ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 листопада 2015 року

Справа № 903/32/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого

Полянського А.Г.

суддів

Кравчука Г.А.,

Мачульського Г.М. (доповідач),

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу

Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

на постанову

Рівненського апеляційного господарського суду

від

04.06.2015

у справі

№903/32/15

Господарського суду

Волинської області

за позовом

1.Об'єднання комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу 2.Представництва Американського Об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу

до

1.Ковельської районної державної адміністрації 2.Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4

треті особи

1. Тойкутська сільська рада 2. Головне управління Держземагентства у Волинській області 3. Управління культури Волинської державної адміністрації

про

визнання недійсним розпорядження та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки

за участю

- позивача-1:

Шейхет М.Г. (директор)

- позивача-2

1) Шумелда Р.Р. (довіреність від 24.11.2014) 2) Могінська Т.А. (довіреність від 24.11.2014) 3) Шейхет М.Г. (директор),

- відповідача-2:

ОСОБА_8, (довіреність від 02.11.2015),

В С Т А Н О В И В:

Звернувшись у суд з даним позовом, Об'єднання комітетів для Євреїв Колишнього Радянського Союзу (далі - позивач-1) та Представництво Американського Об'єднання Комітетів для Євреїв Бувшого Радянського Союзу (далі - позивач-2) просили визнати недійсним розпорядження голови Ковельської районної державної адміністрації (далі - відповідач-1) від 10.12.2007 №692, визнати недійсним договір оренди земельної ділянки за №040808100001, кадастровий НОМЕР_1, укладений 16.07.2008 між відповідачем-1 та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (далі - відповідач-2), зареєстрований в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на наданій відповідачу-2 земельній ділянці розміщено місце масових поховань, давнє кладовище, що є пам'яткою історико-культурної спадщини, тому така земельна ділянка повинна залишатись у державній формі власності.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 17.03.2015 (суддя Слободян П.Р.) в позові відмовлено.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 04.06.2015 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Саврій В.А., судді Мамченко Ю.А., Павлюк І.Ю.) рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення, яким позов задоволено.

У касаційній скарзі відповідач-2 просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального і процесуального права.

Управління культури Волинської державної адміністрації (третя особа-3) надало письмове пояснення по справі, зазначивши, що на спірну земельну ділянку не поширюється дія Закону України "Про охорону культурної спадщини", і просило розглянути справу без участі його представника.

Відповідач-1 у заяві просив здійснювати розгляд справи без участі його представника у зв'язку з неможливістю забезпечити його явку.

За клопотанням позивача-1 ухвалою Вищого господарського суду України від 04.11.2015 було продовжено строк розгляду касаційної скарги відповідача-2 на п'ятнадцять днів.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, за договором купівлі-продажу від 23.01.2004 відповідач-2 купив будівлю гаража, що підтверджується витягом «КП Волинське обласне БТІ» від 30.01.2004 про реєстрацію права власності на нерухоме майно за адресою с. Тойкут, вул. Шосейна, гар.11.

У 2004 році відповідач-2 звернувся відповідача-1 із заявою про надання дозволу на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,28 га для розміщення та обслуговування деревообробної дільниці, і останнім 08.04.2004 надано дозвіл №187 на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,28 га.

Розпорядженням голови відповідача-1 від 10.12.2007 за № 692 відповідачу-2 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для розширення деревообробної дільниці та із спірних земель надано земельну ділянку площею 0,8068га для розміщення та обслуговування деревообробної дільниці в оренду терміном на 25 років.

У 2008 році гараж реконструйовано в деревообробну дільницю. «КП Волинське обласне БТІ» 01.03.2010 видало відповідачу-2 витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно на підставі рішення Тойкутської сільської ради від 20.12.2008 № 12/22.

16.07.2008 між відповідачами за №040808100001 укладено договір оренди земельної ділянки кадастровий НОМЕР_1, який зареєстровано в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею.

Звернувшись у суд із позовом у даній справі позивачі обґрунтовували його тим, що на наданій відповідачу-2 земельній ділянці знаходиться місце масових поховань, давнє кладовище, яке є пам'яткою історико-культурної спадщини.

Відмовляючи у позові місцевий господарський суд своє рішення мотивував тим, що проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки було погодженого відповідними службами. Крім того, цей суд мотивував рішення тим, що позивачами не надано жодних доказів в підтвердження того факту, що центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, прийнято будь - яке рішення про те, що територія давнього Єврейського кладовища та давніх поховань включена до Переліку об'єктів культурної спадщини, набула правового статусу щойно виявленого об'єкта культурної спадщини чи занесена до Державного реєстру нерухомих пам'яток України. Також суд першої інстанції виходив із того, що на даний момент жодним чином не встановлені чіткі межі ні єврейського цвинтаря ні місця масових розстрілів і поховань, в тому числі відсутній проект землеустрою з організації та встановлення меж територій історико-культурного призначення, який повинен розроблятися відповідно до Постанови КМУ від 25 серпня 2004 року №1094. Крім того, цей суд дійшов до висновку, що оскільки встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес позивачів не порушені, положення про позовну давність застосовані бути не можуть.

Скасовуючи це рішення та повністю задовольняючи позов суд апеляційної інстанції свою постанову мотивував тим, що спірне розпорядження та договір оренди земельної ділянки укладено із порушенням вимог земельного законодавства.

Однак із висновками суду апеляційної інстанції погодитись не можна виходячи із наступного.

Відповідно до приписів статті 111^{7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.}

^{Приймаючи оскаржену постанову суд апеляційної інстанції мотивував її тим, що проект землеустрою, який було затверджено спірним розпорядженням, не містить висновку державної експертизи, а матеріали відбору земельної ділянки не містять висновків контролюючих органів.}

^{Однак постанову суду апеляційної інстанції прийнято з порушенням норм процесуального права виходячи з наступного.}

^{Відповідно до приписів статті 101 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає межі перегляду справи в апеляційній інстанції, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього (ч.2).}

^{Статтею 54 цього кодексу визначені вимоги до змісту позовної заяви, та передбачено, що у ній має бути зазначено зміст позовних вимог (ч.2 п.4), виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, зазначення доказів, що підтверджують позов, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов (ч.2 п.5).}

^{Згідно статті 22 вказаного кодексу до початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.}

^{При цьому підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.}

^{Отже, підставою зазначеного позову, відповідно до вказаних норм права, є обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги та надані ним докази у позовній заяві, або у письмовій заяві про зміну підстав позову.}

^{Таким чином згідно наведених приписів статті 22 Господарського процесуального кодексу України у разі якщо до початку розгляду господарським судом справи по суті позивач здійснює волевиявлення щодо зміни підстави позову, він має зробити це шляхом подання письмової заяви.}

^{Із судових рішень та матеріалів справи не вбачається, що така письмова заява позивачами подавалась до початку розгляду господарським судом справи по суті, отже підставою позову є те, що на наданій відповідачу-2 земельній ділянці розміщено місце масових поховань, давнє кладовище, що є пам'яткою історико-культурної спадщини, і у зв'язку саме із цими обставинами, як вважають позивачі, спірні розпорядження та договір оренди земельної ділянки мають бути визнані недійсними у судовому порядку.}

^{Таким чином незважаючи на безпідставність висновків суду апеляційної інстанції про те, що проект землеустрою не містить висновку державної експертизи, а матеріали відбору земельної ділянки не містять висновків контролюючих органів, оскільки такі документі за клопотанням позивачів були витребувані судом і надані відповідачем до матеріалів справи (т.2 а.с.58-59, 60, 61, 63, 78, 79, 81, 83, 84, 85, т.3 а.с.88, 183), а позивачі не скористались наданим правом на зміну підстав позову, у суду апеляційної інстанції за відсутності письмової заяви позивачів про зміну підстав позову, яка мала бути поданою до суду першої інстанції до початку розгляду господарським судом справи по суті, не було правових підстав виходити за межі позову.}

^{Крім того, слід зазначити, що відповідно до положень статей 53, 54, 150 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані: а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями; б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів; в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова. Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом. Землі історико-культурного призначення відносяться до особливо цінних земель.}

^{Статтею 13 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що об'єкти культурної спадщини незалежно від форм власності відповідно до їхньої археологічної, естетичної, етнологічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення пам'ятки до Реєстру за категоріями національного та місцевого значення. Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до Реєстру на об'єкт культурної спадщини, на всі його складові елементи, що становлять предмет його охорони, поширюється правовий статус пам'ятки.}

^{Отже, об'єкт нерухомого майна набуває правового статусу пам'ятки тільки із занесенням до Реєстру.}

^{Пунктом 3 Прикінцевих положень цього Закону передбачено, що об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури відповідно до Закону УРСР №3600, визнаються пам'ятками відповідно до цього Закону.}

^{Постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року №1760, прийнятою на виконання Закону України "Про охорону культурної спадщини", затверджено Порядок визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до Реєстру.}

^{16 грудня 2004 року прийнято Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини", відповідно до пункту 4 Прикінцевих положень якого об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури республіканського чи місцевого значення відповідно до Закону УРСР N 3600, до вирішення питання про їх включення (виключення) до Реєстру вважаються пам'ятками відповідно національного чи місцевого значення.}

^{Відповідно до пункту 5 Прикінцевих положень вказаного Закону Кабінет Міністрів України був зобов'язаний протягом шести місяців з дня опублікування цього Закону внести на розгляд Верховної Ради України пропозиції про приведення Законів України у відповідність із цим Законом та забезпечити прийняття нормативно-правових актів, спрямованих на його виконання.}

^{Упродовж шестимісячного строку, визначеного наведеними Законами № 2245 і № 2391, Кабінет Міністрів України не подав на розгляд Верховної Ради України законопроектів (пропозицій) про приведення законів України у відповідність із зазначеними Законами щодо включення чи невключення об'єктів до списків (переліків) пам'яток історії та культури згідно із Законом УРСР № 3600 і до Реєстру нерухомих пам'яток України та затвердження переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, а зазначений позивачами об'єкт не набув статусу пам'ятки.}

^{Таким чином, на час прийняття спірного розпорядження і укладення договору оренди земельної ділянки не існувало законодавчої заборони щодо передачі її в оренду}

^{Аналогічну правову позицію викладено в постанові Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 09.09.2014 зі справи №5011-48/950-2012, яка відповідно до приписів статті 11128 Господарського процесуального кодексу України має враховуватися судами.}

^{Посилання позивачів у своїх письмових пояснення та те, що рішення місцевого господарського суду не відповідає приписам статті 14 ч.2 Закону України "Про охорону культурної спадщини" стосовно того, що об'єкт культурної спадщини до вирішення питання про його реєстрацію як пам'ятки вноситься до Переліку об'єктів культурної спадщини і набуває правового статусу щойно виявленого об'єкта культурної спадщини, про що відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій формі повідомляє власника цього об'єкта або уповноважений ним орган (особу), безпідставні, оскільки наведені положення Закону були прийняті 16.10.2012, тобто до прийняття спірного розпорядження і до укладення договору оренди земельної ділянки, а відтак не можуть бути покладені в основу судового рішення для визнання недійсним розпорядження та договору оренди земельної ділянки.}

^{Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 цього кодексу, саме на момент вчинення правочину.}

^{Оскільки таких обставин не вбачається, суд касаційної інстанції погоджується із висновками місцевого господарського суду про те, що правові підстави для визнання спірного договору недійсним також відсутні.}

^{Згідно з приписами статті 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.}

^{Отже згідно наведеної норми права доводи позивачів, зазначені у письмових поясненнях, які частково зводяться до необхідності додатково перевірити докази, а в іншій частині висновків місцевого господарського суду щодо наведених вище встановлених судом першої інстанції обставин справи не спростовують, не дають правових підстав для залишення без змін оскарженої постанови суду апеляційної інстанції.}

^{За вказаних обставин суд касаційної інстанції погоджується з висновками місцевого господарського суду щодо відсутності правових підстав для задоволення позову, а постанову суду апеляційної інстанції не можна вважати законною і обґрунтованою у зв'язку з чим вона підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції належить залишити в силі.}

Керуючись ст.ст. 111^{5, 1117, 1119 п.6, ст.11110 ч.1, 11111 Господарського процесуального кодексу України,}

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 задовольнити.

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 04.06.2015 у справі №903/32/15 скасувати, а рішенням Господарського суду Волинської області від 17.03.2015, залишити в силі.

Головуючий суддя А.Г. Полянський

Судді Г.А. Кравчук

Г.М. Мачульський