі акта перевірки податковим органом 27 травня 2013 року винесено податкові повідомлення-рішення:

№0000031520, яким ПАТ «Миколаївобленерго» збільшено грошове зобов'язання з податку на прибуток на суму 2406091,00 грн. за основним платежем та 1203045,50 грн. за штрафними санкціями;

№0000041520, яким ПАТ «Миколаївоблерего» збільшено грошове зобов'язання з податку на додану вартість на суму 2158511,00 грн. за основним платежем та 1079255,50 грн. за штрафними санкціями.

Постановляючи рішення про задоволення позову, суди першої та апеляційної інстанцій зазначили про помилковість позиції податкового органу щодо завищення позивачем витрат та безпідставне включення до складу податкового кредиту сум податку, сплачених контрагентам за результатами виконання договірних відносин, за результатами перевірки яких податковим органом встановлено неможливість їх виконання останніми. Також суди дійшли висновку про правомірність неврахування позивачем в складі бази оподаткування двократної вартості різниці фактично спожитої електричної енергії та її договірної величини. Крім того, суди вказали про правомірність віднесення позивачем до складу прибутку, який підлягає звільненню від оподаткування фактичних витрат первісної вартості новостворених об'єктів основних засобів.

Переглянувши рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Вищий адміністративний суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на наступне.

Як встановлено судами, підставою для висновку про завищення позивачем витрат та податкового кредиту стало виявлення під час перевірки врахування сум, сплачених суб'єктам господарської діяльності, зустрічні звірки яких провести не виявилось за можливе.

В розумінні підпункту 14.1.27 пункту 14.1. статті 14 Податкового кодексу України, у редакції на час виникнення спірних правовідносин (далі по тексту - ПК України), витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Згідно підпункту 14.1.36 названої статті господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Відповідно до пункту 138.1. статті 138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із:

- витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті:

- інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу;

- крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Витрати операційної діяльності включають собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2 - 140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку (підпункт 138.1.1. пункту 138.1. статті 138 ПК України).

Згідно абзацу 1 пункту 138.2. статті 138 названого Кодексу витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом ІІ цього Кодексу.

У той же час, підпунктом 139.1.9. пункту 139.1. статті 139 ПК України визначено, що не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Згідно з підпунктом 14.1.181. пункту 14.1. статті 14 ПК України податковим кредитом визнається сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.

Відповідно до підпункту «а» пункту 198.1. статті 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.

Пункт 198.2. названої статті встановлює, що датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно з пунктом 198.3. статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1. статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з:

- придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку;

- придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6. статті 198 ПК України встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11. статті 201 цього Кодексу.

Статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», який діяв у весь період діяльності позивача, що підлягав перевірки, встановлено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Такі первинні документи повинні мати обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції: посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Системний аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що обов'язковою умовою підтвердження реальності здійснення господарських операцій є фактична наявність у платника податків первинних документів, фізичних, технічних та технологічних можливостей для здійснення відповідних операцій та зв'язку між фактом придбання товару (послуги) і подальшою господарською діяльністю.

Відповідні висновки суду узгоджуються з позицією Верховного суду України, викладеною в постановах від 22 вересня 2015 року у справах №21-887а15 та №21-1526а15. Зокрема, Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України було зазначено, що податкова накладна, яка видається платником податку, що поставляє послуги, на вимогу їх отримувача, є підставою для нарахування податкового кредиту останнього лише за умови здійснення самої господарської операції.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що між позивачем та його контрагентами були укладені договори надання послуг та поставки нафтопродуктів.

На підтвердження реального виконання зазначених договорів позивачем надано всі належним чином оформлені первинні документи.

На спростування посилань податкового органу про неможливість виконання зазначених договорів контрагентами, позивачем надано докази наявності у суб'єктів господарювання трудових та матеріальних ресурсів, необхідних для виконання договорів.

Посилання відповідача на акти про неможливість проведення зустрічних звірок та перевірок контрагентів позивача колегія суддів вважає недостатніми для підтвердження правомірності визначення грошових зобов'язань з податку на прибуток та податку на додану вартість у відповідній частині.

Також під час перевірки позивача податковим органом встановлено безпідставне віднесення протягом 2012 року до рядку 09 Податкового звіту «Прибуток, звільнений від оподаткування або збиток від діяльності, прибуток від якої звільняється від оподаткування» фактичних витрат первісної вартості новостворених об'єктів основних засобів у сумі 10370624,00 грн.

На обґрунтування такої позиції відповідач посилається на підпункт 139.1.5 пункту 139.1 статті 139 ПК України, яким закріплено, що не включаються до складу витрат витрати на придбання, виготовлення, будівництво, реконструкцію, модернізацію та інше поліпшення основних засобів.

При цьому пунктом 154.8 статті 154 ПК України закріплено, що звільняється від оподаткування прибуток підприємств паливно-енергетичного комплексу в межах фактичних витрат, що не перевищують загальну річну суму передбачених інвестиційними програмами, схваленими національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики, на капітальні вкладення з будівництва (реконструкції, модернізації) міждержавних, магістральних та розподільчих (локальних) електричних мереж, електричних станцій, теплоелектроцентралей, магістральних газопроводів, газорозподільних мереж, підземних сховищ газу та встановлення лічильників газу населенню, у тому числі сум, спрямованих на повернення кредитів, які використані для фінансування вищезазначених цілей.

За результатами аналізу наведеної правової норми колегія суддів приходить до висновку, що вона по відношенню до норми, закріпленої в підпункті 139.1.5 пункту 139.1 статті 139 ПК України, є спеціальною.

З огляду на викладене суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення від 27 травня 2013 року №0000031520.

Відповідно до статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій.

Також під час перевірки відповідачем встановлено заниження позивачем податкового зобов'язання з податку на додану вартість на кошти, які сплачуються покупцями при перевищенні договірних величин споживання електричної енергії відповідно до статті 26 Закону України «Про електроенергетику» (при перевищенні договірної величини споживання електричної енергії).

Задовольняючи позов у відповідній частині суди першої та апеляційної інстанції виходили з того, що двократна вартість різниці фактично спожитої і договірної величини електричної енергії складається з ціни товару (тарифу) та неустойки (як господарської санкції за перевищення ліміту фактично спожитої електроенергії).

Посилаючись на приписи пункту 188.1 статті 188 ПК України, яким закріплено, що до складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені), три проценти річних та інфляційні, що отримані платником податку внаслідок невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань, суди дійшли висновку, що 1/2 частини двократної вартості різниці фактично спожитої і договірної величини електроенергії за своїми ознаками повністю відповідає розумінню господарської санкції згідно із статтями 230 та 231 Господарського кодексу України, а тому не підлягає оподаткуванню податком на додану вартість.

Однак колегія суддів вважає такі висновки судів передчасними.

Основним нормативно-правовим актом, що визначає правові, економічні та організаційні засади діяльності в електроенергетиці і регулює відносини, пов'язані з виробництвом, передачею, постачанням і використанням енергії, забезпеченням енергетичної безпеки України, конкуренцією та захистом прав споживачів і працівників галузі є Закон України «Про електроенергетику» від 16 жовтня 1997 року №575/97-ВР з наступними змінами та доповненнями у редакції, яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин (далі по тексту - Закон України №575/97-ВР).

Відповідно до частини 4 статті 17 названого Закону роздрібна ціна на електричну енергію формується енергопостачальниками згідно з умовами і правилами здійснення господарської діяльності з постачання електричної енергії з урахуванням вимог цього Закону.

Відповідно до положень частини 2 статті 24 Закону України №575/97-ВР енергопостачальники несуть відповідальність перед споживачами електричної енергії у розмірі двократної вартості недовідпущеної електричної енергії у разі переривання електропостачання з вини енергопостачальника (згідно з умовами договору на постачання електричної енергії).

Тим часом частиною 6 статті 26 названого Закону закріплено, що споживачі (крім населення, професійно-технічних навчальних закладів та вищих навчальних закладів I - IV рівнів акредитації державної і комунальної форм власності) у випадку споживання електричної енергії понад договірну величину за розрахунковий період сплачують енергопостачальникам двократну вартість різниці фактично спожитої і договірної величини.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що для електроенергетиків встановлена саме відповідальність у розмірі двократної вартості невідпущеної електричної енергії, при цьому для споживачів закріплено обов'язок сплатити за спожиту електричну енергію понад договірну величину двократну її вартість.

Тобто частиною 6 статті 26 Закону України №575/97-ВР закріплено обов'язок споживачів проводити оплату за спожиту понад встановлену договором величину електричну енергію у більшому розмірі.

Відповідно до пункту 188.1 статті 188 ПК України у редакції, яка була чинна на час виникнення спірних правовідносин база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної (контрактної) вартості, але не нижче звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб'єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів), а також збору на обов'язкове державне пенсійне страхування на вартість послуг стільникового рухомого зв'язку).

До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податку безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу у зв'язку з компенсацією вартості товарів/послуг.

За результатами аналізу наведених положень колегія суддів приходить до висновку, що Податковим кодексом України до бази оподаткування відноситься саме вартість, а не ціна товару, якою для електричної енергії є визначений спеціальним органом роздрібний тариф.

При цьому, посилання судів на те, що до складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені), три проценти річних та інфляційні, що отримані платником податку внаслідок невиконання або неналежного виконання договірних зобов'язань, колегія суддів вважає помилковим, оскільки на час виникнення спірних правовідносин відповідне положення у пункті 188.1 статті 188 ПК України було відсутнє.

Крім того, для віднесення 1/2 вартості різниці фактично спожитої і договірної величини електричної енергії до штрафу, правовою нормою частини 6 статті 26 Закону України №575/97-ВР мало бути закріплено саме відповідальність споживача у розмірі двократної вартості різниці фактично спожитої і договірної величини електричної енергії, тим часом названою частиною встановлено сплату саме двократної вартості спожитої електричної енергії.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку, що двократна вартість різниці фактично спожитої і договірної величини електричної енергії є вартістю такої різниці спожитої енергії, а тому є базою оподаткування податком на додану вартість.

Посилання судів на лист №6608/26/47-12 від 18 жовтня 2012 року, яким НКРЕ надало роз'яснення позивачу, що структура платежу за перевищення договірної величини споживання містить одну частину, яка є платою за товар (електричну енергію), та другу частину, яка є штрафною санкцією за перевищення договірної величини, колегія суддів вважає помилковим, оскільки таке роз'яснення не виключає віднесення такого платежу в повному обсязі до бази оподаткування податком на додану вартість, яка визначається виключно положеннями податкового законодавства.

Перевіряючи правильність визначення податковим органом грошового зобов'язання з податку на додану вартість, яке підлягає сплаті позивачем з вартості різниці фактично спожитої і договірної величини електричної енергії, колегія звертає увагу на таке.

Як зазначено в акті перевірки, перевіркою відображених у рядку 1Б Декларації «Операції на митній території України, що оподатковуються за ставкою 20 відсотків, крім імпорту товарів» показників за період з 01 жовтня 2011 року по 31 грудня 2012 року, встановлено заниження задекларованих суб'єктом господарювання показників на 1091438 грн.

На обґрунтування такого висновку зазначено, що філії позивача у повідомленнях, які надсилали споживачам про перевищення договірної величини споживання електричної енергії, посилались на статтю 26 Закону України №575/97-ВР та виставляли рахунки на перевищення договірної величини споживання електричної енергії (двократну вартість різниці фактично спожитої і договірної величини, яка прописана в договорах між ПАТ «Миколаївобленерго» та споживачами) без нарахування ПДВ (реєстр виставлених рахунків наведено у додатку 1.5 до акту перевірки).

Однак сторонами у справі не надано відповідного додатку до акту перевірки, так само як позивачем не надано копій відповідних рахунків, виставлених споживачам на перевищення договірної величини споживання електричної енергії.

За відсутності відповідних документів не виявляється за можливе перевірити правильність обрахунку грошового зобов'язання, визначеного податковим органом за виявлене порушення.

Крім того, поза увагою судів залишилось питання правомірності розрахунку штрафних (фінансових) санкцій, застосованих до позивача податковим повідомлення - рішенням від 27 травня 2013 року №0000041520 у розмірі 50% суми нарахованого податкового зобов'язання.

Судам при розв'язанні відповідних спорів варто враховувати принцип офіційного з'ясування обставин справи, передбачений частинами 4 та 5 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України. Відповідно до вказаної норми, суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Задля вжиття належних заходів із метою встановлення відповідних обставин суди повинні витребувати у податкового органу або платника податків ті докази, які не надані учасниками справи, але які, на думку суду, можуть підтвердити або спростувати доводи податкового органу щодо наявності порушень з боку платника податків. Відповідні дії можуть бути вчинені судом на підставі пункту 1 частини 2 статті 110, статті 114 Кодексу адміністративного судочинства України.

У разі ненадходження витребуваних додаткових доказів у строк, установлений судом, спір може бути розв'язано на підставі наявних у справі доказів.

Згідно статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З огляду на викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дали передчасну юридичну оцінку встановленим фактичним обставинам справи під час розгляду позову в частині визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення Спеціалізованої Державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Одесі Державної податкової служби від 27 травня 2013 року №0000041520, а тому ухвалені ними судові рішення у відповідній частині не можна вважати законними та обґрунтованими.

Згідно частин 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Керуючись частиною 3 статті 160, статтями 210, 214, 215, 220, 221, 223, 224, 227, 230, 231, 236, частиною 6 статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

1. Касаційну скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції з обслуговування великих платників у м. Одесі Міжрегіонального головного управління Міндоходів задовольнити частково.

2. Постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2013 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2015 року у справі №814/2568/13-а скасувати в частині визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення Спеціалізованої Державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Одесі Державної податкової служби від 27 травня 2013 року №0000041520.

3. Справу у відповідній частині направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

4. В решті постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2013 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 28 січня 2015 року у справі №814/2568/13-а залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та в частині направлення справи на новий розгляд оскарженню не підлягає. В іншій частині ухвала може бути переглянута Верховним судом України з підстав, у порядку та в строки, встановлені статями 236 - 238, 239¹ Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя: А.М. Лосєв

Судді: Л.І. Бившева

Т.М. Шипуліна