ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 грудня 2015 року

м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого

Лященко Н.П.,

суддів:

Гуменюка В.І.,

Сеніна Ю.Л.,

Романюка Я.М.,

Яреми А.Г.,

розглянувши справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про поділ спільного майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6 про поділ спільного майна подружжя за заявою ОСОБА_7 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року,

встановила:

У липні 2006 року ОСОБА_6 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_7 про поділ спільного майна подружжя. На обґрунтування позову позивачка посилалася на те, що 21 квітня 1990 року нею та відповідачем було укладено шлюб, від якого мають двох синів: ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 10 квітня 2006 року шлюб між ними розірвано. Діти залишені проживати з нею.

ОСОБА_6 вказувала, що за час перебування у шлюбі з ОСОБА_7 вони набули таке майно: жилий будинок з надвірними будівлями та земельна ділянка, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.

Посилаючись на те, що на її утриманні перебувають неповнолітні діти, а відповідач не надає належних коштів на їх утримання, розмір аліментів, які вони отримували, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування, на час розгляду справи є заборгованість за аліментами, а тому на підставі статті 70 Сімейного кодексу України (далі - СК України) позивачка просила відступити від рівності часток подружжя у спільному майні та виділити їй 2/3 частини жилого будинку з надвірними будівлями та 2/3 частини земельної ділянки для її обслуговування, а відповідачу - 1/3 частини жилого будинку з надвірними будівлями та 1/3 частину земельної ділянки для її обслуговування, а також майно відповідно до акта передачі від 27 липня 2009 року.

ОСОБА_7 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_6 про поділ спільного майна подружжя та просив включити в перелік спільного сумісного майна, що підлягає поділу, квартиру АДРЕСА_2, а також предмети домашнього вжитку. Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_7 просив у порядку поділу майна виділити в особисту власність ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_2, невід'ємні поліпшення житлового приміщення, меблі, побутову техніку в асортименті на загальну суму 15 тис. грн, а йому залишити будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, посилаючись на те, що спірна земельна ділянка площею 0,195 га приватизована ним особисто, тому поділу не підлягає. ОСОБА_6 не брала участі в будівництві будинку з 2006 року по даний час, жодним чином не допомагала його добудові та обслуговуванні. Усі витрати з будівництва несли його батьки.

Рішенням Рівненського міського суду від 22 вересня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 25 березня 2015 року, позов ОСОБА_6 задоволено частково. У порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 право власності на Ѕ частину за кожним будинку АДРЕСА_1 та на Ѕ частину земельної ділянки площею 0,195 га, що розташована за цією ж адресою.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_7 до ОСОБА_6 про поділ майна відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_7 відмовлено.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_7 просить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні вимог щодо поділу земельної ділянки та зміни ідеальних часток у праві спільної часткової власності на будинок з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) підстав неоднакового застосування касаційним судом (судами) одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 57, 61 СК України, статей 183, 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 81, 116, 120, 130 та 166 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

На підтвердження своїх вимог ОСОБА_7 посилається на ухвали Верховного Суду України від 12 березня, 10 вересня 2008 року, 11 квітня 2012 року, постанови Верховного Суду України від 15 лютого та 30 травня 2012 року; ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 червня, 8 серпня, 26 вересня, 24 жовтня та 26 грудня 2012 року, 18 грудня 2013 року, 27 вересня 2014 року, та 5 лютого 2015 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені норми права.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 21 квітня 1990 року до 10 квітня 2006 року. Від шлюбу мають двох дітей - сина ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1 та сина ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Рішенням Рівненської районної ради від 8 грудня 1991 року № 290 ОСОБА_7 для індивідуального житлового будівництва було виділено земельну ділянку площею 0,10 га по АДРЕСА_1.

Рішенням Великоомелянської сільської ради від 21 березня 1997 року № 239 ОСОБА_7 додатково виділено та передано у власність земельну ділянку площею 0,095 га за цією ж адресою. У червні 1998 року ОСОБА_7 отримав державний акт на право власності на всю земельну ділянку серії НОМЕР_1.

На підставі розпорядження міського голови м. Рівного від 14 грудня 2005 року № 2239-р ОСОБА_7 16 грудня 2005 року отримав свідоцтво про право власності на жилий будинок АДРЕСА_1, побудований сторонами в період шлюбу на спірній земельній ділянці.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про поділ спільного майна подружжя та визнаючи за кожним з подружжя право власності на Ѕ частину будинку та земельної ділянки, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов висновку про те, що спірне майно, набуте в шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя, та виходив з принципу рівності часток кожного з них у майні.

Разом з тим в судових рішеннях, наданих заявником як приклади неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і ти самих норм матеріального права, зокрема в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 серпня 2012 року, 5 лютого 2015 року, суд касаційної інстанції виходив із того, що земельна ділянка, на якій подружжям збудовано житловий будинок, не може бути предметом поділу, оскільки право на неї набуто в порядку приватизації.

Отже , існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України), статей 81, 116, 120 ЗК України та статті 377 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Проте інші судові рішення надані заявником як приклади неоднакового застосування норм матеріального права такими не є, оскільки в них на відміну від справи, яка переглядається, наявні різні фактичні обставини, зокрема суди вирішували спори про поділ земельних ділянок вільних від забудови - ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 червня, 24 жовтня та 26 грудня 2012 року, ухвали Верховного Суду України від 12 березня та 10 вересня 2008 року, постанова Верховного Суду України від 15 лютого 2012 року. В постанові Верховного Суду України від 30 травня 2012 року - наявні інші підстави та предмет позову, а ухвала Верховного Суду України від 11 квітня 2012 року не може бути прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки постановлена за наслідками перегляду справи у зв'язку з винятковими обставинами.

Ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 вересня 2012 року та від 27 серпня 2014 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів та передав справу на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до положень статей 6, 17 ЗК України 1992 року, Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15 «Про приватизацію земельних ділянок», Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян (затверджений наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 року № 10) і статті 22 КпШС України, які були чинними на час приватизації ОСОБА_7 спірної земельної ділянки, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді.

Разом з тим, виходячи зі статті 30 ЗК України 1992 року, згідно з якою при переході права власності на будівлю і споруди разом з цими об'єктами переходить і право власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у разі будівництва подружжям на земельній ділянці будівель і споруд право власності на земельну ділянку відповідно виникає й в учасників спільної власності на ці будівлі та споруди. Аналогічне право в учасників спільної власності на будівлі і споруди виникає при приватизації земельних ділянок, на яких останні знаходяться.

Такі самі норми містяться в нині чинних статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України.

Відповідно до статті 22 КпШС України, чинного на час будівництва спірного будинку, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. Згідно зі статтею 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Аналогічні норми містяться і в статтях 60, 63, 70 СК України, частині третій статті 368, частині другій статті 372 ЦК України.

Отже , з урахування зазначених норм, суди, ухвалюючи судові рішення у справі, яка переглядається, правильно застосували норми матеріального права, тому передбачені пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави для задоволення заяви відсутні.

Керуючись пунктом статтями 355, 360³ , 360⁵ ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

У задоволенні заяви ОСОБА_7 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий

Н.П. Лященко

Судді

В.І. Гуменюк

Я.М. Романюк

Ю.Л. Сенін

А.Г. Ярема